Відлік гонорару від максимальної ставки повії Вікторові не сподобався, але сума припала до душі. Він знову кивнув і одержав від Мишка п’ять стодоларівок.
– Якщо ти не проти, я тобі ще клієнтів підшукаю! – запропонував Мишко.
Віктор був не проти.
Мишко-непінгвін пішов. На вулиці тривав сірий дощовий ранок. Відчинилися двері й на порозі зупинився пінгвін. Постоявши мить, він підійшов до хазяїна, притиснувся тілом до колін і так завмер. Віктор попестив любого звіра.
8
Вночі крізь неміцний сон Віктор чув, як бродив по квартирі пінгвін, потерпаючи від неспання. Чапав, залишаючи усі двері відкритими. Іноді здавалося, ніби пінгвін зупиняється і тяжко зітхає, немов дід, що стомився від життя і від себе.
Уранці подзвонив Ігор Львович і попросив приїхати до редакції.
За філіжанкою кави вони обговорили з ним стан справ із картотекою «хрестиків». Загалом головний був задоволений.
– Єдиний наш недогляд, – казав він, – це те, що всі наші майбутні небіжчики – жителі Києва. Звичайно, столиця як пилосмок втягує всіх більш-менш помітних людей, але й в інших містах живуть свої знаменитості.
Віктор слухав уважно, час від часу киваючи.
– У нас скрізь є свої кореспонденти, – вів далі головний, – вони вже збирають потрібну інформацію. Треба буде тільки з’їздити і забрати в них усе, що вони зберуть. Пошта – річ ненадійна, навіть факсу не можна цілком довіряти такі справи. До речі, я хотів би вас попрохати взяти у цьому участь…
– У чому? – запитав Віктор.
– Треба з’їздити до кількох міст по усі ці матеріали… Спочатку до Харкова, потім до Одеси, якщо ви не проти. За рахунок редакції, звісно…
Віктор погодився.
На вулиці знову сіяв дощик. Дорогою додому Віктор зайшов до кав’ярні, замовив п’ятдесят грамів коньяку і подвійну каву. Хотілося зігрітись.
У кав’ярні було тихо й відлюдно. Гарна атмосфера, щоб помріяти або ж навпаки – для спогадів про минуле.
Віктор пригубив коньяк. Знайомий запах залоскотав ніздрі. «Справжній!» – зрадів він.
Приємна пауза у кав’ярні – ця зупинка між минулим і майбутнім з чаркою коньяку і філіжанкою кави – настроювала на романтичний тон. Він не почувався самотнім або нещасливим. Він був повноцінним відвідувачем, що задовольняє свою невеличку потребу у внутрішньому теплі. П’ятдесят грам справжнього коньяку – і от тепло вже посувається у двох протилежних напрямках – нагору, у голову, і вниз – у ноги. Думки уповільнюють свій плин.
Раніше Віктор мріяв стати письменником-романістом. Але навіть до повісті він так і не добрався. Хоча десь у теках лежить кілька незавершених рукописів. Та це їхня доля – так і залишитися незавершеними. Йому просто не щастило з музами. Вони чомусь не затримувалися в його двокімнатній квартирі достатньо довго, щоб він міг довести хоча б одну повість до кінця. У цьому й причина його жанрових невдач. Музи були напрочуд непостійні з ним. Або ж він сам винний, що обирав собі таких ненадійних муз. Аж ось, узагалі залишившись наодинці з пінгвіном, він однаково займався коротким жанром, за який, щоправда, тепер непогано платили.
Ґрунтовно зігрівшись, він покинув кав’ярню. На вулиці тривав дощик. День був сірий і сирий.
Перед тим, як повернутися додому, Віктор купив у магазині кілограм мороженого лосося – для Мишка.
9
Перед поїздкою до Харкова Віктор мав розв’язати одну проблему: з ким залишити пінгвіна Мишка. Напевно, пінгвін спокійно пережив би триденну самотність, але Віктор хвилювався. Він перебрав у пам’яті всіх знайомих (друзів у нього, на жаль, не було), але то все люди далекі й звертатися до них Вікторові не хотілося. Він почухав потилицю, підійшов до вікна.
На вулиці сіяв дощик. Біля парадного якийсь міліціонер розмовляв з бабусею-сусідкою.
Віктор пригадав старий анекдот про пінгвіна та міліціонера й усміхнувся. Підійшов до тумбочки, на якій стояв телефон. Взяв записник, відшукав телефон дільничного.
– Молодший лейтенант Фішбейн слухає, – відповів чіткий чоловічий голос на іншому кінці телефонної лінії.
