– А що таке театр?
– Як би це вам пояснити. Це таке місце, де грають комедії й італійські майстерні піруети демонструють. Приміщення для нього таке велике, як цілий костел, повністю у масивних колонах. По один бік сидять ті, хто хоче дивитися, а по інший – майстерно зроблені декорації. Одні підіймаються і опускаються; інші на шурупах в різні боки обертаються. Часом показують темряву з хмарами, а потім приємне світло. Нагорі небо з сонцем або з зорями, а внизу можна побачити часом жахливе пекло…
– Ісусе! – зойкнули пацунельки.
– …З чортяками. Часом море безкрайнє, на ньому кораблі та сирени. Одні особи спускаються з неба, інші виходять з-під землі.
– Я би пекла бачити не хотіла! – вигукнула Зоня. – Дивно, що люди від такого жахливого видовища не втікають.
– Не тільки не втікають, а й плескають від захоплення, – продовжував пан Володийовський, – бо це все імітація, не справжнє, й якщо перехрестити, не зникне. Немає в цьому жодного злого духа, лише людська фантазія. Навіть єпископи туди з почтом ходять, і різні сановники, котрі потім разом із королем перед сном до бенкету сідають.
– А вранці й удень що вони роблять?
– Це залежить від настрою. Вранці встають і ванну приймають. Є там така кімната, в якій немає підлоги, а лише олов’яна ніша, як срібло виблискує, а в ній вода налита.
– Вода в кімнаті. Ви таке чули?
– Так і є. Вода прибуває або витікає, як заманеться. Може вона бути теплою або зовсім холодною, бо там є труби з краниками, з яких така і така ллється. Покрутите краником, аж із нього тече, що і плавати можна в кімнаті, як в озері. Жоден король не має такого замку, як наш милостивий володар, це відома річ, і закордонні депутати те саме розповідають. Жоден також над таким чесним народом не панує, бо хоч є різні ввічливі нації у світі, лише нашу Господь Бог особливим милосердям своїм обрадував.
– Щасливий наш король! – зітхнула Терка.
– Звісно, що був би він щасливий, якби не громадянські справи, якби не війни невдалі, які Річ Посполиту руйнують за гріхи та незгоди наші. Все це на плечах королівських, а йому ще й у провину на наших сеймах це ставлять. А чи він винен, що його слухати не хочуть?.. Важкі часи настали в нашій вітчизні, таких важких ще не бувало. Найтихіший ворог уже нами легковажить, нами, що з турецьким султаном донедавна успішно воювали. Так от Бог за гонор карає. Дяка Йому, що моя рука добре гоїться під вашим наглядом… Бо час, великий час, за милу вітчизну згадати і в поле рушати. Гріх у такі часи байдикувати.
– Тільки про виїзд навіть не згадуйте.
– Не може бути інакше. Добре мені тут у вас, але наскільки мені краще, настільки гірше. Нехай там мудрагелі на сеймах сперечаються, а жовнір сумує за полем. Скільки життя, стільки й служби. Після смерті – Бог, котрий у серця зазирає, найкраще таких винагородить, не заради слави, а задля користі для вітчизни служать. Та, мабуть, усе менше таких і тому найшла на нас чорна година.
Очі Maрисі зволожилися, аж наприкінці сльозами вибухнули і полили рум’яні щічки.
– Ви поїдете і нас забудете, а ми тут уже хіба всі засохнемо. Хто ж нас тут боронитиме від нападників?
– Я поїду, але вдячність збережу. Рідко можна знайти таких чесних людей, як у Пацунелях!.. Ви досі того пана Кміцицa боїтеся?
– Певна річ, боїмося. Дітей ним тут матері лякають, як вовкулакою.
– Не повернеться він, а хоч би й приблудився, не буде вже з ним тих гультяїв, котрі, висновуючи з того, що люди кажуть, ще гіршими були за нього. Найбільше шкода, що такий добрий вояк так занапастив ім’я та славу, і маєток втратив.
– І панночку.
– І панночку. Багато про неї доброго розповідають.
– Цілими днями вона, небога, тепер лише плаче і плаче.
– Гм, – буркнув пан Володийовський, – але ж не за Кміцицом вона побивається?
– Хто його зна! – засумнівалася Марися.
– Тим гірше для неї, бо він уже не повернеться. Пан гетьман відіслав частину ляуданців додому, то й сила тепер є. Без суду його б зараз посікли. Мусить він знати, що ляуданці повернулися, тому навіть носа не висуне.
– Подейкують, що наші знову мають вирушати, – зауважила Терка, – бо лише на короткий час одержали відпустку.
