Ми всі ніяковіємо від її гарячковості. Я підводжуся з неприємним відчуттям, що затримався. Але вона прикрикує на мене так само безцеремонно, як і на слугу.
– Ні, залиштеся! Тут немає про що говорити.
Власне, її наказовий тон свідчить про невихованість. Батько, очевидно, теж почувається неприємно, бо з безпорадним і стурбованим обличчям вмовляє її:
– Але ж, Едіт…
І ось, чи то побачивши переляк батька, чи то – мою розгубленість, вона раптом і сама відчуває, що втратила контроль над собою, та неочікувано звертається до мене:
– Вибачте мені, але Йозеф дійсно міг би зачекати і не вдиратися сюди. Нічого надзвичайного, просто щоденні тортури: масажист, що займається зі мною гімнастикою. Чистісіньке безглуздя – раз-два, раз-два, вгору, вниз, униз, угору – і одного прекрасного дня все буде добре. Найновіше відкриття нашого нового лікаря, а насправді нікому не потрібні доскіпування. Марно, як і все інше…
Вона виклично дивиться на батька, ніби звинувачує його. Старий зніяковіло (йому соромно переді мною) нахиляється до неї:
– Але, дитино моя… ти справді думаєш, що доктор Кондор…
Він одразу ж замовкає, адже губи Едіт починають тремтіти, тонкі ніздрі тріпочуть. Тоді її губи теж так тремтіли, згадую я, і вже боюся нового нападу, але вона раптово червоніє і зговірливо бурмоче:
– Ну, добре, я піду. Хоча все це ні до чого, абсолютно ні до чого… Вибачте, пане лейтенанте, сподіваюся, ви скоро знову завітаєте до нас.
Я вклоняюся і збираюся попрощатися. Але вона вже знову передумала.
– Ні, залиштеся з татом, доки я відмарширую.
Вона наголошує на слові «відмарширую» так різко й уривчасто, ніби це погроза. Потім вона бере зі столу маленький бронзовий дзвіночок і дзвонить; лише пізніше я помітив, що в цьому домі на всіх столах були під рукою такі дзвіночки, щоб вона будь-якої миті могла кого-небудь покликати. Дзвоник дзвенить різко й пронизливо. Зразу ж з’являється слуга, який непомітно вийшов під час спалаху її гніву.
– Допоможи мені! – наказує вона і відкидає хутряну ковдру. Ілона нахиляється до неї і щось шепоче, але Едіт роздратовано перебиває подругу: – Ні, Йозеф допоможе мені лише підвестися. Я сама піду.
Те, що відбувається потім, жахливо. Слуга нахиляється і добре завченим рухом бере під пахви легке тіло і піднімає його. Тепер, коли вона стоїть прямо, тримаючись за спинку крісла, вона задирливо дивиться на кожного з нас по черзі, потім хапає милиці, що лежали під ковдрою, спирається на них і – цок-цок, тут-тук – йде хитаючись, кидаючи тіло вперед, перекошено, як відьма, в той час як слуга, широко розставивши руки, іде за нею слідом, щомиті готовий підхопити її, якщо вона послизнеться чи передумає. Тут-тук, цок-цок, ще один крок, і ще один, і щоразу щось стиха бряжчить та скрипить, як метал та натягнута шкіра: напевне, – я не наважуюся подивитися на її бідолашні ноги – у неї на гомілках якесь спеціальне підтримуюче приладдя. Ніби лещатами мені здавлює груди, доки я спостерігаю за цим «форсованим маршем», – я одразу зрозумів, що вона спеціально не дозволила допомогти їй чи відвезти у кріслі: вона забажала продемонструвати мені, особливо мені, вона захотіла нам усім показати, що вона каліка. Через якусь незрозумілу жагу помсти, породжену розпачем, їй хочеться завдати нам болю, щоб і ми гризлися її мукою; вона жадає звинуватити у своєму нещасті нас, здорових, а не Бога. Але саме зараз, дивлячись на цей жахливий виклик, я відчуваю – у тисячу разів гостріше, ніж тоді, під час вибуху розпачу через моє запрошення до танцю, – як безмежно страждає вона від своєї безпорадності. Нарешті – минула ціла вічність, – з величезними зусиллями перекидаючи весь тягар свого слабкого, змученого, худенького тіла з однієї милиці на іншу, вона прошкутильгала кілька кроків до дверей. Мені не вистачає мужності бодай один-єдиний раз прямо глянути на неї. Адже безжальний сухий стукіт милиць, оце «цок-цок», що супроводжує кожен її крок, скрип та скрегіт механізмів, важке уривчасте дихання вражають мене так сильно, що мені здається, серце вискочило з грудей і б’ється прямісінько під тканиною уніформи. Вона вже вийшла з кімнати, а я, ледве дихаючи, все ще напружено дослухаюся, як за зачиненими дверима поступово віддаляються ці страшні звуки і нарешті зовсім стихають.
