– Звідки ти прибув? – спитала, окидаючи зором цю дивну постать напівселянина-напівслуги.
– З лісу, панянко.
– А де твій пан?
– Цього мені не можна казати. Але він звідси далеко. Я п’ять днів їхав, аж коня втратив.
– Ось тобі таляр! – подала Олюнька. – А чи твій пан здоровий?
– Здоровий він юнак, як тур.
– А чи не голодує? Не в бідності?
– Він заможний пан.
– Іди з Богом.
– Кланяюсь до ніг.
– Скажи панові… зачекай… скажи йому… нехай йому Бог помагає.
Чоловік пішов – і знову пливли дні, тижні без звістки від пана Кміцица. Минали якось буденно, день від дня гірший. Московське військо Хованськогo щораз більше запруднювало Річ Посполиту. Не враховуючи українських земель, найбільші в королівстві воєводства: Полоцьке, Смоленське, Вітебське, Мстиславське, Мінське та Новоміське – вже були зайняті. Лише частина Віленського, Брест-Литовського, Трокайського та Жемайтійське староство дихали ще вільними грудьми, але й вони з дня на день сподівалися гостей.
Останнього щабля немочі, мабуть, досягла Річ Посполита, що не могла вже чинити опір саме тим силам, якими раніше легковажила і з якими завжди розправлялася переможно. Правда, сили ці підтримував ще триваючий бунт Хмельницького, справжня стоголова гідра. Та попри бунт, попри виснаження сил у попередніх війнах і діячі, і воїни запевняли, що саме лише Велике Князівство могло і було в стані не тільки навалу відбити, але ще й стяги свої звитяжні поза власні кордони занести. На нещастя, внутрішня незгода ставала тій силі на перешкоді, паралізуючи намагання навіть тих громадян, котрі життя та майно пожертвувати були готові.
Тим часом у землях, ще не окупованих, захищалися тисячі біженців, як зі шляхти, так із простого люду. Міста, містечка і села в Жемайтії повнилися людьми, яких поразки війни загнали у злидні та розпач. Місцеве населення не могло ні розмістити всіх, ні дати їм достатньо їжі. Тому там повально вмирали з голоду саме люди низького стану. Неодноразово силою брали те, в чому їм відмовляли, звідси й заворушення, бійки та розбої ставали щораз частішими.
Зима була надзвичайна у своїй суворості. Настав нарешті квітень, а сніги лежали глибокі не лише в лісах, але навіть на полях. Коли минулорічні запаси вичерпалися, а нових ще не було, почав насідати голод, брат війни, і простягав своє панування щораз ширше. Виїхавши з дому, неважко було зустріти трупи людей, що лежали на полях, при дорогах, закостенілі, обгризені вовками, які плодилися надзвичайно, цілими ватагами підходили під села та закутки. Їхнє виття змішувалося з людськими зойками жахіття. По лісах, на полях і поблизу численних сіл палахкотіли ночами багаття, при яких біднота гріла змерзлі кінцівки, а коли хтось проїжджав, то бігли за ним, просячи хоч гріш, хліб, милостиню, стогнучи, проклинаючи та погрожуючи одночасно. Забобонний страх опанував людський розум. Багато хто казав, що ці війни, такі несприятливі, і нещастя, доти нечувані, з королівським іменем пов’язані. Охоче тлумачили, що літери: J. C. R., викарбувані на грошах, означають не лише Joannes Casimirus Rex22, а й Initium Calamitatis Regni23. А якщо в провінціях, ще війною не охоплених, виникав такий переляк і безлад, то легко здогадатися, що робилося в тих, які вже топтала вогняна нога Молоха. Вся держава була розпорошена, пошарпана партіями, хвора і в гарячці, як людина перед смертю. Пророкували також нові зовнішні та внутрішні війни. Причин для них не бракувало. Різні впливові в Речі Посполитій роди, охоплені вихором незгоди, зиркали один на одного, як ворожі держави, а за ними цілі землі і повіти творили протилежні табори. Так само було і в Литві, де настав розбрат між Янушем Радзивіллом, великим гетьманом, і Ґосевським, гетьманом польним, і водночас підскарбієм Великого князівства Литовського, що перейшов майже у відкриту війну. На бік підскарбія стали впливові Сапєги, котрим здавна була сіллю в оці могутність дому Радзивіллів. Їхні прихильники обтяжували великого гетьмана звинуваченнями: що, прагнучи лише слави для себе, військо на річці Шкловці втратив і країну на грабунок віддав, що більше, ніж добробуту Речі Посполитої, жадав для свого дому права засідати в сеймах Німецької імперії, що навіть про удільну корону замислився, що католиків переслідував…
І не раз уже доходило до зіткнень між партизанами з обох сторін, ніби без відома керівництва, ватажки, своєю чергою, скаржилися до Варшави, розбрат їхній проявлявся і на сеймах. На місцях же панувала сваволя та безкарність, бо такий Кміциц міг бути впевнений в опіці одного з цих магнатів, лише б він на його бік проти іншого став.
