На вулиці вечоріло. Мені кортіло поїхати на Хрещатик, знайти Олену й привезти її додому. Але більше хотілося жити, і я просто сів у крісло біля телефону й почав чекати на її дзвінок.
Вона й справді подзвонила приблизно за півгодини. І навіть погодилася приїхати, тільки попросила зустріти її біля виходу з метро. Я пообіцяв, і лише потім, коли вже рурка лежала на апараті й до зустрічі залишалося півгодини, подумав, як легко я дав цю обіцянку. Мабуть, діяла ще інерція відчуття безпеки життя. Ще й була вона така сильна, що, навіть одягаючись, я не відчував страху перед виходом на вечірню вулицю, де мене за будь-яким деревом чи рогом міг чекати парубок у чорній шкірянці.
Але, вже йдучи до автобусної зупинки, я цей страх відчував шкірою. І вуха вловлювали найзвичайнісінькі вечірні шуми з якоюсь підкресленою підозрою до них. Якісь двісті метрів від парадного до автобусної зупинки позбавили мене енергії, й чоло зросило потом, ніби я не пройшов цю відстань, а насилу пробіг. В автобусі я відсапнув. До метро було десять хвилин їзди.
Повертаючи підруч з Оленою з автобусної зупинки додому, я почувався впевненіше. Іти вдвох було не так страшно.
Усю ніч ми кохалися з перервами на розмови в темряві. У цій темряві мені було дуже затишно, навіть коли ми обоє мовчки лежали, пригорнувшись одне до одного.
– А ти зі мною побрався б? – запитала раптом Олена з іронією в голосі.
– Ні, – відповів я. – Я б тебе краще удочерив.
– Тоді б тебе посадили, – засміялась Олена.
І її дзвінкий сміх, ледве приглушений темрявою, звучав солодко й заспокійливо.
Я довго думав уже проти ранку, коли вона дитинно скрутилася калачиком і мирно спала, – думав про причину повернення до мене самовпевненості в ті миті, коли Олена була поруч. Напевно, я сприймав її як своєрідного янгола-оборонця або суміш цього янгола з охоронцем. Її добре почуття боронило мене, створювало навколо мене якийсь захисний невидимий шар. Ніби вона була моєю біосферою. Видко, вона почувала те саме щодо мене.
– Янгол-оборонець… – прошепотів я і всміхнувся. Це сполучення мені сподобалося, воно поєднувало в собі добро і захист, добро й силу.
Я простягнув до неї руки, попри її сонні протести пригорнув до себе й обійняв. І заснув, почуваючись у повній безпеці.
16
Удень, залишившись на самоті, я знову й цілком поважно замислився про свою безпеку. Щоб думки працювали конкретніше, вийшов і купив у кіоску в гастрономі свіжу газету об’яв. Знайшов розділ «Послуги». Там, серед десятків сантехніків і укладачів паркету, я знайшов дві охоронні фірми. Рука потяглася до слухавки. Я набрав перший номер.
– Алло, фірма «Топсан», – проспівав приємний жіночий голос.
– Перепрошую, – плутано почав я. – Мені може знадобитися охоронець… Що для цього треба?
– Ви можете під’їхати до нас, і ми з вами укладемо договір.
– А скільки це буде коштувати?
– У нас різні розцінки: залежно від конкретних охоронних послуг. Починаючи від п’ятдесяти доларів.
– На місяць?
– На день, – поправила мене жінка.
Я подякував їй і поклав рурку на місце. Не було рації платити п’ятдесят доларів на день за власну охорону – вистачило б днів на сім, а потім?
Я зітхнув. Сів у кріслі зручніше і просто взявся переглядати газетні об’яви. Об’яви виявилися гарним заспокійливим засобом: коли я їх читав, виникало відчуття зовсім нормального життя – хтось будував будинки й дачі, інший розводив нутрій, третій розводив рідкісні троянди і пропонував їхнє насіння поштою всім бажаючим. І навіть у розділі «Самотні серця» усі були гарні, непитущі й некурящі та шукали собі таких же. Світ вимальовувався настільки ідеальним, що праглося бути його вічним жителем.