– Пробачте, – запинаючись, підшукуючи слова, заговорив Віктор. – У мене до вас прохання… Я живу на вашій дільниці…
– Щось сталося? – перебив його дільничний.
– Ні. Будь ласка, не подумайте, що я жартую… Річ у тім, що я їду у відрядження на гри дні й мені нема з ким лишити пінгвіна…
– Ви знаєте, – дільничний говорив спокійним твердим голосом, – на жаль, мені ніде тримати вашого пінгвіна, я живу разом з мамою в готельці…
– Ви неправильно зрозуміли, – захвилювався Віктор. – Я хотів вас попросити тільки прийти зо два рази до мене й дати йому поїсти… Я вам лишу ключі…
– Це можна. Назвіть вашу адресу й ім’я, я до вас зайду. Біля третьої ви будете вдома?
– Так, буду.
Віктор сів у крісло.
Трохи понад рік тому тут, поруч із ним, на широкому підлокітнику фотеля зазвичай сиділа Оля, мініатюрна блондинка з кирпатим симпатичним носиком і вічно осудливим поглядом. Іноді вона клала голову йому на плече і немов засинала, поринала у мрії, де, можливо, йому місця не було. Йому дозволялося бути присутнім тільки в реальності. Але й у реальності він рідко почував себе потрібним їй. Вона була мовчазна і замислена. Що змінилося, відколи вона пішла, так і не пояснивши йому свій відхід? Тепер поруч стояв пінгвін Мишко. Мовчазний, але чи замислений? Що таке замисленість? Може, це лише слово для опису погляду?
Віктор нахилився і відшукав поглядом вічки пінгвіна. Уважно розглядаючи їх, він шукав у них ознаки замисленості, але бачив лише смуток.
Дільничний прийшов за чверть третя. Роззувся і пройшов до кімнати. Його зовнішність не відповідала його прізвищу: плечастий, ясноволосий і блакитноокий парубок, майже на голову вищий за Віктора, напевно, більше до місця в збірній з волейболу, ніж у міліції, а проте саме він був дільничним.
– Ну, де ваш звір? – запитав він Віктора.
– Мишко! – покликав Віктор і пінгвін вибрався зі свого закутка – з-за темно-зеленої канапи.
Підійшовши до Віктора, пінгвін з цікавістю подивився на міліціонера.
– Ну, ось Мишко, – сказав йому Віктор. Потім повернувся до дільничного.
– Пробачте, як вас звуть?
– Сергій.
Віктор затримав на дільничному погляд.
– Дивно, – сказав він. – Ви зовсім не схожі на єврея…
– А я не єврей, – усміхнувся дільничний. – Моє справжнє прізвище Степаненко…
Віктор стенув плечима і повернувся поглядом до пінгвіна.
– Мишко, – сказав він йому. – Цю людину звуть Сергій, і він тебе годуватиме, доки я у від’їзді.
Потім Віктор показав Сергієві, де що лежить і дав йому запасні ключі від квартири.
– Не турбуйтеся, – сказав, ідучи, дільничний. – Усе буде гаразд!
10
У Харкові стояли холоди. Віктор, зійшовши з потягу, відразу ж зрозумів, що гуляти по місту йому, швидше за все, не випаде – занадто легко він був одягнений. Улаштувавшись у готелі «Харків», він подзвонив кореспондентові «Столичної», відрекомендувався.
Вони домовилися про зустріч у кав’ярні під Оперним театром.
Наблизився вечір – час зустрічі, – і Віктор усе-таки пішов по Сумській до Оперового, пив його. Він замружився, протер руками очі, знову відкрив їх і побачив хлопця, котрий ішов коридором геть; у руці він тримав фотоапарат.
Віктор ще раз озирнувся, намагаючись зрозуміти: кого щойно фотографували. Але, крім нього і двох азербайджанців, у цій частині кав’ярні нікого не було.
– Виходить, це кавказців… – подумав він і знову ковтнув розведеного апельсинового соку.
А час минав. У високій склянці залишалося не більше ковтка. Віктор уже позирав на невідкриту банку пива, думаючи взяти ще одну і відкрити.
До столика підійшла дівчина в джинсах і шкірянці. На голові, показуючи бездоганну форму черепа, була туго зав’язана рокерська хустка з вузлом на потилиці. З-під вузла стовбичив хвостик каштанового волосся.
Вона присіла поруч і уп’ялася нафарбованими очками на Віктора.
– Ти не на мене чекаєш? – запитала і всміхнулася.
Віктор стрепенувся, напружився, зніяковів.
