– Ну чому дарма? – зупинив його Мишко-непінгвін. – Ти просто пишеш до шухляди, як писало багато письменників за радянських часів. Але з тією відмінністю, що твої твори однаково рано чи пізно надрукують… Гарантую.
Віктор кивнув, розуміючи, що гість має рацію, проте однаково напад невдоволення тривав і не давав йому не тільки всміхнутися, але й заспокоїтися.
– Ну, а про кого ти найкраще написав, як ти гадаєш? – приязно запитав Мишко-непінгвін.
– Про Якорницького, – подумавши, відповів Віктор і пригадав довге застільне інтерв’ю за пляшкою фінської горілки.
– Це котрий письменник і депутат? – перепитав Мишко.
– Авжеж.
– Гаразд, – сказав він. – Я тут тобі щось цікаве приніс. Почитай.
Віктор узяв кілька аркушів, переглянув їх. Незнайомі прізвища, рядки біографій, дати. Вникати зараз у ці тексти Вікторові не хотілося. Він просто кивнув і відклав аркуші убік.
– Подзвони мені, коли буде готове, – попросив Мишко-непінгвін, даючи Вікторові візитівку.
15
За вікном падав перший сніг.
Віктор пив каву і читав папери, принесені Мишком-непінгвіном зо два дні тому. Це були біографічні досьє на замначальника податкової служби і на хазяйку ресторану «Карпати». Біографії цієї пароньки були достатньо строкаті, щоб стати помітними «хрестиками». З такими персонажами можна було спокійно писати пригодницький роман, думав Віктор, чудові негативні герої! Але для написання роману був потрібний цілком вільний час, якого у Віктора не було. Щоправда, у нього тепер були гроші, пінгвін Мишко і три сріблястих коропи, що плавали у ванні. Але чи можна було усе це вважати компенсацією за ненаписаний роман?
Згадавши про коропів, Віктор узяв шматок булки і пішов у ванну годувати живу рибу.
Накришив булки, аж тут почув поруч чийсь подих. Повернувся і побачив Мишка. Мишко журливо дивився на плаваючих у ванні риб.
– Ти, либонь, прісноводних не любиш? – запитав пінгвіна Віктор і сам за нього відповів. – Звичайно, ми ж антарктичні, океанські, у власному соку…
Повернувшись до кімнати, Віктор подзвонив дільничному і запросив його на рибну вечерю.
За вікном усе ще падав сніг.
Віктор поставив на кухонний стіл друкарську машинку і заходився слово по слові «малювати» живі образи майбутніх небіжчиків.
Робота посувалася поволі, але впевнено. Кожне слово лягало на своє місце і ставало непорушним, як фундамент єгипетської піраміди.
«Не від гарного життя покійний погодився на вбивство свого молодшого брата, до рук якого випадково потрапив список акціонерів ще не приватизованого заводу пральних машин. Але пам’ятник, поставлений покійним на згадку про брата, став дійсною оздобою цвинтаря. Часто життя змушує вбивати, а смерть близької людини змушує жити далі, жити попри все… Усе взаємозалежить. Усе в цьому світі об’єднано кровоносними судинами. Життя усіх – це одне ціле і тому смерть однієї малої частини цілого однаково лишає позаду життя, бо кількість живих частин цілого завжди перевищує кількість померлих частин…»
Дільничний Фішбейн-Степаненко прийшов на вечерю в джинсах і чорному светрі, зодягненому поверх фланелевої смугастої сорочки. Він прийшов з пляшкою коньяку і кульком мороженої тріски для пінгвіна.
Вечеря ще не була готова, і вони разом з Віктором досмажували коропів, що звільнили нарешті ванну. Тим часом у ванні, у свіжій холодній воді хлюпався пінгвін. Віктор і Сергій слухали крізь шипіння риби, що смажиться на сковорідці, плескіт води у ванні й обидва усміхалися.
Нарешті їжа була готова.
Випивши по чарці коньяку, хазяїн і гість узялися за рибу.
– Кощава! – сказав, немов вибачаючись від імені цієї риби, Віктор.
– Пусте, – кивнув дільничний. – За усе слід платити… Во-на, риба, чим кощавіша, тим смачніша. Пригадую, я м’ясо кита куштував – адже теж риба! Ніяких кісток і ніякого смаку…
Вони запивали рибу коньяком, поглядали на сніг, що летів у ледь підсвічену чужими вікнами темряву. Щось було у цій вечері новорічне.
– А ти чого сам живеш? – запитав після брудершафту Сергій.
Віктор знизав плечима.
