І вона знову присіла з надзвичайною серйозністю, й оршанським вітрогонам якось дуже незатишно стало в присутності такої витонченої дами. Гості намагалися продемонструвати, що вони люди ввічливі, але їм це погано вдавалося. Тому почали смикати себе за вуса, бурчати, класти руки на шаблі, аж пан Кміциц не витримав:
– Ми приїхали сюди цілим поїздом із такою думкою, щоб забрати панну до Мітрунів, через ліс проїжджаючи, як учора було домовлено. Санна дорога прокладена, а погоду нам Господь спорядив морозну.
– Я вже тітку Кульвецівну в Мітруни відіслала, щоб нам обід приготувала. А тепер прошу трішечки зачекати, щоб я могла дещо тепліше одягнутися.
Сказавши це, господиня обернулася і вийшла, а пан Анджей підбіг до своїх товаришів.
– Ну, як, мої милі овечки? Не принцеса?.. Що, Кокошку? Кажеш, що мене осідлали, то чому як чіп перед нею стояв?.. Десь бачив ще таку?
– Не треба було мені в рот дмухати, хоча й не заперечую, що до такої особи промовляти не сподівався.
– Покійний підкоморний, – зауважив пан Кміциц, – більше з нею в Кейданах при дворі князя воєводи або в панів Глебовичів сидів, ніж у себе вдома, і там вона цих вишуканих манер нахапалася. А врода як?.. Ні пари з вуст не спромоглися сьогодні випустити!
– Ми показали себе йолопами! – сердито сказав пан Раницький. – А найбільший бевзь – Кокосінський!
– Ах ти ж зраднику! Це ж ти мене ліктем штовхав, треба була самому з твоїм язиком брехливим виступати!
– Не сваріться, овечки, не треба! – спробував примирити їх пан Анджей. – Дивуватися можна, але не чубитися.
– Я б за нею й у вогонь стрибнув! – пообіцяв пан Рекуць. – Ріжте мене, Яндрусю, але я своїх слів назад не заберу!
Але пан Анджей навіть не думав за шаблю хапатися, більше того, він був задоволений, крутив вуса і тріумфально на товаришів споглядав. Тим часом увійшла панна Олександра, одягнена вже в зграбний жупанець, на тлі якого її яскраве обличчя здавалося ще яскравішим. Вони вийшли на ґанок.
– Цими саньми поїдемо? – спитала панночка, показуючи на срібного ведмедя. – Я ще дивовижнішого транспорту в житті не бачила.
– Не знаю, хто ними раніше їздив, але вони захоплюють. Тепер будемо по двоє їздити, і може статися, що в мій маєток панна на ведмеді в’їде. Є ще й інші Кміцици, котрі Хоругвою15 запечатують, вони походять від Філона Кміта Чорнобильського16, а той, своєю чергою, не був того роду, з якого наші Кміцици пішли.
– А цей ведмедик як у ваші руки потрапив?
– А то вже на цій війні. Ми бідні вигнанці, від примх долі залежні, лише маємо те, що нам війна дасть. А позаяк я тій пані вірно служив, то вона мене й винагородила.
– Дай, Боже, щастя, бо вона одного нагороджує, а з усієї вітчизни сльози вичавлює.
– Бог це змінить і гетьмани.
Кажучи це, пан Анджей огорнув дівчину хутряною ковдрою в санях, гарною, з білої тканини і білими вовками підшитою. Відтак сам сів і крикнув возієві «Рушай!» – і коні зірвалися з місця.
Повітря холодним поривом вдарило їх в обличчя, що ті аж заніміли, і було чутно лише скрипіння замерзлого снігу під полозами, пирхання коней, брязкіт і вигуки візника.
Нарешті пан Анджей схилився до Олюньки:
– Вам добре, панно?
– Добре, – відказала вона, підіймаючи нарукавник і затуляючи ним рота, щоб холодного повітря не наковтатися.
Сани мчали, як вітер. День був ясний, морозний. Сніг мерехтів, наче хтось його іскрами всипав. З білих дахів хатин, які були подібні на сніжні купини, стріляв високими стовпчиками вгору рожевий дим. Зграї ворон летіли перед санями на тлі голих дерев при дорозі з гучним карканням.
Через дві стаї17 за Водоктами натрапили на широку дорогу, в темний бір, що стояв глухий, старий і тихий, наче спав під щедрим покровом. Дерева, що миготіли в очах, здавалося, втікали кудись назад за сани, вони летіли все швидше і швидше, ніби коням крила виросли. Від такої їзди в голові паморочилося і сп’яніння насувалося, воно захопило і панну Олександру. Відкинувшись назад, дівчина заплющила очі, повністю віддавшись імпульсу. Вона відчула якусь солодку неміч і їй здалося, що той оршанський боярин викрав її й несе, мов вихор, а панночка мліє, їй бракує сил опиратися, навіть зойкнути… Вони летять, летять хутчіше і хутчіше… Олюнька відчуває, що її обіймають якісь руки… Відчуває, нарешті, на вустах ніби печать розпашілу і пекучу… Повіки юнки не хочуть розклепитися, ніби уві сні. І летять, летять! Сонну панночку розбудив запитальний голос:
– Я тобі милий?
