Крайні сільські хати відділяються від крайніх міських Волоським трактом і прилеглими до нього нивами, восени й навесні заскородженими, немов прикордонна смуга; від хат до тракту провадять стежки, і там, де вони вливаються в річище гостинця, деякі селяни, – хто не хоче надто вирізнятися своїм походженням, – взуваються; до Міста рукою подати, але щоб у нього зайти, треба минути Вулицю, а це, особливо для новачків, зв’язано з подоланням багатьох перепон: звичаєвих, класових, а перш за все – психологічних. Вулиця для села – це вже Місто, над селом вона має неабиякі переваги, однак стосовно Міста займає далеко не рівноправне становище, і кожний передмістянин, котрий до селянина ставиться з погордою, улещується до містянина, прагне до нього дорівнятися, а то й перевершити, і годі знайти більшого пана від того, хто вийшов з Вулиці приниженим, а вернувся із світовими акціями.
Вулиця – психологічний рубіж: долаючи його, виходець з села мусить перемогти в собі перш за все почуття неповноцінності при зустрічі з людьми, які інакше одягнуті, мають інші манери, стосунки, мислення і мова яких теж відмінна від сільської. Вулиця пригноблює зверхністю підпанків й ошуканством перекупок, дивує розв’язністю дівиць, лякає нахабством батярів і сваволею малих шибеників, які постійно чатують на мосту, що перекриває Чорний потік. Через цю рогатку мусить перейти неофіт-селюк і витримати все, чим Вулиця почастує: глузи, образи, штурханці, і горе тому, кого здолає страх, – не ходити йому більше цією дорогою пішки, хіба лише проїхати возом під опікою старших, але й це не завжди рятує: затуркану жертву шибеники знайдуть під час своїх вилазок і на ринку, і біля маґістрату.
«Хло’, що в тебе потекло? Дурний хлоп упився, на бабу звалився! Вернися, Олено, маєш ззаду веретено! Іване, Іване, життя твоє вс… не, казали люди, що й смерть така буде!» – вилилося раптом, немов з коновки, на Богдана й Романа, коли вони проходили крізь рогатку, йдучи записуватися до ґімназії.
На мосту, під яким протікав смердючий потік, що виносив з Міста стоки, недбало поспиравшись на поруччя, стояли у два ряди малі вуличники. Цвиркаючи слиною крізь зуби, випльовуючи з нею лайку, вони провокували двох селюків до бійки або ж до втечі, проте хлопці мужньо зберігали витримку, хоча було й страшно; шпичкуватий Богдан, дивлячись під ноги, щулився і весь тремтів не так від страху, як від приниження: погані слова, якими гидував, прилипали до нього нечистотами, він поривався йти швидше, та, притискаючись ліктем, приземкуватий Роман стримував його. І вони вже б пройшли крізь ці шпіцрутени, якби крайній, з виду вродливий і випещений хлопчик, не підставив Богданові ногу – той простягнувся на дорогу як довгий. Дружний регіт злетів у повітря, шибеники позіскакували з поруччя, готуючись до бійки; Богдан підвівся і, витираючи рукою коліна, скоса й з докором позирав на вродливого хлопця; вуличники гуртом насувалися; Роман накокоїжився, підступив до хлопця і спокійно проказав: «Щоб ти такого більше ніколи не робив». – «Бо що?» – задерикувато спитав вродливий хлопець. «Бо я сильний, розумієш?» – відказав Роман з притиском.
Хлопець знітився, ще дивився півнем на Романа, стискав кулаки, але усвідомлення можливої сили противника все ж добиралося до нього, він боком попри поруччя відступив, у вуличників теж пропав запал: затія втратила сенс – їх не збоялися, і вони неохоче подалися на свою Вулицю, а Роман спитав хлопця, котрий все ще стояв на мосту: «Як називаєшся?» – «Мирон, – відповів слухняно хлопець і, помовчавши, запитав: – Ти можеш розігнути кінську підкову?» – «Ні, – посміхнувся Роман. – Я не хочу бути ковалем… Ми йдемо записуватися до ґімназії». – «А я вже записався, – підступив ближче Мирон. – Он там мій дім, – показав на кам’яний похилий будинок, що стояв скраю Вулиці, над самим потоком і дахом ледве досягав до рівня моста. – Мій тато приймає на квартиру… – додав, щоб продовжити розмову з новими знайомими. – А ви будете жити в бурсі?»
– Ти пригадуєш нашу першу зустріч? – Роман повернув до Мирона голову.
