«Геть звідси хочу, геть!» – заридав одного разу Мирон перед хлопцями в їхній кімнаті, його розпуку добре розуміли Богдан і Роман, та перед їхніми очима постали враз спаралізована бабуся, мати-черниця, два нещасних патриції з Вулиці й маленька Мадлена, немов діамант на смітнику, і обох жаль узяв і сполошило егоїстичне Миронове горе.
«Не винні вони», – проказав тоді Богдан.
– Ним завжди керували дві сили, – сказав Роман, кивнувши в бік дверей. – Претензійність вуличної еліти і егоїзм…
– Не треба аж так, – звів руку Страус. – Він – невдаха. Як і ти… І теж не зі своєї вини. Це його озлобило.
– Чи не подібне озлоблення на свою посередність вивело з-під мостів, з нетрів і смітників варґатого Беніто з його зграєю, і вони пішли на Рим? Коли люди піддаються незагнузданій силі, тоді народжується те, що нині назвалося фашизмом… Не морщ чола, Богдане, я не наводжу жодних аналогій між Мироном і Беніто… Але повір – кожне зло починається з егоїзму посередності. «Хочу геть звідси!» Сам! Не з батьком, не з матір’ю й нещасною бабусею і навіть не з Мадленою… та що тут говорити… – Роман помовчав, гамуючи біль, що підкотився враз до горла. – Що говорити… Сам! Ти думаєш, то була істерія? Ні, – холодна розсудливість.
– Романе, не заходь надто далеко… Нам було тоді по дванадцять-тринадцять років: звідки та холодна розсудливість? – Страус втомлено сів за стіл, відкинувшись на спинку крісла.
– Неусвідомлена, атавістична… Ось нині: відчув раптом, що може надійти момент, і духовний набуток стане непотрібним баластом, і вирішив на всяк випадок відмежуватися від нього. «Хочу геть звідси!» Нинішній Миронів випад, звісно, ще ні до чого його не зобов’язує, він кожної миті може сказати, що помилявся, але на запасну позицію таки відступив – вивільнив у своїй душі місце грубій силі, яку або прийме, або втече від неї. Як буде зручніше… Ні, Богдане, я не хочу зопалу вішати на товариша всіх здохлих псів, проте нині кожен з нас вибирає потрібну для себе позицію, тож і я маю право оцінити людей, які мене оточують у критичну хвилину. З ким я буду? Хто буде зі мною? Вулиця… її злий феномен полягає не в тому, що мешканці прагнули вилізти з біди, а в тому, що ті прагнення породжували погорду, зневагу до бідності, егоїзм…
Страус мовчав. Замовк і Роман, помітивши його відсутність: Богдан пильно дивився на кахлі, ніби досі їх не бачив; поглянув у той бік і Роман. Зображення на кахлях справді були цікаві, в їх різноманітності всяк міг знайти співзвучний для свого настрою сюжет…
Святий Миколай злагіднив суворий погляд, в його очах осіла тепла тінь – може, це було співчуття до стривожених людей; він уже не погрожував пальцем, а тільки застерігав, просив бути уважним і розсудливим, щоб не допустити якогось необачного кроку. Мандрівник звів до Миколая голову, ніби просив у нього поради, і в мандрівникові Роман побачив себе: він у цю мить відчув свою безпорадність, одинокість. «Мабуть, там, на першій лінії вогню, людина, воюючи, вмираючи і виживаючи, помножується на тисячі таких, як вона, стає більшою, великою, творить частку потужного людського огрому, і смерть частки не означає смерті цілого; а тут, на Лисинці, я нині раптом змалів у мільйон разів, я почуваю себе безпомічним перед стихією, марним, мізерним, і моя праця, якій я присвятив життя, здається не вартою ні гроша, вона крихітна, нікчемна, незначна, як і я сам перед лицем такої сили, як фашизм, спущений з ланцюга.
