Перехід тривав трохи понад дві години. І, щиро кажучи, уже зайшовши до кав’ярні та підійшовши до стійки, я не відчув урочистості моменту. Рух у тумані позбавляє людину відчуття простору, а отже – й можливості оцінити пройдене. Так воно й було.
Світло тьмяніло в кав’ярні, а на вулиці було сіро. Я сів у кутку до улюбленого столика. Схоже, я був сьогодні першим відвідувачем. «Кавниця» невидимо сиділа за високою угорською кавоваркою і читала книжку. Відволіклась вона лише на мить, аби зробити мені каву. І знову сіла.
До кав’ярні ввійшла дівчина в шкіряному кашкеті й короткуватій темно-сірій куртці, схожій на літню куртку старого зразка. У руці – велика тека для малюнків, а за плечем – шкіряний плечак. Узявши каву, вона сіла по інший бік проходу.
Мені дуже захотілося побалакати з нею, познайомитися. Але її зосередженість на своїх думках зупинила мене.
Я допив каву і вийшов з кав’ярні. Пішов бродити далі. У туман. Моє відчуття туману, звичайно, не було таке наївно-радісне й зворушливе, як у Їжачка-В-Тумані. А проте бродити було легко, і думки бродили в голові усілякі. Схоже, що мій останній день виявиться найнуднішим у житті, але це мене вже не смутило.
9. Четвер
У середу напровечір туман трохи порідшав або, злив-шися з темрявою, став менш помітним. Коли я повернувся додому – настрій покращав. Я зауважив відсутність безлічі дрібних речей і деталей побуту, котрі забрала колишня дружина. Вона ніби прибрала по собі: будики на одній батарейці зникли, і всілякі шабатурки, щітки для волосся. Загалом квартира видалася мені трохи ріднішою, ніж доти. Я легко пройшовся по ній, глибоко вдихнув повітря.
Уночі проти четверга мені снилися кольорові сни. Я жодного не запам’ятав, але відчуття барвності було таке сильне, що, вже прокинувшись, я все ще хотів заплющити очі і далі дивитися їх – сни, що не запам’ятовуються.
Але треба було дбати про інше. Час готуватися до вечора. Я прийняв ванну, поголився. Попрасував. Я збирався так ретельно, ніби мав бути свідком на весіллі. Приготувавши одяг на вечір, я узявся до ранкової кави.
Вечір прийшов непомітно.
Узагалі четверту по обіді можна називати «вечором» лише восени чи узимку.
Залишалося дві години життя, і не було потреби поспішати, щоб завершити якісь справи. Не було справ – ні завершених, ні інших. Усе або повершилося, або в цьому не було потреби. Я почувався навіть піднесено: нарешті міг повірити у себе, у свою здатність бути рішучим і холоднокровним. Може, заради цього і не варто було влаштовувати трагічний моноспектакль, проте замислив я його не для перевірки власних здібностей, а те, що здібності усе-таки «перевірилися», мене лише тішило.
До кишені куртки, перш ніж вийти, я поклав паспорт, написаний лист. Постояв у коридорі, міркуючи, що ще взяти з собою, щоб тим, хто вивертатиме кишені в небіжчика, було що витягти й узяти за ключ до розгадки злочину. Але на думку нічого не спливало.
На прощання я прибив двері й одразу відчув незручність жесту.
Видко, я таки нервував.
На вулиці було похмуро й прохолодно.
Вийшовши на Контрактовій площі з метро, я зупинився біля пам’ятника Сковороді. Поглянув на пароньки, що повмощувалися на лавках довкола, – дивне місце для початку залицянь і миттєвих лавсторій… Може, дух першого українського буддиста Сковороди усе ще ширяв над цим місцем, приваблюючи молодь. Дух навіть не стільки буддиста, скільки першого вітчизняного гіпі, що пройшов пішака всю Україну та її російські околи. Оце він, офіційно неусвідомлений ідеал для нової української молоді. Підняти б його образ над масами трудящої молоді, й… пішли б ті мільйони пішки по Україні та її російських околах!
Але час минав, і мені захотілося встигнути випити каву. Шляхетна думка; тому, хто не палить, нема рації викурювати останню сигарету, але для завсідника кав’ярень остання подвійна половинка кави – це святе!
Мене обігнав трамвай, розливаючи похмурою Брацькою вулицею рідкий жовтий колір, що відразу всмоктувався в асфальт. Він повернув до Дніпра, і знову запала темінь. Лише самотні запалені вікна будинків виставляли недолуге світло на вулицю.
