Несподівано все вирішилося без мого втручання: через два дні я отримав листа від Кекешфальви, в якому він запитував, чи не бажаю я пообідати у них у неділю. Цього разу будуть лише чоловіки, і, до речі, підполковник фон Ф. з військового міністерства, про якого він вже мені говорив; звісно, його донька та Ілона будуть дуже раді мене побачити. Не соромлюся зізнатися, що я, сором’язливий хлопець, дуже пишався цим запрошенням. Отже, мене не забули, а згадка про прихід підполковника фон Ф., здавалося, навіть значила, що Кекешфальва (я одразу зрозумів, що з почуття вдячності) бажає тактовно посприяти моїй службі.
І дійсно, мені не довелося пожалкувати про те, що я одразу ж прийняв запрошення. Це був справді приємний вечір, і мені, молодому офіцеру (до якого, чесно кажучи, і в полку нікому не було діла), здавалося, що всі ці літні поважні пани виказують мені зовсім незвичну сердечність, – напевне, Кекешфальва завчасно звернув їхню увагу на мене. Вперше за моє життя старший офіцер розмовляв зі мною без належної йому за рангом зарозумілості. Він запитував, чи подобається мені в полку, як справи з моїм просуванням службою, запропонував звертатися до нього, коли я буду у Відні або якщо мені щось знадобиться. Нотаріус, веселий лисий чоловік із добродушним обличчям, сяючим і круглим, як місяць, також запрошував до себе в гості. Директор цукрового заводу знай заговорював до мене. Яким несхожим було все це на розмови в нашому офіцерському клубі, де я повинен був покірно погоджуватися з будь-якою думкою начальника! Швидше, ніж я очікував, з’явилася приємна впевненість у собі, і вже за півгодини я абсолютно невимушено брав участь у загальній бесіді.
Знову два лакеї подавали до столу страви, про які я чув лише з чуток, або коли багаті товариші хизуючись розповідали про них: чудову ікру, охолоджену на льоду (я куштував її вперше), паштет із козулі, фазанів і знову й знову вина, від яких стає на душі легко та радісно. Я розумію, що нерозумно захоплюватися подібними речами, але навіщо приховувати? Молодий нерозбещений офіцерчик, я прямо з дитячим марнославством насолоджувався тим, що бенкетував за одним столом із такими поважними чоловіками. Чорт забирай, думав я раз по раз, чорт забирай, подивився б на мене зараз Ваврушка і той блідий зачуханець – доброволець, який постійно вихваляється, як вони розкішно пообідали в Захера у Відні! Побувати б їм хоч раз у такому домі – ото б вони роти пороззявляли! Якби вони бачили, ці заздрісники, як невимушено я поводжуся тут, якби вони чули, як підполковник з військового міністерства виголошує тост за моє здоров’я, і як по-дружньому я дискутую з директором цукрового заводу, а він цілком серйозно говорить: «Я просто вражений вашою обізнаністю!»
Каву подають у будуарі; у великих келихах з’являється охолоджений на льоду коньяк, за ним цілий калейдоскоп лікерів і, звісно, чудові товсті сигари з розкішними кільцями. Під час бесіди Кекешфальва нахиляється до мене і тактовно запитує, чи бажаю я зіграти з ними партію в карти, чи, краще, порозмовляю з дамами. «Звичайно, друге», – відповідаю я поспіхом; відважитися на робер з підполковником з військового міністерства доволі ризиковано. Виграєш – він, напевне, розсердиться, а програєш – прощавай, місячна платня! До того ж, згадую я, в гаманці у мене щонайбільше двадцять крон…
І ось, доки в сусідній кімнаті розкладають ломберний столик, я підсідаю до дівчат, і дивно – чи то вино, чи гарний настрій переміняє все навкруги? – сьогодні вони обидві видаються мені надзвичайно милими. Едіт має не такий блідий вигляд, не така хворобливо-жовта, як минулого разу – можливо, вона трішки нарум’янилася для гостей, або ж дійсно її щоки порозовішали від пожвавлення; так чи інакше, але сьогодні не видно нервово тремтливих ліній навколо її рота і мимовільного сіпання брів. Вона в довгій рожевій сукні; ні хутро, ні покривало не приховують її фізичної вади, а проте я, всі ми в чудовому настрої і не думаємо про «це». А Ілона, я підозрюю, навіть трохи сп’яніла: її очі так і виблискують, а коли вона сміється, відкинувши назад гарні пишні плечі, я відсуваюся, щоб не піддатися спокусі торкнутися – ніби ненароком – її оголених рук…