Юнка розплющила очі:
– Як моя душа!
– А мені більше за життя та смерть!
Знову соболина шапка Кміцицa схилилася над куницею Олюньки. Вона й сама зараз не знала, що її розпалює більше: поцілунки чи зачарована їзда?
Вони летіли далі, і далі, бором, бором! Дерева втікали назад цілими полками. Сніг шарудів, пирхали коні, а закохані були щасливими.
– Я б до кінця світу так хотів їхати! – скрикнув пан Анджей.
– Що ми робимо? Це ж гріх! – шепотіла Олюнька.
– Та який там гріх! Ми ще тільки будемо грішити.
– Вже не можна. Мітруни вже близько.
– Далеко чи близько – байдуже!
І пан Кміциц зіп’явся у санях, підняв руки догори і став репетувати, ніби повні груди радощів його розпирали:
– Гей-га! Гей-га!
– Гей-гоп! Гоп! Га! – відгукнулися його побратими з задніх саней.
– Що ж ви так репетуєте? – поцікавилася панночка.
– Та то так! З радощів! Покричіть і собі, панно!
– Гей-га! – почувся дзвінкий, тоненький голосочок.
– Моя ж ви королево! До ніг ваших припадаю!
– Ваші друзі будуть сміятися.
Після захвату огорнули їх гамірні веселощі, шалені, як і сама божевільна їзда. Пан Анджей узявся співати:
– Хто вас навчив такої гарної пісні? – спитала панна Олександра.
– Війна, Олюнько. У таборі ми нудилися і співали.
Подальшу розмову обірвав раптовий крик із задніх саней:
– Стій! Стій! Гей ви там – стій!
Пан Анджей обернувся сердитий і здивований, чого б це його товаришам заманулося кричати їм і стримувати, як за кілька десятків кроків позаду саней побачив вершника, кінь котрого мало не падав із ніг.
– Заради Бога! Це мій вахмістр Сорока. Щось із ним мало статися там! – повідомив пан Анджей.
Водночас вахмістр наблизився, осадив коня так, що той аж присів назад, і став говорити задихаючись:
– Пане ротмістре!..
– Що там, Сороко?
– Упіта горить, б’ються!
– Ісусе, Маріє! – скрикнула Олюнька.
– Не бійтеся, панно… А хто б’ється?
– Жовніри з городянами. Ринок у вогні! Городяни затялися і після президії до Паневежиса послали, то я скочив на коня, щоб вашій милості повідомити. Ледь можу подих перехопити…
На той час над’їхали задні сани – Кокосінський, Раницький, Кульвець-Гіпокентавр, Углік, Рекуць i Зенд пострибали на сніг і колом оточили співрозмовників.
– А в чому річ? – спитав пан Кміциц.
– Городяни відмовилися давати без грошей оброк ні коням, ні людям. І жовніри почали насильно його брати. Ми взяли в облогу бурмістра і тих, хто на ринку забарикадувалися. Вони запалили вогонь і підпалили два будинки. Тепер там стоїть неймовірний ґвалт і дзвони б’ють…
Очі пана Анджея спалахнули від гніву.
– То треба їх рятувати! – запропонував пан Кокосінський.
– Військо личаки б’ють! – репетував пан Раницький, все обличчя котрого вкрилося червоними, білими та темними плямами. – Шах, шах, панове!
Зенд сміявся зовсім так само, як сміється пугач, аж коні напудилися, а пан Рекуць підняв очі догори і запищав:
– Б’ють! Та хто в Бога повірить! У дим личаків!
– Мовчати! – наказав пан Анджей, аж ліс загудів, а Зенд, котрий стояв найближче, захитався, як п’яний. – Нічого там для вас! Не потрібна нам там різня!.. Сідайте всі в двоє саней, мені одні залишіть і гайда в Любич! Там чекати, хіба б я послав по допомогу.
– Тобто? – сторопів пан Раницький.
Але пан Анджей поклав свою руку під шию, й очима ще страшніше блиснув.
– Ні пари з вуст! – грізно сказав він.
Усі замовкли, видно, боялися його, хоча зазвичай поводилися з ним фамільярно.