Познайомившись з бажаннями людей купити те, чого в них немає, або продати те, що є, я раптом надибав об’яву зовсім іншого характеру, що виламувалася із загального бюрґерського контексту.
«За велику винагороду готовий виконувати доручення, пов’язані з ризиком для життя». Замість телефону була подана тільки адреса: Ірпінь, вулиця Радянська, 87.
Уже наступного ранку в стоячому брудному вагоні електрички я приїхав до Ірпеня. Швидко знайшов Радянську вулицю і пішов по ній, позираючи на номери будинків.
Хвилин за десять я зупинився перед хвірткою, на якій висів потрібний мені номер. Будинок виявися глибоко у дворі, за старим недоглянутим садком. Будинок теж був старий і недоглянутий. Обійшовши його, знайшов вхідні бляховані двері. Постукав.
За хвилину в будинку зчинивсь якийсь шум. Щось скляне впало й покотилося по дерев’яній підлозі. За дверима залунали кроки.
– Хто? – запитав хрипкий чоловічий голос.
– За об’явою.
Двері відкрилися, й з прорізу визирнуло набрякле неголене обличчя дядька років сорока з гаком. Він вдихнув свіжого вуличного повітря і якось підбадьорився.
– Заходь! – сказав. А сам повернувся й пішов у будинок.
Я зачинив за собою двері на засувку і пішов слідом за ним.
У кімнаті стояв затхлий запах. Усі поверхні були вкриті мереживами. На стінці висів парний фотопортрет старих.
– Ну? – запитав мене хазяїн, що вже вмостився за вкритий такою ж мережаною білою скатертиною стіл.
Я підійшов, простягнув йому руку. Сказав: «Толя».
– Іван, – відказав він. – Ну?
Його нукання починало мене дратувати. Але я вирішив стримуватися й відразу перейти до справи.
– Мене хочуть убити, – сказав я.
Він гмукнув.
Мені здалося, що в дурнішій ситуації, за винятком, мабуть, тільки теперішньої, я ще не бував. Я підвівся з-за столу, щоб розвернутися й піти.
– Ти чого? – здивовано прохрипів Іван. – Я ж тебе слухаю…
– Давай-но краще я тебе послухаю, – запропонував я; добре, що настрій погіршився, і в такому настрої легко бути брутальним.
– А що тобі розповісти?
– Розкажи про себе, що ти можеш робити.
– Я усе можу… Я в армії прапором був, в Афгані… Я вже вантажі супроводжував, машини з Німеччини переганяв, у порахунках бував…
Цікаво, що його хрипкий голос дуже пасував його зовнішності і навіть одягу, якого, щоправда, на ньому майже не було – лише тільняшка й динамівські спортивні штани з двома білими лампасинами.
– А ти втямив, що я сказав?
– Так, – вираз Іванового обличчя був уже поважним і діловим. – Утямив. Можу взятися.
– За скільки?
Іван пожував губи, зміряв поглядом мене, мій одяг – видно, рахував, скільки з мене можна заправити.
– Ну, якщо без підстрахування… п’ятсот зелених.
– Багато, – сказав я.
– Ну, чотириста… – прохрипів він, дивлячись мені просто в очі.
– Можу триста п’ятдесят, – запропонував я голосом украй втомленої людини.
Торгуватися я навчився на приватниках, що підвозили мене від метро до будинку.
– Гаразд, – погодився Іван. – Розповідай.
Я не втомлював його всією передісторією. Навпаки, сказав йому, що то давні порахунки, які вирішив зі мною звести один колишній партнер по справах. Описав його зі слів барменші.
– То що, він у кав’ярні на тебе чекав, виходить? – задумливо закивав Іван. – Авжеж. Добре. Аванс буде?
Я заперечно крутнув головою.
Це його не вельми засмутило.
Він сидів, погладжував рукою свою неголену праву щоку і думав.
Хвилин за п’ять його худе обличчя ще дужче витяглося, він задумливо зсунув брови, подивився на стелю. Поліз рукою під тільник, почухав ліву ключицю.
– Усе ясно, – прохрипів він.
– Що? – запитав його я.
– На живця треба.
– На якого?
– Ну, ти йому потрібний? Виходить, на тебе його й брати треба…
Логіка в його словах була, але зміст мені не подобався.