– Так сталося, – відповів він. – Не щастить мені з жінками. Все якісь нецюсвітні трапляються. Тихі, непомітні. Поживуть і зникають… Набридло. От пінгвіна узяв, і якось відразу відлягло. Але він чомусь смутний увесь час… Може, було б краще взяти собаку… Вони все-таки емоційніші, гавкотом зустрічають, облизують, хвостом махають…
– Отакої! – махнув рукою Сергій. – Собак треба двічі на день на вулицю виводити, запах від них на всю квартиру… Пінгвін краще. А ти сам що робиш?
– Письменник, – відповів Віктор.
– Дитячий?
– Чому дитячий? – здивувався хазяїн. – Ні. Я для газети пишу.
– А… – кивнув Сергій. – Я газети не люблю. Від них завжди настрій псується.
– Я теж не люблю, – сказав Віктор. – А до речі, відки у тебе таке прізвище? Фішбейн…
Сергій тяжко зітхнув.
– Розумієш, – сказав він. – Нудно було дуже, а в мене тітка в паспортному столі працювала. От якось і вирішив стати євреєм та поїхати до дідька. Євреєм став, просто написав заяву про втрату паспорта – так тітка навчила, – а вона потім мені новий з новим прізвищем виписала. А потім подивився, як емігранти за кордоном живуть. Не позаздриш. От і вирішив залишитися, а щоб зброю мати – у дільничні пішов. Власне, робота безпечна: побутові скандали і всілякі дурні скарги розглядаю. Звичайно, не те, про що мріяв.
– А про що ти мріяв?
Раптом двері на кухню відчинилися й на порозі став увесь мокрий пінгвін Мишко. З нього й далі текла вода. Постоявши на порозі, він пройшов повз стіл до свого полумиска, потім питально подивився на хазяїна. Полумисок був порожній.
Віктор поліз у морозильник, відламав від замерзлого шару камбали три рибини, порізав їх на шматочки і поклав у полумисок.
Мишко опустив на мерзлу рибу голову і так застиг.
– Поглянь! – з цікавістю сказав Сергій. – Розморожує, їй-їй розморожує!..
Віктор, повернувшись на своє місце, теж подивився на пінгвіна.
– Годі, – відвернувся Сергій, узяв чарку. – Усі ми гідні кращої риби, але їмо ту, що є… За дружбу!
Цокнулися й випили. Вікторові відлягло. Минуле невдоволення собою й іншими забулося, і «хрестики» забулися. Наче й не працював він ніде, а просто жив і придумував роман, що колись його запише. Він дивився на Сергія і йому кортіло всміхатися. Дружба? Це те, либонь, чого в нього ніколи не було. Також, як і костюма-трійки та справжньої пристрасті. Життя було бліде і недолуге, воно не приносило з собою радості. Навіть пінгвін Мишко, і той був якийсь засмучений, немов і він пізнав лише блідість життя, без фарб і емоцій, без радісних сплесків душі, без захвату.
– Слухай-но, – запропонував раптом Сергій. – Давай ще по одній та підемо прогуляємося. Втрьох!
На вулиці було тихо і пізно. Усі діти вже спали. Вуличні ліхтарі загасли, і пороша освітлювалася лише випадковими вогнями, випадковими освітленими вікнами.
Віктор, Сергій і Мишко неквапно йшли від будинку до пустиря, на якому стояли три голубники. Хрумтів сніг під ногами. Морозне повітря кололо щоки.
– О, диви! – зробивши кілька швидких кроків уперед, мовив Сергій, зупинившись біля людини, що лежала під голубником на снігу, у синьому потертому пальті. – Твій сусіда! Полікарпов. Квартира тринадцять. Треба відтягти його до найближчого парадного і притулити до батареї, бо замерзне!
Разом вони взялися за комір синього пальта і потягли п’яного Полікарпова по снігу до найближчої п’ятиповерхівки. За ними незграбно йшов пінгвін Мишко.
Коли Віктор і Сергій вийшли з парадного, вони побачили Мишка, що стояв ніс до носа з великим двірняком. Вони ніби принюхувалися одне до одного. Побачивши людей, які вийшли з парадного, собака утік геть.
16
Уранці Віктора збудив телефонний дзвінок.
– Слухаю! – хрипким спросоння голосом сказав він у рурку.
– Вікторе Олексійовичу! – пролунав знайомий голос. – Поздоровляю з зачином! Я вас не розбуркав?
– Однаково час підводитися! – проговорив Віктор, пізнаючи голос головного. – А що сталося?