– Повертайтеся, Олюнько, до Водоктів, – попросив пан Кміциц, – або їдьте за тіткою Кульвецівною до Мітрунів. Oх! Не вдалося нам свято. Я знав, що вони там спокійно не сидітимуть… Але тепер там буде спокійніше, лише кілька голів злетить. Будьте, панно, здорова та спокійна, я повернуся, як тільки зможу…
Сказавши це, він поцілував нареченій руку і загорнув у ковдру. Потім сів в інші сани і гукнув возію:
– В Упіту!
Розділ IV
Минуло кілька днів, а пан Кміциц не повертався, зате до Водоктів приїхали троє ляуданських шляхтичів на розвідку до панночки. Це приїхав Пакош Ґаштовт із Пацунелів, той, хто гостив у себе вдома пана Володийовськoго, патріарх опору, відомий своїми статками та шістьма доньками. З них три були заміжні за трьома Бутримами, й отримала кожна по сто битих талярів посагу, крім інших маєтностей. Другим приїхав Касіян Бутрим, найстаріший чоловік у Ляуді, котрий добре пам’ятав ще Баторія, із зятем Пакошa, Юзвою Бутримом. Той, хоч і був у самому розквіті сил, йому ще не минуло п’ятдесяти, однак до посполитого рушення до Расейняя не приєднався, бо в козацьких війнах гарматне ядро йому стопу відірвало. З цього приводу чоловіка прозвали Кульгавим або Юзвою Безногим. Був це страхітливий шляхтич, із силою ведмедя та великого розуму, але суворий, енергійний, про людей різко відгукувався. Тож боялися його трохи в околицях, бо чоловік не вмів пробачати ні собі, ні іншим. Він міг бути також небезпечним, коли випивав, але таке ставалося рідко.
Вони й приїхали до панночки, котра прийняла гостей з удячністю, хоча відразу зметикувала, що вони рознюхувати припхалися і почути щось про пана Кміцица прагнуть.
– Ми б хотіли поїхати до нього з поклоном, але він ще з Упіти не повернувся, – пояснив пан Пакош, – тому до вас прибули, щоб поштиво спитати, коли можна буде?
– Можу сказати лише те, що його ще немає, – відповіла дівчина. – Він буде радий вам, опікунам, від усієї душі, бо багато доброго чув про вас і раніше – від дідуся, а тепер і від мене.
– Аби лишень не захотів прийняти нас так, як Домашевичів прийняв, коли ті до нього зі звісткою про смерть полковника прибули! – пробурмотів понуро Юзва.
Панночка лише це почула, відразу ж відрубала:
– Не треба говорити про те, чого не знаєте. Можливо, він не надто дипломатично їх прийняв, але свою помилку визнав. Варто також пам’ятати, що він повертався з війни, на якій стільки труднощів і лиха зазнав! Жовнірові ніхто не дивується, якщо й на когось крикне, бо гумор їхній, як шабля гостра.
Пакош Ґаштовт, котрий завжди й усюди хотів жити мирно, замахав руками:
– Ми також не дивувалися! Кабан вепрові ікло в бік встромить, якщо його раптом побачить, чому б вояк із вояком мали б жити в злагоді! Ми поїдемо по-старосвітськи до Любича вклонитися панові Кміцицу, щоб із нами жив, на війну і в хащі ходив, як і покійний пан підкоморний.
– То ви вже скажіть, любонько: сподобався він вам чи ні? – поцікавився Касіян Бутрим. – Про це питати є нашим обов’язком!..
– Бог винагородить вас за турботу. Гідним кавалером є пан Анджей, і навіть якщо б я щось не те зауважила, то не годилося б мені казати про це.
– Але нічого не зауважили, найясніша наша панно?
– Нічого! Врешті, ніхто тут не має права його судити і, боронь Боже, недовіру показати! Краще Господу дякуйте!
– Чого ж заздалегідь дякувати?! Якщо буде за що, подякуємо, а якщо ні, то й ні, – сказав насуплений Юзва, котрий, як справжній жемайтієць, був дуже обережний і завбачливий.
– А про весілля вже говорили? – перепитав Касіян.
Олюнька опустила очі.
– Пан Кміциц хоче якомога швидше…
– О, так! Ще б він не хотів, – пробурчав Юзва. – Хіба б зовсім дурний був! Який же ведмідь не хоче меду з вулика? Але навіщо так поспішати? Чи не краще буде побачити, що він за чоловік? Татку Касіяне, та вже скажіть, що у вас на язиці, не дрімайте, як заєць пополудні під скибою!
– Я не дрімаю, лишень собі міркую, що б такого сказати, – відповів стариган. – Ісус сказав таке: як Куба Богові, так Бог Кубі! Ми також пану Кміцицу зла не бажаємо, лише б він нам не бажав, дай, Боже, амінь!
– І щоб по-нашому думав! – додав Юзва.
