Віктор випростав спину, відсапнув, немов щойно пробіг стометрівку, а не клацав літери й слова на друкмашинці. Потер пальцями скроні, проганяючи напругу, що з’явилася через це термінове нічне завдання. Але наразі завдання виконане.
Узяв до рук готовий текст. Прочитав і самому стало шкода невідомо як загиблу або померлу оперну співачку.
Визирнув у вікно – внизу стояла машина, чекала.
Віктор підвівся, повернувся і відразу завмер від несподіванки: з порогу дверей на нього уважно дивився пінгвін. Він стояв нерухомо, і тільки вічка його горіли живим вогнем, але не виказували ніяких бажань. Він просто стежив за хазяїном. Безпристрасно і безпричинно.
Віктор, тяжко зітхнувши, протиснувся між пінгвіном і дверми в коридор, накинув на халат дублянку і, стискаючи в руці текст, вийшов на сходову площадку.
Кур’єр спав, опустивши голову на кермо. Віктор постукав по склу дверцят. Чоловік протер очі. Ні слова не мовлячи, відчинив дверцята, узяв з рук Віктора аркуш із текстом і, завівши машину, рушив.
Віктор повернувся до себе. Ніч була розбита. Спати не хотілося, у тілі народжувалася непотрібна бадьорість.
Віктор знайшов в аптечці снодійне, ковтнув дві пігулки, запив ще теплою водою з чайника і пішов до відпочивальні.
22
Наступного ранку о десятій годині знову зателефонував головний. Він був задоволений «хрестиком». Перепросив ще раз за те, що порушив нічний сон. Сказав, що за пару днів уже можна буде заходити до редакції, але головне при цьому – не забувати вдома кореспондентську «кірочку», бо тепер на всіх поверхах і на вході чергує ЗМОП.
На вулиці тривала зима з тріскучим морозом. Було досить тихо.
Стоячи з джезвою біля плитки, Віктор міркував: чим би заповнити новий день. З одного боку, з огляду на робочу ніч, він міг би цілком улаштувати собі вихідний. Але вихідний ще більше потребував заповнення чимось цікавим, ніж день звичайний. І тому Віктор вирішив після кави піти до кіоску по газети, а вже відтак вирішити, що робити далі.
Другу чашечку кави він пив уже з газетами підруч. Передусім прочитав свою нічну працю, надруковану півмільйонним накладом на передостанній сторінці газети. Всі слова були на місці, редактор тексту не чіпав. Хоча тут Віктор збагнув, що редактор радше не спав уночі, коли текст «виставляли» на шпальту перед тим, як запрацював друкарський верстат. Повернувшись до першої шпальти газети, Віктор прочитав довгу, на всю шпальту передову: «Війна не скінчилася, настало перемир’я». Упереміж з фотографіями, що нагадували фотографії часів штурму Грозного, на сторінці по-воєнному шикувалися колонки тексту. Віктор машинально втягся у читання статті. Чим більше він читав, тим більше вона його затягувала. Виявилося, поки Віктор жив нормальним життям, у Києві точилися майже справжні бої – розбирання «двох мафіозних кланів». Принаймні саме так твердилося в статті. Сімнадцятеро вбитих, дев’ять поранених, п’ять вибухів. Серед загиблих – водій головного редактора, три міліціонери, якийсь арабський бізнесмен, кілька людей, особистість яких не вдалося встановити, і солістка Національної опери.
Передивившись інші газети, Віктор зауважив, що «війні» там було приділено набагато менше уваги, ніж у «Столичних вістях». Натомість трохи більше було написано про загибель солістки Опери. Її тіло знайшли рано вранці на нижній станції фунікулера. Її задушили шкіряним ременем. Крім того, пропав її чоловік – архітектор, а сама квартира була перевернена догори дриґом – у ній відверто щось шукали.
Віктор замислився. Смерть солістки, схоже, не мала нічого спільного з війною кланів. То був цілком «чужий» злочин. «Може, до цього доклав рук її зниклий чоловік? – подумав Віктор. – А може, я і сам доклав до цього рук? – власна думка раптово злякала його. – Адже в некролозі на смерть Якорницького я написав про неї. Звичайно, без прізвища, не розкриваючи, але, напевно, все це було для багатьох занадто прозорим натяком… І, може, для чоловіка це стало останньою краплею?…»
Віктор тяжко зітхнув, умить відчувши себе страшно стомленим власними припущеннями.
