Інші офіцери стали випитувати пахолка, де та садиба, де село, що роблять шведи, але той лише видихнув:
– Пильнують, плюгавці! Якщо ви прямо підете, то вас пoбaчуть, але я вас вільшаником проведу.
Пролунала команда і хоругва вирушила відразу ж ступом, а потім вирвалася в клус. Пахолок скакав без сідла на своєму лошаті і без вуздечки. Лошака голими п’ятами підганяв, щоразу глипаючи променистими очима на оголену шаблюку.
Коли вже село виднілося, завернув у лози і повів дорогою, трохи грузькою, до вільшаника, де було ще болотяніше, що сповільнило коней.
– Тихіше! – попросив хлопець. – Як тільки вільшаник скінчиться, вони будуть праворуч за чверть стаї.
Тому стали просуватися дуже повільно, бо і дорога була нелегка, а важкі коні кавалерії загрузали раз по раз аж до колін. Врешті вільшаник порідів і вершники виїхали на галявину.
Там, не далі як за триста кроків, побачили обширний майдан, що тягнувся трохи вгору, за ним будинок панотця, оточений липами, між якими видно було солом’яні вершечки вуликів. На майдані ж стояли двісті вершників у подібних на човники шоломах і кірасах.
Велетні вершники сиділи на могутніх, хоча й худих, конях і перебували в повній готовності, одні з рапірами на плечі, інші з мушкетами, спертими об стегна, але всі дивилися в інший бік, на головну дорогу, звідки саме могли сподіватися ворога. Прекрасний блакитний прапор із золотим левом розвівався над їхніми головами.
Далі, навколо обійстя, стояла варта, по двоє людей. Один із них заглядав у бік вільшаника, але що яскраве сонце засліплювало очі, а в гущавині, що вже вкрилася буйним листом, було майже темно, то й польських вершників ніяк не міг би спостерегти.
У панові Шандаровському, запальному кавалерові, кров стала закипати, як окріп, але він переборов себе і чекав, поки загін не вишикується. Тим часом Рох Ковальський поклав свою важку руку на плече пахолка.
– Слухай, жуче! – промовив він. – А ти бачив короля?
– Бачив, вельможний пане, – прошепотів підліток.
– Який він? По чому його можна впізнати?
– Дуже чорна пика і червоні стрічки при боці носить.
– А коня його впізнав би?
– Кінь також карий, із лисиною.
Рох споважнів:
– Конюху! Будь біля мене, покажеш його мені!
– Гаразд, пане! А ми швидко нападемо?..
– Стули пельку!
Оба замовкли, а пан Рох молитися взявся до Пресвятої Богородиці, щоб йому з Карлом здибатися дозволила та рукою покерувала.
Хвилину ще тривала тиша, аж раптом кінь під самим паном Шандаровським фиркнув голосно. На це відреагував рейтар із варти, затремтів, немовби його щось підкинуло в сідлі, і випалив із пістоля.
– Алла! Алла!.. Бий, мордуй!.. Убивай!.. У-би-вай! – пролунало у вільшанику.
І хоругва, вигулькнувши, як блискавка, з тіні, навалилася на шведів.
Вдарили на льоту, перш ніж змогли вороги до неї чолом розвернутися, і вчинилася тут страхітлива різанина шаблями та рапірами, бо стріляти ніхто вже не мав часу. Вмент зіштовхнули рейтарів на огорожу, яка з тріском повалилася під натиском кінських задів, і взялися їх рубати так знаменито, що ті з’юрмилися та перемішалися. Двічі пробували зімкнути ряди і двічі розірвані утворили дві окремі купи, які моментально розділилися на ще менші, врешті-решт розсипалися, як горох, який селянин лопатою кидає в повітря. Аж тут пролунали розпачливі голоси:
– Король! Король! Рятуйте короля!
Карл-Ґустав уже першої ж миті зустрічі вистрибнув із дверей із пістолями в руках, а шпагу тримаючи у зубах. Рейтар, котрий тримав коня тут же біля дверей, подав йому його негайно, король стрибнув на рисака і, завернувши біля самого рогу, кинувся між липи та вулики, щоб задвірками вислизнути з гущавини битви.
Діставшись до огорожі, здибив коня, перескочив тин і втрапив у гурт рейтарів, котрі захищалися від правого польського флангу, який хвилину тому, саме обігнувши будинок, зіткнувся за садом із шведами.
