– Ну, і найголовніше, – Сергій потер долоні, немов у мене було зимно. – Гонорар – тисяча баксів. Вирішуй зараз – справа для мене пильна.
Я ковтнув слину. Моє замовне убивство коштувало удвічі менше.
– Навіть якщо не доведеться виступати – гроші твої, – додав Сергій.
Я кивнув.
– Якщо згоден, тоді збирайся.
– Куди? – здивувався я.
– Поїдемо – я покажу, де ти з нею «спав». Розповім, коли це було. Потім привезу тебе назад.
Ми поїхали на його «опелі» на Печерськ. Він мені показав своє помешкання – там було де розгулятися.
– Це спальня, – він розчахнув двостулкові двері з вітражним склом. – Осьде ти м’яв мою дружину. Коїлося це в серпні – я їздив у Штати. Запам’ятовуй. Оно на стіні її портрет… Так, її звуть Аліна. Не забудь!
Над ліжком у гарній рамці висіла кольорова фотографія симпатичної, але дуже нафарбованої білявки.
– Оце й по всьому, мабуть, – сказав він і зітхнув. – Суд наступного понеділка, о десятій ранку. По тебе приїде мій приятель. Сиди вдома й чекай.
Потім він відвіз мене додому, і я довго сидів на кухні. За вікном було темно, можна було б уже і спати лягти, але почував я себе занадто бадьоро й збуджено. Тому вечір тривав довго, може – до другої чи третьої ночі.
13
Дні після моєї смерті, що не відбулася, тяглися неймовірно довго. Важко було повірити, що лишень два дні тому мене мали вбити: кожний день був безрозмірний і не піддавався опису. Вечір у Дмитровому кіоску і зустріч з його шефом скидалися на заповнені чимось секунди в широкому й марному плині часу. Ще й раніше я полюбляв відраховувати час, орієнтуючись на якусь очікувану подію. Чийсь приїзд, побачення, просто лист, про який я знав. Звичайно, я дуже любив і несподівані листи, але вони відносилися до розряду випадків, які гарні тим, що незаплановані. Зараз мені треба було чекати на понеділок, аби вперше у житті бути свідком. Точніше, лжесвідком; цікаво виконувати вперше у житті не саму роль, а її протилежність. У цьому було щось майже природне для мене, немов так мені й роковано – виконувати протилежні нормальним ролі. Коли ж вирішив зіграти повноцінну роль – роль жертви замовного вбивства – випадок, чи Хтось інший, розпорядився інакше, не давши мені виконати задум. Що це було? Чому? Може, є якась цензура Долі, що дає чи не дає нам дозвіл на вчинок?
У понеділок я прокинувся з полегшенням – нарешті настав день, коли щось мало статися. Я сів на кухні – не було ще й восьмої ранку. Запарив чай і сидів, чекав на машину, що її Сергій обіцяв по мене надіслати.
Голосно цокав дзиґар на стіні.
За вікном мжичило.
Тривав мій найнелюбіший місяць – жовтень. Революція тут ні до чого. Я не любив вогкість.
Біля дев’ятої внизу просигналила машина. Я визирнув у вікно і побачив біля свого парадного «дев’ятку». Зрозумів, що це за мною. Швидко одягся й вийшов.
Мовчазний водій років п’ятдесятьох привіз мене до суду. Там уже підійшов Сергій. Сказав: «Стій тут і чекай. Коли усі зайдуть, стоятимеш за дверима, поки не покличуть».
Я кивнув.
Двері суду відкрилися хвилин за тридцять, і звідти висипала під мжичку юрба з неусміхненими обличчями. Одна жінка була підкреслено в чорному. Після цього хтось з’явився у відкритих дверях, зробив жест, і Сергій, а слідом за ним і інші, зайшли. Я зайшов останнім. Зупинився перед дверима до зали засідань.
– Проходьте! – сказала мені дівчина, вбрана під літню секретарку в усе довге й картате сірого кольору.
– Я свідок, – пояснив я. – Мені сказали чекати тут. Вона раптом посміхнулася.
– То якби кримінальна справа, а тут можете заходити – просто сядьте ближче.
Я зайшов і сів на другу лаву біля дверей.
Засідання минуло швидко і для мене безболісно. Щоправда, я встиг збагнути, що дружина Сергія розлучатися не хотіла. Але Сергій на самому початку заявив, що людина, з якою вона його зраджувала, знаходиться в залі і в разі потреби засвідчить. Я довго потім спостерігав, як його дружина нервово бігає очима по рядах присутніх.
Після засідання Сергій підійшов до мене і передав конверт. Вигляд у нього був утомлений, але вдоволений.
– Легко заробив, – сказав він і посміхнувся. Потім, не попрощавшись, відійшов.