– Нісенітниця! – прошепотів він сам собі. – Чого пак чоловіку влаштовувати обшук у власній квартирі?…
23
День завершився, як не дивно, досить продуктивно. На столі лежали три готових «хрестики». За вікном сутенів зимовий вечір. Над чашкою свіжозапареного чаю піднімалася пара.
Віктор пробіг рядки нових текстів очима. «Хрестики» були короткуваті, але усе тому, що він давно не був у редакції і не брав у Федора додаткової інформації на своїх героїв. Проте у цьому проблеми не було. Поки текст не надрукований, з ним можна працювати, до нього можна повертатися.
Випивши чаю, він вимкнув світло в кухні і збирався було йти спати, як раптом почув стукіт у двері.
На мить завмер у коридорі, прислуховуючись до тиші. Потім, залишивши пантофлі там, де стояв, босоніж підійшов до дверей і зазирнув у вічко. Перед дверима стояв Мишко-непінгвін.
Віктор відчинив.
У Мишка на руках спала Соня. Він зайшов мовчки. Тільки кивнув замість «драстуйте».
– Де її можна покласти? – запитав Мишко, дивлячись на дочку.
– Там, – прошептав Віктор, кивком голови вказавши на двері до вітальні.
У вітальні Мишко опустив Соню на канапу і, намагаючись ступати якомога тихіше, повернувся в коридор.
– Ходімо на кухню! – сказав він Вікторові.
На кухні знову запалилося світло.
– Постав чайник! – сказав Мишко.
– Щойно кипів, – відповів Віктор.
– Я в тебе до ранку посиджу… – сказав Мишко якось загальмовано. – А Соня нехай поки тут поживе… Гаразд? Доки усе не владнається…
– Що не владнається? – запитав Віктор.
Але відповіді не одержав. Вони сиділи один проти одного за кухонним столом, тільки Мишко зараз сидів на звичному місці хазяїна, а Віктор – спиною до плитки. Вікторові на мить здалося, що в очах Мишкові промайнула неприязнь.
– Може коньяку? – запропонував Віктор, бажаючи зняти напругу, що ніби хмара нависла над ними.
– Давай, – проговорив гість.
Віктор налив собі й Мишкові. Випили мовчки.
Мишко замислено постукав пальцями по столі. Озирнувся і, побачивши біля себе на підвіконні паку свіжих газет, потяг їх до себе. Узяв верхню, губи йому скривились. Він відсунув газети назад на підвіконня.
– Життя – химерна річ, – сказав він і зітхнув. – Хочеш зробити людині приємне, а в результаті доводиться удавати, що ти – підводний човен…
Віктор уважно вслухався в кожне слово гостя, але зміст сказаного був невловимий, як павутинка на вітрі.
– Налий ще, – попросив Мишко.
Випивши другу чарку, він вийшов у коридор, відтіль зазирнув до кімнати, де на канапі мирно спала Соня. Знову повернувся до кухні.
– Ти, напевно, хочеш знати, що трапилося? – повільно, уже більш розслабленим голосом запитав Мишко, дивлячись в очі Вікторові.
Віктор промовчав. Йому вже нічого не хотілося дізнатися – він хотів спати і дивна поведінка Мишка-непінгвіна починала його стомлювати.
– Ти, либонь, вже знаєш про стрілянину й вибухи? – запитав Мишко, кивнувши на газети.
– Ну?
– А знаєш, хто у всьому цьому винний?
– Хто?
Втомлена і недобра посмішка Мишка затягла павзу.
– Ти… – сказав він Вікторові.
– Я? – здивувався Віктор. – Як це – я?
– Ну, не зовсім ти, звісно… Але без тебе цього б не відбулося… – Мишко дивився, не кліпаючи, на Віктора, але Вікторові здавалося, ніби він дивиться кудись далі, крізь нього. – Просто тобі було кепсько, я це бачив. Я тебе запитав – чому? Ти сказав. Ми були відверті, мені саме ця дитяча відвертість у тобі й подобається… Ти хотів, щоб твої «фиґлі» у жалобних рамках друкувалися. Це зрозуміло. Я тебе й запитав тоді, хто твій улюблений майбутній небіжчик… Просто хотілося зробити тобі приємне… Налий ще.
Віктор підвівся, налив коньяку Мишкові й собі. Подивився на свої руки, зауважив, що вони тремтять.
– Ти хочеш сказати… – сторопіло проговорив Віктор, – що Якорницького… ти?