– За мною! – верескнув Карл-Ґустав.
І зіпхнувши ударом шпаги польського вершника, котрий уже підіймав на нього шаблю, одним стрибком вибрався з виру битви. За ним рейтари розірвали польський ряд і погнали всією групою, як табун оленів, який женуть гончаки, мчали так, наче їх вів рогатий вожак.
Польські вершники повернули за ними свої коні, та розпочалася гонитва. Ті й ті висипали на головну дорогу, що вела з Рудникa до Боянувка. Помітили їх із переднього дитинця, на якому кипіла основна битва, і тоді почулися голоси:
– Король! Король! Рятуйте короля!
Але рейтарів на передньому дитинці вже встиг притиснути пан Шандаровський, тому вони навіть про власний порятунок думати вже не могли, тому помчав король із невеликою ватагою з дванадцятьох рейтарів, а за ними погналися близько тридцяти товаришів на чолі з Рохом Ковальським.
Пахолок, котрий йому мав короля показати, десь зник у головній битві, але Рох і сам уже впізнав Карлa-Ґуставa за букетом червоних стрічок. Він вирішив, що це його мить прийшла, схилився в кульбаці, стиснув коня острогами і помчав вихором уперед.
Втікачі витискали з коней останні сили і розтягнулися по широкій дорозі. Швидші та легші польські коні стали їх, однак, незабаром наздоганяти. Першого рейтара дістав Рох дуже хутко, він зіп’явся в стременах для кращого розмаху і рубонув страшно. Руку разом із плечем одним жахливим замахом відрубав і несамовито помчав, поглядом зосередившись на королю.
Коли другий рейтар зачорнів йому перед очима, то звалив і його, третьому розрубав шолом і голову на дві половинки і линув далі, короля лише на оці маючи. Раптом коні стали рейтарам спотикатися і падати. Хмара польських вершників нагнала їх і порубала вмить.
Пан Рох пропускав уже людей і коней, аби часу не гаяти, дистанція між ним і Карлом-Ґуставом катастрофічно зменшувалася. Лише двоє вершників розділяло їх на відстані кількадесятьох кроків.
Аж раптом стріла, випущена з лука когось із товариства, заспівала біля вуха пана Роха і встромилася в хрест рейтара, котрий мчав перед ним, той захитався праворуч, ліворуч і нарешті завалився назад, заревів нелюдським голосом і випав із сідла.
Між Рохом і королем залишився вже тільки один.
Але той один, прагнучи, либонь, врятувати короля, замість утікати, розвернув свого коня. Пан Рох дістав його і навіть гарматне ядро не знесе так людину з кульбаки, як він звалив суперника на землю, після чого, видавши жахливий клич, кинувся, наче озвірілий ординець, уперед.
Король уже майже був досяжний і загинув би неодмінно, але за Рохом підлітали інші і постріли засвистіли, кожен із яких міг би поранити коня. Тому король стиснув його ще міцніше п’ятами, голову схилив на гриву і рвав перед собою простір, як ластівка, яку переслідує шуліка.
Але й пан Рох став свого коня не лише острогами буцати, але й плазом шаблі прикладати. І так мчали вони один за одним. Дерева, каміння, лози миготіли перед їхніми очима, вітер свистів у вухах. Капелюх король загубив й у відчаї кинув бесаги, сподіваючись, що невблаганний вершник полакомиться на скарби і погоню занехає. Але пан Ковальський на капшук навіть не глянув і бив щораз сильніше коня, який аж стогнав від напруги. Пан Рох, либонь, забув про все на світі, бо на бігу став верещати голосом, в якому, крім погроз, чулося й благання:
– Стій! На Боже милосердя!
Раптом королівський кінь спіткнувся так сильно, що якби король з усієї сили не втримав його повіддям, то беркицьнувся би. Рох заревів, як зубр, відстань, що відділяла його від короля, ще зменшилася.
За мить скакун заплентався знову. Перш ніж король зумів втримати його на ногах, Рох наблизився ще на кільканадцять сажнів. Тоді він випростався вже в сідлі, як для удару. Страшний той вершник був. Очі вийшли з орбіт і зуби блиснули з-під рудуватих вусів. Ще одне таке спотикання коня, ще мить, і доля всієї Речі Посполитої, доля Швеції й усієї війни були б вирішені. Але королівський кінь відновив біг, а король обернувся, блиснув люфами двох пістолів і двічі вистрелив.
