– А до чого будете прикладати печатку? – поцікавився пан Володийовський.
– В такому вузькому колі можете не церемонитись, пане Міхале. Не я прикладатиму печатку, а мій канцлер. То собі завчасу занотуйте!
Тут пан Заглоба глянув із гордістю й авторитетом по присутніх, аж пан Рендзян схопився з лавки, а пан Станіслав Скшетуський буркнув:
– Honores mutant mores!20
– Навіщо мені канцелярія, питаєте? Ось послухайте, – продовжував пан Заглоба. – Спочатку визнайте, що всі лиха, які на батьківщину нашу впали, вважаю, ні з якої іншої причини не прийшли, як від розпусти, сваволі та розкошів… Меду, пане Міхале… Від розкошів, кажу, які, як зараза, нас точать. Але передусім через єретиків, котрі все сміливіше від справжньої віри відступають, блюзнірствують, кривдячи Матір Бога нашого, котра від таких неподобств у справжню тугу впасти могла б.
– Правду кажете, – хором озвалися лицарі, – дисиденти першими пристали до ворогів, і хто зна, чи не самі їх привели?!
– Exemplum великий литовський гетьман!
– Але що в цьому воєводстві, де я є реґіментарем, також єретиків достатньо, як у Тикоцині, так і в інших містах, тому для набуття на початок Божого благословення для нашої місії треба видати універсал, аби хто в помилках живе, має три дні, щоб навернутися, а в тих, хто цього не зробить, маєтки конфіскувати на користь скарбу військового.
Лицарі здивовано перезирнулися. Знали, що не бракує панові Заглобi клепки в голові і знається він на фортелях, але не припускали, щоб пан Заглоба був таким діячем і так досконало вмів публічні справи чинити.
– І ви ще питаєте, – промовив тріумфуючи пан Заглоба, – звідки я візьму грошей на військо?.. А конфіскації? А всі багатства Радзивілла, які таким чином перейдуть у власність війська?
– Та чи буде закон по нашому боці? – засумнівався пан Володийовський.
– Зараз такі часи, що хто має шаблю, той і закон! А яке право мають шведи й усі ці вороги, які на теренах Речі Посполитої нишпорять?
– І то правда! – погодився пан Міхал.
– І цього не досить! – розпалився пан Заглоба. – Другий універсал буде стосуватися шляхти Підляськогo воєводства і цих земель у сусідніх воєводствах, які ще не окуповані, щоб до посполитого рушення ставали. Шляхта має челядь озброїти, щоб нам піхоти не бракувало. Знаю, що не один би радий піти, але за якимось указом і за якимось урядом роззирається. Тож будуть мати й уряд, і універсали.
– У вас і справді стільки ж розуму, скільки у великого коронного канцлера! – вигукнув пан Володийовський.
– Меду, пане Міхале!.. Третє послання вишлю до Хованськогo, щоб забирався під три чорти, бо його з усіх міст і замків викуримо. Щоправда, вони тепер стоять у Литві спокійно і замків не чіпають, але козаки Золотаренка грабують, загонами по тисячі і дві їздять. Нехай їх вгамує, бо інакше ми ними займемося.
– Звісно ж, ми могли б це зробити, – погодився Ян Скшетуський, – та й військо не буде застоюватися.
– Міркую я над цим і тому до Волковиська сьогодні нові роз’їзди пошлю, але et haec facienda, et haec non omittenda21. Четверте послання хочу надіслати нашому королеві, гідному панові, щоб його в смутку втішити, що є ще такі, хто його не покинув, що є серця і шаблі, готові на його поклик. Нехай на чужині має хоч таку втіху наш батько, наш улюблений пан, наша кров ягеллонськa, що поневірятися мусить. Ось так.
Тут пан Заглоба поперхнувся, бо вже добряче хильнув, і врешті заридав жалісливо над королівською долею, а пан Міхал зараз же взявся йому вторити, дещо тонше, а пан Рендзян шморгав носом або вдавав, що ридає. Оперли пани Скшетуські голови на свої руки і сиділи мовчки.
Тиша тривала якийсь час, аж ураз пан Заглоба розізлився.
– Що мені там електор! – крикнув він. – Якщо уклав пакт із прусськими містами, то нехай і виступає в поле проти шведів, хай не працює на обидві сторони, хай зробить те, що вірний ленник має робити, і на захист свого сюзерена та добродійника виступити.
