Драматургія Франка, започаткована ще в дрогобицький період, збагатила українську літературу зразками історичної («Три князі на один престол», 1874; «Славой і Хрудош», 1875) і психологічної драми («Украдене щастя», 1891—1893), соціяльної комедії («Рябина», 1886, 2-а ред. – 1893—1894; «Учитель», 1893—1894), неоромантично-фантасмагоричної драматичної поеми-казки («Сон князя Святослава», 1895), «сократичного» філософського діялогу («На склоні віку», 1900), одноактної п’єси різноманітної тематики («Послідній крейцар», 1879; «Будка ч. 27», 1893—1897; «Майстер Чирняк», 1894; «Кам’яна душа», 1895; «Суд Святого Николая», 1895; «Чи вдуріла?», 1904).
Перекладацький доробок Франка охоплює величезний діяпазон світового письменства та усної народної творчости від найдавніших часів до поч. ХХ ст. Письменник переклав українською твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур (частину з них, щоправда, – за посередництвом німецької мови), у т. ч. зразки вавилонської, єгипетської, староіндійської, староарабської словесности, античного письменства (насамперед поеми Гомера та Гесіода, діялоги Платона, а також великий «Вибір із старогрецьких поетів»), ліричної та епічної поезії народів світу («Слово про похід Ігоря», «Рукопись Короледворська», «Пісня про Нібелюнґів», численні народні пісні, балади та романси), класичні твори Данте, В. Шекспіра, Дж. Мільтона, Р. Бернса, Дж.-Ґ. Байрона, П. Б. Шеллі, Т. Гуда, Ґ.-Е. Лессінґа, Й.-В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, К.-Ф. Маєра, В. Гюґо, Е. Золя, А. Доде, П. Верлена, Ж. Мореаса, Г. Ібсена, О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя, К. Гавлічка-Боровського, А. Міцкевича, Я. Врхліцького, Й. С. Махара та багатьох ін. (див., зокрема, збірку поетичних перекладів «Думи і пісні найзнатніших європейських поетів», 1879). Франкові також належать переклади українських народних пісень та поезії Т. Шевченка німецькою мовою. До того ж, письменник часто виступав як вимогливий і кваліфікований редактор перекладів, виконаних іншими особами (напр., низки драм В. Шекспіра в перекладах П. Куліша).
Франко-вчений – автор численних наукових праць з історії та теорії літератури, літературної критики, фольклористики, етнології, мовознавства, перекладознавства, мистецтвознавства, реліґієзнавства, історії, економіки, соціології, філософії, ба навіть описового природознавства. Видатний філолог, Франко здобув визнання в міжнародної наукової спільноти свого часу насамперед як упорядник і науковий редактор фундаментальних корпусів «Апокрифи і леґенди з українських рукописів» (у 5 т., 1896—1910) та «Галицько-руські народні приповідки» (у 3 т., 6 кн., 1901—1910), автор ґрунтовних досліджень з історії української літератури («З остатніх десятиліть ХІХ віку», 1901; «Южнорусская литература», 1904; «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.», 1910, та багато ін.)., у т. ч. літературної медієвістики («Іван Вишенський і його твори», 1895; «Карпаторуське письменство ХVІІ—ХVІІІ вв.», 1900; «Святий Климент у Корсуні», 1902—1905, окреме вид. 1906; «До історії українського вертепу ХVІІІ в.», 1906, тощо) та шевченкознавства («Темне царство», 1881—1882, окреме вид. 1914; ««Тополя» Т. Шевченка», 1890; «“Наймичка” Т. Шевченка», 1895; «Шевченкова “Марія”», 1913, та багато ін.), естетико-психологічного трактату «Із секретів поетичної творчости» (1898), мовознавчих праць («Етимологія і фонетика в южноруській літературі», 1894; «Двоязичність і дволичність», 1905; «Причинки до української ономастики», 1906; «Літературна мова і діялекти», 1907, й ін.), циклу фольклористичних моноінтерпретацій «Студії над українськими народними піснями» (1907—1912, окреме вид. 1913). Класикою українського перекладознавства стала праця «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1912, окреме вид. 1913).
