– Підпалий? – повторив Віктор. – А як його знайти?
– Запитаєте у відділі кадрів! – сказала жінка і знизала плечима.
– До речі, вам змії не потрібні? – запитала вона з цікавістю розглядаючи Соню. – Ми з січня ліквідуємо тераріум…
– Ні, спасибі, – відповів Віктор. – А де знаходиться відділ кадрів?
– Ліворуч від центрального входу, за туалетами.
Попросивши Соню почекати біля виходу, Віктор зайшов до відділу кадрів і ублагав їх дати йому адресу Підпалого. Згорнувши удвічі аркушик із записаною адресою і сховавши його в гаманець, Віктор узяв Соню за ручку і рушив з нею до метро.
26
Наступного ранку Віктор вирішив з’їздити до головного. По-перше, давно вже збирався відвезти нові тексти, а по-друге, хотілося покаятися, навіть не те, щоб покаятися, а просто пояснити головному, що і чому відбулося з Якорницьким.
– Ти вмієш сама вдома сидіти? – запитав він після сніданку Соню.
– Так, мене тато вчив, – сказала вона. – Двері нікому не відчиняти і по телефону нічого не говорити. До вікон не підходити. Правильно?
– Правильно, – сказав Віктор і зітхнув. – Але до вікон сьогодні можеш підходити.
– Справді? – зраділа Соня і відразу підбігла до балконних дверей, пригорнулася носом до скла.
– Ну, що там бачиш?
– Зиму! – сказала дівчинка.
– Я незабаром прийду, – пообіцяв Віктор.
Тричі йому довелося показати свою «кірочку», перш ніж він потрапив у кабінет до головного.
– Як життя? – запитав Ігор Львович.
– Нівроку… – не зовсім упевнено вимовив Віктор. – Ось, нові «хрестики» приніс…
– Давай, – простягнув руку головний. – А це тобі від Федора, – він простягнув йому грубу течку.
– Ігоре, – наважився Віктор. – У мене… Тобто… Виявляється, я винний у смерті Якорницького…
– Отакої! – посміхнувся головний. – Ти справді гадаєш, що ти такий крутий?
Віктор подивився зі здивуванням на головного.
– Не переживай, я усе знаю… – сказав той уже приязніше.
– Усе? – перепитав Віктор.
– Ні, не все. Набагато більше. Ну, а Якорницький однаково туди збирався… То й заспокойся! Звичайно, було б краще, якби ти лише своєю справою займався.
Віктор ошелешено дивився на головного, його достоту збентежили слова шефа, щось заважало йому їх зрозуміти.
– Отож, нічого страшного немає… – проговорив він нарешті.
– У чому? У тому, що одним кланом з виходом на уряд поменшало? Заспокойся. Ти тут ні при чому, а якщо при чому, то лише крайком. Давай-но кави нап’ємось!
Головний по телефону замовив у секретарки дві кави. Потім, пожувавши замислено губи, знову пильно подивився на Віктора. – У тебе ж ні дружини, ні подруги нема? – запитав він.
– Нема, зараз нема… – визнав Віктор.
– Це погано, – півжартома похитав головою головний. – Жінки зміцнюють нервову систему чоловіків. Тобі саме час зайнятися своїми нервами!.. Гаразд, жартую.
Секретарка принесла каву.
Віктор поклав півложечки цукру, але кава однаково була занадто міцна і гірчила на язиці. Гіркота кави знову нагадала про недавню поїздку в Харків.
– А в Одесу мені треба буде їхати? – запитав рантом Віктор, згадавши про розмову з головним щодо поїздки до Харкова.
– Ні, не треба, – відповів шеф. – Хтось дуже не хоче, щоб ми займалися провінцією… Ну в нас і отут справ вистачить. Тож бо не переживай! У мене он водія недавно вбили – і то я спокійний, як танк, бачиш! Життя не така штука, щоб за неї боятися. Повір мені.
Віктор подивився на головного здивовано. Ігор Львович сидів у своєму директорському кріслі, у розкішному костюмі, французька краватка, важка золота шпилька на ньому. «Це він не дорожить життям?» – засумнівався Віктор.
– Нам треба буде з тобою перед Новим роком посидіти за пляшечкою, га? Не проти? – запитав він.
– З задоволенням, – відповів Віктор.
– Добро, – головний підвівся через стіл. – Чекай запрошення!
27
Степан Якович Підпалий мешкав на першому поверсі сірого сталінського будинку неподалік від метро «Святошин». Потупцявшись перед його дверми, Віктор подзвонив.
Його довго розглядали у вічко, а потім деренчливий старечий голос запитав:
– Вам кого?
– Мені потрібний Степан Якович, – відповів Віктор.
– А ви хто?
– Мені вашу адресу в зоопарку дали… – пояснив Віктор. – Я з приводу пінгвінів…
Попри те, що власне пояснення мети приходу здалося Вікторові ідіотським, двері відчинилися і неголений та на появу не такий вже й дід у синьому вовняному спортивному костюмі жестом запропонував увійти.
Віктор пройшов до просторої вітальні, посеред якої стояв старий круглий стіл зі стільцями.
– Сідайте! – не дивлячись на гостя, сказав хазяїн. – Вас цікавлять пінгвіни? – мовив він, дивлячись в обличчя Вікторові й одночасно навпомацки забираючи з брудної скатертини старий недокурок.
Він опустив руку з недокурком під стіл і знову поклав її перед собою на скатерку, але вже без недокурка.
– Пробачте, – звернувся Віктор. – Я хотів дізнатися: може, у вас є якісь книжки про пінгвінів…
– Книжки? – засмучено перепитав Підпалий. – Чому книжки? Я маю власні праці, ще не видані… Я понад двадцять років займався пінгвінами…
– Ви зоолог? – запитав якомога чемніше Віктор.
– Радше пінгвінолог, але, звичайно, в офіційному науковому реєстрі спеціалізацій такої спеціалізації ви, мабуть, не знайдете… – Підпалий пом’якшав. – А проте чому вас цікавлять пінгвіни?