Каштелян дивився таким поглядом на ті людські тіла, яким господар споглядає на зв’язані пшеничні снопи, які мають у стіг складати. Задоволення з’явилося на його обличчі. Мовчки об’їхав навколо садибу священика, роздивився тіла, що лежали з тамтого боку за садом, після чого повернувся повільно на головне бойовисько.
– Сумлінну бачу тут роботу, – зронив він, – дуже задоволений я вами!
Ті ж підкидали закривавленими руками шапки вгору:
– Vivat Чарнецький!
– Дай Боже швидко ще одну таку зустріч!.. Vivat!.. Vivat!.. A каштелян на це:
– Підете до задньої варти на відпочинок. Пане Шандаровський, хто захопив штандарт?
– Кличте пахолка! – гукнув пан Шандаровський. – Де він?
Жовніри кинулися шукати і знайшли малого, який сидів під стіною стайні біля жеребця, що поранений саме останній подих віддавав. На перший погляд здавалося, що й хлопцю небагато залишилося, але він притискав прапор обома руками до грудей.
Узяли його негайно ж і привели до каштеляна. Підліток стояв босий, розпатланий, із голими грудьми, сорочку йому порубали на клапті, вимазаний шведською та власною кров’ю, як не Боже створіння, хитався на ногах, але мав незгасимий вогник ще в зіницях. Здивувався пан Чарнецький, його побачивши.
– Як же так? – спитав воєначальник. – То це він здобув королівський штандарт?
– Власною рукою та власною кров’ю, – підтвердив пан Шандаровський. – Він також першим повідомив про шведів, а потім у гущі битви таке вчиняв, що мене самого й усіх вразив!
– Щира правда! Справжнісінька правда, наче хто написав, – загукали товариші.
– Як тебе звати? – спитав хлопця пан Чарнецький.
– Міхалко.
– І чий ти?
– Священика.
– Був священика, а тепер будеш своїм власним! – звелів каштелян.
Але Міхал не чув уже останніх слів, бо від ран, від втрати крові захитався й упав головою на стремено каштеляна.
– Взяти його, надати йому медичну допомогу. Присягаюся, що на першому ж сеймі рівний він усім вам буде станом, як сьогодні рівний вам душею!
– Гідний цього! Гідний! – загомоніла шляхта.
Після цього взяли Міхалкa на ноші та віднесли до садиби священика.
А пан Чарнецький слухав подальші реляції, які вже не пан Шандаровський складав, а ті, хто погоню пана Рохa за Карлом-Ґуставом бачили. Дуже втішився цим оповіданням пан Чарнецький, аж за голову хапався або руками по колінах ляскав, бо тямив, що після таких пригод сильно мусить занепасти дух у Карла.
Пан Заглобa не менше радів і, беручись у боки, гордо повторював лицарям:
– От розбійник! Що? Якби Карлa наздогнав, то сам нечистий не зумів би йому його відняти! Моя кров, як мені Бог милий, моя кров!
Пан Заглобa з часом і сам повірив у те, що він дядько Рохa Ковальського.
Тим часом пан Чарнецький наказав відшукати молодого лицаря, але не могли його знайти, бо пан Рох від сорому та гризоти заліз у стодолу, зарився в солому і заснув так міцно, що лише наступного дня наздогнав хоругву. А що був дуже засмучений, то не смів навіть показатися дядькові на очі. А той усюди його шукав, а знайшовши, втішати почав.
– Не переживай, Роху! – казав він. – Великою славою ти все одно вкрився. Я сам чув, як тебе пан каштелян хвалив. «Дивіться, – казав він, – і до трьох не полічить, а бачу я, що це вогонь, а не кавалер, котрий репутацію всього війська підтвердив!»
– Ісус Христос мене не благословив, – зітхнув Рох, – бо я напередодні напився до безтями й увечері не помолився!
– Лише не пробуй Божі рішення трактувати, щоб до блюзнірства не докотитися. Що можеш на спину брати, те й бери, але на розум не бери, бо зараз же зашкутильгаєш.
– Я був уже настільки близько, що до мене піт від його коня долітав. Я був би його до кульбаки розрубав! Дядько думає, що я зовсім не маю розуму!
На це пан Заглобa зауважив:
– Кожна худобина має свій розум. Добрий чолов’яга з тебе, Роху, утіху мені ще не раз принесеш. Дай Боже, щоб твої сини мали такий самий у п’ястуці розум!