Чудовий коньяк розливається по жилах приємним теплом, товста сигара, дим від якої ніжно лоскоче ніздрі, дві гарненькі жваві дівчини поруч із тобою – та після такого бенкету навіть найбільший телепень почне заливатися соловейком; а до слова, я і так непоганий оповідач, якщо тільки не нападе моя проклята сором’язливість. Але сьогодні я в чудовій формі і розмовляю зі справжнім натхненням. Звісно, все, про що я розповідаю їм, – всього лише маленькі курйози; наприклад такий, як стався минулого тижня з полковником. Ще до закриття пошти він хотів відправити термінового листа віденським експресом і, викликавши одного улана, такого собі гуцульського селюка, суворо наказав йому негайно відправити у Відень цей лист. Цей дурисвіт прожогом кидається в конюшню, сідлає свого коня, виїжджає на шосе і чвалом несеться прямісінько у Відень! Якби не зателефонували в сусідній гарнізон, цей дурило дійсно скакав би вісімнадцять годин поспіль. Отож я – чесне слово! – не обтяжую ні себе, ні своїх слухачок глибокодумними розмовами, це лише анекдоти, плоди казармової дотепності багатьох поколінь, але вони – я й сам дивуюся – безкінечно тішать дівчат, обидві сміються без упину. Сміх Едіт звучить особливо легко, і хоча високі сріблясті ноти інколи переходять у пронизливий дискант, радість, безсумнівно, ллється із самої глибини її єства, і вже шкіра на щоках, тонка й прозора, ніби порцеляна, набуває все живішого відтінку, відблиск здоров’я і навіть краси осяює її обличчя, а її сірі очі, зазвичай холодні і трохи колючі, виблискують дитячою радістю. Приємно дивитися на неї у ці хвилини: коли вона забуває про своє скуте тіло, – її рухи та жести стають вільнішими і природнішими; вона невимушено відкидається на спинку крісла, сміється, п’є вино, притягує до себе Ілону та обіймає її за плечі; вони обидві справді щиро тішаться моїми теревенями. Успіх завжди окрилює оповідача: на думку мені спадає ціла купа давно забутих історій. Завжди сором’язливий та боязкий, я раптом відкриваю в собі зовсім нову сміливість: смішу їх і сам сміюся разом з ними. Немов пустотливі діти, веселимося ми троє в своєму куточку.
Я безупинно жартую, і, здається, мене зовсім захопило наше маленьке веселе коло, але разом з тим я – напівусвідомлено, напівсвідомо – відчуваю на собі чийсь погляд. Він іде від скелець окулярів, проходить над ломберним столиком, він теплий і щасливий – погляд, від якого ще дужче посилюється моє власне відчуття щастя. Потай (я думаю, він соромиться присутніх) старий час від часу поглядає поверх карт у наш бік і мимохідь, коли я зустрічаюся з ним поглядами, схвально киває мені. В ту мить я помічаю, що обличчя його сяє, ніби в людини, яка слухає музику.
Так продовжується майже до півночі; наші розмови не зупиняються ні на мить. Знову подають щось смачне, якісь чудові сендвічі; дивно, але не я один кидаюся на них з апетитом. Дівчата теж уминають за обидві щоки і п’ють чудовий, міцний чорний старий англійський портвейн – чарка за чаркою! Але зрештою треба прощатися. Як старому другу, доброму вірному товаришу, тиснуть мені руку Едіт та Ілона. Звісно, я мушу пообіцяти, що скоро знову прийду – завтра або, у крайньому разі, післязавтра. Потім разом із трьома іншими гостями я виходжу в хол. Автомобіль відвезе нас по домівках. Доки слуга допомагає одягтися підполковнику, я сам беру свою шинелю. Раптом відчуваю, що хтось намагається допомогти мені одягтися – це пан фон Кекешфальва; я злякано відсахнувся: як можу я, молодий та зелений, дозволити, щоб мені прислуговувала літня людина! Але він підходить ближче і зовсім зніяковіло шепоче:
– Пане лейтенанте! Ах, пане лейтенанте, ви не знаєте… Ви навіть не уявляєте, яке це для мене щастя – знову чути, як сміється моя дівчинка, по-справжньому сміється. Адже у неї мало радощів у житті. А сьогодні вона була майже такою, як раніше, коли…
У цю мить до нас підходить підполковник.
– То йдемо? – дружньо усміхається він мені.