Білевичівнa насупила свої соболині брови та зауважила з певною зарозумілістю:
– Пам’ятайте, шановні, що не слугу приймаєте. Він тут буде господарем, і це його воля має панувати, а не ваша. Він і опіку вашу на себе має перейняти.
– Чи означає це, що нам не можна буде більше втручатися? – не повірив Юзва.
– Це означає, що ви можете бути йому друзями, якщо й він захоче стати вам приятелем. Проте тут він охоронятиме своє власне добро, яким кожен на власний розсуд керує. Чи не так, татку Пакоше?
– Свята правда! – підтвердив пацунельський дідуган.
Юзва ж знову звернувся до старого пана Бутримa:
– Не спіть, татку Касіяне!
– Я й не сплю, тільки собі розважую.
– То кажіть, як є.
– Як є? Що я бачу… Родовитий той пан Кміциц, блакитної крові, а ми дрібні пахолки! Він вояк відомий. Сам один протистояв ворогу, коли всі руки опустили. Дай, Боже, таких побільше. Але компанія у нього – нікудишня!.. Сусіди пана Пакоша, знаєте, що від Домашевичів чули? Що це все босота, над якими і ганебні кондемнати висять, і протести, й інквізиція. Кат за ними ридає! Важко було з ними ворогам, але й громаді важко. Вони палили, грабували, ґвалт чинили! Ось хто вони такі! Щоб так когось зарубали чи побили, будь-кому може трапитися, але вони, як із промислу татарського довгий час жили, й їм давно по вежах довелося б гнити, якби не заступництво пана Кміцицa, вплив котрого незаперечний! Він їх любить і захищає, і до нього горнуться, як лошак до кобили. А тепер вони їдуть сюди, і всі все про них знають, хто вони такі. Чому першого ж дня в Любичі з бандолетів стріляли? І в що? В портрети мертвих Білевичів, чого пан Анджей не мав би дозволяти, бо вони – його добродії.
Oлюнькa затулила очі руками.
– Цього не може бути! Цього не може бути!
– Може бути, бо було! Добродій дозволив постріляти в тих, кому мав би бути вдячний! А потім дівуль знадвору позатягали в покої для розпусти!.. Тьху! Бога не бояться! Такого в нас ще не було!.. Перший же день розпочали зі стрілянини та розпусти! Перший же день!..
Тут старий пан Касіян розсердився і почав стукати києм об підлогу. На обличчі Олюньки пашіли темні рум’янці, а Юзва підкинув дров:
– А те військо пана Кміцица, що в Упіті залишилося, нічим не краще. Які офіцери, така й армія! Панові Сологубові худобу відібрали якісь люди, кажуть, що пана Кміцицa. Мейшагольських селян, котрі дьоготь везли, на дорозі побили. Хто? Також вони. Пан Сологуб подався до пана Глебовичa по справедливість, а тепер знову в Упіті ґвалт! Все проти Бога! Раніше тут спокійно було, а тепер хоч рушницю на ніч набивай і стережи. А все чому? Бо пан Анджей із компанією прибув!
– Татку Юзво! Не кажіть так! Не кажіть, – заридала Олюнька.
– А як я маю казати? Якщо пан Кміциц не винен, то навіщо людей тримає, навіщо з такими живе? Вельможна панна має сказати йому, щоб їх вигнав або катові віддав, бо інакше тут спокою не буде. Де це чувано, щоб у портрети стріляти та розпусту плодити? Та вся околиця лише про це й пліткує!
– І що мені робити? – розгубилася Олюнька. – Може, це й погані люди, але він із ними війну пройшов. І має витурити їх на моє прохання?
– Якщо не витурить, – буркнув Юзва м’яко, – то він і сам такий!
Тоді в дівчині стала закипати кров проти тих товаришів, забіяк і гультяїв.
– Ну, що ж, хай буде так! Він мусить їх витурити! Нехай вибирає: або я, або вони! Якщо правда те, що ви повідомили, а я вже сьогодні дізнаюся, чи це справді так, то їм не подарую ні стрілянини, ні розпусти. Я зовсім сама і бідна сирота, а їх купа озброєних, але я не відступлю…
– Ми вам допоможемо! – пообіцяв Юзва.
– Заради Бога! – сказала Олюнька, ще більше розпаляючись. – Нехай роблять, що хочуть, але не тут, у Любичі… Нехай будуть такими, як їм заманеться, це їхня справа, їхні шиї відповідатимуть, але нехай пана Кміцицa не намовляють… до розпусти… Сором! Ганьба!.. Я гадала, що це незграбні жовніри, а бачу купу негідників, котрі і себе, і його плямують. Так і буде! Погано я в їхні очі дивилася, і якою ж була дурепою, що не розпізнала це. Гаразд! Спасибі вам, батечки, що мене очі на юд відкрили… Знаю вже, що мені робити.