– Не я, а ми… – поправив його Мишко. – Але ти не тривожся, він цього більше ніж заслуговував… Інша справа, що з його смертю «осиротіло» кілька аматорів приватизації, у яких він уже взяв аванси… Крім того, у нього зберігалися якісь папірці, якими він продовжував собі безпеку і життя, папірці, що стосуються його колег по парламенту… У них там, нагорі, важке життя… Як на війні…
Павза, що потім наступила, затяглася. Мишко дивився у вікно. Віктор гарячково обмірковував тільки що почуте.
– Слухай-но, – нарешті заговорив він, – а до смерті його коханки я теж… причетний?
– Ти не зрозумів, – спокійним учительським голосом мовив Мишко. – Ми з тобою витягли спідню карту з-під карткового будиночка, і усе, що сталося потім, – це просто повний обвал. Тепер треба перечекати, доки вляжеться курява…
– Мені теж? – не без переляку в голосі спитав Віктор.
Мишко стенув плечима.
– Це справа індивідуальна, – сказав він, сам собі наливаючи чарку. – Але тобі, напевно, не варто переживати. Здається, ти під гарним захистом… Тому я до тебе і прийшов…
– Під чиїм?
Мишко розвів руками.
– Я ж не сказав, що точно знаю. Просто відчуваю. Не було б захисту – і тебе б уже не було…
Мишко замислився.
– Я тебе можу попросити про послугу? – за мить запитав він.
Віктор кивнув.
– Йди ти спати, а я ще тут посиджу… Подумаю…
Віктор пішов у відпочивальню. Ліг. Спати не хотілося. Прислухався до тиші квартири, але ніщо її не порушувало. Здавалося, усі міцно сплять. Раптом з вітальні долинув невиразний дитячий голос. Віктор прислухався. «Мама… мама…» – бурмотала уві сні Соня.
– А де насправді її мама? – подумав Віктор.
Зрештою він заснув.
За якийсь час з-за темно-зеленої канапи виборсався пінгвін і ліниво пішов до відкритих дверей до вітальні. Проходячи через вітальню, зупинився на мить біля сплячої дівчинки, подивився на неї уважно. Тоді почапав далі. Вийшов у коридор. Штовхнув наступні двері й ступив у кухню.
Перед ним на місці хазяїна сидів, опустивши голову на стіл, незнайомий йому чоловік. Він спав.
Кілька хвилин пінгвін дивився на нього, нерухомо стоячи в дверях. Потім розвернувся і пішов назад.
24
Годинник на тумбочці показував сьому. На вулиці було ще темно і тихо. Головний біль збудив Віктора, і він лежав на спині, дивлячись у стелю і думаючи про вчорашню розмову з Мишком. Зараз, попри головний біль, у нього з’явилося кілька питань до вечірнього гостя.
Віктор поволі, намагаючись не шуміти, підвівся. Одяг халат і пройшов у вітальню.
Соня ще спала. Вона була дбайливо укутана в сіре осіннє пальто Віктора, що доти висіло на вішалці в передпокої.
Віктор набрався духу і вийшов у коридор, зупинився перед відкритими дверима на кухню.
У кухні нікого не було. На столі лежала нотатка.
«Мені час іти. Лишаю Соню в тебе – відповідаєш головою. Коли курява вляжеться – з’явлюся. Мишко.»
Нотатка трапила його зненацька, і тепер він сидів за столом, уп’явши погляд у два рукописних рядки, і намагався вигнати з голови так і не загадані Мишкові питання.
За вікном сіріло – бляклий зимовий світанок намагався перемогти ніч.
У вітальні рипнула канапа, і цей звук відвернув Віктора від думок. Він повернувся, підвівся з-за столу. Зазирнув до вітальні.
Соня сиділа на канапі, терла очі. Нарешті вона відняла від них рученята і, побачивши Віктора, запитала:
– А тато де?
– Він пішов, – відповів Віктор, дивлячись на дівчинку. – Він сказав, що ти поки тут поживеш…
– З пінгвіном? – зраділа Соня.
– Так, – досить холодно сказав Віктор.
– У нас учора вікна розбилися… – сказала Соня. – І стало дуже холодно.
– У вас удома? – запитав Віктор.
– Так, – довірчо вимовила дівчинка. – Так голосно розбилися… Бу-бух!
– Їсти хочеш? – запитав Віктор.
– Так, тільки не кашу!
– А в мене немає ніякої каші, – визнав хазяїн. – Я сам мало їм.
– Я теж, – усміхнулася Соня. – А куди ми сьогодні підемо?
– Підемо?! – повторив Віктор і замислився. – Я не знаю… А куди ти хочеш?
– До зоопарку, – запропонувала Соня.