Я повернувся додому і перелічив гроші – такої суми в мене досі не було. Тисяча доларів у купюрах по п’ятдесят і по двадцять. Я кілька разів перелічував, розкладав їх по сотнях на столі в кухні, потім знову складав в одну пачку. Тремтіли руки, але, напевно, тремтіли вони з радості. Тепер я був із грошима і міг віддати борги. Щоправда, борги мої були дріб’язкові: за «Кеглевича» у кав’ярні на Брацькій, потім треба чимось потішити Олену-Віку з Хрещатика. І ніби все.
Я витяг з пачки двадцятку, а решту грошей загорнув у кульок, потім у газету і сховав під ванною – адже в моєї дружини, що пішла, є ключі, й залишати такий «сюрприз» для неї я не хотів.
Увечері я вже їхав на Хрещатик. Насамперед просто в метро розміняв долари, потім подався шукати Олену-Віку. Минулого разу я знайшов її на лавці біля кінотеатру «Орбіта». Я двічі пройшов до «Орбіти» й назад, але так і не побачив її. Пачка купонів гріла в кишені долоню правої руки, і я теж зайшов погрітися до кав’ярні-ґриль по той бік від метро. З’їв півкурки, щедро политої кетчупом. Випив сто грамів горілки. Відчув себе достатньо уповільненим і спокійним. І знову пішов гуляти по Хрещатику в пошуках дівчини, з якою було легко в усьому.
Знайшов я її лише біля одинадцятої. Вона виглядала трохи втомленою, але, помітивши мене, зраділа. Ми взяли дві пляшки «Амаретто», кілька шоколадок, шмат салямі й поїхали до мене.
Пили, їли, балакали відверто й легко, кожнен про своє. Я розповів про дружину, що пішла, і про кавове минуле. Вона – про свою любов до волі й про ненависть до батьків і брата. Нам було гарно й уночі, і вранці. Довго не хотілося вставати. Потім я все-таки підвівся й приніс їй каву та шоколад. Ми обоє нікуди не поспішали, але в якусь мить виникла павза-втома, і вона, як молода, але все-таки жінка, відчула її й почала збиратися.
– Якщо хочеш, я тобі дзвонитиму, – сказала вона, погладивши рурку, що мирно лежала на старому чорному апараті.
Я радо погодився й написав їй на папірці свій номер.
– Я б на твоєму місці поміняла замок у дверях, – сказала вона, уже виходячи з помешкання.
Знову бралося на ранній осінній вечір. Але тепер у житті з’явився приємний момент чекання – чекання на її дзвінки.
14
Телефон задзвонив уранці. Але телефонувала не Олена. Це був Дмитро з настійною пропозицією завітати до нього ввечері. Знехотя я пообіцяв.
За вікном світило кволе сонце. Було сухо й, мабуть, прохолодно.
Порахувавши купони, що залишилися від двадцятки, я поліз під ванну й витяг наступну двадцятку.
Життя тривало. На сніданок у мене був чай із шоколадкою. Правда, хотілося м’яса. Я знайшов стару господарчу сумку, витрусив її в коридорі на підлогу – востаннє носив у ній картоплю з базару понад місяць тому – потім підмів пісок віником у куток біля дверей.
У найближчому гастрономі я легко витратив решту купонів. Цієї решти вистачило на кіло яловичини, буханець свіжого хліба й пачку кефіру. Уже вдома, додавши до яловичої кісточки знайдені на кухні двійко картоплин і три цибулини, я зварив свій найлегший суп. Зварив і пішов до кімнати. Переглядав старі часописи, чекаючи на появу апетиту. Він з’явився біля третьої, й тоді я із задоволенням з’їв дві тарілки супу, заїдаючи товстим свіжим окрайцем. Знову практично з нічого, з нескладного супу зі шматком хрусткого хліба виникло відчуття щастя.
І настав ранній жовтневий вечір. Прийшов не так, як приходив раніше. Без палаючих вуличних ліхтарів. Тривала чергова кампанія заощадження електрики.
Я їхав на Поділ, до кав’ярні на Брацькій. Просто на Контрактовій площі поміняв долари і знову з теплою пачкою купонів у кишені куртки прямував уздовж трамвайної колії.
З дверей і вікон кав’ярні виливалося на вулицю тьмяне осіннє світло. Разом із світлом долинав із закритих дверей сміх і гомін відвідувачів.
Черги не було, хоча в першій залі всі столики були зайняті. Я зазирнув до другої – там було де примоститися.
Підійшов до стійки, замовив подвійну каву – повну чашку. І нагадав про сто грамів «Кеглевича», відпущених мені в кредит.
– Тебе тут один хлопець розшукував. Начебто твій однокласник… – між іншим сказала «кавниця».
Я кивнув. Потім подумав про те, що «кавниця» не знає мого імені.