– Розумієш, якщо він десь сидить і причаївся, то на мене він не вийде; я для нього – аніщо. А на тебе він вийде. Ти йому потрібний.
– А якщо він устигне?
– Це моя турбота, – урвав мене Іван. – План готовий. Завтра покажеш цю кав’ярню, й на місці усе вирішимо.
Ми домовилися зустрітися на Подолі об одинадцятій ранку й на цьому розсталися.
17
Іван, попри свою зовнішність і місце проживання, виявився пунктуальним. Рівно об одинадцятій він підійшов до мене. Сам я міг його й не впізнати: одягнений вів був у джинси й зелену пухову куртку, що робила його грубшим. Навіть його обличчя виглядало свіжим, може, через поголеність.
– Ну? – спитав він замість вітання.
Я кивнув.
І ми пішли на Брацьку.
Кав’ярня щойно відчинилась, і «кавниця» попросила почекати хвилин десять, поки нагріється кавоварка.
– Може, по сто грамів тим часом? – запропонувала вона.
– На роботі не п’ю, – відрубав Іван.
Я присів за «свій» кутовий столик. Іван пройшов у другу залу, повернувся. Сів поруч.
– Угу, – пробурчав собі під ніс.
Потім подивився на мене.
– Я незабаром повернуся, – сказав він і вийшов.
Я залишився один у кав’ярні. «Кавниця» пішла у внутрішні лабіринти. Неголосно гула, нагріваючись, кавоварка.
Двері на вулицю були зачинені. У цій тиші й сам я намагався тихіше дихати.
Раптом розчинилися двері; я втиснувся в стіну – і до кав’ярні зазирнув пикатий чолов’яга у брудній бежевій куртці та з в’язаною чорною шапчиною на голові.
– Валю! – гукнув він.
«Кавниця» випливла з підсобки.
– Тобі горілку завозити сьогодні?
– Ні, ще є. Привези ящик «Амаретто».
Чолов’яга кивнув і вийшов.
«Кавниця» перевірила кавоварку.
– Тобі подвійну? – запитала мене.
– Так.
– А приятелеві твоєму?
Я стенув плечима.
– Прийде, тоді вже…
Я взяв із стійки свою каву.
Тиша дратувала. Я почувався напружено, і ця напруга сковувала мої м’язи, мої руки, моє обличчя, немов наставало обмороження.
Над чашкою диміла пара.
Чогось тут бракувало. Не було того, що я не любив, але до чого звик, бо це щось було складником кав’ярні, як водень є необхідною складовою частиною води. Нарешті я зрозумів, що це.
– Валю! – вперше гукнув я «кавницю» на ім’я.
Дивно, що протягом стількох років вона була для мене безіменною.
– Валю! Постав музику!
– Шуфутинського? – запитала вона зовсім по-домашньому.
– А що ще є?
Вона нахилилася до магнітофона. Я почув, як вона взяла кілька касет.
– Алеґрова, – читала вона, не піднімаючись над стійкою. – Альона Апіна, Кіркоров, брати Гадюкіни…
Набір був дуже патріотичним. Я вибрав Апіну. Мені подобалося її телевізійне ластовиння.
– Тільки не дуже голосно, – попросив я.
– «Два кружальця ковбаси…» – завела співачка, й мені відлягло.
Я надпив ковток кави. Відлягло.
Знову відкрилися двері кав’ярні, але я вже не зазнав такого переляку, як уперше.
Повернувся Іван. Сів навпроти.
– Каву будеш? – запитав я.
– Ні. Ходімо!
– Зараз, доп’ю…
Іван терпляче чекав. А я не хотів допивати каву одним ковтком.
Коли ми вийшли з кав’ярні, Іван повів мене у двір сусіднього будинку. У цьому закинутому дворі лежав каркас «жигулів», за ним – смітник, а далі, за смітником, стояв виселений триповерховий будинок, що вже й не сподівався на капремонт. Самі лише зовнішні стіни, а усередині – купи балок, цеглин і перегородок, що обсипалися.
Тут Іван зупинився.
– Слухай, – сказав він. – Ми будемо тепер щовечора з п’ятої й до закриття в кав’ярні. За різними столиками. Якщо він з’явиться, ти виходиш і йдеш ніби відлити. Сюди, у це місце між смітником і будинком. Він виходить за тобою, я – за ним. Втямив?
