– Це! Це! Це! – зрадів старий Касіян. – Гідність у вас промовляє, а ми вам допоможемо.
– Ви пана Кміцицa не винуватьте, бо навіть якщо він щось і не те зробив, то це через юний вік, а вони його спокушають, підбурюють, до розпусти власним прикладом заохочують і ганьбу на його ім’я наганяють! Так є! Поки живу, не буде це довго!
Гнів наростав усе більше і більше в самому серці Олюньки і завзятість проти товариства пана Кміцицa зміцнювалася так, як посилюється біль у свіжій рані. Бо рана ця жорстоко травмувала й її жіночу гідність, і ту довіру, з якою своє чисте почуття віддала пану Анджею. Соромно було і за нього, і за себе, і той гнів, і внутрішній сором шукали передусім винних.
Шляхта, відтак, втішилася, побачивши дочку свого полковника такою грізною і до війни з оршанськими бешкетниками готовою. Вона ж продовжувала промовляти з пониклим поглядом:
– Так тому й бути! Вони винні і мають піти геть, не лише з Любича, а й з усього тутешнього краю.
– Ми також пана Кміцицa не звинувачуємо, серденько наше, – зауважив старий Касіян. – Бо знаємо, що це вони спокусили його. Не зі злості отруйної ми сюди приїхали, а лише з жалю, що він гультіпак біля себе тримає. Всі знають, що молодий, зазвичай, дурний. Які пан староста Глебович замолоду фортелі викидав, а тепер всіма нами керує.
– А пес? – сказав зворушеним голосом лагідний пацунельський дідок. – Підете з молодим у поле, а він, дурний, замість того, щоб на звіра йти, біля ніг ластиться, сволота, грається і за поли тягне.
Олюнька хотіла ще щось сказати, аж раптом залилася сльозами.
– Не плач! – заспокоїв її Юзва Бутрим.
– Не плач, не плач!.. – повторювали два дідугани.
І так вони втішали її, але не могли заспокоїти. Після їхнього від’їзду залишився сум, неспокій, тривога й образа, і на них, і на пана Анджея. Гонорову панночку боліло все більше те, що треба було його захистити, виправдати та пояснити. Але ця компанія! Маленькі рученята дівчини стискалися від думки про них. Перед її очима поставали, як наяву, обличчя Кокосінськогo, Углікa, Зендa, Кульвеця-Гіпокентавра й інших – і побачила в них те, чого не бачила раніше: це були нахабні пики, на яких блазнювання, розпуста і кримінал витиснули разом свої печаті. Чуже Олюнці почуття ненависті охопило її, як пекучий вогонь.
Але в цьому подиві наростала водночас щомиті й відраза до пана Кміцицa.
– Сором! Ганьба! – шепотіла дівчина блідими вустами. – Щовечора він повертався від мене до повітруль…
Вона почувалася розбитою. Непосильна ноша тамувала дихання в грудях.
Надворі моросило. Панна Олександра міряла кімнату швидкими кроками, а в її душі закипала буря. Юнка не була від природи здатна витримувати удари долі, не захищаючись від них. Лицарська кров текла в жилах цієї дівчини. Вона прагнула негайно розпочати боротьбу проти цієї зграї злих духів, негайно! А що їй залишається!.. Нічого! Самі сльози та благання, щоб пан Анджей розігнав на чотири вітри своїх ганебних товаришів. А якщо він не захоче це зробити?..
– Якщо не захоче…
Навіть не сміла думати про це.
Роздуми господині перервав пахолок, котрий вніс у покій ялівцеві дрова для каміна і, покидавши їх валком, почав вигортати залишки від старого попелу. Раптове рішення спало на гадку Олюньці.
– Костику, – наказала вона, – негайно стрибай на коня і гайда до Любича. Якщо пан уже повернувся, попроси, щоб сюди приїхав, а якщо його немає, то нехай бурмістр, старий Знікіс, сідає з тобою і до мене їде. І хутко!
Хлопець підкинув шуфлею смоляного вугілля, присипав його трухою сухого ялівцю та поквапився до дверей.
Яскраві язики полум’я загуділи, в грубці затріскотіло. Олюньці стало трохи легше на душі.
«Може, Господь Бог ще все змінить! – міркувала вона про себе. – А може, все було не так погано, як опікуни розповідали… Побачимо!»
За якийсь час вона пішла в челядну посидіти за звичаєм Білевичів зі слугами, щоб за порядком постежити, пісень, щоб відволіктися, поспівати.
Через дві години повернувся змерзлий Костик.
– Знікіс у сінях! – повідомив він. – А пана в Любичі ще немає.