– Та хто там зна, чи він ще за шведів не виступить? – припустив Станіслав Скшетуський.
– Зі шведами змовиться? То я йому скажу! Прусський кордон недалеко, а в мене є кілька тисяч шабель на поклик. Заглобy в поле не виведе! Як мене тут бачите, доки я реґіментар над цим чесним військом, доти його вогнем і мечем хреститиму. Немає провіанту, гаразд! Знайдемо його досить у прусських поселеннях!
– Матінко Божа! – верескнув пан Рендзян. – Ваша вельможність навіть коронованим головам рівна.
– Зараз же до нього я напишу: «Милостивий електоре! Досить кота за хвіст тягнути! Досить викрутасів і марудства! Виходьте проти шведів, а ні, то я з відвідинами до Пруссії приїду. Не може бути інакше». Чорнила сюди, пер, паперу! Рендзяне, поїдете посланцем!
– Поїду! – погодився орендар із Вонсоші, втішений такою довірою.
Але поки підготували для пана Заглоби чорнило, пера та папір, гамір вчинився перед оселею й юрба жовнірів заполонила простір перед вікнами. Одні кричали Vivat, інші галасували по-татарськи. Пан Заглоба з товаришами вийшов побачити, що діється.
З’ясувалося, що це привезли ті октави, про які пан Заглоба згадував, від самого вигляду яких втішилися тепер жовнірські серця.
Пан Стемпальський, управитель Білостока, підійшов до пана Заглоби та виголосив цілу промову:
– Ясновельможний пане реґіментарю! З того часу, як безсмертної пам’яті пан маршал Великого князівства Литовського приписав білостоцьке майно на утримання Тикоцинського замку, я, будучи того маєтку управителем, вірно і чесно весь чинш на користь того ж таки замку збирав, що реєстрами можу перед усією Річчю Посполитою довести. Так понад двадцять років працюючи, я забезпечував замок порохом, гарматами та провіантом, маючи це за священний свій обов’язок, аби кожен гріш там ішов, куди ясновельможний маршал Великого князівства Литовського йти йому наказав. Але коли у важкі часи Тикоцинський замок залишився ворогів вітчизни найбільшою в цьому воєводстві підпорою, то я спитав у Бога й у власної совісті, чи повинен йому і далі служити, чи не краще буде ці достатки та військове спорядження, з цьогорічного чиншу накопичених, у руки вашої вельможності віддати?
– Краще… – обірвав його серйозно пан Заглоба.
– Про одне лиш прошу, щоб ваша вельможність перед усім військом засвідчила і письмово мені дала розписку, що нічого з того майна я на власну користь не обернув і все в руки Речі Посполитої, яку тут ясновельможний реґіментар репрезентує, я здав.
Пан Заглоба кивнув головою на знак згоди і зараз же взявся переглядати реєстр.
Виявилося, що, крім октав, на горищах амбарів захованих, є ще й триста німецьких мушкетів дуже порядних, двісті московських бердишів для піхоти, для захисту мурів і валів, і шість тисяч злотих готівкою.
– Гроші між вояків розділіть, – наказав пан Заглоба, – а щодо мушкетів і бердишів…
Тут він роззирнувся навколо.
– Пане Оскерку, – запропонував ватажок, – візьміть їх і пішу хоругву сформуйте. Є тут трохи піхоти, що від Радзивілла втекла, а скількох бракує, стількох із простолюду доберете.
Після цього він звернувся до всіх присутніх:
– Шановне панство! Є гроші, є гармати, буде піхота і провіант. Ось таке моє командування на початок!
– Vivat! – гукнуло військо.
– А тепер, шановне панство, всі пахолки нехай ідуть у села по заступи, лопати та мотики. Укріплений табір будемо будувати, другий Збараж! І не має значення, товариш не товариш, не треба соромитись лопати і до роботи братися!
Сказавши це, пан реґіментар повернувся до своєї квартири, а його провели вигуками вояки.
– Далебі, цей чоловік має голову на плечах, – сказав Яну Скшетуськoму пан Володийовський, – і все налагоджується.
– Тільки б Радзивілл не зараз надійшов, – зауважив Станіслав Скшетуський, – бо він вождь, другого якого немає в Речі Посполитій, а наш пан Заглоба добрий до забезпечення табору продовольством, але не йому рівнятися з таким воїном.
