– Дякувати Богу! Що ж, сідаймо до столу!
– До столу! До столу!
Але тільки-но сіли та поналивали в чаші, як тут пан Раницький знову схопився.
– За здоров’я пана підкоморного Білевичa!
– Дурню! – обурився пан Анджей. – Як це? За здоров’я мерця пити?
– Дурню! – повторили інші. – За здоров’я господаря!
– Ваше здоров’я!..
– Щоб нам у цих покоях добре справувалося!
Пан Кміциц мимоволі окинув поглядом залу і побачив на почорнілій від віку модриновій стіні ряд суворих очей, що в нього втупилися. Ці очі дивилися зі старих портретів представників роду Білевичів, що висіли низько, за два лікті від землі, бо стіна була низькою. Над портретами довгою, стрункою шеренгою висіли черепи зубрів, оленів, лосів, із коронами рогів, деякі з них уже почорніли, мабуть, були дуже старі, інші виблискували білизною. Всі чотири стіни були ними прикрашені.
– Лови тут мають бути неабиякі, бо бачу, що звіра тут досить! – зауважив господар.
– Завтра на них і подамося, або післязавтра. Треба й околиці оглянути, – припустив пан Кокосінський. – Ох, і щасливі ж ви, Яндрусю, що маєте де голову прихилити!
– Не те, що ми! – гикнув пан Раницький.
– Вип’ємо для втіхи! – запропонував пан Рекуць.
– Ні! Не для втіхи! – заперечив пан Кульвець-Гіпокентавр, – краще ще раз за здоров’я Яндруся, нашого коханого ротмістра! Саме він, любі панове, й пригрів нас тут, у своєму Любичі, нас, бідних вигнанців, без даху над головою.
– Справедливо! – закричало кілька голосів. – Не такий дурний той Кульвець, як здається.
– Важка наша доля! – ремствував пан Рекуць. – На вас уся надія, що нас за ворота, сиріток бідних, не виженете.
– Облиште! – замахав на нього пан Кміциц, – що моє, те й ваше!
На це всі посхоплювалися зі своїх місць і почали обійматися. Сльози розчулення котилися по цих суворих і п’яних обличчях.
– На вас уся надія, Яндрусю! – репетував пан Кокосінський. – Хоч на горосі дозвольте мені спати, не виганяйте!
– Годі! – повторив пан Анджей.
– Не виганяйте! І так нас повиганяли, нас, родовитих шляхтичів! – жалібно голосив пан Углік.
– Чорт зна що! Хто вас виганяє? Їжте, пийте, спіть, чого в дідька ще хочете?
– Не сперечайтеся, Яндрусю, – сказав пан Раницький, на обличчі котрого виступили плями, як шкіра рисі, – не сперечайтеся, Яндрусю, бо ми зовсім пропали…
Тут він затнувся, приклав палець до чола, ніби напружуючи мізки, і раптом сказав, споглядаючи баранячими очима на присутніх:
– Хіба б ситуація змінилася! А всі вкупі закричали хором:
– А що б могло змінитися?
– Ми ще за своє заплатимо.
– І фортуну за кучму вхопимо.
– А славу здобудемо!
– Бог невинних благословить. Ще буде нам добре, панове!
– За ваше здоров’я! – гукнув пан Кміциц.
– Святі слова, Яндрусю! – погодився пан Кокосінський, підставивши йому свої пухкі щічки. – Дай, Боже, нам кращих часів!
Здоров’я почали поправляти, а чуби куритися. Всі белькотіли один до одного, але кожен слухав лише себе, за винятком пана Рекуця, бо той схилив голову на груди і дрімав. За мить пан Кокосінський почав співати «Льон тіпали у тіпальні». Відтак пан Углік витягнув звідкілясь чекан і взявся акомпанувати, а пан Раницький, чудовий фехтувальник, схрестив уявну шаблю з невидимим супротивником, повторюючи упівголоса:
– Якщо ти так, то я так! Ти рубаєш, я махаю! Раз! Два! Три! Шах!
Велетень Кульвець-Гіпокентавр, вибалушивши очі, пильно дивився якийсь час на пана Раницького, врешті, махнув рукою:
– Дідько з тобою! Махай собі на здоров’я, все одно проти пана Кміцица шаблю не втримаєш.
– Ніхто не втримає, але можете спробувати!
– А в мене на пістолях не виграєш.
– Ставлю дукат за постріл!
– Дукат? А де, і в що?
Пан Раницький озирнувся навколо і вигукнув, показуючи на черепи:
– Між роги! Дукат на кону!
– Куди?! – не второпав пан Анджей.
– Між роги! Ставлю два дукати! Ні, три! Несіть пістолі!