Франко – автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру («Руський театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр (Історичні обриси)», 1894, та ін.), рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми. Важливе культурологічне значення мають його реліґієзнавчі дослідження «Потопа світа» (1883), «Поема про сотворення світу» (1904, окреме вид. 1905), «Сучасні досліди над Святим Письмом» (1908) тощо. Франкові належать і кількадесят економічних, соціологічних та історичних праць, зокрема перший зразок жанру історичної біографії в українській історіографії – «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883).
Як ориґінальний мислитель з проникливою історіософською інтуїцією, Франко розробив власний варіянт позитивістської концепції соціяльного проґресу (див. філософські праці «Наука і її взаємини з працюючими класами», 1878; «Мислі о еволюції в історії людськости», 1881; «Що таке поступ?», 1903), а також одним із перших в українській інтелектуальній історії діягностував антигуманну сутність та передбачив згубні політичні наслідки марксизму та соціял-демократизму (див. гострокритичні статті «Соціялізм і соціял-демократизм», 1897; «А.Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899», 1899; «До історії соціялістичного руху», 1904; передмову до збірки «Мій Ізмарагд», 1898, та ін.) і чітко сформулював ідеал національної самостійности (пор. «Поза межами можливого», 1900; «Одвертий лист до гал[ицької] української молодежі», 1905).
Франко-видавець був ініціятором, координатором та редактором видавничих серій «Дрібна бібліотека» (1878—1880), «Наукова бібліотека» (1887), «Літературно-наукова бібліотека» (1889—1897), «Хлопська бібліотека» (1896—1899), «Універсальна бібліотека» (1909—1912), «Міжнародна бібліотека» (1912—1914) та «Всесвітня бібліотека» (1914—1917), а також 2-томного видання «Кобзаря» Т. Шевченка (1908), досі найповнішого зібрання «Писань Осипа Юрія Федьковича» в 4 т., 6 кн. (1902—1918), 10-томника драм В. Шекспіра в перекладі П. Куліша (1899—1902), багатьох інших видань Наукового товариства ім. Шевченка та Українсько-руської Видавничої Спілки.
За своїми феноменальними кількісними масштабами, надшироким галузевим, проблемним і тематичним діяпазоном, жанровою й стильовою поліфонією, ідейно-світоглядною актуальністю й глибиною, формальною (зокрема версифікаційною) майстерністю, достоту революційним інноваційним потенціялом, ренесансного мірила універсалізмом Франків творчий чин і досі залишається неперевершеним взірцем «духово-інтелектуального подвигу» (Євген Маланюк) колосальної націо- й культуротворчої значущости.
Тисячострунна арфа
(Замість монумента)
Різні тони, різні фарби,
різні сили і змагання, м
ов тисячострунна арфа,
та всім струнам стрій один.
Кождий тон і кождий відтінь,
то момент один, промінчик,
але в кождому моменті
сяє вічности огонь.
Іван Франко, «Мамо-природо!», 1899
Логіка історичних трансформацій суспільної свідомости така, що ґлорифікація національних пророків і ґеніїв часто-густо вироджується в духову муміфікацію. Саме така посмертна доля (чи то пак, недоля) спіткала й одного з найбільших класиків нашого письменства, а заразом – і найпомітніших, найхаризматичніших постатей українського культурного й політичного зростання зламу ХІХ—ХХ століть – Івана Франка. Напрочуд темпераментний, жвавий, енергійний, іноді гарячкуватий чоловік з теплим і ніжним серцем довічної дитини і такою ж дитячою допитливістю, одержимий невситимою «фавстівською» жагою світоосягання, продиктованою внутрішньою спонукою творчого духа розпросторитися якнайширше, «Все проникнути, все проглянути, Все скуштувати», – чомусь у громадській рецепції набрав вигляду насупленого кам’яного боввана.
Подиву гідний парадокс: вічний бунтар і вічний революціонер (без лапок!), войовничий антиконсерватор-радикал, що сміливо руйнував замшілі міти й стереотипи, рішуче повалював застарілі авторитети, вічний опозиціонер до будь-якої влади, який ніяк не міг (та, зрештою, й не прагнув) посісти бодай якогось більш-менш прийнятного офіційного становища в суспільній ієрархії, жив лише з власного пера і завше, за великим рахунком, залишався соціяльним марґіналом, – за химерною паралогікою Хроносу, перетворився на офіціозного монстра, застиглого на постаменті «великого Каменяра» – монументальне втілення «камінного, консервативного принципу», – як писала Леся Українка в листі до Агатангела Кримського від 24.V 1912 р. про центрального персонажа своєї драми «Камінний господар».