Звісно, Кекешфальва не наважується продовжувати в його присутності, але я відчуваю, як старий ніяково торкається мого рукава, дуже-дуже легко та сором’язливо проводить по ньому – так пестять дитину чи жінку. Безмежна ніжність і вдячність приховуються у стриманості цього боязкого руху: в ньому стільки щастя і стільки розпачу, що я почуваюся глибоко розчуленим, і коли, дотримуючись правил субординації, я спускаюся з підполковником сходами до автомобіля, мені доводиться опанувати себе, щоб ніхто не помітив мого сум’яття.
Того вечора я не одразу ліг спати: надто схвильований я був; здавалося б, який незначний привід – нічого ж не трапилося, лише старий лагідно погладив мій рукав – але стриманого жесту щирої вдячності було достатньо, щоб виповнити і переповнити моє серце. В цьому доторкові, що мене так вразив, я вгадав щиру ніжність, таку пристрасну і разом з тим таку невинну, якої ніколи не зустрічав навіть у жінці. Вперше за життя я переконався, що комусь на цій землі допоміг; і мій подив був безмежним: мені, молодому чоловікові, скромному, пересічному офіцеру, дана така сила – зробити когось щасливим!
Можливо, щоб пояснити собі те піднесення, яке мене охопило після цього несподіваного відкриття, я повинен згадати, що з дитячих літ ніщо мене так не пригнічувало, як усвідомлення своєї незначущості: я зайва, нікому не цікава людина, і всім байдуже до мене. В кадетському корпусі, у військовому училищі я завжди належав до посередніх, нічим не визначних учнів, ніколи не був в улюбленцях або привілейованою особою; так само було і в полку. Тож я був твердо переконаний, що, коли раптом щезну – наприклад, впаду з коня і зламаю собі шию, – товариші скажуть щось таке: «Шкода його!» або «Нещасний Гофміллер!» – але вже за місяць жоден з них і не згадає про втрату. На моє місце призначать когось іншого, той хтось сяде на мого коня, і цей «інший» нестиме службу так само добре чи так само погано, як ніс її я. Так само, як з товаришами, виходило і з дівчатами, котрі були в мене в попередніх двох гарнізонах, – в Ярославиці з асистенткою зубного лікаря і в Вінер-Нойштадті з маленькою швачкою. Ми разом гуляли, а коли в Аннерль бував вихідний, вона приходила до мене; на день народження я подарував їй низку коралів, ми обмінялися звичними у таких випадках ніжними словами і, треба думати, говорили щиро. Проте, коли мене перевели на інше місце, ми обоє швидко втішилися; перші три місяці, як годиться, ми листувалися, а потім знайшли собі інших; відмінність була лише в тому, що в пориві ніжності тепер вона шепотіла не «Тоні», а «Фердль». Що минулося, те забулося. Але ще жодного разу за мої двадцять п’ять років мене не захоплювало сильне, пристрасне почуття, та й сам я, по суті, хотів від життя лише одного: справно нести службу і жодним чином не справляти поганого враження на оточення.
Але ось сталося несподіване: в мені прокинулася цікавість і я з подивом дивився на себе. Як же це так? Виходить, я, посередній молодик, теж маю владу над людьми? Я, у котрого немає і п’ятдесяти крон за душею, здатен подарувати багатію більше щастя, ніж усі його друзі? Я, лейтенант Гофміллер, зміг комусь допомогти, когось втішити? Невже тільки тому, що я один чи два вечори посидів і поговорив з хворою пригніченою дівчиною, її очі заблищали, на обличчі заграло життя, а смутний дім повеселішав завдяки моїй присутності?