А тим часом ворог просувався вперед, подекуди тільки об замки спотикаючись, а загалом вільно і без опору.
У таких обставинах всі в землі Ляуданській мусили жити насторожені й озброєні, особливо тому, що гетьманів не було й близько, бо обидва розбиралися з ворожими військами. Небагато, щоправда, вони домогтися змогли, але принаймні наїздами їх шарпали і доступ до ще вільних воєводств гальмували. Окремо і Павел Сапєга відсіч давав і славу собі здобував. Ян Радзивілл, славетний воїн, саме ім’я котрого страх наганяло на ворога аж до програної битви під Шкловом, отримав від цього навіть певну вигоду. Ґосевський то бився, то угодами пробував навалу зупиняти. Обидва вожді набирали війська із зимових квартир і звідки тільки могли, знаючи, що з весною війна розпалиться заново. Але військ було мало, скарбниця порожня, а посполите рушення з окупованих воєводств було марне, бо його ворог розігнав. «Треба було про це перед шкловською кампанією подумати, – гомоніли ґосівчани, – тепер уже запізно». І таки було запізно. Коронні війська прийти з допомогою не могли, бо всі опинилися в Україні у ще важчій ситуації проти Хмельницького, Шеремета і Бутурліна.
Лише звістки про доблесну боротьбу, що добігали з України, про здобуті міста, про походи нечувані, дещо бадьорили упалі серця та до захисту заохочували. Звучали також голосною славою імена коронних гетьманів, а біля них ім’я пана Стефана Чарнецького щораз частіше на людських устах з’являлося, але слава ні війська, ні допомоги додати не могла. А литовські гетьмани виступали повільно, безперестанку сварячись між собою в дорозі.
Нарешті Радзивілл став у Жемайтії. Разом із ним повернувся короткочасний спокій у землі Ляуданські. Лише кальвіністи, осмілілі від близькості свого отамана, підіймали по містах голови, кривди роблячи і на костели нападаючи, зате ватажки розмаїтих волонтерських зграй і партій, невідомо чиїх, які під прапорами Радзивіллa, Ґосевськогo чи Сапєги країну нищили, поховалися в ліси, розпустили своїх бандюг – і спокійні люди якось легше зітхнули.
А позаяк від полегшення легко перейти до надії, то й набагато кращий настрій запанував на Ляуді. Панна Олександра сиділа спокійнісінько у Водоктaх. Пан Володийовський, котрий весь час мешкав у Пацунелях, а тепер уже помалу до здоров’я став повертатися, розпускав чутки, що король навесні прийде з найманими хоругвами, після чого вся війна набуде зовсім іншого вигляду. Шляхта впевненіше стала виходити з плугами в поля. Сніги також танули і на березняку з’явилися перші паростки. Ляуда розлилася широко. Розпогоджене небо сяяло над околицею. Люди вже не так занепадали духом.
Утім, стався випадок, який знову порушив ляуданську тишу, руки відірвав від лемешів і не дозволив шаблям укритися червоною іржею.
Розділ VII
Пан Володийовський, славетний і старий вояк, хоч і молодий іще чоловік, сидів, як то кажуть, у Пацунелях у Пакошa Ґаштовтa, патріарха пацунельськогo, котрий мав репутацію найзаможнішого шляхтича серед усієї дрібної братії Ляуданської. Його три доньки, котрі були заміжні за Бутримaми, отримали в щедрому посагу добре срібло, кожна по сто талярів, крім усілякого іншого добра, так що й жодна родовитіша шляхтянка більше не мала. Ще три доньки залишалися вдома паннами і вони пильнували пана Володийовськогo, рука котрого то гоїлася, то мертвіла знову, коли траплялася сльота на дворі. Всі ляуданці переймалися цією рукою, бо її бачили при роботі на річці Шкловці і під Сепеловом, і панувала думка, що кращу важко було знайти в усій Литві. Оточили також молодого полковника в усій околиці надзвичайною шаною. Ґаштовти, Домашевичі, Ґостевичі та Стак’яни, а за ними й інші присилали в Пацунелі достатньо риби, грибів і звірини, сіна для коней і дьогтю для ресор, щоб лицареві та його челяді нічого не бракувало. А якщо панич почувався слабкішим, то наввипередки їздили за цирульником до Паневежиса – словом, усі намагалися прислужитися.