Ця алюзія тут зовсім не випадкова. Бо й справді: у сприйманні пересічного (не)читальника Франко – це такий собі «камінний господар» української літератури, закутий у крицю командор, тільки що з каменярським молотом у руках замість меча й патериці. Такий Франко – «більше символ, ніж жива людина» (знову-таки, Лесине формулювання, цього разу з листа до Ольги Кобилянської від 3.V 1913 р.). Тим часом Франко справжній, ніби заживо похований ув одній труні з фальшивим двійником (мов власне поетичне alter ego – Мирон, герой містично-філософської поеми «Похорон»), ось уже понад століття, за великим рахунком, залишається незнаним, і незнаним найперше як поет. Іван Живий, Vivus (прикметні самоозначення творця із довгого шерегу численних Франкових псевдонімів) – і досі Невідомий (ще одне характерне літературне ім’я автора «Мойсея»). Тож, аби збагнути правдивий маєстат його віщого слова, конечно необхідно подолати ґравітацію псевдоміту, відсунути «важку гієратичну брилу «каменяра» від живого, вічно живого Франка» (Євген Маланюк), «відбронзувати», «вичаклувати» цього заклятого лицаря українського слова з полону стереотипів.
Звісно, було б безглуздо заперечувати «каменярський» нерв Франкової творчости. Він таки справді притаманний борцеві-громадянинові, що завдання свого життя бачив у тім, щоби «простувать в ході духові шлях і вмирати на шляху», прокладати нові гостинці крізь скелі й пустелі, нехай і вимощуючи їх власними кістьми, і до скону «не кинув каменярський молот», безупинно лупаючи ним скалу консерватизму, байдужости й духової інертности. Проте огром франківського творчого макрокосмосу далеко не зводиться до самої лишень «каменярської» іпостасі.
Бо Франко – далеко не тільки Каменяр, а ще й понурий, блідий Лицар, замріяний і сп’янілий в «кріпко-любовних» обіймах примарної «хитриці»-русалки; і натхненний Сіяч, що благодатної весняної пори сіє «думи вольнії» й «жадобу братолюбія» в пухку ріллю всеплодющої матері-землі; і розкутий Наймит, що випростався, скинувши з хлопських плечей «недолі й тьми ярмо»; й одержимий мисливець на Беркутів-царів, що люто ненавидить усяку тиранію; і Рубач, що просікає сокирою шлях крізь темну пущу – до осяйного світла волі, правди і добра; і тюремний в’язень, життєвий простір якого обмежений кам’яними мурами несвободи; і першогрішник Каїн, який по вбивстві брата спромігся відкрити у власнім серці високу істину любови; і закоханий у власну мрію ліричний герой «Зів’ялого листя», що з виру непогамованих пристрастей стрімголов кидається в «безпам’ятну могилу» нірвани; і зневірений у давніх ідеалах і рожевих ілюзіях молодости зболений самітник-відлюдько «днів журби»; і розполовинений самозрадою Мирон із «Поєдинків» та «Похорону», що здобуває ілюзію заспокоєння хіба на дні пекельного «озера студеного»; і розважливий мудрець-мораліст, що з морських глибин святих книг видобуває для своїх сучасників перли віковічних істин; і суворий аскет із палким серцем, Іван Вишенський, на роздорожжі між особистим спасінням та служінням своєму народові; і відважний войовник-конкістадор, що відкриває нові недовідомі землі в духових океанах; і тривожний український Єремія, який, почувши в серці своїм голос Божий, кинув батьківський дім та молодую невісту, аби своїм криком і плачем збурювати оспалу громаду; і, звичайно, Мойсей, пророк, не визнаний власним народом, якому судилося по сорокалітній мандрівці сконати на самім порозі землі обітованої… Але, може, чи не найбільше – semper tiro, вічний учень, вічний новак, «вічно молодий початок шляхів» (Павло Филипович), що до сивих літ зберіг чисте серце «малого Мирона», напоєне огнем із батьківської кузні.