– А відкіля ви знаєте, що мене? – запитав я після хвилинної паузи.
– А в нього твоє фото було. Він тепер не в Києві живе, проїздом тут; тож хотів знайти…
Сівши в другій залі з чашкою кави, я збагнув – хто мене шукав. Знайоме почуття німоти нагадало про себе. Затремтіли руки. Я вже забув про все, хоча пройшло лише кілька днів. Відсунувши чашку, я залишив на столі шарф і повернувся до стійки.
– Сто грамів «Кеглевича», – замовив я.
– Сподобалося? – посміхнулася «кавниця». – Тобі цитринового чи динячого? Бери краще динячий – смачніше.
– Гаразд, динячий, – я кивнув. – А який він був з себе, цей однокласник?
– Звичайний, – вона стенула плечима. – Невисокий, у темній шкуратянці. Ти не турбуйся, він тебе знайде. Йому хтось чи адресу твою дав, чи сказав, де тебе шукати…
– А він що, фотографію усім показував?
– А скільки тут «усіх» буває? – знову стенула плечима барменша. – Три душі було, він їм і показав. Він і сьогодні заходив, але так просто, кави попити. Сьогодні про тебе не запитував.
Я повернувся до свого столика. Випив динячого «Кеглевича». Сто грамів здалося обмаль, і взяв ще двісті.
Досидівши до закриття, я біля години тинявся Подолом, потім зайшов до Дмитрового кіоску.
– Ну, як ведеться? – запитав він.
– Нормально, – видихнув я.
– Ти ніби штуку впорав, ге? – сказав він, посміхаючись на кутні.
– Так, – я кивнув.
– Клас! На дармовицю! Тож тепер заживеш!
– Угу, – мугикнув я.
– Стривай, ти вже хильнув?
– Небагато.
– А зі мною смикнеш?
Я знову кивнув.
Він дістав горілку. Зачинив двері й запнув вітрини. Налив.
– Тепер ти можеш борг віддати. Я б почекав, але якщо у тебе є бабки, то краще віддай зараз…
Я спробував зосередитися, але в голові висів п’яний туман.
Мабуть, і в очах моїх було нерозуміння. Дмитро гмукнув, випив горілки.
– Ти, видно, чимало втнув сьогодні! Я про бакси, що Кості віддав за твого клієнта, який дружину у тебе умкнув. А взагалі, якщо по-чесному й по-діловому, – ти мені ще десять відсотків із штуки винен. Це ж я тобі улаштував…
Поступово я зрозумів, про що йшлося. Я теж випив горілки і рішуче кивнув.
– Усе віддам, – сказав я. – Завтра. Бабки вдома.
– Мені що, – миролюбно стенув плечима Дмитро. – Можеш завтра, можеш післязавтра. Як тобі зручно буде.
Було ще не пізно, коли мені стало погано, і Дмитро знайшов якогось приватника, котрий згодився відвезти мене додому і навіть допомогти ввійти у власну квартиру. Язик мій уже не провертався, але в очах час від часу з’являлася різкість, і в один із таких моментів я побачив зелену десятку, простягнуту Дмитром водієві.
15
Біля полудня мене збудив телефонний дзвоник.
– Це Костя, – сказав мені молодий голос. – Усе буде гаразд. Я його знайшов.
Я кивнув. Насилу починав розуміти зміст слів крізь туман учорашнього пияцтва, що густо висів у голові.
Уже звучали в рурці короткі гудки, коли я збагнув, що Костя знайшов мене, адже гра, як виявилося, не скінчилася, і навіть коли я не думав про неї, вона тривала.
Після двох чашок кави й холодної ванни я відчув себе краще. Власне, я вже міг спокійно думати про те, що діється. Думав я на кухні. Кілька разів визирав у вікно і розглядав із висоти помешкання фігурки перехожих, вишукуючи серед них молодика в чорній шкуратянці. Але люди внизу йшли в своїх справах, і ніхто не викликав у мене підозри.
Навряд чи, я думав, він з’явиться при денному світлі. І, далебі, не вбиватиме мене на очах юрби. Швидше за все, це буде вечір або ніч; тож удень можна почуватися в безпеці.
Мені вже не хотілося вмирати. Життя тривало, в ньому з’явився маленький і нікому, крім мене, не видимий зміст. З’явилася свобода вибору дій, і те, що я вибрав два тижні тому, мене вже не влаштовувало. Я хотів жити далі.
Заспокоївшись і трохи отямившись, я витяг з-під ванни бакси. Відрахував п’ятсот п’ятдесят для Дмитра – мій борг плюс десять відсотків. Тепер я набагато збіднів, але й на ці гроші можна було якийсь час жити, не замислюючись про майбутнє.