Лише тепер, коли стає зовсім тихо, я насмілююся підвести очі. Старий (я помітив це не відразу) відійшов до вікна і стоїть, уважно вдивляючись у далечінь, – надто уважно він туди вдивляється. Проти світла видно лише силует, але я все-таки можу розгледіти, як здригаються похилі плечі. І він, батько, котрий щодня бачить страждання своєї доньки, розчавлений цим видовищем так само, як і я.
Повітря в кімнаті застигло. Через кілька хвилин темна фігура нарешті повертається і, невпевненою ходою, ніби на слизькому льоду, тихо підходить до мене.
– Будь ласка, не ображайтеся на дівчинку, пане лейтенанте, якщо вона була трохи безцеремонною, але… ви ж не знаєте, скільки вона натерпілася за всі ці роки… Кожного разу щось нове, а справа просувається повільно, вона втрачає терпіння, я розумію її. Але що ж поробиш? Адже треба все перепробувати, треба…
Старий зупинився біля чайного столика. Він говорив, не дивлячись на мене, його очі, напівприкриті сірими повіками, нерухомо втупилися у стіл. Немов у забутті, він бере відкриту цукорницю, дістає звідти квадратик цукру, крутить між пальцями, бездумно дивлячись на нього, і кладе назад; він схожий на п’яного. Він все ще не може відірвати погляд від столика, ніби щось особливе прикувало там його увагу. Несвідомо бере ложку, піднімає її, потім знову кладе і говорить, ніби звертаючись до неї:
– Якби ви знали, якою була дівчинка раніше! Цілими днями вона бігала вгору й вниз сходами, носилася по всьому дому так, що ми аж тривожилися. В одинадцять років вона пускала свого поні чвалом на луках, ніхто не міг її наздогнати. Ми, моя покійна дружина та я, часто боялися за неї – такою одчайдушною вона була, такою бешкетною, непосидючою, так легко їй все вдавалося… Нам завжди здавалося: варто їй лише розкинути руки, і вона злетить… і ось саме з нею повинно було статися таке, саме з нею…
Його потилиця між сивим рідким волоссям опускалася все нижче над столом. Нервові пальці все ще тривожно нишпорять по розкиданих предметах; замість ложки тепер вони схопили щипці для цукру і вимальовують ними якісь округлі дивовижні руни (я знаю: це сором, сум’яття, він просто боїться подивитися мені в очі).
– А проте як легко навіть тепер її звеселити! Найменша дрібничка може порадувати її, як дитину. Вона може сміятися з найдурнішого жарту і захоплюватися якоюсь книжкою. Якби ви бачили, в якому захваті вона була, коли принесли ваші квіти, і її страх, що вона образила вас, пройшов… Ви навіть не уявляєте, як тонко вона все відчуває… вона сприймає все набагато гостріше, ніж ми з вами. Я точно знаю: зараз ніхто не переживає сильніше за неї від того, що вона була такою нестриманою… Але як можна… як можна безкінечно стримуватися… звідки дитині набратися терпіння, якщо все йде так повільно! Як може вона залишатися спокійною, якщо Бог такий несправедливий до неї, адже вона не зробила нічого поганого… нікому нічого не заподіяла…
Він все ще пильно дивиться на уявні фігури, котрі намалювала його тремтяча рука щипцями для цукру. І раптом, ніби злякавшись чогось, кидає їх на стіл. Здається, він ніби прокинувся і усвідомив, що розмовляє не з самим собою, а з абсолютно сторонньою людиною. Зовсім іншим голосом, жвавим, але приглушеним, він ніяково вибачається переді мною:
– Вибачте, пане лейтенанте… як могло статися, що я почав обтяжувати вас своїми клопотами! Це все тому… просто щось найшло на мене… і я лише збирався пояснити вам… Мені б не хотілося, щоб ви погано думали про неї… щоб ви…
Не знаю, як я набрався сміливості перервати ці розгублені пояснення і підійти до нього. Але раптом я обома руками взяв руку старої чужої мені людини. Я нічого не сказав. Я лише взяв його холодну схудлу руку, що мимовільно здригнулася, і міцно стиснув її. Він здивовано поглянув на мене, і за блискучими скельцями окулярів я бачив його невпевнений погляд, що несміливо шукав зустрічі з моїм. Я боявся, що він зараз щось скаже. Але він мовчав; лише чорні зіниці ставали дедалі більшими, ніби хотіли збільшитися до безкінечності. Я відчув, як мене переповнює якесь нове, невідоме хвилювання, і, щоб його уникнути, я поспішно вклонився і вийшов.