– А я не маю потреби! – відрубав Рох. – Я Ковальський, а це – пані Ковальська.
Розділ VII
Після рудницьких пригод подався король далі в межиріччя між Сяном та Віслою, однак не перестав по-старому з ар’єргардом іти, бо був не лише знаменитим полководцем, а й лицарем незрівнянної відваги. Переслідували його пани Чарнецький, Вітовський, Любомирський, заганяючи його, як звіра в сіті. Численні загони і вдень, і вночі допікали шведам. Продовольства було все менше, військо, вкрай потомлене та духом занепале, очікувало безславного кінця.
Врешті-решт дісталися шведи до того місця, де дві річки сходяться, і зітхнули з полегшенням. Тут їх із одного боку захищала Вісла, з другого Сян, широко, як зазвичай навесні, розлитий, а третій бік трикутника зміцнив король потужними шанцями, на які повитягували гармати. Неприступна це була позиція, та лише можна в ній було з голоду померти. Але й тут бадьорилися шведи, бо сподівалися, що їм із Кракова й інших прибережних фортець водою коменданти провіант надішлють. Адже під боком у них був Сандомир, в якому полковник Шинклер значні накопичив запаси. Toж він із допомогою не забарився. Знедолені їли, пили, спали, а прокинувшись, співали лютеранські псалми на хвалу Богові, що їх із такої важкої ситуації вирятував.
Але пан Чарнецький готував їм нові неприємності. Сандомир, окупований шведами, міг перманентно приходити на допомогу головній армії, тому замислив пан Чарнецький одним ударом відібрати місто, замок, а шведів винищити.
– Організуємо їм страхітливе видовище, – розповів він на військовій раді. – Дивитимуться з того берега, як на місто вдаримо, а з допомогою прийти через Віслу не зуміють. Ми ж, маючи Сандомир, продовольство з Кракова від Вірцa не пропустимо.
Пан Любомирський, пан Вітовський та інші досвідчені воїни відмовляли пана Чарнецького від цього задуму.
– Добре було б, – казали вони, – захопити таке значне місто і добряче могли б ми цим шведам нашкодити, але як його взяти? Піхоти не маємо, великих гармат також. Мало допоможе кавалерія мури штурмувати.
Але пан Чарнецький мав іншу думку:
– А що, наші селяни погано в піхоті б’ються? Нам би таких Міхалків кілька тисяч знайти, то я візьму не лише Сандомир, а й Варшаву!
І не дослухаючись більше до нічиїх порад, воєначальник переправився через Віслу. Як тільки по околиці поголос пішов, сипонуло до нього кілька тисяч люду, хто з косою, хто з рушницею, хто з мушкетом, і рушили під Сандомир.
Напали на місто зовсім несподівано і на вулицях почалася жорстока різанина. Шведи захищалися відчайдушно з вікон, дахів, але втримати навалу не змогли. Винищували їх, як паразитів, по будинках і повністю вигнали з міста. Шинклер заховався з рештками в замку, але поляки з тією ж стрімкістю погналися за ними. Розпочався штурм воріт і мурів. Побачив Шинклер, що і в замку не втримається.
Тому зібрав, скільки міг, людей, речей, запасів продовольства, завантажив на баржі та переправився до короля, котрий споглядав з іншого берега поразку своїх, не маючи змоги прийти їм на допомогу.
Замок повернувся під польську владу.
Але хитрий швед, утікаючи, підсадив під мури, по підвалах, діжки з порохом із запаленими ґнотами.
Поставши перед обличчям короля, одразу ж йому про це повідомив, щоб йому хоч якось серце звеселити.
– Замок у повітря вилетить з усіма людьми, – рапортував він. – Може, навіть і сам пан Чарнецький загине.
– Якщо так, то хочу бачити, як побожні поляки на небо летіти будуть, – усміхнувся король.
І залишився з усіма генералами на місці.
Тим часом, не зважаючи на заборону пана Чарнецькогo, котрий зраду передбачав, добровольці та селяни розбіглися по всьому замку шукати шведів, котрі поховалися, і задля грабунку. Сурми грали тривогу, щоб хто живий, ховався в місті, але вони цих сигналів не чули, або не хотіли на них зважати.
Раптом затряслася їм земля під ногами, страшний грім і гуркіт струсонув повітрям, велетенський стовп вогню вибухнув угору, викидаючи в повітря землю, каміння, дахи, весь замок і понад п’ятсот тіл тих, хто відступити не встиг.