Господиня рвучко схопилася. Бурмістр у сінях вклонився їй до ніг.
– Як ваше здоров’я, ясновельможна панно?.. Боже вам допоможи?!
Вони перейшли у їдальню. Знікіс застиг у дверях.
– Що у вас чувати? – свою чергою, спитала панночка. Чоловік махнув рукою.
– Та що там! Пана немає…
– Я знаю, що він в Упіті. Але вдома що відбувається?
– Гм…
– Слухайте, Знікісе, кажіть сміло, волос вам з голови не спаде. Кажуть, що пан хороший, лише його компанія свавільна?
– Якби лише, ясновельможна панно, свавільна!
– Кажіть чесно.
– Якби, панно, я тільки міг… Але боюся… Мені заборонили.
– Хто заборонив?
– Пан…
– Справді?! – здивувалася юнка.
Настала хвилина мовчання. Вона ходила туди-сюди по кімнаті, з міцно стиснутими губами та насупленими бровами, він стежив за нею очима.
Раптом дівчина зупинилася перед відвідувачем.
– Чий ти є?
– Білевичiв. Я ж із Водоктів, а не з Любича.
– Більше не повертайтеся до Любича… Залишайтеся тут. Тепер наказую тобі розповідати все, що знаєш!
Чоловік, як стояв на порозі, так і впав на коліна.
– Панно моя люба, я й не хочу туди повертатися, бо там судний день… Це, господине, розбійники та гультяї, там ні день, ні година не можуть бути певними.
Білевичівнa завертілася на місці, ніби в неї стріла влучила. Вона дуже зблідла, але спитала спокійно:
– Чи правда те, що вони стріляли в залі в портрети?
– Як не стріляли! І дівок тягали по покоях, і щодня одна і та ж розпуста. У селі плач, на вулиці Содом і Гоморра! Воли ідуть на стіл, барани на стіл!.. Люди налякані… Стаєнного вчора невинно розчленили.
– Стаєнного розчленили?..
– Аякже! А найгіршу дівчатам кривду чинять. Вже їм дворових бракує, то по селі хапають…
Знову запанувала тиша. Гарячий рум’янець виступив на обличчі панночки і не зникав більше.
– Коли вони очікують вас назад?..
– Вони, панно, не знають, я лише чув, як вони балакали між собою, що завтра всій компанії треба в Упіту вирушати. Наказали, щоб коні були готові. Вони планують сюди заїхати, щоб людей просити і пороху, бо може там знадобитися.
– Планують сюди заїхати?.. Це добре. А тепер іди, Знікісе, на кухню. Ти до Любича не повертаєшся.
– Дай вам, Боже, здоров’я та щастя!..
Панна Олександра знала, чого хоче, але також знала, як треба вчинити.
Наступного дня була неділя. Вранці, ще до того, як жінки з Водоктів подалися до костелу, прибули панове Кокосінський, Углік, Кульвець-Гіпокентавр, Раницький, Рекуць і Зенд, а за ними лубицька челядь, озброєна і на конях, вони вирішили іти на допомогу пану Кміцицу в Упіту.
Господиня вийшла до них спокійна й урівноважена, зовсім інша, ніж та, котра зустріла гостей минулого разу, кілька днів тому. Ледь помітно кивнула головою у відповідь на поклони прибульців, але вони думали, що це через відсутність пана Кміцицa панночка так поводиться обережно, і тому нічого не зауважили.
Уперед виступив пан Яромир Кокосінський, сміливіший, ніж того разу, і сказав:
– Ясновельможна панно лісничівна, добродійкo! Ми тут дорогою до Упіти вступили, щоб панні добродійці до ніг упасти та милості просити: пороху, рушниць і щоб людей трохи своїх на конях дати і з нами відпустити. Ми візьмемо приступом Упіту і личакам трохи крівці пустимо.
– Я здивована, – сказала на те Білевичівнa, – що ви в Упіту подалися, коли я своїми вухами чула, як вам пан Анджей наказав сидіти тихо в Любичі. Мені здавалося, що він має наказувати, а ви, панове, слухатися.
Кавалери, почувши ці слова, здивовано перезирнулися. Зенд скривив губи, ніби готувався по-пташиному свиснути, пан Кокосінський узявся чухати широкою долонею свою потилицю.
– От тобі й на! – зронив він. – Хтось міг би подумати, що ви до вояків пана Кміцицa промовляєте. Це правда, що ми мали сидіти вдома, але вже четвертий день пішов, і Яндруся немає, тому ми дійшли такої думки, що там щось недобре мало статися, де і наші шаблі в пригоді стануть.
