– Оце, – подумав я, усе ще дивлячись на знову спустілу вуличку. – Либонь, про нього я думав на початку сьогоднішньої розмови з Дмитром. Про його фото. Може, взяти й дійсно перекинути все це на нього? Але тоді в цьому не буде нічого оригінального. Банальні ревнощі. Та ще й невиправдані, бо я віддавна не люблю дружину, – до речі, з повною взаємністю. Ні, нехай живе, чи радше – нехай живуть і тішаться. Хоча, гадаю, моє замовне убивство і на них подіє, і ще невідомо, як.
Скреготнув ключ у дверях.
– Ти ще не спиш? – байдуже, але ніби з подивом, зауважила дружина.
– Чай пив і у вікно дивився, – відповів я.
На це вона вже не відповіла. Пройшла в кімнату. Я почекав, поки вона вимкнула там світло, і теж пішов спати.
5
Знайомий Дмитра потелефонував наступного дня ввечері. Відрекомендувався як Костя. Дав мені два дні на фото і на «підготовку порад». Обіцяв потелефонувати за два дні й повідомити, як усе це йому передати.
Уранці я дістав коробку з-під югославських черевиків, давно вже зношених і викинутих. У цій коробці зберігалися мої фото, починаючи з традиційних голих немовлят, і далі, без усякого хронологічного ладу, впереміш. Але навіть найпізніші з них були зроблені років п’ятнадцять тому, в теплій тинейджерівській компанії. Відтак, очевидно, нікому я не був надто потрібний, або просто інтерес до фотографування в моїх друзів пропав. Я відклав два фото, де я був зображений великим планом. На одному – у Пущі-Водицькому парку, з пляшкою білого портвейну, на другому – на пікніку десь у Святошині, біля ватри, що палала чорно-білим вогнем. Підійшовши до дзеркала і порівнявши себе сьогоднішнього з собою на світлині, я зрозумів, що передавати таке можна тільки в тому випадку, якщо я не хочу бути впізнаним і знайденим. Що ж робити? Десь ще лежали вісім фото «три на чотири», котрі я зробив років три тому в несправдженій надії піти на курси водіїв і одержати права.
Випивши розчиненої кави і запхнувши фото назад у коробку, я рушив до найближчої фотомайстерні.
Старий-фотограф замучив мене претензіями до мого підборіддя.
– Ви хочете бути красивим чи для чого ви фотографуєтеся? – нарешті вирвалося в нього, коли я пробурчав щось невдоволене.
Нарешті, клацнувши апаратом на тринозі, він попросив прийти по знімки за три дні.
– Даруйте! – взявся я благати. – Мені вони потрібні завтра. Конче завтра.
Він стенув плечима.
– Дуже потрібні?
– Так.
– Ну, приходьте завтра по обіді. Але що-небудь принесіть за терміновість. Я ж грішми не прошу – кому вони зараз треба?!
Не повертаючи додому, я пішов на трамвайну зупинку. Вирішив поїхати в центр і потинятися. Саме потинятися, як я, власне, тинявся все життя. Без особливої мети, не поспішаючи, заходячи до кав’ярень і розшукуючи в черзі знайомих.
Допіру на Хрещатику я зрозумів підсвідому мету сьогоднішнього тиняння: треба «підготувати поради» для Кості. Тобто повідомити йому, в яких місцях і в яку годину дня його майбутній клієнт буває. Отже, слід вирішити, у яких кав’ярнях найчастіше буваю я. Але водночас визначити ці кав’ярні й потім ходити по них, очікуючи пострілу в спину чи в потилицю, було заняттям не з приємних. Психомазохістом я не був. Треба було придумати для себе щось гуманніше.
Я піднявся на Велику Житомирську й опустився в підвальну кав’яреньку біля хлібного. Там було похмуро і безлюдно. Взяв каву і почав думати.
Після третьої філіжанки думки вишикувалися до бою і штурмом узяли поставлене завдання. Я й сам запишався ними, ніби вони жодного стосунку до моєї голови не мали. Усе геніальне просте, – це ще раз доведено. Я знав, що треба було робити, і полегшення від цього навіть послабило дію кофеїну на організм. Я розпружився.