Fasces – пучок пруття з сокирою посередині в’язки. Емблема Римської імперії, яку носили ліктори попереду імператорів на знак їх необмеженої влади. Без жодних вуалей прийнята італійською партією Fascisma. А світ очима окремих людей, – окремих, а не гурту, – мовчки дивився, як авантюрист Муссоліні цинічно, на очах у всієї Європи, розв’язував цей пучок шпіцрутенів, щоб шмагати ними не бунтівників, не протестантів, а весь народ. Шмагати без упину, ґвалтувати заради ґвалту, карати заради кари, вивільненою сокирою стинати голови без суду задля страху; фашист став слідчим, суддею і судовим виконавцем в одній особі; фашизм розповзається, як метастази раку, – і горять стоси книг на Унтер-ден-Лінден у Берліні, і горить «Герніка» в Іспанії. Символом удосконаленого фашизму в Німеччині стає страшна, відверта своєю суттю емблема – череп з перехрещеними кістками: до смерті засуджуються не окремі люди, а цілі народи; фашисти вигадують нові й нові герби, щоб назавжди порвати з національними традиціями, щоб тяжіння до традицій, яке є основою опору насильницьким нововведенням, ліквідувати раз назавше, бо з безликою масою, що пустилася свого берега, легше розправлятися, брати її на абордаж; фашизмові заважають культура, творчість, естетика, вироблені віками звичаї і стосунки між людьми, етика, совість, жаль, співчуття, щирість – усі ці категорії, які відрізняють людину від тварі, фашизм знищує, і людина, позбавлена їх, стає гіршою від звіра, бо й тварина вірна звичаям свого стада.
І все це зродилося на очах вихованої дев’ятнадцятим століттям Європи!
Як воно могло трапитися? Історик, який народиться після війни, неминуче поставить перед собою таке питання і в анналах світової філософії шукатиме відповіді на нього; він без особливих зусиль знайде книжку німецького філософа, який у молодості, служачи санітаром у прусській армії, плакав над жертвами битви під Седаном, і з того жалю над людським безсиллям зродилася в мислителя погорда до слабших, і він потім усе своє життя присвятив пошукові ідеалу сильної людини, назвавши її надлюдиною, потоптав виплекані історією людства принципи гуманності, закликав людство позбутися сумління, стати по той бік добра і зла, виховати в собі жорстокість, не боятися вбивати слабших, ступати по трупах до самовинищення, усувати всіх, хто заважає крокові надлюдини, і, втомившись дослідженням таких категорій, як садизм, безжалісність, жорстокість, філософ урешті збожеволів, але виховав своїми книгами безумців і злочинців, котрі в хвилину людської втоми і збайдужіння допадаються до скриньки Пандори і випускають на світ найстрашнішу заразу – ідею знищення в ім’я знищення. Ім’я цього філософа Ніцше.
Не соромся, мій добрий приятелю Страусе, назвати нині це ім’я: виплодки Ніцше зірвалися з прив’язі.
Що робити мені? Та хіба те, що робить цей зображений на кахлі мандрівник: звести очі угору до свого божка і просити в нього поради. Ми ж нічого не означаємо. Що таке троє людей супроти сили, яка завоювала всю Європу і йде далі?.. Не те я говорю – треба брати зброю в руки, треба нині зробити остаточні розрахунки і запропонувати свій винахід військовому комісаріатові. Ха… Хіба вони матимуть час його вивчати – тепер, коли над головами рвуться снаряди? Поки я доберуся до комісара, мене вб’ють, і принесу я не більше користі, ніж черв’як… А зрештою, хто ті, які назвали себе людьми? Може, для вищих істот ми ті ж черв’яки? Ми ж піддаємося найнижчому інстинкту – кровожерству, ми не вміємо порозумітися з найближчими сусідами… Бджоли! Філософ Метерлінк вважає їх розумними істотами. А якщо насправді в них є інтелект, то ще не знати, чи вони вважають собі рівним Метерлінка? Людина безнадійно зарозуміла: не вміючи знайти спільну мову з єдинокровними братами по планеті, вона хоче здолати швидкість звуку, хоче збагнути швидкість світла, прагне перемогти земне тяжіння, мріє зустрітися з інопланетними істотами і не задумується над тим, що ті істоти можуть оцінити людину не вище, ніж людина блоху. Та вони напевно нас знищили б нині за те, що ми зневажили священний закон природи, котрий утверджує життя, а не смерть.
А може, природа випробовує сьогодні людство – останній і тому такий недосконалий продукт свого творення? Ви погляньте, яка доцільність існує у рослинному і тваринному світах. Яка гармонія! Може, тому, що ці світи створені раніше від людей і вони встигли удосконалитися, а людина перебуває ще в стадії творення? Бо чому одному випадає щастя, а іншому горе, одному ґеній, а другому ідіотизм, комусь краса, а комусь потворність?.. Нас природа поставила перед собою, мов перед незрозумілою машиною, механіки якої ми не знаємо… То якщо весь світ непізнаний, як же тоді ми можемо пізнати логіку окремих речей – хоча б нинішньої події?