– Ох, – повідомив пан Міхал, – гетьман розпустив їх, бо грошей у скарбниці не має. Справжній відчай! Коли люди найбільше потрібні, то мусить їх відсилати. Але вже на добраніч, панночки, час уже спати. І щоб вам якийсь пан Кміциц із вогняним мечем не приснився…
Сказавши це, пан Володийовський піднявся з лави й уже намірився іти, але заледве зробив крок до дверей, коли враз зчинився галас у сінях і якийсь пронизливий голос зарепетував за дверима:
– Гей там! На милість Божу! Відчиняйте швидше, хутко!.. Дівчата перелякалися не на жарт. Пан Міхал кинувся до шаблі, що висіла на одвірку, але не встиг ще з нею повернутися, як Терка відсунулася й у кімнату ступив невідомий чоловік, котрий упав до ніг лицаря.
– Рятуйте, пане полковнику!.. Панночку викрали!..
– Яку панночку?
– У Водоктaх.
– Кміциц! – вдарив у поли пан Володийовський.
– Кміциц! – заверещали дівчата.
– Кміциц! – повторив посланець.
– А хто ти такий? – спитав пан Міхал.
– Я бурмістр із Водоктів.
– Ми його знаємо! – вимовила Терка. – Він дьоготь для вашої милості возив.
З-за печі виліз старий заспаний Ґаштовт, а в дверях з’явилися двоє помічників пана Володийовськогo, котрих галас заманив до покою.
– Сідлайте коней! – наказав пан Міхал. – Один хай до Бутримів вирушає, а другий коня мені подає!
– У Бутримів я вже був, – застеріг бурмістр, – бо до них найближче. Це вони мене до вашої милості послали.
– Коли панночку викрали? – спитав полковник.
– Щойно. Там ще челядь ріжуть. Я ледь до коня добіг. Старий Ґаштовт протер очі. – Що? Панночку викрали?
– Саме так. Кміциц її захопив! – підтвердив пан Володийовський. – Я вирушаю на підмогу!
Сказавши це, парубок звернувся до посланця:
– Рушай до Домашевичів, – наказав він, – хай із мушкетами їдуть!
– А ви, кози! – гримнув раптом дідуган на доньок. – Ану, кози! Всі на село, будити шляхту, хай шаблі хапають! Панночку викрав пан Кміциц. Що ж це таке?.. Боже, рятуй! Розбійник, баламут. Що ж це таке?
– Гайда всіх будити, – нагадав пан Міхал, – буде швидше. Ходіть уже! Коні, чую, вже є.
Вже за хвилину він сидів на коні, а з ним двоє помічників: Огарок і Сируць. Усі пустилися дорогою поміж хатами, гримаючи у двері, у вікна та репетуючи що є сили:
– До шабель! До шабель! Панночку у Водоктaх викрали! Кміциц уже недалеко!
Учувши ці крики, люд висипав із хат подивитися, що діється, а збагнувши, про що мова, і собі взялися репетувати: «Кміциц недалеко! Панночку вкрав!» – і з цим вереском стрімголов стрибали на шиї своїм коням або в оселі кидалися шаблі по стінах у темряві намацувати. Щораз більше голосів повторювало: «Кміциц недалеко!» Рейвах учинився на закутку, світло спалахнуло, почувся плач жіночий і гавкіт собачий. Нарешті шляхта висипала на дорогу, хто кінно, а хто пішо. Над громадою людських голів поблискували в тіні шаблі, піки, рогатини і навіть залізні вила.
Пан Володийовський окинув поглядом загін, послав кільканадцятьох у різні боки, а сам із рештою рушив уперед.
Вершники рухалися на чолі, піші йшли за ними, і потягнулися до Волмонтовичів, щоб із Бутримaми з’єднатися. Була десята година вечора, ніч ясна, хоч місяць ще не зійшов. Ті шляхтичі, котрих тільки-но з війни великий гетьман відіслав, зараз же зімкнулися в ряди. Інші, переважно піші, йшли не так чітко, брязкаючи зброєю, теревенячи та голосно позіхаючи. Часом проклинали вражого пана Кміцицa, котрий їх солодкого сну позбавив. Так дійшли аж під Волмонтовичі, перед якими висунувся до них збройний відділ.
– Стій! Хто їде? – почулися голоси з того загону.
– Ґаштовти!
– Mи Бутрими, Домашевичі вже є.
– Хто у вас командує? – спитав пан Міхал.
– Юзва Безногий, до послуг пана полковника.
– Маєте якусь звістку?