Залишалося ще – один квартал і півгодини часу.
Я уповільнив крок. На каву мені знадобиться щонайбільше десять хвилин.
Але квартали на Подолі майже іграшкові: як не уповільнюй крок, а за кілька кроків квартал закінчується.
Я ввійшов до кав’ярні. Там тихо співав Шуфутинський. Тихо, бо звук був максимально прикручений. Моє місце було вільне. У маленькій першій залі сидів гурт дядьків і кружляв горілку. Одна паронька пригорнулася одне до одного у кутку за столиком. А з другої зали долинав якийсь шум. Я узяв свою половинку й сів на давно обране місце. Зняв з руки годинник і поклав поперед себе. Пив каву, гарну міцну каву.
Ніби «кавниця» знала, що це моя остання чашка, і постаралася зварити каву найкраще.
Залишалося п’ятнадцять хвилин життя.
Я відчув, що в мене тремтять руки.
До кав’ярні завітали два дівчиська, замовили по п’ятдесят грамів лікеру.
– Тільки швидко, – попередила їх «кавниця». – Я сьогодні раніше зачиняю – в сина день народження.
Я знов поглянув на годинник: за дванадцять шоста.
Допив каву і взяв ще одну половинку.
– Чого це в тебе руки тремтять? – запитала «кавниця». – Перебрав учора?
Я кивнув, не бажаючи брати участь у її співчутті.
– Тобі не кава потрібна, а щось міцніше, – порадила вона. – Візьми «Кеглевича»!
– Грошей нема.
– Тобі в кредит дам, – сказала вона і налила мені сто грамів.
– Дякую, – я взяв каву і сто грамів та повернувся до столика.
Було за п’ять шоста, коли «кавниця» занервувала й почала усіх квапити та вигетькувати. Дядьки допили горілку і без сперечань гуртом посунули на вулицю. З другої зали теж вийшли різні люди напідпитку.
Я дивився примерзлим поглядом на відкриті двері, крізь які усі виходили, але ніхто не заходив.
– Ну ж бо, не затримуй! – «Кавниця» стояла поруч, наді мною.
Я озирнувся: крім мене й неї, в кав’ярні більше нікого не було.
– Я до тебе по-людськи, і ти теж, будь ласка, будь людиною, – приязно зверталася вона. – У мене Васі сьогодні вісімнадцять. Треба встигнути салати поробити…
Я кивнув, гольгнув «Кеглевича», запив останнім ковтком кави й подався до виходу.
Уже «випливши» обличчям на вулицю, я зіштовхнувся з парубком у короткій шкуратянці. Він хотів увійти.
– Годі! – крикнула йому «кавниця». – Зачинено.
Пропустивши його на поріг кав’ярні, я відійшов убік і з вулиці слухав їхню розмову.
– Ну, хоча б сто грамів! – просив він.
Годинник я стискав у долоні. Було темно, і я навряд чи побачив би розташування стрілок, але чомусь була в мене певність, що саме в ці секунди настає шоста вечора. І дійсно, звідкілясь ізгори долинули удари настінного дзиґаря.
Я поволі подибав назад, на Контрактову. Я йшов і чув кроки людини поза мною. Може, це саме він? Може, саме з ним я зіштовхнувся віч-на-віч на виході з кав’ярні?
Мій стан можна було порівняти тільки з пронизливою німотою. Не було ні смутку, ні полегші. Тільки страх при кожному відлунні ходи людини поза мною посилювався. Я хотів, але боявся озирнутись.
Допіру на освітленому повороті трамвайної колії я озирнувся, але – позаду анікого.
Страх пропав, але пропали разом із ним і всі почуття. Знову запанувала, розлилася по всьому моєму тілі німота.
Я присів на вільну лавку під пам’ятником Сковороді. Сидів і ні про що не думав. Просто дихав.
Може, до шостої години душа покинула мене, залишивши без почуттів і думок. Їй, мабуть, не подобався мій план. Душа живе в людині й не любить утрачати своє місце проживання.
Кумедна думка з’явилась у змерзлому мозку: якщо душа прописана в моєму тілі, а тіло прописане за певною адресою, то у душі – подвійна прописка, що заборонено всіма нашими досі радянськими законодавствами.
Я навіть посміхнувся.
І подумав про самотність Сковороди.
Дехто народжується, щоб і по смерті залишатися самотнім.
Годинник показував двадцять хвилин на сьому.
Минуло перші двадцять хвилин мого незапланованого життя.