– Гаразд! – погодився пан Анджей. – Хай буде три. Зенде! За пістолями!
Вони почали галасувати все гучніше і торгуватися між собою. Тим часом Зенд вийшов у сіни і через якусь мить повернувся з пістолями, кулями та порохом.
Пан Раницький схопився за пістоль.
– Заряджений? – поцікавився він.
– Заряджений!
– За три! Чотири! П’ять дукатів! – верещав захмелілий пан Кміциц.
– Цить! Схибить, він схибить!
– Вцілить, дивіться!.. Ген! Тому черепу між роги… Один, два!..
Всі звернули увагу на масивний череп лося, що висів прямо перед паном Раницьким. Той витягнув руку. Пістоль тремтів у його руці.
– Три! – скомандував пан Анджей.
Гримнув постріл і зала заповнилася пороховим димом.
– Він схибив, схибив! Он де дірка! – закричав пан Анджей, вказуючи рукою на темну стіну, на якій куля залишила світлий слід.
– Перший раз не рахується!
– Ні!.. Дай мені! – репетував пан Кульвець.
Тієї миті на звук пострілу прибігли перелякані слуги.
– Геть! Геть! – волав господар. – Раз! Два! Три!..
Знову пролунав постріл, і цього разу тріски посипалися з кістки.
– Дайте і нам пістолі! – закричали всі одночасно.
І схопившись, почали підганяти п’ястуками по шиях пахолків, аби поквапилися. Менш ніж через чверть години всю залу заполонили постріли. Дим затьмарив світло свічок і постаті стрільців. Гуркіт пострілів супроводжував голос Зендa, котрий каркав, як крук, скиглив, як сокіл, вив, як вовк, і ревів, як тур. Щомиті його обривав свист куль. Тріски летіли з черепів, дірявилися стіни і портрети в рамках. У метушні постріляли навіть Білевичів, а пан Раницький, упавши в шал, рубав їх шаблею.
Перелякані слуги стояли, ніби заціпеніли, витріщаючи очі на забаву, що на атаку татарів була подібна. Собаки завили та загавкали. Весь будинок був на ногах. На подвір’ї купчилися люди. Дворові дівулі підбігали до вікон і притискали обличчя до шиб, розплющуючи носи та видивляючись, що відбувається всередині.
Врешті їх помітив Зенд, він свиснув так голосно, що аж у вухах усім задзвеніло, і заверещав:
– Шановне панство! Пташечки під вікнами! Пташечки!
– Синички! Синички!
– Нумо до танцю! – чулися неслухняні голоси.
П’яний натовп вилився через сіни на ґанок. Мороз не витверезив захмелілих голів. Дівчата кричали, ніби їх різали, й тікали по всьому подвір’ї. Їх доганяли, хапали й тягнули в покої. Через якийсь час почалися танці в диму, на уламках кісток, відколених трісках, навколо столу, на якому розлите вино утворило вже цілі озера.
Ось так розважалися в Любичі пан Кміциц і його дика компанія.
Розділ III
Упродовж наступних кількох днів пан Анджей щодня відвідував Водокти і щодня повертався ще більше закоханим. І все більше захоплювався своєю Олюнькою. Перед компанійцями також свою наречену вихваляв, поки одного дня не сказав їм:
– Мої любі овечки, їдете сьогодні чолом бити, бо ми домовилися з дівчиною, що в Мітруни всі вирушаємо на санках у лісі кататися і в третій маєток завітати. Вона у відповідь буде нас гостити, а ви щоб пристойно поводилися, бо на капусту посічу того, хто їй чимось не вгодить…
Парубки охоче підхопилися і гайда одягатися, а незабаром вже чотири пари саней везли нетерплячу молодь у Водокти. Пан Кміциц сидів у перших, гарно прибраних, що нагадували срібного ведмедя. Їх тягнули три калмики в святковій упряжі, прикрашеній стрічками та пір’ям павича, за тодішньою смоленською модою, яку від дальших смоленських сусідів перейняли й собі. На козлах сидів пахолок, наче на шиї ведмежій. Пан Анджей, одягнений у зелену оксамитову бекешу14, застібнуту на золоті петлі та підбиту соболями, і в соболину шапку з пером чаплі, був веселий, збуджений і так промовляв до пана Кокосінського, котрий сидів поруч:
– Слухай, Кокошку! Ми трохи перебрали міри того вечора, самого першого, коли черепам і портретам дісталося. Ба, дівчата були ще гірші. Завжди нечистий Зенд підмовить, а потім кому відповідати? Мені! Боюся, щоб люди не теревенили, бо ж ідеться про мою репутацію.
– Нічого вашій репутації не станеться, бо вона ні до чого не придатна, як і наша.