«Ні, – гарячково думав він. – Адже кореспондент – чоловік… Хоча, може, він надіслав її замість себе…»
Віктор побіжно озирнув дівчину, поглядом шукаючи торбинку або портфель, у якому вона могла б принести потрібні Вікторові папери, але при ній була лише маленька сумочка, в якій не помістилася б навіть пляшка пива.
– То що, любенький? Чи часу немає? – знову нагадала вона про себе, і Віктор відразу збагнув, що він чекає не її.
– Спасибі, – сказав він. – Ви помилилися.
– Я взагалі рідко помиляюсь, – мовила вона солодко, підводячись з-за столика. – Але буває…
Віктор залишився сам за столом, полегшено зітхнув і знову подивився на невідкриту банку пива. Потім на годинник. За чверть сьома. Час уже йому з’явитися.
Але власкор так і не з’явився. Опів на восьму Віктор спустошив банку пива і пішов.
Поїв уже в готелі, у ресторані. Потім піднявся в номер і знову подзвонив власкору, але довгі гудки не вгавали, поки Віктор не поклав рурку на місце.
Очі злипалися. Тепло готельного номера розслаблювало і присипляло. Вирішивши вранці передзвонити власкору, Віктор поклався на ліжко й відразу заснув.
11
У Києві знову мжичив дощ. Дільничний Сергій Фішбейн-Степаненко зайшов до квартири Віктора. Роззувся. У в’язаних зелених шкарпетках пройшов на кухню, витяг з морозильника рибину лосося, переламав її об коліно і половину поклав у полумисок, що стояв на низенькому дитячому ослінчику.
– Мишко! – гукнув він і прислухався…
Не дочекавшись на відповідь, він пройшов у першу кімнату, потім у відпочивальню. Там, за канапою, він і побачив, що оспалий чи зажурений Мишко стоїть проти стіни.
– Ходімо, ходімо їсти! – ласкаво покликав його дільничний.
Мишко подивився міліціонерові в очі.
– Нумо, ходім! – попросив дільничний. – Незабаром твій хазяїн повернеться! Ти сумуєш, ге? Ходімо!
Пінгвін неквапно поплівся в кухню, а Сергій, обережно ступаючи, пішов слідком. Провів його до полумиска на кухні, простежив за початком трапези, після чого з чистою совістю повернувся в коридор, взувся, одягся і вийшов під київську мжичку.
– Добре, якби день минув без викликів! – подумав він, поглядаючи на похмуре низьке небо.
12
Уранці Віктора збудила безладна стрілянина, що долинала з вулиці. Позіхаючи, він підвівся, подивився на годинник: восьма ранку. Підійшов до вікна – внизу стояв міліцейський джип і швидка допомога.
Підвівши погляд, Віктор зауважив синяву неба і блідо-жовте сонце, що показало свої перші промені з-за сірих сталінських будинків. Мала бути гарна погода.
Віктор сів до столика, на якому стояв телефон, набрав номер власкора.
– Слухаю? – пролунав жіночий голос. – Кого вам?
– Миколу Олександровича можна? – запитав Віктор.
– А хто дзвонить? – запитав жіночий голос.
– Це з газети… зі «Столичної»… – відповів Віктор, відчуваючи напругу в жіночому голосі.
– Як вас звуть? – запитав голос.
Щось тут було не так, і Віктор, відчувши дрож у руці, опустив рурку на місце.
– Кави! – підказав він сам собі. – Треба напитися кави.
Одягнувшись і хлюпнувши собі в обличчя дві пригорщі холодної води, він спустився до готельного бару. Підійшов до стійки, замовив подвійну половинку кави.
– Сідайте, я вам принесу, – сказав бармен.
Віктор вибрав місце у кутку бару, сів на м’який і широкий велюровий пуфик перед столиком зі скляною стільницею. Рука потяглася до важкої попільниці, теж із литого скла. Він задумливо покрутив її.
У барі було тихо.
Підійшов бармен, поставив на столик філіжаночку з кавою.
– Ще щось? – запитав він.
– Ні. Спасибі. – Віктор кивнув, потім підвів голову і пильно подивився на бармена. – Скажіть, будь ласка, а що це за стрілянина була уранці?
Бармен стенув плечима.
– Начебто валютну вбили… Очевидно, когось скривдила.
Кава трохи гірчила, але її доброчинний вплив Віктор відчув майже відразу. Зникло відчуття дрожу в пальцях і сповільнилися якісь нервові струми в голові. До Віктора повернувся спокій. Він зібрався з думками.