Карл-Ґустав аж у боки взявся від радощів, а догідливі царедворці одразу ж стали повторювати його слова.
– На небо летять поляки! На небо! На небо!
Але передчасна була їхня радість, бо Сандомир усе одно залишився під польським контролем і це зупинило постачання продовольством головній армії, замкненій у річковому трикутнику.
Пан Чарнецький розбив табір навпроти шведів, по той бік Вісли, і наглядав за переправою.
А тут ще й пан Сапєгa, великий гетьман литовський і віленський воєвода, підійшов із литовцями з іншого боку й облаштувався за Сяном. Оточили шведів із усіх боків, затиснули їх наче в кліщі.
– Пастка замкнулася! – балакали між собою жовніри в обох польських таборах.
Кожен, навіть найменше з військовим мистецтвом обізнаний, тямив, що загибель нависла неминуча над загарбниками, хіба що надійшла би підмога і на якийсь час це відтермінувала.
Розуміли це і шведи. Щоранку офіцери та солдати приходили на берег Вісли і з розпачем в очах і серці споглядали на загони грізної кавалерії пана Чарнецькогo, що чорніли на протилежному боці.
Потім йшли над Сян, а там уже військо пана Сапєги чигало і вдень, і вночі, готове почастувати їх шаблею та мушкетом.
Про переправу через Сян чи через Віслу, поки обидва війська стояли так близько, годі було й думати. Могли хіба що шведи повернутися до Ярослава тією ж дорогою, якою прийшли, але знали, що тоді жоден із них уже не побачить Швеції.
Потягнулися важкі дні, і ще важчі, бо гамірні та сповнені сварок, ночі. Продовольство знову закінчувалося.
Тим часом пан Чарнецький, залишивши командування військом панові Любомирському й узявши ляуданську хоругву для супроводу, переправився через Віслу вище гирла Сяну, щоб із паном Сапєгою здибатися і про дальшу війну з ним порадитися. Цього разу вже не було потрібне посередництво пана Заглоби, щоб два вожді змогли домовитися, бо обоє про вітчизну турбувалися більше, ніж кожен зокрема про себе самого, обоє були готові для неї пожертвувати особистим, почуттями й амбіціями. Литовський гетьман не заздрив панові Чарнецькому, а той – гетьманoвi, обоє поважали один одного, тому зустріч між ними була така, що навіть найстарішим жовнірам сльози зарясніли на очах.
– Росте Річ Посполита, радіє мила вітчизна, коли такі її сини обіймаються, – казав панам Володийовськoму та Скшетуському пан Заглобa. – Страшний із пана Чарнецький воїн і щира душа, але і пана Сапєгу хоч до рани приклади, то вона загоїться. Бодай би такі навіть на камінні родилися. То шкури шведські порепалися, щоб їхню сутність люди краще бачити змогли. Бо чим же вони нас завоювали, якщо не незгодою та заздрістю панів. Хіба вони силою нас здолали? Оце я розумію! Душа в людині радіє від вигляду такої зустрічі. Ручаюся також вам і за те, що не буде сухо, бо пан Сапєга дуже вже бенкети любить, а вже з таким повірником охоче відпустить гальма.
– Бог ласкавий! Зло минає! Бог ласкавий! – примовляв Ян Скшетуський.
– Стережіться блюзнірства! – застеріг його пан Заглобa. – Бо кожне зло мусить минутися, хоч би як довго воно тривало, адже інакше це був би доказ того, що нечистий править світом, а не Ісус Христос, котрий милосердя має безмірне.
Дальшу розмову перервав прихід пана Бабиничa, високу постать котрого побачили здаля понад хвилею голів інших. Пан Володийовський і пан Заглобa одразу ж замахали до нього, але той так задивився на пана Чарнецького, що друзів своїх не відразу й помітив.
– Погляньте, – зауважив пан Заглобa, – як він схуд!
– Не вдалося йому чогось добитися проти князя Богуслава, – докинув пан Володийовський, – інакше був би веселішим.
– Та звісно, що не добився. Адже відомо, що Богуслав під Мальборком, разом із Штейнбоком, фортецю штурмує.
– На Бога надія, що це йому не вдасться!
Пан Заглобa задумався:
– Навіть якщо Мальборк і візьмуть, то ми тим часом Carolum Gustavum captivabimus. І подивимось, чи фортецю за короля не віддадуть.