Франко тотожний кожній зі своїх символічних «ролей» і мистецьких реінкарнацій, та воднораз не рівний жодній із них. Ба навіть більший від їхньої суми. Бо іноді здається, що в душі митця жили й сперечалися, ба навіть сходились у досмертному герці принаймні декілька різних «я». Ціла його художня творчість постає як ґрандіозне сказання-притча про безконечні поєдинки – ненастанні борсання людського духа межи «чоловіцтвом» і «звірством», животворним подихом Весни і смертоносним «ледяним вітром» Зими, темним Агріманом й Ормуздом «ясним, молодим», Білим і Чорним демонами, ангелом Жизні та ангелом Смерти, «темним демоном пустині» Азазелем і всесильним Єговою, – зрештою, межи Богом і Дияволом. Та найболючіші з цих двобоїв – внутрішні (як-от зудар авторських двійників – правдивого й фальшивого Миронів – із прозового й поетичного «Поєдинків» та «Похорону»). І водночас не менш постійним і невгамовним було й прагнення письменника до внутрішньої цільности, погодження противностей, жадання синтезу, а чи не найістотніша з Франкових поетичних декларацій – ідеал «цілого чоловіка» – досконалого «я» повної, гармонійної й діяльної людини, що живе й творить у мирі й злагоді зі собою, зі світом і з Богом.
Властиво, екзистенційна діялектика іманентно-людської онтологічної можинности-суперечливости (виявної насамперед у колізії двійництва, одному з лейтмотивів літературного доробку автора «Мойсея») й деонтологічної внутрішньої єдности-цілісности – субстанційна основа універсальної особистости Франка[1], вдало скристалізована в символічному образі тисячострунної арфи, всім струнам якої – «стрій один».
Унаслідок напрочуд багатогранної, неоднозначної, внутрішньо конфліктної й мінливої природи власного таланту Франко (як філософсько-антропологічний та психоестетичний феномен) має дивовижну здатність випорскувати із тенет будь-яких формул і доктрин, дефініцій і моделей його життєтворчости. Будь-які наукові «полички» й «шухлядки» виявляються занадто тісними для Франка, і не тільки тому, що його неймовірний (як для однієї смертної людини!) за обсягом доробок просто-таки не поміщається в їхніх рамцях, а насамперед з тієї причини, що духовий досвід цього чоловіка, досвід його самотворення і водночас націо- й культуротворення – принципово відкритий, незакінчено-нескінченний, неостаточний. А відтак – здається, Франко й по смерті (як робив це часто-густо за життя в запальних дискусіях та полеміках із сучасниками) завзято протестує проти всіляких остаточних наліпок-ярликів, доктрин і особливо – квазімітологічних формул-ідеологем (на кшталт радянських штампів «революціонер-демократ», «войовничий атеїст», «буржуазний націоналіст», із новіших, постмодерних, – «народник»), у які марно намагаються його увібгати запопадливі нащадки.
Мабуть, саме тому будь-яке категоричне твердження щодо життєтворчості Франка неодмінно наражається на ризик неповноти й однобічности. Так, якщо скажемо, що Франко – поет думки, аналітичного розуму, філософського інтелекту, то задля справедливости одразу ж мусимо додати, що він – ще й поет гарячого, чуйного, зворушеного серця, глибокого емоційного переживання. Або, скажімо, Сергій Єфремов цілком слушно стверджував, що Франко – «співець боротьби і контрастів»; а проте не менш слушною була б і протилежна теза: тією-таки мірою він – співець гармонії і любови. Коли ж, до прикладу, постулювати, що Франко – поет-книжник, міцно вкорінений в культуру писаного й друкованого слова (а це – безперечна правда), з міркувань наукової коректности обов’язково доведеться зробити застереження, що не меншу роль серед джерел його поетики відігравали й інші джерела – як-от усна народна творчість та й просто – життєві явища, обставини, зустрічі й прощання з конкретними, зовсім не вигаданими, не «вичитаними» з книжок людьми.