Господи, як легко стати песимістом… Де ж ділася моя виплекана роками оптимістична перспектива праці? Почекай, Богдане… Я, старий атеїст, вдамся зараз до Біблії. Послухай. Бог створив людину шостого дня. Людина була найкращим його творивом, і втомлений Господь вдовольнився її зовнішністю. Тепер Господь спочиває, в нього ще неділя, і нам протягом цього довгого дня Божого відпочинку полишено право вдосконалювати свій внутрішній світ самим. Тому ми мусимо пізнавати невідоме без Божої допомоги, а пізнаючи, робимо помилки, сердимо природу, і вона нам помщається. Ми іноді втомлюємося, стаємо на мить байдужими, а тоді з нас самих виповзає закладений природою порок. Природа умисне його заклала – для нашого випробування і гарту. Щоб ми самі на своїх помилках училися. Вона ще довго чекатиме, поки ми станемо розумними і добрими. Вона витримає ще не одне наше випробування. А нинішня війна – це одне із них. Людство вийде з неї духовно кращим, проте заплатить тяжкою ціною за мить своєї байдужості».
…Філософ, зображений на кахлі, розгорнув пергаментний сувій, і Страус з острахом почав вдивлятися в письмо, котре мусило бути на сьогодні пророчим; він боявся прочитати в ньому присуд людському поступові й цивілізації, на які замахнулася злочинна рука. Страус напружив зір і відчитав у першому рядку слова, які принесли йому полегшу: були вони не оптимістичні, але й не вселяли в душу безнадії; слова ті змусили Страуса заглянути в історію людства, яке не один уже раз ставало на грань катастрофи, проте завжди знаходило в собі силу перемагати зло, коли воно виповзало на світ із своїх тайників. Були це слова, написані латиною: «Nihil nоvо». Ніщо не нове, подібне вже було. Втікав колись із палаючого Риму навіжений Нерон, а до людей вертався великий самовбивця Сенека; застилалося колись небо млосними димами інквізиції, а як вони розвіювалися, з попелищ виходили на світ Бруно, і Сервантес, і Ґойя; утікали з Балканів на свої землі османи, а народи вітали Вазова і Караджича; розпинав Микола І на шибеницях п’ятьох царів волі, а на їх місце ставали Лєрмонтов і Шевченко; навіть Наполеон, який скасував у Німеччині феодалізм, а в Іспанії інквізицію, мусив врешті-решт переконатися, що грубою силою нічого не доможешся, бо дух людини завжди сильніший від меча.
Як може увінчатися перемогою кривавий марш парвеню Шікльґрубера, який цинічно і на весь голос заявив, що перетворить світ у єдиний концтабір, де кожен, хто залишиться живим, займе точно визначене йому місце для рабської і бездумної праці на «юберменшів». Вулик! Цей зразок порядку сподобався Миронові… Та ні, не треба ображати бджіл. Шікльґрубер хоче зробити світ табором, про який мріяв Ніцше! Ще в минулому столітті. Що ж, усі філософські системи виникають задовго до своєї реалізації. Отож тоді, коли європейський міщанин почав розчаровуватися в революціях, від яких чекав створення протягом дня Царства Божого на землі, а воно не приходило, і він запродував свою душу золотому теляті, тоді, коли ті революції таки назрівали, а привид нового соціального ладу набирав конкретних рис, загрожуючи перемінити світ, німецький філософ, який знав хистку вдачу дрібного буржуа, висунув для нього ідею сильної людини, котра вийде з міщанського середовища і виведе міщанина із залежного животіння до влади. Ідея міцної особистості була не новою. Ібсенівський Бранд теж кидав максималістський клич: «Все або ніщо», ганьбив слабодухів, які міняли високі ідеали на косяк риби, глузував з гномів, що викрикували славу своїм предкам – голіафам. Ібсен навіть неволю схвалював, бо вона спонукує до боротьби за свободу. Подібні ідеї проповідував і Ніцше. Бранд проклинав тих, які хочуть убити в людині здатність страждати й ненавидіти, і Ніцше вважав, що страждання – це вища мета людей. В чому ж річ? А в тому, що Ібсен вивищував ідею сильної людини людинолюбством, прагненням витягнути слабших з духовної немочі, а Ніцше закликав фізично розправлятися із слабшими, пропонував визволяти суспільство від пороків засобом найтяжчого гріха – насильством. Ібсен закликав виховувати воїна, який виходить на арену із шпагою, Ніцше – ката з прив’язаною до пояса сокирою, якого покидьки, що виповзли з-під італійських мостів і з німецьких сутерин, взяли собі за ідеал. І сповзла філософія Ніцше від «Заратустри» до «Майн кампф», струсила з себе позлітку протиміщанської войовничості і стала символом віри моральних деґенератів. Сказав-бо Ґете: «Людський набрід нічого так не боїться, як розуму».