Залишалося тепер лише вибрати кав’ярню, в якій я хочу бути вбитим, і час для цієї ефектної події. Звичайно, вбивати в громадському місці – нелегко. І зникнути потім, піти непоміченим – теж складне завдання, але то вже не мої проблеми. Він професіонал – нехай це доведе. Хоча, якщо таки схоплять і з’ясують, що він просто убив коханця чиєїсь дружини, – моя посмертна репутація дуже постраждає, і смерть моя стане більш анекдотичною, ніж трагічною. Ні, треба створити йому всі умови, щоб він пішов непоміченим.
Щоб ніколи не знайшли мого вбивцю й ніколи не розкрили причину злочину. Але як? – потрібна ще одна чашка кави.
І знову я підійшов до стійки.
– Знову подвійну? – запитала «кавниця» Валя.
– Ні, просту.
Я знову пив каву, тільки тепер поклав туди дві грудки цукру замість звичайної однієї. І знову думав, власне, перебирав у думках усі знайомі мені кав’ярні, вибираючи ту, у якій увечері перед закриттям буває поменше відвідувачів. У цьому підвальчику, власне, надвечір рідко буває більше двох-трьох кавоманів, але тут такі круті сходинки, що, тікаючи, можна собі в’язи скрутити.
Я піймав себе на думці, що, крім усього іншого, ще і про здоров’я цього Кості піклуюся, хоч і не бачив його жодного разу і не впевнений, що в останню мить устигну його побачити.
6
Старий фотограф мене не підвів. І фото вийшло нівроку, просто портрет улюбленого актора. З ледь відчутною і через це трохи загадковою ухмілкою та розумним прищулом, у якому було щось ленінське.
За вікном падав вечірній дощ. Я сидів на кухні і насолоджувався самотою. Пив гербату з шипшини. Думав про сюрприз, що я готую для своєї дружини. І зовсім не думав про те, що наші відносини чи їхня відсутність перейшли на новий щабель: вона не ночувала вдома минулої ночі й лише вранці забігла, щоб узяти щось чи переодягтися. Це було рано-вранці – я ще спав і радше чув її прихід, ніж бачив.
У її відсутності зараз було щось райське, щось гуманне стосовно мене. І цей вечірній дощ не був би таким сентиментальним, якби вона була поруч або в кімнаті. Отож є люди, чия відсутність викликає радість чи навіть провокує відчуття щастя. Погано, коли такою людиною виявляється дружина.
Телефонний дзвоник не злякав затишну атмосферу вечора. Дзвонив Костя.
Довідавшись, що все готове, попросив наступного ранку покласти конверт із фото і «відомостями» в абонентську скриньку номер триста тридцять один у двадцять п’ятому відділенні зв’язку, що знаходилося на самому початку Володимирської, майже біля Андріївської церкви.
Після телефонної розмови я відчув сильну втому, що звалилася на мене раптово й несподівано. Кортіло спати. Звучання вечірнього дощу присипляло. Але перед тим, як покластися спати, я все-таки змусив себе взяти календарик і аркушик паперу. За календариком я вибрав день свого майбутнього вбивства: наступний четвер. До цього дня тижня я мав особливі почуття. Колись у четвер я познайомився з однією дівчиною і відразу запросив її до кав’ярні. Діялося це на Подолі; відтоді протягом щасливого року або й довше ми з нею називали цю кав’ярню «четверговою». Вона розташувалася за три хвилини ходи від Контрактової площі. Саме по трамвайній колії, що веде до річкового порту. Кав’ярня, що не мала й досі не має назви, похмура, з поганим освітленням і двома невеличкими залами. Звичайно, можна було б вибрати «місце злочину» і посимпатичніше, та й пристойніше. Але я зупинив свій вибір на цій кав’ярні.
На аркушику паперу я написав: «четвер 12 жовтня 18:00 кав’ярня по вул. Братській біля зупинки тридцять першого трамваю в бік Поштової площі». Поклавши фото й записку в конверт, я з почуттям виконаного обов’язку ліг спати.
7. Вівторок
Вранці я знайшов на потрібній пошті кімнату з абонентськими скриньками і вкинув конверт у триста тридцять першу з них.
Жити мені залишалося два з половиною дні, і треба було вирішити, як їх прожити, бо час життя, що залишився, був уже настільки обмежений, що при незначному зусиллі обчислювався з точністю до секунд, не кажучи вже про хвилини й години.