Я кивнув.
– І ще. Відразу на місці – повний розрахунок, щоб я тебе вже не бачив. Носи бабки із собою.
Ця ідея, як, утім, і сам план, мені не подобалися, але було видно, що сперечатися з Іваном нема рації. Тепер він командував і, здавалося, знав, що треба робити, краще за мене.
– Коли почнемо? – запитав я.
– Сьогодні. Нащо зволікати? Зайвий раз на електричці трястися! О п’ятій вечора – в кав’ярні.
Я поїхав додому. Прийняв ванну і пообідав. Приліг відпочити.
Лежав і думав про вечір. Про цю ловитву «на живця». У самому виразі була відверта неповага до «живця», тобто до мене. Я був чимось дрібним, ніби хробачком, на який хотіли піймати велику рибу.
Час минав повільно.
О четвертій я вийшов із будинку. Вже сутеніло.
Моє місце в кав’ярні виявилося зайнятим. Я узяв свою звичайну подвійну половинку і сів за ближній до стійки бару столик.
Краєм ока помітив Івана. Він сидів біля входу. Перед ним на столі стояла склянка і відкрита пляшка пива.
«На роботі не п’ю», – згадав я його ранкову фразу.
Охопивши поглядом першу залу, я зрозумів, що Кості тут нема.
Після другої подвійної половинки в роті згіркло. А до закриття залишалася ще година. Було нудно сидіти й нічого не робити. Я узяв сто грамів «Кеглевича». Тепер сиділося легше. Дрібні ковтки динної горілки миттю притлумили гіркоту кави в роті. Час минав трохи швидше.
Біля сьомої «кавниця» взялася вигетькувати відвідувачів.
Ми з Іваном виявилися останніми.
– Йди у бік метро, – прошепотів мені Іван у дверях. Я пішов. Вечірня темрява огортала вулицю. Мої черевики відлунювали на асфальті, і як я не намагався, а тихіше йти не виходило.
Повернув ліворуч і пішов уздовж білого муру Могилянської академії. Попереду, за п’ятдесят метрів, починалася Контрактова площа, освітлена і ліхтарями, і пливкими вогнями автомобільних фар.
Іван наздогнав мене вже біля входу до метро.
– Завтра о п’ятій там же, – сказав він і пірнув у підземний перехід.
18
Ішов третій вечір ловитви «на живця». «Живець» на цей час вже притомився. У роті гіркло на сам вигляд кави. Власне, каву я вже не пив – вирішив зробити перерву, під час якої пив міцніші трунки. Так і чекати було легше, і якесь розслаблення огортало.
Автоматично я «фотографував» кожного, хто входив до кав’ярні. Зо два рази траплялися хлопці, за описом схожі на Костю. Один раз я навіть лаштувався вийти у двір, але той, кого я прийняв за Костю, взяв у Валі пляшку горілки й пішов до другої зали. За півгодини його, зовсім зачмеленого, уже виводили з кав’ярні два чолов’яги пролетарського вигляду, й теж напідпитку.
За двадцять сьома до кав’ярні ввійшов ще один хлопець у шкірянці. Він на мить зупинився на порозі, озирнувся й пройшов до стійки.
У цей час дві жінки, що сиділи навпроти мене, підвелися й вийшли. Я занервував, скоса глянув в інший кут кав’ярні, де зі своїм пивом сидів Іван. Він уловив мій погляд і пограв пальцями по столі.
Малинін доспівав свою пісню, й касета закінчилася. У виниклій павзі з вулиці долинув гук дощу.
«Тільки цього бракувало», – подумав я. Парасольки в мене із собою не було.
– Закінчуйте! – оголосила «кавниця» перед тим, як поставити Шуфутинського.
Останній відвідувач, що увійшов, сів навпроти мене. Він поставив чашечку кави на стіл перед собою і, немов граючись, повернув її за ручку навколо осі. На його шкірянці не було крапель. Видко, дощ тільки-но почався.
Примечания
1
Переклад з російської Леся Герасимчука
© Л. А. Герасимчук, переклад українською, 2003