То чи ж має перспективу гарнізон карних злочинців, озброєних ідеологією людиноненависництва, покорити людство? Ніколи. Суспільство, в якому невігласи стали ватажками, самовільно присвоївши собі звання докторів, суспільство, якому заважає вільна творчість людей, а мистецтво загрожує його існуванню, суспільство, в котрому єдиною істиною визнається спосіб мислення правителя, де сила превалює над мислю, де засуджуються до кари смерті Ейнштейн і Манн, а твори Маркса і Гейне – до спалення на вогнищі, не є, власне, суспільством, а зграєю скажених псів, яка буде знищена людьми. Nihil nоvо: коли правителі Риму пройнялися ідеєю світового панування, Рим загинув.
«У такому розумінні історичного й сучасного – мій оптимізм. А оптимізм – це первісний людський інстинкт, наріжний камінь людського існування, і знищити його можна тільки разом з людиною… Шановний Страусе, а не подумав ти, що оптимізм може стати і злом – якщо людина, вірячи в добро, перестає за нього боротися?»
«…Вони обидва все життя провели у створених ними самими світах, які не мають жодного зв’язку з реальністю, – гасив обурення на товаришів Мирон, сидячи у своїй кімнаті. – Створили умисне, щоб відмежуватися від самих себе – боязливих, самолюбних, грішних, – і, озброївшись знаннями й гуманними ідеями, таврують тих, які не одягають масок або ж зривають їх з облич у відповідний час. Як я… В мене теж є належна ерудиція, я не гірше за них розумію штуку, я теж мав би чим заслонитися від своїх гріхів – вони у нас однакові. А навіщо? Навіщо ховатися тепер у естетські мудрування, у туманність науки: що це все вартує перед силою, яка нині вивільнилася з пут? Треба негайно брати час за горло, щоб він тебе не полишив знову у безсиллі; кому ти потрібний зі своєю літературою, мистецтвом, теоретичною наукою – немічний. Бери силу, звідки вона дається, а тоді зможеш її використати для своїх потреб і своїх ідей… Зірвіть маску благопристойності, як я, вона вже не потрібна. Але ж ні – один і далі обкладає себе формулами, які з наукою мають стільки спільного, як хімія з алхімією, і сподівається винайти таке, яке ніхто винайти не може, а другий і далі на кожний випадок життя цитує «Фауста», не задумуючись над тим, що поема Ґете застаріла ще за життя автора, бо писав він її так довго, що за той час змінилася суспільна свідомість – від розгубленості перед всесильністю природи до перемоги людської мислі над нею. І зі слів Фауста «Спинися, мить!» можна хіба що поблажливо посміятися, бо за час творення поеми відбулася французька революція з її піднесенням і занепадом, вийшов на світову арену і зійшов з неї Наполеон, а всіляку містику переміг своїми дослідженнями Кюв’є, котрий підготував наукову революцію Дарвіна… За життя поета застаріла поема, а ти цитуєш її нині, коли війна ламає світ!..
Ось вам, хлопці, віз і перевіз. Життя мчить, мов колісниця Феба, зігріває і спалює, світить і затьмарює, і толочить на гамуз мрійників, і минає тих, котрі встигли розступитись перед нею, і вивозить на вершину сильних сміливців, які зуміли вчепитися за її розвору. Бо ж мовив Заратустра: «Велике світило, до чого ти звелось би, якби не було в тебе тих, кому світиш?» Світиш для тих, хто зумів сісти на розвору колісниці, і немає на ній місця минулому, закутаному в леґенди, перекази, поеми й афоризми; з минулого можна взяти з собою в дорогу тільки те, що практично потрібне – як-от одяг і шмат сала з часником, а все інше треба залишити і заборонити йому переступити наш поріг. Мовив Заратустра: «Я люблю тих, хто дає людям майбутнє і позбавляє їх минулого». В минулому я був слабким, нічого не зумів створити для себе, а тому в мене його немає. Я поривався до висот, а не бачив розвори колісниці, за яку можна вчепитися, і мене били й виганяли із світлиць у свинарник. А тепер бачу силу, яка захопить мене з собою, – війну, і я увійду в неї з піднесеною головою, хай сила вирішить мою долю.