– До Любичa її повіз. Перебралися через болото, щоб через Волмонтовичі не йти.
– До Любичa? – здивувався пан Володийовський. – Як він там думає захищати? Адже Любич не фортеця?
– Силі, мабуть, довіряє. Людей при ньому з двісті осіб! Імовірно, хоче статки свої з Любичa забрати. У них є фіри і коней тяглових чимало. Мабуть, не знав про повернення наших із війська, бо дуже вже вільно він поводиться.
– Це добре! – зауважив пан Міхал. – Тоді від нас не втече. Скільки маєте рушниць?
– У нас, Бутримів, є з тридцять, а в Домашевичів – удвічі більше.
– Гаразд. Нехай п’ятдесят людей із рушницями вирушить під вашою орудою захищати переправу на болоті – хутко! Інші підуть зі мною. Про сокири не забувайте!
– Як накажете!
Зробився великий рух. Малий загін подався підтюпцем до болота під командою Безногого.
Тим часом приїхало кільканадцять Бутримів, котрих раніше послали за іншою шляхтою.
– Ґостевичів не видно? – спитав пан Володийовський.
– А, то це ви, пане полковнику!.. Дяка Богові! – зраділи прибульці. – Ґостевичі їдуть уже. Чути їх через ліс. Чи знаєте ви, що до Любичa панночку потягнув?
– Знаю. Недалеко з нею заїде.
Пан Анджей і справді не розрахував небезпеку своєї зухвалої експедиції. Він не здогадувався, що значні сили шляхти саме повернулися додому. Вважав, що закутки порожні, як було в часи його першого перебування в Любичі. Натомість тепер, включно з Ґостевичaми, навіть без Стак’янів, котрі не встигали прибути вчасно, пан Міхал міг виставити проти нього близько трьохсот шабель. І це були люди, звиклі до бою та навчені.
Щораз більше шляхти надходило до Волмонтовичів. З’явилися нарешті і Ґостевичі, котрих усі доти виглядали. Пан Володийовський оглянув загін і його серце заспокоїлося на вигляд вправності та легкості, з якою бійці стояли в шерензі. На перший погляд розпізнати було можна, що це жовніри, а не звичайна неслухняна шляхта. Пан Міхал зрадів ще і тому, що уявив собі, як незабаром знову вояків поведе.
Поскакали, відтак, клусом до Любича через бір, яким пан Кміциц давніше щодня ганяв. Було вже добре по півночі. Місяць нарешті виплив на небо й освічував ліс, дорогу та воїнів, котрі тягнулися, ламав бліді промені на вістрях пік, відбивався у лезах шабель. Шляхта гомоніла тихо про надзвичайну подію, що висмикнула їх із ліжок.
– Волочилися тут якісь люди, – розповідав один із Домашевичів. – Ми гадали, що то втікачі, а це, мабуть, були його шпигуни.
– Аякже. Щодня якісь чужі зайди зазирали у Водокти, ніби за милостинею, – додав інший.
– А що це за вояки з паном Кміцицом?
– Челядь із Водоктів каже, що козаки. Мабуть, він із Хованським або з Золотаренком знюхався. Дотепер був просто бандитом, а тепер зрадником став, це вже точно.
– Як же він міг козаків аж сюди привести?
– З такою великою ватагою нелегко пройти непоміченим. Перша ліпша хоругва зупинила б їх на дорозі.
– По-перше, вони могли лісами йти, а по-друге, чи мало панів із придворними козаками тут віється? Хто ж їх там відрізнить від ворогів! Якщо їх питають, то надвірними семенами називаються.
– Він буде захищатися, – прогнозував один із Гостевичів, – бо чоловік мужній і рішучий, але наш полковник дасть собі з ним раду.
– Бутрими також заприсяглися, що хоч би мали до останнього впасти, але він не вибереться звідти живим. Вони на нього найбільший зуб мають.
– Бa! Я його як рубану, то хутко всі свої кривди пригадає. Краще було б живцем зрадника впіймати і під справедливий суд віддати.
– Де там про суди думати, коли всі голови повтрачали! Чи ви знаєте, що люди торочать? Що і від шведів може прийти війна?
– Хай Бог милує!.. Московська орда і Хмельницький! Ще тільки шведів нам бракувало, то вже б остання година настала для Речі Посполитої.
Раптом пан Володийовський, котрий їхав попереду, обернувся і прикрикнув:
– Тихо там, панове!