Пану Володийовському так було добре, бо хоч у Кейданах йому було б зручніше, i медик місцевий був дуже фаховий, він усе одно сидів у Пацунелях, a старий Ґаштовт радo приймав гостя i мало пушинки з нього не здував, бо це дуже підіймало його авторитет в усій Ляуді, що такого знаменитого має постояльця, котрий iз самим Радзивіллoм міг би заслугами посперечатися.
Після побиття та вигнання пана Кміцицa пішов поголос серед захопленої паном Володийовським шляхти, що добре було б одружити його з панною Олександрою. «Чи можна для неї кращого чоловіка по світу шукати? – торочили старигани на спеціальних зборах, де цю справу розглядали. – Якщо той зрадник безчесними вчинками свою репутацію заплямував, й якщо він ще живий, то все одно у руки ката потрапить, то панночка мала б його вже давно із серця викинути, бо так було сказано і в заповіті, окремим абзацом передбачено. Тому нехай пан Володийовський з нею й одружиться. Як опікуни можемо це дозволити, таким чином і вона отримає чесного кавалера, і ми сусіду та вождя для себе».
Коли ця думка була одноголосно підтримана, поїхали старійшини спочатку до пана Володийовськогo, котрий не довго думаючи на все погодився, а потім і до панночки, котра, не довше думаючи, рішуче таке заперечила. «Любичeм, – пояснила вона, – лише один небіжчик мав право правити, а маєток у пана Кміцица можна буде відібрати не раніше, ніж його суди до страти засудять. Що ж стосується мого заміжжя, то навіть про це й не згадуйте. Надто багато я пережила болю, щоб про щось таке могла думати. Того з серця я викинула, а цього, хоч би був найкращий, не привозьте, бо я зовсім до нього не вийду».
Не було що й сказати на таку рішучу відмову і шляхта повернулася додому дуже стурбована: менше журився пан Володийовський, а найменше – молоді Ґаштовтівни: Терка, Мариськa і Зоня. Рослі були це дівчата та рум’яні, мали волосся, як льон, очі, як незабудки, і широкі спини. Пацунельки взагалі славилися своєю вродою. Коли йшли гуртом до костелу, можна було б описати: квіти на лузі! А ці три були найпрекраснішими між пацунелькaми. До того старий Ґаштовт і на освіту грошей не пожалів. Органіст із Мітрунів навчив їх мистецтва читання, церковних гімнів, а найстаршу Терку – ще й гри на лютні. Маючи добрі серця, ретельно опікувалися паном Володийовським, одна намагаючись затьмарити іншу в чуйності та піклуванні. Про Марисю казали, що закохана в молодого лицаря. У цій балаканині не було всієї правди, бо всі три, а не лише вона одна, були закохані до нестями. Молодик також любив їх без міри, особливо Мариську та Зоню, бо Терка мала звичку надто на чоловічу зрадливість нарікати.
Не раз бувало довгими зимовими вечорами, що старий Ґаштовт, повечерявши, спати йшов, а вони з паном Володийовським сиділи біля груби. Недовірлива Терка куделю пряла, солодка Марися пір’я дерла задля розваги, а Зоня нитки з веретен на мотки намотувала. Але коли пан Володийовський починав розповідати про війни, на яких побував, або про дива, які бачив у різних магнатських садибах, то робота припинялася, дівчата на парубка, як на веселку задивлялися, і щоразу котрась вигукувала від подиву: «Ах! Я не жила ще на світі! Любий ви наш!» – а інша вторила: «Всю ніч ока тепер не заплющу».
Натомість пан Володийовський, у міру, як здоров’я його поверталося і шаблею вже майже цілком вільно міг володіти, щораз ставав веселішим і щораз охочіше про все розповідав. Одного вечора сиділи собі, як зазвичай після вечері, перед каміном, з якого жваві вогники відсвітлювали на всю темну кімнату. Присутні почали жартома сперечатися. Дівчата хотіли оповідок, а пан Володийовський просив Терку, щоб йому щось заспівала під лютню.
– Самі співайте! – пхикнула панночка, відштовхуючи інструмент, який їй пан Володийовський подавав. – Я маю роботу. Бували по світах, то мали б різних пісень навчитися.