– Гаразд, – погодився Віктор. – Тільки я спочатку попрацюю годинки дві, а потім підемо…
25
На обід Віктор дав пінгвіну рибу, а собі й Соні насмажив картоплі.
– Я завтра куплю побільше харчів! – пообіцяв Віктор Соні.
– А я більше не з’їм, – сказала дівчинка, присуваючи до себе велику тарілку.
Віктор усміхнувся. Уперше життя зіштовхнуло його з чужим дитинством, і він придивлявся до цього дитинства з обережністю і цікавістю, немов ще сам був дитиною. Безпосередність Соні, її відповіді не те, щоб не до ладу, але якось по дотичній змушували Віктора усміхатися. Він їв і скоса стежив за дівчинкою, що їла картоплю радше з цікавістю, ніж з апетитом, роздивляючись уважно кожний наколотий на виделку шматочок. Вона сиділа навпроти, а між її спиною і плиткою стояв і порався біля свого полумиска пінгвін Мишко.
У якусь мить Соня повернулася і перенесла виделкою шматочок підсмаженої картоплі у полумисок пінгвіну. Пінгвін здивовано подивився на дівчинку і смішно схилив голову набік.
Соня розсміялася. Мишко, постоявши з похиленою набік головою, знову повернувся до полумиска і з’їв покладений туди шматочок картоплі.
– Йому смакує! – зраділо повідомила Вікторові Соня.
Допивши чай, Віктор одяг Соню і вони поїхали до зоопарку.
На вулиці сіявся сніг, було вітряно, і вітер увесь час дув в обличчя. Коли вони вийшли з метро, Віктор укутав Соню шаликом по самі очка.
За воротами зоопарку висіло оголошення про те, що в зв’язку з зимовими умовами відвідувачі можуть побачити тільки невелику частину мешканців зоопарку.
У зоопарку було малолюдно. Обравши покажчик «тигри», Віктор повів Соню по засніженій доріжці. Пройшли повз вольєр, на якому висів великий щит з намальованою зеброю, а поруч трафаретними буквами подавався опис тварини і її навички.
– А де звірі? – запитала, озираючись Соня.
– Далі, – відповів Віктор і усміхнувся дівчинці.
Вони пройшли повз ще кілька порожніх вольєрів зі щитами, що зображували їхніх недавніх мешканців. Попереду з’явився закритий павільйон.
Там, у клітках, за товстим залізним штахетом сиділи два тигри, лев, вовк і ще якісь хижаки. Навпроти входу висіло оголошення: «Тварин дозволяється годувати тільки свіжим м’ясом і хлібом». Ні того, ні іншого у Віктора і Соні з собою не було.
Вони пройшли вздовж кліток, зупиняючись потроху біля кожної.
– А де тут пінгвіни? – запитала Соня.
– Мабуть, тут нема… – відповів Віктор. – Хоча, давай пошукаємо, а раптом знайдемо!
Він спробував пригадати, де він бачив Мишка перед тим, як забрати його з зоопарку. Здається, це було трохи далі, за тераріумом і цементним барлогом бурих ведмедів.
Вони пройшли туди і побачили за штахетом порожній глибокий вольєр із замерзлим озером посередині. На щиті, що висів на штахеті вольєра, були намальовані пінгвіни.
– Ну, от бачиш, їх тут нема… – сказав Віктор.
– Шкода! – Соня тяжко зітхнула. – Можна було б привести сюди Мишка, щоб він з іншими пінгвінами дружив…
– Але бачиш, інших пінгвінів нема! – повторив, нахилившись, Віктор.
– А хто тут ще живе? – запитала Соня.
Вони гуляли ще цілу годину. Подивилися на риб і зміїв, на двох облізлих шулік і самотню довгошию ламу. Вже дорогою до виходу Віктор раптом побачив покажчик «Науково-консультаційний центр».
– Соню, зайдімо туди на хвильку, – попросив він. – Може, там нам про пінгвінів розкажуть?
– Ходімо! – погодилася Соня.
В одноповерховому будиночку вони постукали в єдині двері. Зайшли.
– Даруйте, – звернувся Віктор до сивої, але не старої жінки, що читала якийсь часопис, сидячи при столі.
– Слухаю, – вона відірвала погляд від часопису. – Ви до мене?
– Розумієте, – звернувся Віктор. – Трохи більше року тому я взяв у вас у зоопарку пінгвіна… У вас, часом, нема ніякої літератури про пінгвінів?…
– Нема, – відповіла жінка. – Пінгвінами у нас займався Підпалий. Коли їх роздали, його звільнили, і він усю літературу забрав із собою. Затятий був дід…