Після пошти повертатися додому не хотілося. Погода випала гарна: настала, либонь, ненадовго, «золота осіння пора», жовте й червоне листя, стійка бадьорлива прохолода і відсутність вітру при зовсім блакитному небі. Якби до раю приходила осінь, вона була б саме такою.
Андріївським узвозом я поволі пішов на Поділ. Галереї й крамнички тільки-но відчинялися. Найгучніше на узвозі лунали цієї миті мої туфлі, гупаючи по бруківці дешевими пластиковими підборами.
Не думаючи особливо про конкретний свій шлях, я опинився, зрештою, на Братській, у тій самій «четверговій» кав’ярні. Добре, що вона вже працювала, і якийсь парубок, схожий на студента, забгався в куток і пив свою першу, мабуть, на сьогодні каву. Я теж узяв половинку і сів до столика в іншому кутку. І допіру тепер замислився про хвилини й години життя, що залишилися мені. Захотілося взяти аркуш паперу й ручку і скласти точний графік чи план справ і зустрічей. І щоб не так, як звичайно, аби хоча б половину з цього плану викреслити на ознаку виконання. Але паперу в мене із собою не було. Правда, у кишені піджака лежала ручка.
Я подивився на хлопця, побачив у нього дипломат.
– Перепрошую, – звернувся я. – У вас не буде аркушика паперу?
Мовчки від дістав із дипломата загальний зошит і видер мені подвійний аркуш.
Я вже поклав аркушик перед собою, збираючи думки, а він усе ще порпався у своєму дипломаті серед книжок і зошитів.
«Вівторок 10 жовтня», – написав я.
Потім поглянув на годинник. Пів на одинадцяту.
Що я можу зробити сьогодні? Зараз? Ранок здавався марним часом. Та й подумавши про знайомих і друзів, яких хотілося б побачити, я раптом збагнув, що бажання моє породжене сентиментальністю моменту. Не було нічого важливого в цих можливих зустрічах. Попрощатися? Але нащо – адже я не повинен знати про свою загибель! А зустрітися як звичайно, щоб побалакати ні про що, – такі зустрічі мені вже навіть набридли. Може, зустрітися з Ніною, з жінкою, яку я напівзалишив перед своїм весіллям? Ми, щоправда, вже тоді були більше друзі, ніж закохані, хоча це нам не заважало поводитися іноді так, як поводяться коханці. Це була якась затихла і загасла пристрасть, яку ні вона, ні я не хотіли забути. І, мабуть, тому, що ми пам’ятали про неї, вона й прокидалася іноді, кидаючи нас в обійми одне до одного. Після цього ми спокійно обговорювали за чаєм ненормальність наших відносин і обіцяли спробувати надалі тільки дружити. Але усе повторювалося знову й знову. І зрештою ми вже не бачилися, а тільки передзвонювалися, хоча все рідше й рідше. Потім я бачив її випадково в обіймах з гарним і самовпевненим чолов’ягою. Вони виходили з угорської кав’ярні «Бон-Бон». Я тоді збагнув, що ця частина мого життя завершилася. І відразу з’явилося якесь заспокоєння. Я заспокоївся за неї. І кинув дзвонити, гадаючи, що їй зараз це не треба. Вона теж більше не телефонувала.
«Потелефонувати Ніні», – написав я на аркушику і надпив ще кави.
Аркушик дратував мене своєю білістю, своєю незаповненістю. Усі мої бажання, уся раптова ощадливість до решти часу в моєму житті втратила зміст. Які зустрічі? Які дзвінки? Я нікому не був потрібний і мені теж ніхто не потрібний. Це стало раптом настільки очевидним, що мурашки пробігли по спині. Ця очевидність моєї нікчемності й непотрібності в цьому світі привела мене й до більш позитивних думок: про те, що моє рішення про власне убивство було єдино вірним. Я взяв ще каву і вже холоднокровніше дивився на ситуацію. І викреслив з аркушика цей непотрібний Ніні дзвоник. Тепер я був цілком вільний і міг присвятити час, що залишився, тільки собі й нікому більше.
Хлопець, що сидів у протилежному кутку, підвівся й вийшов, і я залишився в кав’ярні сам. Барменша пішла в підсобку. Через темний інтер’єр у кав’ярні панувала стума. А на вулиці сяяло сонце, що не приносило користі в цю пору року.
Хоча, звичайно, мільйони громадян раділи йому. Громадяни звикли радіти марним речам. Я теж.