– А хто в цьому винен, якщо не ви? Пам’ятай, Кокошку, що й в Орші мене мали через вас за гультіпаку і язики на мене так гострили, як ножі на бруску.
– А хто пана Тумґрата на морозі біля коня вів? Хто того коронного порубав, котрий питав, чи в Орші вже на двох ногах ходити, чи ще на чотирьох? Хто панів Визинських, батька та сина, обібрав? Хто останній сеймик розігнав?
– Сеймик був в Орші, а не деінде, це домашні справи. Пан Тумґрат, умираючи, вибачив мені, а про решту нема навіть сенсу балакати, бо трафунки трапляються навіть невинним.
– Я ще не все згадав, про військовий трибунал також не згадую, що вас у таборі чекає.
– Не мене, а вас, бо я тільки тим завинив, що вам, вітрогонам, грабувати дозволив. Але менше з тим. Стули пельку, Кокошку, і нічого не кажи Олюньці, ні про поєдинки, ні особливо про ту стрілянину по портретах і про дівок. Якщо дізнається, я всю провину перекладу на вас. Слугам я вже заказав і дівулям, якщо хоча б словом обмовляться, то накажу паси з них дерти.
– Звеліть підкуватися, Яндрусю, якщо вже так дівчини боїтеся. Іншим ви були в Орші. Бачу це тепер, бачу, що будете, як на прив’язі ходити, а це ніщо! Один давній філософ казав: «Якщо не ти, то тебе!» Ви вже зовсім дозволили себе оплутати.
– Бовдур ти, Кокошку! А що стосується Олюньки, то й ти будеш з ноги на ногу переступати, коли її побачиш, бо з такими гречними думками другої такої не знайдеш. Що хороше, вона відразу ж похвалить, а що кепське, то ганити не забариться, бо, незважаючи на юність, має свою думку і готове рішення. Так уже її небіжчик підкоморний виховав. Захочеш перед нею фантазії парубоцькі показати та повихвалятися, що закон розтоптав, то самому ще й соромно стане: бо відразу ж скаже, що добропорядний громадянин такого робити не може, бо це проти батьківщини… Так вона скаже, і тобі наче хтось в пику заїхав, і сам дивуєшся, що раніше того не втямив… Тьху! Ганьба! Ми поводилися негідно, то тепер маємо перед чеснотами та невинністю очима світити… Найгіршими були ті дівчата!..
– Не були вони найгіршими. Я чув, що тут по закутках шляхтянки, як кров із молоком, і, кажуть, зовсім безвідмовні.
– Хто тобі таке казав? – пожвавився пан Кміциц.
– Хто сказав? Та хто ж іще, якщо не Зенд! Вчора патякав, смакуючи вино. Він їздив у Волмонтовичі однією дорогою і повідомив, що бачив море синичок, котрі з всеношної поверталися. «Я думав, – розповідав він, – що з коня впаду, бо дівки були на будь-який смак – і худі, і гладкі». І коли на котру поглянув, то йому відразу ж усі свої зуби показала. І це не дивно! Бо всі найкращі хлопи серед шляхти під Расейняй подалися, а синички нудяться самі.
Пан Анджей штовхнув ліктем у бік товариша:
– Поїдемо, Кокошку, якогось вечора, ніби заблудивши, еге ж?
– А як щодо вашої репутації?
– А, до дідька! Припни язика! Їжте самі, якщо так, або краще занехай і вий! Не обійшлося б без галасу, а з тутешньою шляхтою хочу мирно жити, бо їх опікунами Олюньки покійний підкоморний призначив.
– Ви це казали, але я не хотів вірити. Звідки ж така честь для сарак?
– Бо на війну з ними ходив, і я чув це ще в Орші, як він торочив, що чесна кров тече в тих ляуданцях. Але, правду кажучи, Кокошку, я відразу ж здивувався, бо це так, ніби їх наглядачами наді мною поставив.
– Будете змушені з ними рахуватися і в ноги кланятися.
– Ще до того дух із них виб’ю. Цить, бо я закипаю! Це вони будуть мені вклонятися та служити. Хоругва готова на перший же поклик.
– Уже хтось інший буде тією хоругвою командувати. Зенд каже, що є якийсь полковник серед них… Забув його прізвище… Володийовський, чи якось так. Він під Шкловом ними командував. Кажуть, гарно себе проявив, а їх там добряче причесали!
– Чув я про котрогось пана Володийовського, бравого вояка… Але ось уже Водокти видніються.
– Ех, добре людям живеться в цій Жемайтії, бо всюди огидні порядки. Старий мав бути неабияким господарем… І двір, бачу, показний. Їх тут менше ворожий вогонь палить, то можуть будуватися.