Шляхта позамовкала, бо вже Любич було видно. Через чверть години дороги залишалася неповна стая до садиби. Всі вікна були освічені, сяяло аж надвір, в якому повно було озброєних людей і коней. Ніде ніякої охорони, жодної обережності. Либонь, пан Кміциц аж занадто вірив у свої сили. Наблизившись ще більше, пан Міхал одним поглядом упізнав козаків, із котрими стільки навоювався ще за життя великого Яреми, а пізніше під командою Радзивілла, пробурчав тихо сам собі:
– Якщо цей гультяй привів чужих козаків, то він перебрав міри!
І продовжував роззиратися, стримуючи весь загін. У дворі метушня була шалена. Одні козаки світили смолоскипами, інші бігали хто куди, виходили з дому та входили знову, виносили речі, закидали лантухи на фіри. Інші виводили коней із стаєнь, худобу з обор. Галас, вигуки та накази лунали на всі боки. Вогонь смолоскипів освічував наче святоянський26 переїзд урядника до нового маєтку.
Кшиштоф Домашевич, найстарший із Домашевичiв, підсунувся до пана Володийовськогo.
– Ваша милосте, – сказав він, – весь Любич хочуть запакувати на підводи.
– Не вивезуть, – заспокоїв його пан Володийовський, – не лише Любич, а й навіть власні шкури. Не бачу, однак, пана Кміцицa, а він досвідчений воїн. І ніякої охорони!
– Бо силу свою відчуває. Я так бачу, що в нас більше як триста людей. Якби ми з війська не повернулися, то міг би серед білого дня пройти з возами через всі закутки.
– Гаразд! – підвів риску пан Володийовський. – До цієї садиби лише та одна дорога веде?
– Вона єдина, бо позаду і з боків самі болота.
– Це добре. По конях, панове!
Слухняна до наказів шляхта швидко пострибала в сідла. За ними зімкнулися в довгу лінію піші ряди й узялися оточувати обійстя разом із забудовами.
Пан Міхал із головним загоном наблизився прямо до коловерті.
– Чекати наказу! – зронив він тихо. – Без команди не стріляти!
Заледве кількадесят кроків відділяло шляхту від коловерті, коли їх нарешті помітили з подвір’я. Кільканадцятеро людей підбігли разом до плоту і перехилилися через нього, пильно вдивляючись у темряву, а грізні голоси загукали:
– Гей, а це що за люди?
– Альт! – скомандував пан Володийовський. – Вогонь! Постріли з усіх мушкетів, які мала шляхта, гримнули одночасно. Але ще луна їхня не відбилася від споруд, як знову пролунав голос пана Міхала:
– Бігом!
– Бий, убивай! – відгукнулися ляуданці, кидаючись уперед, як потік.
Козаки відповіли пострілами, але не мали вже часу набивати зброю повторно. Гурт шляхти навалився на коловерть, яка скоро обвалилася під натиском озброєних чоловіків. Боротьба закипіла вже у дворі, поміж фір, коней, лантухів. Уперед виступили муром кремезні Бутрими, найвправніші у рукопашному зіткненні та найзапекліші вороги пана Кміцица. Рухалися, як лава ординців, що йде через молодий лісок, ламаючи, топчучи, нівечачи і ріжучи все на своєму шляху. За ними рубалися Домашевичі та Ґостевичі.
Люди пана Анджея захищалися мужньо з-за возів і скринь. Почали також стріляти з усіх вікон будинку і з даху, але рідко, неорганізовано, в різнобій, бо в темряві важко було своїх від ворогів відрізнити. За мить посипалося козацтво з подвір’я в будинок і стайні. Лунали зойки змилуватися. Шляхта тріумфувала.
А вже коли залишилася сама у дворі, оживився вогонь із дому. Всі вікна наїжачилися люфами мушкетів і град куль посипався на подвір’я. Найбільша група козаків сховалася в будинку.
– Під садибу! До дверей! – командував пан Володийовський.
Звісно, під самими стінами постріли нашкодити не могли ні з вікон, ні з даху. Становище атакувальників однак залишалося складним. Про штурм вікон, схоже, ніхто навіть не думав, бо там привітав би їх вогонь просто в обличчя. Тому полковник наказав рубати двері.
Але й це було не так легко здійснити, були це більше ворота, ніж двері, збудовані з дубових колод, усіяних раз по раз велетенськими цвяхами, об головки яких щербилися сокири, не маючи змоги дерево вразити. Найдужчі хлопи підпирали час від часу плечима, але це не допомагало! Двері тримали позаду залізні прути, а до того ж підперли їх зсередини дрючками. Бутрими проте рубали до нестями. Кухонні двері, що вели зі скарбниці, штурмували Домашевичі та Ґостевичі.