Посидівши ще з півгодини, я піднявся пішки на Хрещатик, знайшов повію-початківку напідпитку і, пообіцявши їй заплатити вранці, повіз до себе.
10. П’ятниця
Уночі мені то снилися кошмари, то раптом вигулькували якісь ідилічні малюнки, й залежно від цього я то обіймав уві сні дівчину, ім’я якої, один раз почувши, відразу забув, то відсувався від неї на край. Уранці прокинувся з головним болем. Підвівся, а гостя далі міцно спала. Сів на кухні й пив розчинну каву. Кілька разів зазирав до кімнати й дивувався такому міцному сну. Нарешті вже зазирнув, щоб уважніше роздивитися гостю, бо познайомилися ми в півмороці, а якщо ще врахувати, в якому я був стані попереднього вечора, можна було подивуватися сміливості цієї дівчини. Мені самому раптом стало страшно за неї: а якби за п’ять хвилин до нашого знайомства її відвіз до себе якийсь маніяк-садист?
Думки логічно підійшли до того, що я зробив гарний учинок і, ймовірно, врятував її від побиття чи чогось страшнішого. Але тут я пригадав, що вранці обіцяв із нею розплатитися, і при тім навіть не прислухався, яку суму я повинен буду їй віддати…
Стало якось моторошно. І я навіть зрадів її міцному сну. Однак треба було щось робити. Може, варто десь позичити гроші, щоб віддати їй. І знову – думка про те, що треба роздобути грошей, аби заплатити повії; ця думка занурила мене в бруд, і я поморщився. Було, звичайно, від чого поморщитися.
– Агов! – донісся з кімнати неголосний солодкий голос. – Агов, ти де?
Я з’явився в дверях і спитав:
– Кави?
Вона потягнулася. На обличчі, всипаному ластовинням, заграла усмішка. І зовсім дитинно вона кивнула. Підвелася, рукою підсунула подушку під спину і так улаштувалася на ліжку – напівлежачи-напівсидьма.
– Тільки в мене розчинна, – устиг я сказати, зникаючи на кухні.
Окріп швидко підігрівся, і я вчинив для неї каву.
Вона була гарна, надто гарна для повії. І надто молода. Світло-каштанове волосся, трохи понівечене «хімією», дрібними хвилями падало на плечі, татарський розріз очей, маленький гострий носик. Тонкі, але яскраві губи – я їх цілував, напевно, уночі? Не пам’ятав, і було шкода, що не пам’ятав я дотику до цих губів.
– Ти йдеш?
– Іду, – відповів я.
Присів на край ліжка. Простягнув їй чашку.
– А в тебе є шоколад? – запитала вона.
Я з жалем похитав головою.
– Ну, нічого, – вона усміхнулася.
«Як же її звуть?» – муляло питання.
– Ти вибач, – мовила вона. – Ти гарний, але я не запам’ятала, як тебе звуть…
– Толя, – сказав я і відразу скористався нагодою, щоб перепросити за такий же гріх пам’яті.
– Олена… Це по-справжньому, тобто за паспортом… А там я – Віка…
– Нумо, краще будеш Оленою…
– Гаразд, для тебе буду Оленою…
Цей ранок закінчився надвечір.
– Я маю йти… – сказала Олена і стенула плічками.
Я було пробелендів про гроші, про те, що щиро шаную борги, і що зараз у мене грошей немає…
– Забудь, – усміхнулася вона. – Олена грошей не бере. От якби ти з Вікою познайомився – довелося б 20 доларів покласти… Бувай!
Ми поцілувалися на прощання.
– Захочеш – знайдеш, – сказала вона вже зі сходової площадки, і униз зацокали її підбори.
– Ліфт працює! – гукнув я.
– Ну й нехай працює! – відгукнулась вона.
А за вікном було темно. Осінній вечір стелився журбою, проте я не журився. Мені було радісно. Я думав, що це друге народження чи другий подих. Щось друге, щось, що дає надію на майбутнє…
11. Вечір
Біля сьомої вечора задзвонив телефон.
Дзвонив колишній однокласник Дмитро.
– Ти знаєш, там щось зірвалося вчора… До мене Костя заходив. Він просив вибачитися… У тебе є зараз час?
– Це єдине, що в мене є, – посміхнувся я в слухавку.
– Під’їжджай, хильнем по сто грамів.
Я охоче погодився.
У Дмитра ми засиділися до глупої ночі. У запнутому кіоску було тепло і затишно – працював потужний обігрівач, і з’являлось таке відчуття, ніби ми сидимо біля каміна.