У передпокої слуга допоміг мені одягнути шинель. Несподівано спиною я відчув протяг. Навіть не обертаючись, я вже знав, що це старий вийшов услід за мною, щоб подякувати мені, і тепер стоїть у дверях. Але я не хотів потрапити у незручне становище. Тому я вдав, ніби не помітив, що він стоїть за мною. Поспіхом, із калатаючим серцем, я покинув цей нещасливий будинок.
Наступного ранку, коли легкий туман ще висить над будинками, і віконниці зачинені, оберігаючи міцний сон містян, наш ескадрон, як завжди, вирушає на навчальний плац. Спочатку трюхикаємо по незручній бруківці; мої улани, ще заспані та незадоволені, з рівними спинами похитуються в сідлах. Ми лишаємо позаду чотири-п’ять провулків, на шосе переходимо на рись, а потім беремо вправо – на луки. Я віддаю наказ своєму взводу: «Чва-лом!» – і коні, форкнувши, рвучко кидаються вперед. Вони вже знають це чудове, м’яке і широке поле, розумні тварини; їх не потрібно підганяти, можна послабити повіддя: заледве відчувши доторк шенкелів, вони щодуху пускаються у біг. Їм теж відома радість напруження та розрядження.
Я мчу попереду. Я пристрасно люблю їздити верхи. Я відчуваю, як кров рвучкими поштовхами піднімається від стегон, живлющим теплом розливається сонним тілом, а холодний вітер обвіває щоки та лоб. Дивовижне ранкове повітря, ще сповнене пахощами нічної роси, подихом зораної землі, ароматом квітучих полів, і разом з тим тебе оповиває тепла, приємна пара з ніздрів коня. Мене захоплює цей перший ранковий чвал, він так приємно бадьорить задерев’яніле, заспане тіло, що млявість одразу зникає, ніби задушливий туман під поривом вітру; від відчуття легкості мимовільно ширшають груди, і я п’ю повітря, що свистить довкола мене, відкритим ротом. «Чвалом! Чвалом!» Відчуваю, як світлішає погляд, відчуття загострюються, а за спиною чується ритмічний дзенькіт шабель, шумне дихання коней, м’який скрип сідел і рівний дріб копит. Величезним кентавром видається ця група людей і коней, що злилася в єдиному пориві. Вперед, уперед, уперед, учвал, учвал, учвал! Так би й скакати аж на край світу! З потаємною гордістю повелителя й творця цієї насолоди я час від часу обертаюся, щоб глянути на своїх людей. І раптом помічаю, що у моїх славних уланів уже зовсім інші обличчя. Важка гуцульська пригніченість, отупілість, невиспаність – все змите з їхніх облич, ніби кіптява. Відчувши, що на них дивляться, вони випрямляють спини і відповідають усмішками на мій радісний погляд. Я бачу, що навіть ці забиті селянські хлопці у захваті стрімкого руху – ось-ось злетять! Вони, як і я, захоплені цією тваринною радістю – відчувати свою молодість і сили, що рвуться назовні.
І раптом я наказую: «Сті-і-ій! Ри-ис-сю!» Усі разом здивовано натягують повіддя. Увесь взвод, різко – ніби автомобіль – пригальмувавши, переходить на важкий алюр. Трохи спантеличено вони скоса поглядають на мене, адже зазвичай – вони мене добре знають, а також мою неприборкану пристрасть до верхової їзди – ми скачемо луками учвал аж до самого навчального плацу. Але цього разу немов чужа рука рвонула мої поводи – я раптово щось згадав. Мабуть, я несвідомо побачив на горизонті білий квадрат огорожі маєтку, дерева парку, башту, і мене вразило, ніби кулею: «Можливо, хтось дивиться на тебе звідти? Хтось, кого ти образив своєю любов’ю до танців, а тепер знову ображаєш пристрастю до їзди верхи? Хтось зі скутими паралічем ногами, кому, напевне, заздрісно дивитися, як ти птахом летиш полями?» Так чи інакше, але я раптово засоромився цієї гонитви, такої здорової, нестримної та п’янкої, засоромився цієї відвертої фізичної радості, немов якогось незаслуженого привілею. Розчаровано, повільною важкою риссю трюхикають позаду мої хлопці. Даремно очікують вони – я відчуваю це спиною – на наказ, котрий поверне їм колишнє піднесення.