Одна з куль розбила коліно бахмата Роха. Від здибився й упав на передні ноги, зарившись ніздрями в землю. Король міг би в цю мить кинутися на свого переслідувача і прошити його шпагою на виліт, але на відстані двохсот кроків уже підлітали й інші польські вершники, тому монарх схилився знову в кульбаці та помчав, як стріла, з татарського лука випущена.
Рох виліз з-під коня. Хвилину бездумно спостерігав за втікачем, потім закотився, як п’яний, сів на дорозі і заревів, як ведмідь. А король віддалявся все більше, більше, більше!.. Врешті став меншати, танути і зовсім зник у чорній хащі лісу.
Тут із криками та вересками підбігли товариші Рохa. Було їх із п’ятнадцятеро, котрим ще не впали коні. Один із них тримав королівський капшук, інший капелюха, на якому чорне пір’я страуса було діамантами заколене. Обоє кинулися до пана Ковальського:
– Це ваше, ваше, пане товаришу! По справедливості вам належить!
Інші також не вгавали:
– Чи знаєте ви, за ким гналися? Знаєте, кого переслідували? Та це був сам Карл!
– Заради бога! Скільки живу, ще не бачив, аби хтось за кимось так гнався, як ви. Незміримою славою вкрилися, пане кавалере!..
– А скільки рейтарів поклав, перш ніж за самим королем кинувся!
– Мало цією шаблею Річ Посполиту одним махом не врятував!
– Беріть капшук!
– Беріть капелюх!
– Хороший був кінь, але десять таких за ці скарби купити зможете!
Рох дивився на них скляними очима, але все ж схопився і вигукнув:
– Я Ковальський, а це пані Ковальська. Йдіть до чорта!
– Розум йому затьмарився! – загомоніли вершники.
– Коня мені дайте! Я його ще наздожену! – репетував Рох.
Але вони взяли його під руки і, хоч кидався, провели назад до Рудника, заспокоюючи й утішаючи дорогою.
– Нагнали ж ви на нього страху! – кивали головою. – Дісталося вже цьому віктору, цьому підкорювачу стількох держав, міст і військ!..
– Хa! Хa! Дізнався, які з поляків кавалери!
– Обридне йому в Речі Посполитій. Земля горить йому під ногами!
– Слава Роху Ковальському!
– Слава! Слава видатному лицарю! Взірцю для всього війська!
І стали дудлити з фляг. Дали і Рохoвi, той до дна одну баклажку висушив і зараз же втішився.
Під час тієї гонитви за королем по Боянівській дорозі рейтари перед садибою священика захищалися з гідною для цього славетного полку відвагою. На них напали несподівано й одразу ж розпорошили, однак ті мерщій зібралися саме тому, що їх оточили густою юрбою біля блакитного прапора. Жоден не просив пощади, а ставши кінь біля коня, пліч-опліч, штрикали рапірами так відчайдушно, що цілу хвилину перемога схилялася на їхній бік. Треба їх було або знову розірвати, що стало нереальним, бо оточило їх щільне кільце польських вершників, або вирізати до ноги. Визнав цю другу думку кращою пан Шандаровський, тому стиснули ворога ще тіснішим кільцем, і він сам кидався на ворогів, як поранений кречет на ключ довгодзьобих журавлів. Вчинилася кривава різанина і тлум. Шаблі дзеленчали об рапіри, рапіри ламалися об руків’я шабель. Часом кінь здіймався, як дельфін на морську хвилю, і за мить спадав у вир чоловіків і коней. Зойки стихли, чулося лише кінське іржання, пронизливий дзенькіт заліза та гучне сапання лицарських грудей. Незвичайна запеклість опанувала серця поляків і шведів. Билися уламками шабель і рапір. Одні зчіплювалися з іншими, наче яструби. Хапали один одного за волосся, вуса, гризли зубами. Ті, що впали з коней, але ще на ногах втриматися змогли, встромляли ножі в кінські животи і в литки вершників. У диму, у випарах коней, в жахливому піднесенні бойовий люд змінювався у велетнів, котрі завдавали страшних ударів. Руки змінювалися на дрючки, шаблі на блискавки. Одним махом розбивали сталеві шоломи, як горщики. Репали голови, відвалювалися зап’ястки з мечами; рубалися без пардону, без милосердя. З виру людей і коней кров потоками полилася на майдан.
Велетенський блакитний штандарт ще плавав над групою шведів, але їхня кількість зменшувалася щомиті.