Від хвилювання я так швидко йду темними провулками, що мені стає жарко. Хочеться відкрити шинелю – в грудях серцю замало місця, бо перший подив раптово змінюється іншим, новим, ще п’янкішим. Мене вразило те, як легко, як неймовірно легко було завоювати прихильність ледь знайомих людей. Зрештою, що я зробив такого особливого? Я виказав трохи співчуття, побув у будинку Кекешфальвів два вечори – два веселих, радісних, чудових вечори, – і цього виявилося досить. Але в такому разі – до чого ж безглуздо день у день весь свій вільний час стирчати в кафе, до знемоги граючи в карти з нудними товаришами чи швендяти по бульвару! Ні, вже досить – бездумно гаяти час! Все швидше крокуючи крізь ніжну літню ніч, я зі справжньою пристрастю молодої людини, яка раптом прокинулася до життя, обіцяю собі: відтепер я зміню своє життя! Рідше ходитиму в кафе, кину дурний тарок та більярд, рішуче покінчу з ідіотською звичкою гаяти час, від котрої лише тупішаєш. Краще навідуватиму хвору і навіть щоразу спеціально готуватимуся для того, щоб розповісти дівчатам щось миле та смішне, ми гратимемо в шахи або ще якось приємно будемо проводити час; навіть сам намір завжди допомагати іншим та бути корисним окрилює мене. Від такого піднесення мені хочеться заспівати, утнути якусь дурницю; адже лише тоді, коли усвідомлюєш, що потрібен іншим, відчуваєш смисл і мету власного життя…
Так і сталося: упродовж наступних тижнів я проводив передвечірні години, а то і цілісінькі вечори, у Кекешфальвів; скоро ці дружні візити стали звичними й навіть спричинили небезпечну розпещеність. Але ж яка спокуса для молодої людини (котру з дитинства переводили з одного військового закладу в інший) після похмурих казарм і прокурених казино неочікувано віднайти домашнє вогнище, притулок для душі! Коли після служби, о пів на п’яту чи о п’ятій, я вирушав до них, то не встигав я підняти руку, щоб постукати у двері, як слуга вже радісно відчиняв, ніби вже давно виглядав у якесь чарівне віконце, очікуючи на мою появу. Все тут ясно свідчило про те, що мене люблять і визнають своїм у домі. Кожній моїй маленькій слабкості чи вподобанню потай потурали: мої улюблені сигарети завжди виявлялися під рукою; книжка, про яку я напередодні казав, що хотілося б прочитати, наступного дня лежала – нова, а проте вже дбайливо розрізана – на маленькому стільчику, ніби зовсім випадково; крісло навпроти шезлонга Едіт незмінно вважалося моїм. Все це дрібниці, абищиці, так, але саме вони зігрівають стіни чужого дому благодатним домашнім теплом, непомітно радують та підбадьорюють. І я почувався тут упевненіше, ніж будь-коли в колі товаришів, розмовляв і жартував від душі, вперше усвідомивши, що сором’язливість у будь-якій її формі сковує душу, і що повністю людина розкривається лише тоді, коли почувається невимушено.
Але була інша, значно потаємніша, неусвідомлена причина того, що моє щоденне спілкування з дівчатами так мене окриляло. Відтоді, коли мене ще хлопчиком віддали до кадетського корпуса, тобто протягом десяти, навіть п’ятнадцяти років, я постійно знаходився в грубому чоловічому оточенні. З ранку до вечора, з вечора до світанку, в спальні училища, в наметах під час маневрів, у казармах, за столом та в дорозі, на манежі та в класах – завжди та всюди я дихав повітрям, насиченим випарами чоловічих тіл; спочатку це були хлопчики, потім дорослі хлопці, але завжди чоловіки, лише чоловіки. І я звик до їхніх енергійних рухів, твердих, гучних кроків, низьких голосів, до тютюнового духу, до їх безцеремонності, і часто – грубості. Звісно, більшість із них мені дійсно подобалася, і я не міг поскаржитися на те, що вони не відповідали мені взаємністю. Але цій атмосфері не вистачало одухотвореності, у ній ніби не вистачало озону, чогось гострого, збудливого, електризуючого. І так само, як наш чудовий військовий оркестр, незважаючи на ефектне звучання, залишався всього-на-всього духовою музикою – різкою, уривчастою, побудованою лише на ритмі, бо їй не вистачало ніжно-чуттєвої мелодії скрипок, – так і найвеселіші години в казармі були позбавлені того ледь відчутного флюїду, котрий однією своєю присутністю додає жінка будь-якому товариству. Ще чотирнадцятирічними підлітками, коли ми, парами гуляючи містом у своїх гарних мундирах з елеґантними шнурочками, зустрічали інших хлопчаків, що безтурботно розмовляли та фліртували з дівчатками, ми відчували неясну тугу, здогадуючись, що казарма з її монастирським режимом безжально позбавляла чогось нашу юність; того, що від природи щодня належало нашим одноліткам на вулицях, на ковзанці та в танцзалі – невимушеного спілкування з дівчатами; в той час як ми, відлюдники за високими решітками, дивилися на цих казкових істот, – ніби на ельфів у коротеньких спідничках, – мріючи про розмову з ними, як про щось нездійсненне. Такі обмеження не минаються безслідно. А потім короткі та найчастіше вульгарні зв’язки з легкодоступними жінками жодною мірою не могли повернути мені того, чого я був позбавлений у роки сентиментальних хлопчачих мрій. І з того, як незграбно та сором’язливо я поводився щоразу, коли мені випадало опинятися у товаристві молодої дівчини (хоча я встиг переспати з добрим десятком жінок), я відчував, що через надто довгі обмеження втратив природну невимушеність назавжди.