Щоправда, у ту саму мить, коли мене охоплює це дивне заціпеніння, я усвідомлюю, що подібне самокатування дурне й марне. Я знаю, що немає жодного сенсу в тому, щоб позбавляти себе задоволення через те, що інші його позбавлені, відмовлятися від щастя тому, що хтось інший нещасливий. Я знаю, що в ту хвилину, коли ми сміємося над банальними жартами, у когось виривається передсмертний хрип, що за тисячами вікон ховаються злидні та голодують люди, що існують лікарні, каменярні та вугільні копальні, що на фабриках, у конторах, у в’язницях незліченна кількість людей постійно тягне лямку підневільної праці, і жодному зі знедолених не полегшає, якщо хтось інший почне безцільно страждати. Варто лише (це мені зрозуміло) на мить уявити усі нещастя на цій землі, і ти втратиш сон, а сміх застрягне в горлі. Але не вигадані, не уявні страждання тривожать і журять душу – насправді вразити її може лише те, що вона сама бачила своїм співчутливим оком. У розпалі гонитви близько й осяжно постало переді мною, ніби видіння, бліде, скривлене обличчя Едіт, те, як вона шкутильгає кімнатою на милицях, і тут-таки мені вчувся їхній стукіт і грюкіт разом із дзенькотом і скрипом прихованих пристроїв на її гомілках. Тоді від страху, несвідомо, не обдумуючи, я натяг повіддя. Я повторював собі: «Кому стало краще від того, що ти із захопливого, хвилюючого чвалу перейшов на дурну важку рись?» – але це не допомагало. Неочікуваний удар вразив ту частину серця, яка знаходиться поруч із сумлінням; у мене не вистачає духу і далі вільно та природно насолоджуватися радісним відчуттям бадьорості та здоров’я. Млявою, повільною риссю дістаємося ми до lisiére,[10] крізь яке дорога веде до навчального плацу; і лише коли маєток ховається з виду, я отямлююсь і кажу собі: «Що за дурня! Викинь із голови ці дурні сантименти!» І наказую: «Чва-а-лом!»
Із цього несподіваного ривка повіддя все й почалося. Це був перший симптом незвичайного отруєння співчуттям. Спочатку з’явилося лише неясне відчуття – приблизно так, як захворівши, прокидаєшся з важкою головою, – що зі мною щось сталося чи стається. До цього часу я бездумно жив у своєму обмеженому маленькому світі. Я переймався лише тим, що здавалося важливим і цікавим моїм товаришам та моїм начальникам, але ніколи ні про кого не хвилювався, так само, як не хвилювалися і про мене. Я не знав справжніх душевних потрясінь. Стосунки з сім’єю були налагоджені, професія та кар’єра окреслені та регламентовані, і така відсутність відповідальності (я зрозумів це лише зараз) зробила моє серце легковажним. І ось несподівано щось трапилося, щось сталося зі мною, щоправда, ніби нічого такого значного, що проявлялося б зовні. А проте від того гнівного погляду ображеної дівчини, в якому я пізнав невідому мені досі глибину людського страждання, ніби гребля впала в душі, і назовні ринув нестримний потік палкого співчуття, що викликало легку лихоманку, котра для мене самого залишилася незрозумілою, як для будь-якого хворого є незрозумілою його хвороба. Спочатку я лише зрозумів, що перейшов межу замкнутого кола, де моє колишнє життя протікало легко і просто, й увійшов у сферу, яка, як усе нове, хвилювала і тривожила; вперше переді мною розкрилася безодня почуттів. Незбагненно, але мене вабило кинутися в неї і звідати до кінця. Водночас інстинкт застерігав мене, що піддаватися такому зухвалому потягу небезпечно. Він закликав: «Досить! Ти вже вибачився. Ти залагодив цю дурну історію». Але інший голос мені нашіптував: «Сходи туди! Відчуй ще раз цей дрож, що пробирає по спині, ці мурашки по шкірі від страху та напруженого очікування!» І знову застереження: «Облиш. Не нав’язуйся, не вплутуйся! Ти – юний простодушний хлопець, не витримаєш такого випробування і наробиш ще більше дурниць, ніж уперше».