Випивши для розминки пляшку червоного угорського, ми взялися за цитринову горілку «Микола». Вона чудово пішла під печінку тріски, і я подумав, що для відчуття повноти життя треба дійсно працювати в комерційному кіоску чи принаймні бути найближчим родичем продавця. Щоправда, мені вистачило бути колишнім однокласником, але – це талан. Багато хто не визнає своїх колишніх однокласників.
– Розумієш, – Дмитро повернувся до серйозної розмови, як трошки розігрілися цитринівкою. – У нього начебто годинник звихнувся. Тому він потрапив туди тільки на закриття… Узагалі він хлопець точний. Отож ти не смикайся, він далі вже сам усе зробить, – це, як кажуть, гонорово. У них із цим суворо. Годі, я сказав, і забули! Життя – лепська штука. У ньому всього багато. Я вчора з одним дівчиськом познайомився! – і Дмитро покрутив головою, мабуть, слів забракло. – Вона перукаркою працює. Іноді от так познайомишся – і одружуватися хочеться. Може, й одружусь колись. Треба спочатку квартиру прикупити…
– У мене вже є квартира, – втрутився я. – Дружина пішла.
– Повернеться! – хотів заспокоїти мене Дмитро.
– Краще не треба.
– Вона ж не виписалася?
– Ні.
– Отже, це ще не твоя квартира. Розумієш, коли в мене буде квартира, й у ній ніхто, крім мене, не буде прописаний – тоді я хазяїн.
З цим я погодився.
На прощання він подарував мені пляшку «Кеглевича». Ми зачинили кіоск і разом пішли до метро.
– Знаєш, – казав він дорогою. – Тут справа є невеличка – можна грошенят заробити. Хочеш?
– Кримінал? – запитав я.
– Ні, не зовсім. Хоча зараз усе – кримінал.
– Ну?
– Мій шеф розлучається, йому потрібен свідок.
– Свідок чого?
Дмитро почухав за вухом.
– Ну, як тобі це… загалом, ти ніби спав із його дружиною, розумієш? Треба бути в суді під час слухання, і якщо запитають – підтвердити. Мовляв, сам чоловік тебе запопав із нею, чи щось такого…
– Це ж неправдиве свідчення.
– Адже це не карна справа, а цивільна. Та й як хто доведе, що ти з нею не спав? Вона може відбріхуватися, але й вона не доведе… А заплатять тобі так, що рік зможеш по шинках ходити і не працювати. Га?
Я замислився. Пропозиція була не вельми приваблива, але, з іншого боку, грошей у мене не передбачалося, а тут начебто не жмикрути. Звісно, свідчити в такій справі, та ще брати на себе чиюсь дружину… Дідько його знає…
– Якщо хочеш, я тобі влаштую зустріч із шефом, і він тобі сам усе пояснить. Тоді й вирішиш.
– Гаразд, – я зрадів можливості відкласти рішенець. Та й те правда: Дмитрів шеф має краще знати, що йому потрібно.
– Я дам йому твій телефон, – сказав Дмитро.
Ми попрощалися.
12. Субота
Знайомство з шефом Дмитра відбулося наступного дня. Уранці він подзвонив мені, а вже о третій годині ми сиділи в мене на кухні. Власне, на моїй кухні він мене пригощав привезеною з собою горілкою й закусками. Було йому років сорок – високий, гладенько поголений, типовий державний службовець. Просивінь у короткому чорному волоссі. Вусики, акуратно підстрижені по лінії верхньої губи. Звали його Сергій.
– Вона шелихвістка, – розповідав він і помалу цідив горілку, немов не тутешній. – Допекла до живого – гірше не буває. Я знаю, з ким вона спить, але не хочу з ним зв’язуватися. Мені тут важливіше моральне питання – я ще маю плани на майбутнє, треба підтримувати репутацію, розумієш? Від тебе, може, нічого не буде потрібно, але як треба – встанеш, скажеш пару слів. Головне – запам’ятай: у неї на лівій груді під пипкою велика родима пляма, на паністарі теж. Це деякі деталі, про які можуть знати лише найближчі друзі, – він осміхнувся.
Я слухав мовчки. Кортіло заробити грошей, і дуже не хотілося вляпатися в якусь історію. Хоча я тямив, що грубі гроші без ризику не заробиш, тут очевидного ризику не було. Могло тільки виникнути кілька неприємних моментів. Але моменти – вони на те й моменти, щоб швидко забутися й поринути в минуле.