– Це правда! – погодився пан Ян. – Коли до цього дійде, будемо йому порадами допомагати, бо на війні він менше розуміється. Врешті, закінчиться його командування, як тільки пан Сапєгa підійде.
– Але до цього багато доброго ще може зробити, – додав пан Володийовський.
Військо мало суттєву потребу хоча б у якомусь командирі, навіть пан Заглоба для цього годився, бо з дня виборів кращий лад запанував у таборі. Наступного дня взялися насипати вали над білостоцькими ставами. Пан Оскеркo, котрий у чужоземних військах служив і на мистецтві насипання оборонних споруд знався, керував усією роботою. Він за три дні спорудив вельми потужні шанці, справді трохи подібні на збаразькі, бо фланги і тил їхній захищали болотисті ставки. Вигляд споруди зміцнив серця жовнірів. Все військо відчуло, що має якийсь ґрунт під ногами. Але ще більше збадьорився дух на вигляд припасів продовольства, які везли цілими валками. Щодня гнали до шанців воли, вівці, свині, щодня приїжджали фіри, що везли всіляке зерно та сіно. Дехто приходив аж із Луковської землі, ще дехто – аж із Візненської. Прибувало також щораз більше дрібної та більшої шляхти, бо коли звістка розійшлася, що вже є уряд, військо та реґіментар, то більше з’явилося в людях довіри. Мешканцям важко було годувати «цілу дивізію», але, по-перше, пан Заглоба про це не питав, а по-друге, краще було віддати війську половину, а залишки у спокої споживати, ніж бути в небезпеці щомиті втратити все від свавільних зграй, які плодилися рясно та нишпорили, як татари, та яких пан Заглоба наказав роз’їздам переслідувати і винищувати.
– Якщо він таким самим виявиться гетьманом, як і господарником, – подейкували про нового реґіментаря в таборі, – то Річ Посполита ще не знає, якого великого має чоловіка.
Сам же пан Заглоба згадував із певним неспокоєм про прихід Янушa Радзивіллa. Пригадував собі всі перемоги воєводи, і тоді постать гетьманська набувала потворного вигляду в уяві нового реґіментаря, і він подумки собі казав: «Ой, чи хтось зможе цьому змієві протистояти!.. Я казав, що нехай лиш мені попадеться, але він мене, як сом качку, проковтне».
Й обіцяв собі під присягою не давати генеральної битви Радзивіллoвi. «Буде облога, – думав він, – а це завжди довго триває. Можна також буде і трактатів наштампувати, а за цей час пан Сапєгa підійде».
На випадок, якщо б не підійшов, вирішив собі пан Заглоба слухатись у всьому Янa Скшетуськогo, тому що пам’ятав, як високо князь Ярема цінував цього офіцера та його військові здібності.
– Ви, пане Міхале, – промовляв пан Заглоба до пана Володийовськогo, – саме для атаки створені, то й із роз’їздом, навіть значним, можна вас засилати, бо ви, як вовк на овець, на ворога вмієте налягти. Але якби вам над усім військом гетьманувати доручили, хто зна! Хто зна! Розуму в голову не запхаєш, бо його на продаж немає, а пан Ян – це реґіментарська голова і, якби мене не стало, він один міг би мене замінити.
Тим часом долинали різні звістки. То доносили, що Радзивілл вже йде через Пруссію електора, іншого разу, що, побивши військо Хованськогo, зайняв Ґродно і звідти прибуде з великою потугою. Але були і такі, хто стверджував, що це не Радзивілл, а Сапєгa розбив Хованськогo з допомогою князя Міхала Радзивіллa. Роз’їзди, однак, не привозили жодних певних звісток, крім тих, що під Волковиськом зібралася купа людей Золотаренка, у складі близько двох тисяч воїнів, і місту загрожує. Вся околиця палала вже вогнем.
Через день після роз’їздів стали з’являтися й утікачі, котрі підтвердили цю звістку, додаючи при цьому, що міщани вислали делегатів до Хованськогo та Золотаренка з проханням змилостивитися над містом, на що отримали від Хованськогo відповідь, що це розбійницька ватага, яка не має з його військом нічого спільного. А щодо Золотаренка, той дав міщанам пораду, щоб відкупилися, але вони, як убогі люди, після нещодавньої пожежі і кільканадцятьох грабежів, не мали чим.