На вулиці знову було сонячно й прохолодно. Дорогою на автобусну зупинку я помітив, що на деревах не залишилося зеленого листя.
У Дмитровому кіоску біля прилавка стояла бабуся в довгому сірому пальті з облізлим коміром. Він їй показував китайський водяний пістолет.
Побачивши мене, Дмитро кивнув.
– В онучка день народження… – бурмотала бабуся. – А що на пенсію купиш…
– Ну, бери за двісті п’ятдесят тисяч, – сказав нетерпляче Дмитро. – П’ятдесят тисяч я тобі вже скинув!
– Спасибі, спасибі, синку.
Бабуся дістала з кишені пальта носовичок, розгорнула його і, виклавши на скло прилавка пачку десятитисячних, стала повільно їх перекладати й рахувати.
Дмитро закотив очі до стелі, потім глянув на мене.
– Двісті тридцять… – сказала бабуся і відразу похопилася. – У мене ще по тисячі є, тут, десь в іншій кишені…
– Не треба! – майже крикнув Дмитро. – Бери за двісті тридцять!
І він вручив їй водяний пістолет, як колись вручали радянський паспорт тим, хто досяг повноліття.
– Спасибі, спасибі, синку, – бурмотіла бабуся, задкуючи з кіоску.
– Ну, дістала! – зітхнув Дмитро. – Що в тебе?
Я витяг пачку доларів і простягнув йому майже так, як він простягав бабусі водяний пістолет.
– Тут п’ятсот п’ятдесят. З відсотками… – сказав я.
Дмитро знову зітхнув. Йому, видно, не сподобався мій тон.
– Слухай-но, – сказав він. – Ти ще не при тямі, чи що, після вчорашнього? Похмелитися тобі треба. Та й винен ти мені менше.
– Як менше?
Дмитро похитав головою і нормально, по-людськи посміхнувся – мені через цю посмішку відразу стало незручно, хоча я й не розумів, де я схибив.
– Дивись! – сказав Дмитро. – Чотириста п’ятдесят – це борг.
Я кивнув.
– Після цього в тебе залишається п’ятсот п’ятдесят. От із цих грошей десять відсотків, розумієш?
Я стенув плечима.
Дмитро гмукнув.
– Я завжди був проти подвійного оподаткування, – сказав він.
Потім витяг з-під прилавка почату пляшку угорської «Палинки» і дві кришталеві чарки. Розлив.
– Ти що, ображаєшся на мене? – запитав він, дивлячись мені просто в очі.
– Ні. Зі мною щось коїться останнім часом. Вибач.
– Ну, будьмо, – він підняв чарку. – Щоб усе в тебе було гаразд.
Ми випили, і я відчув, як усередині в мене щось почало упорядковуватися, приходити до ладу. Я ніколи ще так виразно не відчував внутрішні зміни, як у цей день.
– Хочеш пораду? – запитав Дмитро. – У тебе тепер є бакси. Треба їх розкручувати. Ти ж не збираєшся завтра вмирати, а щоб жити – завжди потрібні бабки. Розумієш? Є кілька варіантів. Найледачіший з них – віддавати бакси під місячні відсотки. Тільки не в усякі там трасти й фонди – ці дременуть із твоїми баксами через місяць. Є люди, я тебе познайомлю, нормальні люди. Вони беруть у тебе бакси під десять відсотків на місяць, а самі віддають лохам під заставу нерухомості під п’ятнадцять відсотків. Розумієш? Якщо лох платить відсотки, то тобі – десять, а їм – п’ять. Якщо лох не платить, то його хату чи гараж забирають і продають. І тоді тобі однаково десять, а їм двісті. Але – це їхня робота, а ти ні біса не робиш. Сидиш тільки й книжки читаєш. Га?
Я кивнув і пообіцяв подумати.
– Коли ти вже почнеш жити по-людськи? – цілком миролюбно зауважив Дмитро і налив по другій чарці.
Ще до вечора я повернувся додому. Витяг із кишені баксову «решту», отриману від Дмитра, і залишив на кухонному столі. Потім уже роздягся.
Мені тепер треба було боятися темряви. Це я вже розумів. У ситуації, котру я сам же й створив, був якийсь прикрий гумор. Через випадковість я продовжую жити, але за мною триває мною самим організоване полювання. І я не знаю, як його скасувати. Та й чи можна скасувати? Чи можна розповісти Дмитрові про все? Тоді, може, він сам доплатить Кості чи комусь, щоб довели справу до кінця, бо виходить, що я його дурив з коханцем дружини, дурив Костю, грав із ними, як із шаховими фігурами. Ні, треба знаходити інший вихід чи просто затягувати гру та в такий спосіб продовжувати день у день своє життя. Але й це мені не подобалося. Хоча тепер я дорожив кожним днем свого життя.