Увечері в четвер я сяду ближче до виходу. Так буде зручніше.
8. Середа
У середу вранці за вікном кімнати хлюпав туман. Я підвівся й відразу ж підійшов до вікна. Потім озирнувся, збагнув, що дружина знову не ночувала вдома. Це пояснило моє бадьоре самопочуття. Треба якось заповнити цей останній повний день мого життя. Тинятись у тумані не хотілось, хоча туман, мабуть, лише ранковий клопіт. На кухні я поставив чайник на плитку й сів до столу.
«Ось і життя добігає кінця», – подумав я і відчув у внутрішній інтонації якусь підробну старість. Ніби з кожним днем, що наближав мене до обраного четверга, я дедалі більше ставав невиліковно хворим.
Пити чай з туманом за вікном – у цьому було щось від дорогої скандинавської лікарні для невиліковно хворих… чи це якось Берґман зринув у асоціаціях.
Сніг цього року випаде без мене.
А раптом саме прийдешня зима буде безсніжна, а я цього не побачу? Втім, невелика втрата. Це лише заощадить місту кошти, що звичайно, витрачаються на збирання снігу.
Дріб’язкові думки клубочились у голові. Нічого високого, нічого справді філософського. Ніби й сам я завжди був дрібною, неглибокою людиною. І тепер, дійсно, єдине, що могло мене вивищити якщо не у власних очах, то в чужих, – це насильницька смерть. Якась бридня… Либонь, гарний сон і мирне пробудження з подальшим спогляданням первісно незайманого туману розбуркують дурість або принаймні викликають уперті думки.
Непогано би в останній день понаписувати листи давно забутим знайомим. Щось про плани на майбутнє. Це відверне від думок про четвер і додасть трагізму п’ятниці.
Не допивши чай, я сходив до кімнати по ручку й папір.
«Люба Тетяно, – писав я в Москву до розлученої молодиці, що відпочивала колись у нашій компанії в Криму, після чого ми зо два рази обмінялися теплими листами. – Вибач, що довго не писав. Життя в останні два роки помалу розвалювалось і ось, нарешті, розвалилось остаточно. Тепер у мене – ні роботи, ні родини. Я вийшов на стартовий «нуль» і переді мною знову всі шляхи відкриті. Молодим усюди в нас дорога. Про майбутнє почну думати днів за два, а поки сумую за минулим. Але сумую нещиро, а радше через глибинні православні традиції в генах. Навіть не сумую, а журюсь. Це слово більше підходить. Думаю, що як туга, журба і сльози минуть, тобто за дев’ять ще й сорок днів (чи годин), почну лаштуватися до Москви. Радо побачився б, згадав про минуле, про друзів-товаришів. Буде час і бажання – пиши. Адреса на конверті. Цілую».
Лист злагодився напрочуд легко, на одному подиху. Гадав ще з десяток набазграти, доки туман і так легко пишеться, але вчасно схаменувся.
Телефон задзвонив. Довелося повернутися до кімнати. Телефонувала дружина. Сухим голосом попередила, що заїде на машині з колегою, щоб забрати свої речі.
– А машина в колеги червоного кольору? – запитав її я. Вона повісила рурку.
Не бажаючи у свій останній день зустрічатися з дружиною і її «колегою», я мерщій одягнувся й вийшов на вулицю.
Туман ще й досі заміняв повітря. Дорогою поволі минали обережні машини, намацуючи шлях жовтими фарами. Люди йшли мимохідь якось дивно, виринаючи наче з нічого і відразу ж розчиняючись у тумані-молоці. Середа починалась містично, ніби з цього туману ось-ось мав постати інший, новий світ, у якому всім буде добре, і куди зможуть піти всі ті, хто не прижився і не влаштувався в старому світі.
Я брав убік центру. Хотілося пройти якомога довший шлях у тумані. Дійти до Подолу, до Брацької. Може, й не було в цьому ніякого глузду, але, пам’ятаючи челюскінців і добу героїв і живучи в цьому, зовсім протилежному часі, кортіло іноді робити невидимі іншим імітації нормального героїчного життя. І от в останню середу свого життя я йшов у тумані з одного кінця міста до іншого. Йшов, щоб дійти та взяти як нагороду за перехід чашечку кави. Теж одну зі своїх останніх.