– Дивіться! Пан Бабинич уже йде до нас! – втрутився пан Скшетуський.
Той нарешті помітив приятелів і взявся протискатися в натовпі, щоб до них дістатися, махав шапкою й усміхався здалеку. Привіталися, як добрі знайомі та друзі.
– Що чувати? Що ви там, пане кавалере, зробили з князем? – спитав пан Заглобa.
– Нічого доброго! Але не час про це базікати. Тепер за столи сядемо. Ви залишаєтесь тут на ніч, тому ходімо до мене після бенкету на нічліг, поміж моїх татар. Курінь маю зручний, то собі за келихами потеревенимо до ранку.
– Коли хтось щось мудре каже, то я не сперечаюся! – гмикнув пан Заглобa. – Розкажіть нам лишень, із якої причини ви так схудли?
– Бо мене в битві разом із конем скинув і розбив той пекельник, як глиняний горщик, і я з того часу кров’ю харкаю і прийти до тями ніяк не можу. На милосердя Господа нашого надія, що я ще крові з нього наточу. Але тепер ходімо, бо пан Сапєгa із паном Чарнецьким починають навзаєм церемонитись і про перший крок сперечатися. А це означає, що столи вже готові. З великим серцем тут на вас ми чекаємо, бо й ви також шведської юшки достатньо пролили.
– Нехай інші розкажуть, що я вчудив, – закотив очі пан Заглобa, – бо мені не годиться!
Тут вчинився рух і всі пішли на майдан між наметами, на якому вже були розставлені столи. Пан Сапєгa виступив на честь пана Чарнецькогo, як король. Стіл, за який посадили каштеляна, був накритий шведськими стягами. Меди та вина лилися з джбанів, аж обоє вождів вже наприкінці добряче захмеліли. Не бракувало веселощів, жартів, тостів, гомону, та й погода була чудова, і сонце на подив зігрівало, і лише вечірня прохолода віднадила нарешті бенкетувальників.
Тоді пан Кміциц забрав своїх гостей до татар. Сіли всі в його наметі на галявині, набитому всілякою здобиччю від тих, кого розбили, і стали балакати про експедицію пана Кміцица.
– Богуслав зараз під Мальборком, – розповідав пан Анджей, – але дехто каже, що він в електора, разом із котрим на допомогу королеві має прийти.
– Це навіть краще! Тоді ми зустрінемося! Ви, молоді, не вмієте собі з ним порадити, побачите, як собі старий дасть раду! З ким він тільки не зустрічався, але із Заглобою ще ні. Передрікали, що ми зустрінемося, хоч би його князь Януш у своєму заповіті застеріг, аби Заглобу здаля оминав. Таке може бути!
– Електор хитра бестія, – підтримав розмову пан Ян Скшетуський, – і як тільки побачить, що з Карлом справи кепські, одразу ж про всі свої обіцянки та присяги забуде.
– А я вам кажу, що ні, – заперечив пан Заглобa. – Ніхто на нас більшого зуба не має, ніж пруссак. Коли він твій слуга, котрий мусить тебе в ноги цілувати й одіж твою чистити, а через вибрики фортуни паном твоїм стане, то буде поводитися набагато гірше, ніж ви до нього ставилися.
– А це чому? – поцікавився пан Володийовський.
– Бо йому його підневільне становище в пам’яті залишиться, і мстити буде за неї вам, навіть якщо від вас лише добро знав.
– Менше з цим! – вирішив змінити тему пан Володийовський. – Не раз таке трапляється, що і собака пана в руку вкусить. Хай нам пан Бабинич краще про свої пригоди розповість.
– Ми слухаємо! – підбадьорив пан Скшетуський.
Пан Кміциц трохи помовчав, набрав повітря в груди і став розповідати про перипетії протистояння Сапєги з Богуславом, про поразку останнього під Янoвом, а також про те, як князь Богуслав, розбивши в пух і прах татарів, його самого разом із конем на землю скинув і живий утік.
– А ви казали, – вставив слівце пан Володийовський, – що його будете зі своїми татарами аж до самої Балтики переслідувати.
Пан Анджей у боргу не залишився:
– А ви мені казали також свого часу, як тут присутній пан Скшетуський, коли йому Богун любаску захопив, і її і помсту занехаяв, бо батьківщина в нужді. Хто з кимось спілкується, сам таким стає, я ж до ваших порад прислухався й їм слідувати прагну.