Костецький непорозуміло глянув на Заставного:
– Дивно повертаєш нині розмову – то на політику, то на спогади… Чому ти про це запитав, ми ж про інше…
– Ми розмовляємо сьогодні про одне – про війну, яка почалася… Скажи, чому ви тоді відступили, адже діяли, так би мовити, за формулою філософа, постулати якого ти знаєш напам’ять: «У тому, що сильнішому повинно служити слабше, переконуються слабші, які прагнуть стати владиками над ще слабкішими». Пригадуєш? Напевне пам’ятаєш: ту книжку в коричневій палітурці ти колись завжди носив з собою, я в тебе її позичав…
– Я випадково знайшов її на горищі в будинку, в якому живу. На жаль, надто пізно… Можливо, якби прочитав її ще до свого вступу в університет, то… «Так мовив Заратустра». Він добре говорив…
– Богдане, не будь пуританином, – глянув Роман на Страуса. – Нині треба згадати ім’я Ніцше, бо воно й справді може забутися саме тоді, коли на світову арену вийшли «надлюди», про яких автор мріяв усе своє життя. Не можна забувати про хрещеного батька, бо ану ж таки створиться ілюзія, що їхня поява – випадок, а не виплодок… Тож скажи, Мироне, перед чим ви тоді відступили?
– Перед твоєю силою, і це закономірно, – всідався на свого коня Мирон.
– Але ж він кволий, а вас було багато, – втрутився в розмову Страус. – Я поясню тобі: перед силою його духу, кажучи пишно. Так, так… А ти тільки-но замахнувся на те, що є основою духовної сили людства, замахнувся в день початку вакханалії бандитів!
– Мрійники! – розвів руками Мирон. – Блакитні мрійники. Світ двигтить, моцується, змагається, а вони заспівали жебранку… Ну що з того, що з того, що мій батько чесно працював усе життя, а мати зміцнювала свій дух молитвами, що мене начиняли високими мріями? Духовні сили! Мене збили на квасне яблуко ендеки2 у львівській альма матер, бо силу мали вони, а не я. Бздури, панове. Якби ми виховувалися за їх рецептами, то нині я не нидів би в нотаріальній конторі, а ти – в бухгалтерії споживспілки. І ти, філософе, був би академіком, професором або міністром, а не шкільним учителем! Та що говорити з вами, упокореними слабодухами! – Мирон повернувся і знову вийшов, гримнувши дверима.
…У бурсі для хлопців місця не знайшлося, Роман з Богданом замешкали в терціяна3 Костецького.
Терціян був першою особою в ґімназії. Так, принаймні спочатку, вважали сільські хлопці, які, одягнувшись у ґімназійну форму, зовнішньо допасовувались до міських ровесників, проте внутрішньо ніколи поріднитися не могли – різнобій між ними відчувався завжди: селянська боязливість, несміливість, поступливість, скованість і наївність надолужувалися впертою працьовитістю, спонуканою перш за все почуттям затаєної помсти над міщухами, і селюки, не здатні зрівнятися з ними розкованістю манер, часто перевершували їх знаннями. Бо Вулицю нікому ще не вдалося здолати, її можна тільки з гідністю переступити.
Повертаючись після обіду з уроків, Роман і Богдан кожного разу з острахом заходили до будиночка, який своїм дахом не досягав рівня моста на Чорному потоці, навшпиньках заходили на кухню, де біля плити завжди поралася Миронова мама, схожа на черницю і одягом, і упокореністю своїй долі; під стіною на бамбетлі4 лежала спаралізована Миронова бабуся, котра без упину молилася, беззвучно ворушачи губами; з кухні двоє дверей вели до двох кімнаток, в більшій жила сім’я терціяна, а в меншій – квартиранти-ґімназисти.
До Вулиці хлопці швидко звикли. Вдень вона була майже порожня: мешканці заробляли на хліб. Жінки-перекупки перепродували на ринку закуплені у селян продукти, деякі чоловіки ходили на службу – це старші, а молоді гультіпаки відправлялися щоранку на розмаїті промисли: у Місті можна було стати на час носильником, картярем, шахраєм, а то й злодієм… Вдень на Вулицю приходили хіба що селяни – до крамничок з чорними від кіптяви шибками й засмальцьованими лядами, де можна було купити гас, ґноти, цвяхи, ухналі, підкови, махоркові цигарки, а ще завжди ходила по Вулиці Каська Гуляй-нога, яка заглядала в кожну крамничку й випрошувала крейцара «на Боже»; припадаючи на коротку ніжку, вона підшкутильгавши до селянок, безцеремонно заглядала їм у бесаги і виманювала хоча б пучечок цибулі, а виманивши, кульгала далі, втішно наспівуючи однієї: «Ти хоч стукай, хоч не стукай, я свій розум маю». Вдень можна було побачити на ґалерейці, якою замикалася Вулиця, золотоволосе янголя – Мадлену, донечку гонористого бляхаря Хараборського, який цинкував відра й баняки, і коли клієнт показував йому пальцем на проїдену іржею дірку, він недбало кидав посудину в кут, зауважуючи: «Не треба мені професорів, я сам є професор від того»; дівчинка гляділа великими здивованими очима на людей і на світ, і ніхто не чув від неї ні слова, ані сміху, кожен мовчки милувався її красою, яка ясніла на тлі обдертих будинків, чорних крамничок, бакаїстої дороги і поламаного тротуару, кожному ставало світло на душі від її синього погляду, і знали всі, що Вулиця безнадійно стемніє, коли світловолосе янголя її покине.