– Гадаю, що про ту сваволю в Любичі вона ще не могла дізнатися, – сказав ніби сам собі пан Кміциц.
Після цього він обернувся до свого супутника:
– Тож, Кокошку, попереджаю тебе, а ти повтори ще раз решті, що мусите тут пристойно поводитись, і нехай собі тільки хтось щось дозволить, як на милість Божу, на січку порубаю.
– Ого! Але ж вас осідлали!
– Осідлали, не осідлали, тобі до того зась!
– Не дивіться на мене косо, то не буде вам проса, – флегматично зауважив пан Кокосінський.
– Стьобни батогом! – гукнув кучерові Кміциц.
Пахолок, котрий сидів на шиї срібного ведмедя, замахнувся батогом і цьвохнув дуже справно, інші возії взяли з нього приклад, і поїхали гамірно, бадьоро, весело, як поїздом.
Вивалилися із саней, увійшли спочатку в сіни, величезні, як комора, не білені, а звідти повів їх пан Анджей у їдальню, прикрашену, як і в Любичі, головами впольованих тварин. Тут вони зупинилися, споглядаючи уважно і з цікавістю на двері в сусідню кімнату, з яких мала вийти панна Олександра. Тим часом, добре пам’ятаючи застереження пана Кміцицa, балакали один із одним так тихо, як у костелі.
– Ось ти за словом у кишеню не лізеш, – шепотів пан Углік панові Кокосінськoму, – то привітаєш від нас усіх.
– Я складав промову всю дорогу, – відказав пан Кокосінський, – але не знаю, чи піде достатньо гладко, бо мене Яндрусь дуже сильно обмежив.
– Що-небудь, аби з фантазією! Що має статися, нехай станеться! О, вже йде!..
Панна Олександра дійсно увійшла та стала на порозі, ніби здивована такою численною компанією, а пан Анджей застиг на мить, як укопаний, захоплений її вродою, бо дівчину бачив лише вечорами, і при світлі дня вона здавалася ще прекраснішою. Очі панночки були кольору волошок, чорні брови над ними огортали біле чоло, немов чорним деревом, а льняне волосся виблискувало, наче корона на голові королеви. І дивилася вона вперед відважно, не відводячи погляду, як господиня в своєму обійсті, котра гостей приймає, зі світлим обличчям, ще світлішим на фоні чорної шубки, отороченої горностаями. Такої серйозної та гонорової панночки ці шалапути, звиклі до іншого кшталту жінок, ще не бачили. Тому стояли струнко, ніби на огляді хоругви, і клацаючи закаблуками, вклонялися один за одним, а пан Кміциц стояв попереду та, поцілувавши руку панянки кілька разів, сказав:
– Оце привіз вам, мій скарбе, своїх товаришів, із котрими на останній війні воював.
– Це для мене неабияка честь, – зронила панна Білевичівнa, – приймати в своїй оселі таких гідних кавалерів, про гідність і відвагу котрих мені пан хорунжий розповідав.
Сказавши це, вона взялася кінчиками пальців за сукню, підняла її злегка, кивнула з надзвичайною повагою, а пан Анджей губу прикусив, але водночас аж зашарівся, що його дівчина таке сказала.
Гідні кавалери зашургали ногами, випихаючи наперед пана Кокосінського.
– Гайда! Виступай!
Пан Кокосінський ступив крок уперед, кашлянув і почав:
– Ясновельможна панно підкоморянка…
– Лісничівна, – виправив його пан Анджей.
– Ясновельможна панно лісничівна, а для нас – усемилостива добродійко! – повторив знічений пан Яромир. – Даруйте, панно, що я неправильно назвав ваш титул…
– Це незначна помилка, – зауважила панна Олександра, – і прикрощів настільки красномовному кавалерові не завдасть…
– Ясновельможна панно лісничівна, добродійко, а для нас усіх милостива пані… Не знаю, що краще від імені всієї Орші відзначити: вашу вроду, доброчесність, чи море щастя ротмістра та командира нашого, пана Кміцицa, котрий хоч і досяг небес, навіть хмар… Самих, кажу, хмар…
– Та злізь уже нарешті з тих хмар! – гримнув на нього пан Анджей.
На ці слова гості вибухнули одним гучним реготом і раптом, згадавши накази пана Кміцицa, схопилися руками за вуса.
Пан Кокосінській готовий був крізь землю провалитися, стояв весь червоний і вичавив із себе:
– Вітайте самі, погани, якщо мене збиваєте з пантелику! Панна Олександра знову взялася кінчиками своїх пальців за сукню.
– Я й не сподівалася від вас пишних промов, – зронила вона, – але знаю, що я недостойна цієї честі, яку ви від імені всієї Oрші мені складаєте.