Благали тому про милосердя пана реґіментаря, щоб їм на виручку поквапився, поки перемови про викуп ведуть, бо пізніше не буде вже часу. Пан Заглоба вибрав півтори тисячі добрих вояків, між ними й ляудaнську хоругву, і, покликавши пана Володийовського, наказав йому:
– Ну, пане Міхале, час показати, що ви вмієте! Підете під Волковиськ і зітрете з лиця землі тих гультіпак, які беззахисному місту погрожують. Не в новину вам така експедиція, тому гадаю, що честю вважатимете, що вам цю місію доручаю.
Тут він звернувся до інших полковників:
– Сам я мушу в таборі залишитись, бо вся відповідальність лежить на мені, це по-перше! А по-друге, не гоже моїй гідності на розбійників експедиції влаштовувати. Хай краще Радзивілл надійде, то вже у великій війні покажеться, хто кращий – пан гетьман чи пан реґіментар.
Пан Володийовський вирушив охоче, бо нудився в таборі і сумував за бойовими діями. Особовий склад хоругви також виходив охоче, зі співами, а реґіментар стояв кінно на валу, благословляв їх і хрестив на дорогу. Були навіть такі, хто дивувався, що пан Заглоба так урочисто той роз’їзд проводжає, але він пам’ятав, що і Жолкєвський та інші гетьмани мали звичай перехрестити хоругви, що йдуть до бою. Врешті-решт, він усе любив робити урочисто, бо це його авторитет в очах жовнірів підіймало.
Однак як тільки хоругви зникли вдалині, відразу ж став за них непокоїтись.
– Яне! – закликав він. – А може, посилити б іще пана Володийовського людьми?
– Дайте, батьку, спокій, – замахав руками пан Скшетуський. – Панові Володийовському в таку експедицію вирушати – те саме, що яєчню з’їсти. Бoжe милий, та він усе своє життя нічого іншого й не робив.
– Бa! А якщо його завелика сила обступить?.. Nec Hercules contra plures.
– Та що тут про такого жовніра балакати. Він усе добре підготує, перш ніж ударить, а якщо там сила завелика, то відхопить, що вдасться, і повернеться, або сам пришле по допомогу. Може батько спати спокійно.
– Ага! Я знав, кого посилати, але кажу ж вам, що мусив мені цей пан Міхал щось зробити, таку маю до нього слабкість. Крім небіжчика пана Підбийп’яти, до нікого я так не прихилявся. Не може бути інакше, щось мені той молодик поробив.
Так спливло три дні.
До табору безперервно звозили провіант, добровольці також приходили, але про пана Міхала не було ні слуху ні духу. Неспокій пана Заглоби наростав і, незважаючи на заспокоєння пана Скшетуськогo, що так рано не міг ще пан Володийовський з-під Волковиськa повернутися, вислав пан Заглоба сотню петигорців пана Кміцицa на розвідку.
Але роз’їзд канув у безвість і знову спливло два дні без вістей.
Аж сьомого дня лише з сірими, туманними сутінками пахолки, відправлені за отавою в Бобровники, повернулися похапцем знову до табору з інформацією, що бачили якесь військо, що виходило з лісів за Бобровниками.
– Пан Міхал! – зрадів пан Заглоба.
Але пахолки заперечили. Не поїхали назустріч їм саме тому, що бачили якісь чужі знаки, яких у війська пана Володийовськогo не було. При цьому сила йшла велика. Пахолки є пахолки, не вміли навіть точно полічити. Одні казали, що зо три тисячі, інші – що п’ять, а то й більше.
– Я візьму двадцятьох коней і поїду назустріч, – запропонував пан ротмістр Липницький.
Поїхав. Минула година, друга, аж врешті дали знати, що наближається не роз’їзд, а велике військо. І невідомо чому, аж прогриміло враз по табору:
– Радзивілл іде!
Звістка ця, немов вогняна іскра, вибухнула і стрясла весь табір. Жовніри висипали на вали, на деяких обличчях з’явився переляк. Не шикувалися в належному порядку. Лише піхота пана Оскерка зайняла вказані місця. Натомість між добровольцями посіявся переполох. З вуст в уста передавали найрозмаїтіші звістки: «Радзивілл повністю знищив пана Володийовського і роз’їзд пана Кміцица, який вирушив йому на допомогу», – подейкували одні. «Жоден свідок цієї поразки не втік», – казали інші. «А тепер і пан Липницький наче крізь землю провалився». «Де реґіментар? Де реґіментар?»