– Перша публікація! До речі, як самопочуття?
– Вже краще, – відказав Віктор.
– Тоді приїздіть до редакції! Обговоримо ваші успіхи.
Умившись, Віктор поснідав, випив чаю. Провідав свого плеканця – той ще, стоячи, спав в улюбленому закутні за темно-зеленою канапою.
Повернувшись на кухню, Віктор поклав до мишкового полумиска морожену рибину тріски. Одягся і вийшов.
На вулиці лежав сніг-обновець. Сизе небо висіло низько, майже над дахами п’ятиповерхівок. Було спокійно і не дуже зимно.
Перед тим, як сісти до автобуса, Віктор купив свіже число «Столичних вістей». Розгорнув вже в автобусі, умостившись на м’яке сидіння. Перебігши очима заголовки, він, нарешті, надибав вертикальний прямокутник тексту, обведений грубою чорною рамкою. «Не стало письменника і депутата Олександра Якорницького. Спорожніло шкіряне крісло в третьому ряду парламентської зали. Це місце незабаром займе інша людина, але в серцях багатьох, що знали Олександра Якорницького, оселиться відчуття пустки, відчуття глибокої втрати…»
– Ну от, – подумав Віктор, – перша публікація…
Він не дуже радів, хоча відкись із глибини прокльовувалося давно забуте відчуття – відчуття самозадоволення. Він дочитав текст до кінця: усі слова були на своїх місцях, жодних слідів редакторських ножиць.
Погляд затримався на підписі, на цьому майже фразеологічному псевдонімі, що міг сховати за своїми двома словами будь-яку кількість людей – Група Товаришів. Цікаво, що саме так – обидва слова з великої букви – написав Віктор в оригіналі. І навіть це редактор не змінив. Дійсно, його трактували як шановного письменника, а не як газетяра.
Віктор поклав газету на коліна і подивився у вікно, на місто, що їхало назустріч автобусу.
– Дивись-но, пташка! – показала пальцем угору мати, яка сиділа попереду своєї дитини. Віктор відрухово простежив за напрямком її пальця і побачив горобця, що кидався під стелею автобуса.
17
Редактор зустрів Віктора так радо, ніби рік не бачив. Кава, коньяк і сто доларів у довгому елегантному конверті – справжня атрибутика свята.
– Ну от, – сказав Ігор Львович, піднімаючи чарку з коньяком. – Початок є. Будемо сподіватися, що інші «хрестики» теж не забаряться.
– А як він помер? – запитав Віктор.
– Випав з вікна шостого поверху. Начебто, мив скло, тільки чомусь не у себе вдома. До того ж – уночі.
Вони цокнулись і випили.
– Знаєш, – продовжував свої одвертя головний. – Мені вже дзвонили кілька колег з інших газет. Заздрять, паскудники! Кажуть, я винайшов новий жанр! – Головний самовдоволено посміхнувся. – Це, звичайно, твоя заслуга! Але ти в нас засекречений, тому все гарне і погане я братиму на себе! Добре?
Віктор кивнув, але подумки засмутився, бо не можна було з’явитися у світлі прожекторів нехай хоч і журналістської, але все-таки слави. Очевидно, головний зауважив щось у погляді Віктора.
– Не хвилюйся, колись усі дізнаються справжнє ім’я автора, якщо ти захочеш… А поки для тебе ж краще бути нікому невідомою «Групою Товаришів». За кілька днів ти зрозумієш чому. До речі, не забувай, що треба використовувати всі підкреслені факти з тих досьє, що ти береш у Федора. Я ж не обрізаю твої філософські міркування, котрі, щиро кажучи, ніякого відношення до небіжчиків не мають…
Віктор кивнув. Пригубив каву і гіркуватий смак нагадав раптом про готельний бар у Харкові. Згадався ранок, коли безладна стрілянина зарано його розбудила.
– Ігоре, – мовив Віктор, – а що тоді сталося в Харкові?
Головний налив у чарки коньяку, зітхнув, підвів на Віктора загальмований, немов зупинений погляд.
– «І боєц молодой вдруг понік головой, – тихо заспівав він. – Комсомольськоє сєрдце пробіто…» Газета зазнала втрат… Це вже сьомий з наших. Незабаром можна буде зал слави відкривати… Але тобі це ні до чого! Менше знаєш – довше живеш!.. – проговорив головний, потім подивився в очі Вікторові і вже зовсім іншим, якимось утомленим голосом додав. – І це тебе вже не стосується. Ти знаєш більше за інших… Гаразд…
Віктор уже пошкодував про свою цікавість: вся атмосфера маленького свята «тет-а-тет» випарувалася.