Під вечір Вулиця люднішала: хто повертався з Міста з сяким-таким заробітком, той міг собі дозволити випити келишок монопольки у Шнайдера або піти з набутком додому, чи взяти собі на ніч дівицю, – їх чимало сходилося сюди на промисел бозна-звідки, – або ж спробувати щастя в Шулера, який стояв за складаним столиком на розі, вигукуючи: «Червона виграє, чорна програє!» Якщо такий відчайдух знаходився, то біля столика збирався натовп, дивлячись, як сміливець ставить дві крони, а виграє чотири, ставить чотири і виграє вісім, ставить вісім і виграє шістнадцять, а коли азарт його і далі не покидав, то він програвав усі гроші й виходив з гурту без зароблених удень двох крон.
До Вулиці хлопці звикли швидко, зате довго не могли призвичаїтись до маєстату терціяна Костецького. Коли він ішов коридором ґімназії, всі розступалися перед ним, навіть професура: учителі мінялися, а він оберігав престиж ґімназії вже кілька десятиліть, і ніхто й не помислював, що його можна замінити; одягнутий у чорний костюм і чорну краватку, з тоненькими смужками вусів, з лискучим волоссям, що завжди було розділене рівним проділом посередині й густо напомаджене пахучим брильянтином, він ходив по коридору, ніби й не звертаючи на ґімназистів уваги, а вони, побачивши його, з пустотливих гайдабур ставали враз блакитними дітоньками; під час перерви терціян вряди-годи поглядав на масивний годинник, що поблискував мідним маятником за скляними дверцятами шафи; коли наставав час, він підходив до металевої рейки, яка висіла на гаку поруч з годинниковою шафою, виймав з кишені блискучий молоток і, прийнявши позу жовніра, що стоїть на почесній варті, бив ритмічно молотком по рейці, поки не здійснювалася всесильна його влада: за кілька секунд ґімназія стихала і боязко шемрала у класах в очікуванні таємничого дійства науки.
Тому боязко було хлопцям переходити через кухню повз двері, з яких кожної миті міг вийти сам терціян, і подивом сповнювалися їхні душі при усвідомленні, що Мирон має право жити з ним в одній кімнаті.
Та згодом вони звикли й до маєстату терціяна.
Вулиця, що налічувала не більше ста мешканців, була для двадцятитисячного Міста мовби пробою, в якій проявлялися всі суспільні верстви – патриції, плебеї і жеброта; і коли жеброту уособлювала Каська Гуляйнога, а плебеїв – Шулер, то, безумовно, до патриціїв належали бляхар Хараборський і перш за все терціян Костецький, – так у краплі води можна пізнати властивості моря.
Звичайно, у Місті, а тим більше у далеких і незнаних містах, аристократи ведуть інакший спосіб життя, ніж Костецький і Хараборський, по-іншому мислять, інакше одягаються і мова їх, напевно, відмінна від мови бляхаря і терціяна (Костецький ловив у ґімназії вчені слова, такі незвичні й значимі, він по-своєму вводив їх у вжиток і привчав оперувати ними Хараборського, а також і дружину, щоб не сплохувати з нею на людях), – але ж і жеброта у тих великих містах, без сумніву, належить до іншого ґатунку, ніж Каська Гуляйнога, і шулери там ходять у вищому ранзі, тож співвідношення між суспільними верствами на Вулиці й у великих містах одні й ті ж, і терціянові та бляхареві залишалося хіба що тягнутися до вищого патриціанського кшталту, щоб у наступному поколінні кожен міг вийти із своїм родом за межі Вулиці.