– Нічого страшного не сталося, – почув він власну думку, що звучала настільки впевнено, що не вірити їй було неможливо. – Це просто життя. Звичайне життя. Треба просто подзвонити головному й спитати, що робити.
Віктор допив каву, розрахувався, а тоді піднявся у свій номер і потелефонував до Києва.
– У вас зворотний квиток на сьогодні, – спокійно сказав Ігор Львович. – Ото й повертайтесь. Продовжите займатися Києвом, а з провінцією доки почекаємо…
Вже зайнявши своє місце в купе, Віктор розгорнув куплений на вокзалі свіжий номер «Вечірнього Харкова». Переглядаючи його, він наштовхнувся на розділ кримінальної хроніки, у якому дрібним кеглем перераховувалися свіжі злочини. Під рубрикою «Убивства» Віктор прочитав: «Учора біля п’ятої години вечора у своїй квартирі невідомі застрелили власного кореспондента «Столичних вістей» Миколу Агнівцева».
Вікторові стало моторошно. Він опустив розкриту газету на коліна. Поїзд зненацька смикнувся і газета впала на підлогу.
13
Підіймаючись уранці до себе, Віктор зіштовхнувся з дільничним міліціонером.
– Доброго ранку! – зрадів Сергій Фішбейн-Степаненко. – Щось ви блідий…
– Як Мишко? – запитав Віктор зацькованим голосом.
– Усе в порядку! – усміхнувся дільничний. – Звичайно, нудьгував без хазяїна. Там у вас у морозильнику риба закінчується…
– Красно дякую! – Віктор спробував удячно всміхнутися, але усмішка вийшла хвороблива і кисла. – Я ваш боржник! Може, якось вип’ємо по чарці?
– Спасибі. Не відмовлюся, – міліціонер кивнув. – Дзвоніть, адже телефон знаєте! І якщо треба буде ще раз доглянути за вашим плеканцем – не соромтеся! Я люблю тварин. Справжніх, звичайно, а не тих, з якими випадає мати справу по службі…
Мишко зрадів хазяїну. Він уже стояв у коридорі, коли Віктор зайшов і увімкнув світло.
– Привіт, любий! – Віктор опустився навпочіпки і зазирнув пінгвінові в очі.
Йому здалося, що Мишко всміхнувся.
В очах пінгвіна дійсно блиснули радісні іскорки і він незграбно ступив уперед, до свого хазяїна.
– Хоч хтось чекає на мене в цьому світі! – подумав Віктор.
Він підвівся на ноги, роздягся і пройшов у кімнату. Пінгвін почапав слідком.
14
Уранці Вікторові боліла голова. Він лежав у ліжку і не мав жодного бажання підводитися.
Будики показували пів на десяту.
Повертаючися з боку на бік з розплющеними очима, Віктор зауважив пінгвіна, що стояв в узголів’ї.
– О Господи! – видихнув Віктор, ставлячи ноги на підлогу. – Я ж його не годував від учора!
І, не звертаючи уваги на хворобливий шум у голові і стугоніння у скронях, він умився і пішов одягатися.
Морозне повітря вулиці трохи підбадьорило Віктора. Схоже, що зима ступала у його сліди від самого Харкова.
– Треба потелефонувати головному… – думав дорогою Віктор. – Скажу, що занедужав… І газети купити треба, може, все-таки попрацюю трохи…
У рибному відділі гастроному купив два кіла мороженої камбали. Потім, повагавшись, купив ще кілограм живої риби.
Удома набрав у ванну холодної води, пустив туди три сріблистих коропи, потім покликав Мишка.
Мишко, подивившись на плаваючих у ванній риб, відвернувся і потьопав назад до кімнати.
Віктор знизав плечима, не розуміючи свого плеканця.
У двері подзвонили.
Віктор, побачивши у вічку Мишка-непінгвіна, відчинив йому.
– Привіт! – сказав Мишко, заходячи. – Є двійко замовлень. Ти як?
Віктор кивнув.
Вони пройшли на кухню. Відразу туди причапав пінгвін.
– А, тезко! – усміхнувся гість. – Привіт!
Потім подивився на Віктора.
– А ти чого такий похмурий? – запитав він. – Заслаб, чи що?
– Так, – Віктор кивнув. – Та й узагалі якось непереливки…
Йому чомусь кортіло скаржитися, і хоча щось усередині протестувало проти такої поведінки, але стриматися не міг.
– Пишу-пишу, а ніхто не бачить моєї праці… – говорив він і голос його був не сльозливий, а скоріше сердитий, що не потребує співчуття. – Вже понад двісті сторінок… І усе дарма…