18
Листопад під кінець переметнувся від глибокої осені до такої ж зими. Діти гралися в сніжки. Колюче морозне повітря залазило за комір. Машини по дорогах їздили повільно, немов боялися одна одну, і самі дороги стали набагато вужчі. Усе під впливом холоду зменшувалося, вкорочувалося, зіщулювалося. І лише кучугури снігу на узбіччі росли завдяки працьовитості і широким лопатам двірників.
Віктор, поставивши крапку в другому з замовлених Мишком-непінгвіном «хрестиків», глянув у вікно. Не було ніякого бажання, та й потреби виходити сьогодні на вулицю.
Аби порушити тишу квартири, Віктор умикнув радіоточку, що стояла на холодильнику.
Безтурботний шум парламенту з шипінням вирвався з динаміка. Віктор прикрутив гучність. Поставив на вогонь чайник. Подивився на годинник: провечір, пів на шосту. Для закінчення дня зарано, подумав Віктор.
Пішов у кімнату і подзвонив Мишку-непінгвіну.
– Усе готове! – доповів він йому. – Можеш приїздити.
Мишко приїхав не сам. З ним до квартири ввійшла маленька дівчинка з круглими допитливими вічками.
– Моя дочка, – сказав Мишко. – Не було на кого вдома лишити… Скажи дядьку Віті, як тебе звуть! – він нахилився до неї, почав розстібати ґудзики маленької рудої шубки.
– Соня, мені вже чотири роки, – проговорила дівчинка, дивлячися знизу вгору на Віктора. – А правда, що у вас пінгвін живе?
– Ну от, не встигла зайти, а вже… – Мишко зняв з неї шубку, допоміг їй стягнути з ніг чобітки. – Ну, ходімо!
Вони зайшли до великої кімнати.
– А де пінгвін? – знову запитала вона, озираючись довкола.
– Зараз, – сказав Віктор. – Зараз я його знайду!
Спочатку він пішов на кухню. Приніс Мишкові обидва свіжонаписаних «хрестики». Потім попрямував у спальню.
– Мишко! – гукнув він, зазираючи за темно-зелену канапу.
Мишко стояв на своїй підстилці, на складеній утроє старій верблюдячій ковдрі, уп’явшись у стіну.
– Ти чого? – запитав, похилившись, Віктор.
Пінгвін стояв з розплющеними очима.
– Занедужав, чи що? – подумав Віктор.
– Що з ним? – запитала Соня, нечутно підійшовши до канапи.
– Мишко, у нас гості!
Соня підійшла до пінгвіна і попестила його.
– Ти занедужав? – запитала вона.
Пінгвін смикнувся, повернув голову, подивився на дівчинку.
– Тату! – гукнула Соня. – Він повернувся!
Залишивши Соню з пінгвіном, Віктор повернувся до великої кімнати. Мишко, сидячи у фотелі, дочитував другий некролог. З виразу його обличчя Віктор зрозумів, що текст замовнику сподобався.
– Чудово! – сказав Мишко-непінгвін. – Зворушливо пишеш! Видно, що люди паскудні, а однаково їх шкода, коли читаєш… Ну що, чайком почастуєш?
Вони перейшли до кухні, де сіли до столу і, поки грівся чайник, балакали про погоду та інші неважливі речі. Коли ж чай запарили й розлили по філіжанках, Мишко-непінгвін простягнув Вікторові конверт.
– Гонорар, – сказав він. – Незабаром ще замовлення буде. Стривай, пам’ятаєш, ти про Сергійка Чекаліна писав?
Віктор кивнув.
– Видужав поки… Я йому факсом твій твір кинув… Йому, ніби, сподобалося… У кожному разі він був вражений!
– Тату, тату, – долинув з кімнати голос дівчинки, – він їсти хоче!
– Хіба він у тебе говорить? – посміхнувся, дивлячись на Віктора, Мишко-непінгвін.
Віктор дістав з морозильника рибину тріски, поклав у полумисок.
– Соню, скажи йому, що їсти подано! – жартома гукнув Віктор.
– Чуєш? – неголосно питала в кімнаті дівчинка. – Тебе їсти звуть!
Пінгвін перший зайшов у кухню, за ним слідком – Соня. Вона провела його до полумиска і з цікавістю спостерігала, як Мишко-пінгвін їв.
– А чому він сам? – запитала раптом Соня, підвівши голову.
– Не знаю, – відповів Віктор. – Та він не сам: ми з ним удвох тут живемо…