Вечорами, коли Роман з Богданом «кували» латину у своїй кімнаті, а Мирон у своїй, на кухні частенько сиділи удвох Хараборський і Костецький. Удвох, бо жінок до уваги ніхто з них не брав, хоч їх було аж троє: спаралізована бабуся на бамбетлі, по-чернечому покірна Миронова мати біля плити і – на колінах у бляхаря – шестилітнє янголя Мадлена, яка ніколи не лепетала й не сміялася, хоч і не була німою; дівча водило довкола здивованими очима й перебувало наче уві сні, коли все здається несправжнім і тимчасовим, тож треба тихенько сидіти, поки закінчиться сон і вона врешті опиниться в іншому, кращому світі.
Миронова мати подавала на стіл вечерю – що Бог послав: могла це бути навіть печена картопля із саламахою. Бляхар і терціян завжди вечеряли зі смаком, проте їм уявлялися на столі зовсім інші потрави, і Костецький, запиваючи водою пекучу саламаху, завжди говорив про шиночку й ковбаску, накраяні тоненькими плястерками й розкладені по вінцях тарілки, – і «мішанинка» та не звідки-будь, а із крамниці самого Стаха; посередині тарілки – бурячки і краківська муштарда, а содова вода привезена аж із Задвір’я, бо там пляшки набивають газом не з того місця, що в Місті. Миронова мати боязко додавала, що для такого накриття столу найбільше пасує торт у горіховому фольклорі: така назва торта терціянові явно подобалася, бо одного разу, коли Мирон, який чув усе, про що говорилося на кухні, зауважив, що фольклор – це усна народна творчість, батько глибокодумно пояснив йому, що торт і є усний, бо ж чим би Мирон його їв, якби він раптом з’явився у них на столі.
Бляхар і терціян на свята пили порічкове підігріте вино – тоді у них розв’язувались язики, і вони з гідністю, властивою патриціям, розмовляли про політику, про людей, а найбільше про майбутнє дітей, пересипаючи свою мову вченими словами, які напевно вживаються у вищому світі і які підносили їх у власних очах, вивищували над рівнем сірого плебсу. Як не дивно, сусіди розуміли один одного, бо коли терціян, наприклад, категорично заявляв, маючи на увазі срібний посуд радника маґістрату Бертольда, що вся та його «нумізматика» не вартує ні крейцара, то бляхар схвально похитував головою, стверджуючи, що такого непотребу ніхто ніколи не взяв би на свій бойкот – і все.
Від срібла радника Бертольда бляхар і терціян переходили відразу до найзаповітнішого – майбутнього їхніх дітей, які матимуть колись не таку «нумізматику», як радник, а справжній кришталь, спроваджений з самого Відня, бо Мирон стане адвокатом і вибереться назавжди з цієї брудної Вулиці, де людині з порядного дому нема з ким і порозмовляти, ще й батьків забере з собою.
Хараборський поштиво підтакував, бо, хвалити господа, на його долю випав такий льос щастя, що на Вулиці живе сам терціян ґімназії, і йому, професорові від бляхи, не потрібно приходити на брудершафт до Шулера або до Каськи Гуляйноги. До того ж Мирончик таки справді колись вилізе з цієї вуличної дифузори і стане справжнім паном, а тоді він ожениться з Мадленою, бо з неї виросте шляхетна панна, а не якась собі «бісектриса».
Тоді обидва патриції із Вулиці випивали ще по келиху гарячого вина з корицею, і терціян затягав свою улюблену пісню: «Добре їсти, довго спати – Бог здоров’я мусить дати»; після пісні сусіди випивали ще по одній, і тоді бляхар розпочинав своєї: «Ой ну-ну, ой ну-ну, розвеселим родину». Хараборський п’янів швидше від Костецького, бо й за становищем був усе-таки нижчий, він скоса поглядав на пляшку, а коли там залишалося стільки, що ділити на двох не було вже що, виливав решту у свій келих, після якого повторював тільки «ой ну-ну», а згодом і для цього не вистачало сил, і він лише помахував вказівним пальцем, що означало: «ну-ну»; врешті, притуливши до себе Мадлену, Хараборський засинав у кріслі.
Терціян втоплював у напомаджене волосся пальці, воно спадало й прилипало до чола, він похитував журно головою і теж засинав. Аж тоді підводила голову Миронова мати, вклякала і, простягаючи вперед руки, благала Бога, щоб усе, про що говорили чоловіки, справдилося. Саме в цю мить завжди прокидалася спаралізована бабуся і висловлювала свій сумнів, чи так станеться, бо чомусь їй весь час сниться богохульний сон: начебто летить херувимчик, вона просить, щоб він сів їй на долоню, а херувим відказує, що сів би, та не має чим… Щоб такого, не дай Боже, не трапилося з нашим Мирончиком…