– Звісно, я навчився. Але сьогодні нехай уже так буде: я заспіваю першим, а ви після мене. Робота не втече. Якби якась білоголова24 попросила, то не стала б їй опиратися, а до чоловіків ви завжди вперта.
– Так і треба.
– То й я на таке заслуговую?
– Та де там! Співайте вже, паночку.
Пан Володийовський забренькав на лютні, зробив кумедне обличчя і заспівав фальшивим голосом:
– О, це несправедливо! – зупинила молодика Марися, зашарівшись, як малина.
– Це жовнірська пісня, – пояснив пан Володийовський, – яку ми співали на зимових квартирах, прагнучи, щоб яка добра душа над нами зглянулася.
– Я б першою зглянулася…
– Дякую, панно. Якщо так, то не маю більше про що співати і лютню в гідніші руки віддаю.
Терка цього разу інструменту не відштовхнула, бо її зворушила пісня пана Володийовськогo, в якій було набагато більше хитрощів, ніж правди. Тож вдарила разом по струнах і, склавши губи «бантиком», заспівала:
Пан Володийовський так розвеселився, що аж у боки взявся радісно і залементував:
– То всі хлопці зрадники? А військові, моя добродійко? Панна Терка сильніше стулила вуста і заспівала з подвійною енергією:
– Не зважайте, пане, на Терку, вона завжди така! – сказала Марися.
– Як же мені не зважати? – здивувався пан Володийовський. – Якщо всьому військовому стану так дошкульно дорікають, я від сорому не знаю, куди очі сховати.
– Самі хочете, щоб я співала, а потім мене на глум берете, – надулася Терка.
– Я критикую не спів, а лише захищаю репутацію військових, – відказав на те лицар. – Щодо співу, мушу визнати, що навіть у Варшаві такого відбірного голосочку не чув. Вас би ще в плудерки25 одягти, то могли б навіть у Святого Яна співати, котрого катедральний костел і королівство дуже шанують.
– А навіщо її в плудерки одягати? – не збагнула наймолодша Зоня, котру зацікавила згадка про Варшаву та королівство.
– Бо там у хорі білоголові не співають, а лише чоловіки та молоді хлопці: одні товстими голосами, як жоден тур не зареве; інші тонко, що і на скрипках тоншого не добудеш. Я чув їх багато разів, коли з нашим великим і незабутнім руським воєводою на вибори теперішнього короля нашого їздили. Вони справді дивовижні, аж душа з людини втікає! Багацько там музикантів: є Форстер, котрий славиться делікатними руладами, і Капула, і Джан Батист, і Клерт, майстер до лютні, і Марек, і Мільчевський ввічливо акомпонують. Вони всі, коли разом у костелі гукнуть, то ніби хор серафимів наяву почув.
– Це вже точно! Як на живо? – склала руки Марися.
– А короля ви багато разів бачили? – не вгавала Зоня.
– Так із ним балакав, як із вами. Після берестейської баталії за голову мене обіймав. Мужній він чоловік і такий милостивий, що хто його хоча б раз побачить, обов’язково мусить полюбити.
– Ми його навіть не бачивши любимо!.. А корону він постійно носить на голові?
– Якби ж то щодня в короні ходити! Залізна була б тоді потрібна голова. Корона собі в костелі лежить, від чого й авторитет її зростає, а його величність на голові чорний капелюх носить, діамантами прикрашений, від яких сяйво на весь замок відсвічує.
– Кажуть, що королівський замок гарніший навіть, ніж у Кейданах?
– Ніж у Кейданах? Та він зі столичним навіть рівнятися не може! Це строга будівля, вся мурована, що дерева навіть не побачиш. Навколо є два ряди покоїв, один від одного гарніший. У них там можна побачити розмаїті війни та звитяги, пензлем на стінах увіковічені, наприклад, дії Зиґмунтa III та Владиславa. Надивитися на таке неможливо, бо все, наче живе. Дивно, що не рухаються ті, хто б’ються, і не лементують. Але вже цього ніхто передати не зуміє, навіть найкращий маляр. Деякі покої повністю зроблені з золота; крісла та лавки бісером або парчею оздоблені, столи з мармуру й алебастру, а що шкатулок, пудрениць, годинників, що вдень і вночі час показують, цього б і на пергамент не переписати. Винятково король із королевою по тих покоях ходять і достатку радіють. А ввечері дивляться театр, задля більшої розваги…