– Пан Анджей не на бій вирушив, а лише свавільних жовнірів покарати, що легко статися і з вами могло б, якби ви накази не виконували. До того ж там буйство і різня після вашого прибуття швидше б трапилися.
– Важко нам із вами сперечатися. Просимо лише дати порох і людей.
– Людей і пороху не дам, затямте собі це!
– Чи я правильно почув? – сторопів пан Кокосінський. – Як це ви не дасте? Пану Кміцицу, Яндрусю, на порятунок пошкодували? Волієте, щоб його щось погане спіткало?
– Гіршого, ніж ваша компанія, його спіткати не може! Тут дівочі очі стали метати блискавки, і з піднятим підборіддям вона ступила кілька кроків до забіяк, а ті відступили перед нею ошелешені.
– Гультяї! – закричала вона. – Та ви йому, як злі духи, що намовляють до гріха, ви його спокушаєте! Але я вже все про вас знаю, про вашу розпусту, ваші мерзенні справи. Закон вас переслідує, люди від вас сахаються, а огида на кого падає? На нього. Через вас, безчесних розбійників!
– Гей! Рани Божі, товариші! Ви це чули? – зарепетував пан Кокосінський. – Гей! Що це таке? Ми що, спимо, друзі?
Білевичівнa зробила ще один крок і вказала рукою на двері:
– Забирайтеся геть! – наказала вона.
Прибульці зблідли, як трупи, але жоден із них не спромігся й слова із себе вичавити. Лише зубами заскреготіли, руки їхні затремтіли, а очі блискавки метали. Але вже за мить душі їхні сховалися в п’ятах. Бо цей будинок перебував під захистом могутнього пана Кміцицa, а ця зухвала панночка була його нареченою. Тому мовчки погамували гнів, а дівчина все стояла, сиплячи іскри з очей і вказуючи пальцем на двері.
Врешті пан Кокосінський зронив голосом, що тремтів від люті:
– Якщо нас тут так витончено прийняли… то… нам не залишається нічого іншого… як вклонитися… чемно господині та відбути… дякуючи за гостину…
Сказавши це, він опустив свого капелюха з показною смиренністю аж до землі, а за ним вклонилися всі інші й один за одним вийшли. Коли двері зачинилися за останнім із них, Олюнька впала виснажена в крісло, важко дихаючи, тому що не мала стільки ж сил, скільки мужності.
А гості натомість зібралися на раду перед ґанком, навколо коней, але ніхто не хотів промовляти першим.
Нарешті наважився пан Кокосінський:
– Ну що, мої овечки?
– А що?
– Добре вам?
– А вам добре?
– Ех, якби не пан Кміциц! Якби не пан Анджей, – бідкався пан Раницький, потираючи конвульсивно руки, – ми тут із панянкою побалакали б по-нашому…
– Йди задерися з паном Кміцицом! – пропищав пан Рекуць. – Стань проти нього!
Обличчя пана Раницькогo, як шкура рисі, все вкрилося плямами.
– І проти нього стану, і проти тебе, лобуряко, де схочеш!
– То й добре! – погодився пан Рекуць.
Обоє сягнули по шаблюки, але велетень Кульвець-Гіпокентавр втрутився між ними.
– Ось мій п’ястук! – сказав він, трясучи ним, як буханкою хліба. – Ось мій п’ястук! – повторив він. – Першому, хто витягне шаблю, заїду в чоло!
Сказавши це, зиркнув на одного й на другого, ніби питаючи знічев’я, хто перший хоче спробувати. Але ті враз заспокоїлися.
– Кульвець має рацію! – погодився пан Кокосінський. – Мої милі овечки, нам зараз згода потрібна більше, ніж будь-коли… Я б порадив рухатися якнайшвидше до пана Кміцицa, поки вона його першою не побачила, бо опише нас, як чортів. Добре, що жоден із нас їй нічого кривого не сказав, хоча мені самому свербіли руки та язик… Рушаймо до пана Кміцицa. Має вона його проти нас налаштувати, то краще ми його першими налаштуємо. Не дай Боже, щоб він нас покинув. Бо відразу на нас облаву влаштують, як на вовків.
– Б-р-р! – вилаявся пан Раницький. – Нічого вони нам не зроблять. Зараз війна, чи мало люду по всьому світу без даху та хліба волочиться? Зберемо собі компанію, любі друзі, і нехай за нами хоч усі трибунали ганяються! Дайте руку, пане Рекуць, я вам дарую!
– Я б вам вуха відтяв, – пропищав пан Рекуць, – але краще помиритися! Спільний конфуз нас спіткав.
– Вигнати таких справних лицарів! – не вгавав пан Кокосінський.