Як женці стають із двох боків лану, починають мерехтіти серпами і лан зникає, а вони наближаються щораз ближче один до одного, так і польське кільце стискалося щораз міцніше, так що воюючі з одного боку могли вже бачити криві шаблі тих, хто воює на протилежному.
Пан Шандаровський шаленів, як ураган, і в’їдався у шведів, як зголоднілий вовк в’їдається іклами в м’ясо свіжозваленого коня. Але один вершник таки його нестямою перевершив, і був це той пахолок, який першим повідомив про шведів у Рудник, а тепер насідав разом з усією хоругвою на ворога. Жеребець священика, триліток, котрий досі пасся спокійно на лузі, стиснутий кіньми, не міг вирватися з гурту, і можна сказати, сказився, як і його пан. Він стриг вухами, очі мав вибалушені, гриву наїжачену, і пер уперед, кусав, брикав, а хлопець шаблею, як ціпом, махав наосліп, праворуч і ліворуч, від вуха. Половина його чуба була просякнута кров’ю, вістря рапір продірявили йому плечі та стегна. Обличчя було посічене, але ті рани лише збуджували підлітка. Бився у безпам’яті, як людина, котрій на власне життя начхати і вона прагне лише помститися за смерть свою.
Тим часом шведський загін малів, як купа снігу, яку поливають з усіх боків окропом. Нарешті біля королівського прапора залишилося тільки кільканадцятеро. Польська мурашня накрила їх цілком, а вони вмирали понуро, зі зціпленими зубами. Жоден рук не підняв, жоден не просив милосердя.
Аж тут у тлумі зазвучали голоси:
– Штандарт беріть! Штандарт!
Почувши це, пахолок обернув гостряком шаблюку і кинувся, як вогонь, уперед, бо кожен із рейтарів, котрі захищали прапор, мав на собі двох або й трьох польських вершників. Рубонув хлопець хорунжого шаблею через рот, а той руки розкинув і зсунувся на кінську гриву.
Блакитний прапор упав разом із ним.
Найближчий рейтар, зойкнувши жахливо, вхопився негайно за держак, але хлопець вже тримав полотнище, рвонув його, видер умить, згорнув і, притискуючи обома руками до грудей, заверещав не своїм голосом:
– Це моє, не віддам! Це моє, не віддам!
Останні рейтари, котрі ще залишилися, кинулися на нього в нестямі, один зробив випад через прапор і прошив плече хлопцеві, але його тут же порубали шаблями на січку. Після цього кільканадцятеро закривавлених рук простяглися до хлопця.
– Прапор, прапор давай! – кричали йому.
Пан Шандаровський підоспів йому на підмогу.
– Не чіпайте його! Він узяв трофей на моїх очах, хай його самому каштелянoвi віддасть.
– Їде каштелян! Їде! – озвалися численні голоси.
Здалеку показалася курява і на дорозі з боку вигону з’явилася ціла хоругва, що мчала клусом до садиби священика. Це була ляуданська хоругва, а на її чолі їхав сам пан Чарнецький. Коли наблизилися та второпали, що вже все скінчилося, притримали коней. Жовніри пана Шандаровського кинулися до них.
Під’їхав і пан Шандаровський із реляцією до каштеляна, але був настільки засапаний, що не міг подих врівноважити, тремтів, як у лихоманці, і голос уривався йому щомиті в горлянці.
– Сам король тут був… не знаю… чи втік…
– Утік! Утік! – підтвердили ті, хто бачив ту гонитву.
– Штандарт захопили!.. Трупів море!
Пан Чарнецький, так і не сказавши жодного слова, посунувся з конем до поля бою, яке вражаючий і жалібний мало вигляд. Більше двохсот шведських і польських тіл лежали помостом, одне біля одного, часто й одне на одному. Дехто тримав у руці жмут волосся, деякі померли, кусаючи зубами або рвучи нігтями. Ще інші тримали один одного, наче в братерських обіймах, або лежали, схиливши голови на груди ворогів. Багато облич були такі потовчені, що не залишилося в них нічого людського. Ті ж, котрих не потоптали копита, очі мали вирячені, сповнені жаху, бойового постраху та нестями. Кров хлюпала на розм’яклій землі під ногами каштелянового коня, які скоро почервоніли вище колін. Запах крові та кінського поту дражнив ніздрі й тамував дихання в грудях.