– І мене, в котрому сенаторська кров тече! – додав пан Раницький.
– Людей гідних! Родовитих!
– Заслужених ветеранів!
– І вигнанців!
– Сиріт безневинних!
– Мої чоботи хутром підшиті, але мої ноги мерзнуть, – зауважив пан Кульвець. – Що ж ми будемо, як злидні під цим будинком топтатися, нам гальбу пива звідси не винесуть! Нема чого тут робити! Сідаймо і рушаймо. Слуг краще відіслати, бо з них жодної користі без рушниць і зброї, самі поїдемо.
– В Упіту!
– До Яндруся, приятеля нашого! Йому й поскаржимося.
– Мало його не втратили.
– По конях, товариші! По конях!
Вони стрибнули на коней і погнали ступом, гнів і сором ковтаючи. За воротами пан Раницький, котрого гнів усе ще тримав за горло, обернувся і погрозив п’ястуком садибі.
– Гей, моя крівця! Ще вам покажу!
– Нехай тільки із паном Кміцицом посвариться! – зловісно зронив пан Кокосінський. – Ми б сюди ще раз навідалися.
– Може, й станеться таке.
– Боже, помагай! – додав пан Углік.
– Поганська донька, тетеря вперта…
Так лаючись і проклинаючи панночку, а іноді і самі себе, вершники досягли лісу. Заледве минули перші дерева, як величезна зграя ворон завихрилася над їхніми головами. Зенд відразу поспішив жахливо каркати. Тисячі голосів відповідали йому згори. Зграя опустилася так низько, що аж коні перелякалися від шуму крил.
– Стули писок! – гукнув Зенду пан Раницький. – Ще біду накличеш! Каркають над нами ці ворони, як над стервом…
Але інші сміялися, тому Зенд продовжував каркати. Ворони опускалися щораз нижче, і вершники просувалися серед бурі. Йолопи! Не могли розгадати погану прикмету.
За лісом вони опинилися вже у Волмонтовичах, перед якими гультіпаки перейшли на клус, бо мороз лютішав і чоловіки померзли, а до Упіти ще був чималий шлях. Але в самому селі мусили сповільнитися. На широкій дорозі околиці було повно люду, як зазвичай буває в неділю. Бутрими та Бутримівни поверталися пішки і саньми з Мітрунів після служби Божої. Шляхта з цікавістю роздивлялася невідомих вершників, лише здогадуючись, хто це такі. Молоді шляхтянки вже чули про розпусту в Любичі і про знаменитих грішників, котрих пан Кміциц привів із собою, тому позирали на них ще з більшою цікавістю. А ті собі їхали гордо, демонструючи військову виправку, у чудових оксамитових жупанах, лицарських капелюхах і на добротних конях. Було помітно, що жовніри ці рекрутовані: мордяки породисті, права рука вперлась у бік, підборіддя догори. Не поступалися дорогою нікому, їхали шеренгою, час від часу покрикуючи: «З дороги!» Один із Бутримів глянув похмуро з-під лоба, але поступився. Прибульці ж теревенили між собою про околицю.
– Зауважте, панове, – сміявся пан Кокосінський, – які тут рослі хлопи. Один в один, як тури, і кожен вовком дивиться.
– Якби не той зріст й якби не шаблі, можна було б прийняти їх за хамів, – підтримав пан Углік.
– Погляньте на ті шаблюки! Цікаво, чи вони гострі, як Бог милує! – зазначив пан Раницький. – Я б хотів котрусь випробувати!
Тут пан Раніцький став махати голою рукою.
– Він би так, а я йому так! Він би так, а я йому так. І шах!
– Це легко можна було б влаштувати, – зауважив пан Рекуць. – З ними багато не треба.
– А я волів би краще з тими дівчатками погомоніти! – раптом сказав Зенд.
– Свічки, а не панночки! – вигукнув запальний пан Рекуць.
– Як ти сказав: свічки? Сосни! А пика в кожної ніби шафраном натерта.
– Важко в сідлі всидіти від такої краси!
Так теревенячи, вони покинули селище і знову перейшли на клус. Через півгодини дороги прибули до корчми, яку називали Низом, і лежала вона на півдорозі між Волмонтовичами і Мітрунами. Бутрими та Бутримівни частенько зупинялися в ній, ідучи і повертаючись із костелу, щоб відпочити і погрітися в негоду. Тут же перед заїздом вершники побачили кільканадцять саней, застелених шкурами, і стільки ж осідланих коней.
– Вип’ємо горілки, бо зимно! – запропонував пан Кокосінський.
– Не завадить! – підтримав його одноголосний хор.