– Таких нам зараз треба, більше ніж будь-коли! – кивали головами слухачі.
А коли багато і без того про надзвичайні вчинки пана Заглоби чули, про що легенди по всій Речі Посполитій ходили, коли і про свіжі випадки в Кейданaх, як-от звільнення полковників і Клеванська битва зі шведами, підтверджували оповідки чоловіка, слава його зростала щораз більше, і купався в ній пан Заглоба, як у сонячному промінні, в усіх на очах, серед інших променистіший і яскравіший.
– Якби таких тисяча було в Речі Посполитій, не дійшло б до того, що сталося! – повторювали в таборі.
– Дяка Богові, що хоч одного маємо між собою!
– Він перший Радзивіллa зрадником назвав.
– І чесних людей із його рук видряпав, і дорогою шведам під Клеванами так під хвоста дав, що навіть свідок звідти не втік.
– Першу перемогу саме він здобув!
– Дасть Бог, не останню!
Полковники Жеромський, Котовський, Якуб Кміциц і Липницький споглядали також на пана Заглобу з великою повагою. Видирали його з рук у руки і питали його поради в усьому, захоплюючись його винятковою розсудливістю та мужністю.
Самі ж радилися тепер про важливу справу. Вони, щоправда, послали делегатів до воєводи вітебського, щоб приїжджав прийняти командування, але оскільки ніхто добре не знав, де зараз пан воєвода перебуває, то гінці поїхали, і немов у воду канули. Були звістки, що їх роз’їзди Золотаренка схопили, які тинялися під Волковиськом, грабуючи на власну руку.
Вирішили тоді полковники біля Білостока вибрати тимчасово реґіментаря13, котрий би аж до приїзду пана Сапєги обов’язки командувача над усіма виконував. Зайве казати, що, за винятком пана Володийовськогo, кожен полковник себе мав на увазі.
Розпочалися процедури та вербування. Військо оголосило, що хоче брати участь у виборах, і то не через депутатів, а загальним голосуванням, яке з цією метою і було влаштовано.
Пан Володийовський, після наради зі своїми товаришами, запропонував кандидатуру пана Жеромськогo, котрий був доброчесною людиною, серйозною, і при цьому імпонував військам своєю красою та сенаторською бородою до пояса. Жовнір він був управний і досвідчений. Сам він із вдячності підтримував кандидатуру пана Володийовськогo, але пани Котовський, Липницький та Якуб Кміциц на таке не хотіли пристати, стверджуючи, що не можна наймолодшого віком вибирати, бо реґіментар має і перед громадянами найбільший репрезентувати авторитет.
– А хто ж тоді найстарший? – цікавилися численні голоси.
– Найстарший дядько! – зарепетував раптом пан Рoх Ковальський таким гучним голосом, що аж усі обернули голови в його бік.
– Шкода тільки, що хоругви не має, – зітхнув пан Яхович, намісник пана Жеромськогo.
Але інші стали гукати:
– То і що з того?! Чи то нам обов’язково полковника треба обирати?.. Чи це не в нашій компетенції? Чи це не in liberis sufragiis14? Навіть королем дозволено будь-якого шляхтича обрати, не те що реґіментарем.
Аж тут пан Липницький, котрий не схвалював кандидатури пана Жеромського і намагався будь-яким способом його вибору не допустити, узяв слово:
– Правду кажете! Дозволено вам голосувати, як подобається! А якщо не оберете полковника, то на краще вийде, бо не буде нікому ні кривди, ні invidio15.
Тоді вчинився страшезний галас. Численні голоси закликали: «Голосувати! Голосувати!» Інші ж додавали: «А хто тут за пана Заглобy славетніший? Хто більший лицар? Хто досвідченіший жовнір? Пана Заглобу просимо. Хай живе пан Заглоба! Хай живе реґіментар!»
– Хай живе! Хай живе! – верещало щораз більше горлянок.
– На шаблі упертих! – лементували гарячі голови.
– Немає упертих! Unanimitate!16 – відповідав натовп.
– Хай живе! Він Ґуставa-Адольфa здолав! Він Хмельницькому сала за шкуру залив!
– І полковників урятував!
– І шведів під Клеванами розбив!
– Vivat! Vivat! Заглоба наш dux!17 Vivat! Vivat!
І юрба взялася підкидати шапки, бігати по табору та шукати пана Заглобy.
Той здивувався і розгубився першої миті, бо посади не домагався, хотів її для пана Скшетуськогo і на такий перебіг подій не сподівався.
Тому коли кількатисячний натовп став вигукувати його прізвище, дихання йому перехопило, і чолов’яга розчервонівся, як буряк. Тут обступили його товариші, але в піднесенні тлумачили собі все зовсім інакше, бо побачивши зніяковіння чоловіка, закричали:
– Дивіться! Як панночка зашарівся! Його скромність не менша, ніж мужність! Хай живе і хай нас до вікторії веде!
Тим часом підійшли і полковники, радi не раді, вітаючи обранця, а дехто, може, навіть радий був, що суперників не вибрали. Пан Володийовський тільки вусами ворушив, не менше за пана Заглобу здивований, а пан Рендзян, вирячивши очі та розтуливши рота, дивився з недовірою, але й повагою на пана Заглобу, котрий повільно до тями повертався, а за мить узявся в боки і голову догори задер, приймаючи з відповідною гідністю поважні привітання.
Першим вітав його пан Жеромський від полковників, а потім від війська виголосив дуже розлогу промову пан Жимирський, товариш із хоругви пана Котовськогo, цитуючи сентенції різних мудреців.
Пан Заглоба слухав і головою кивав. Коли ж нарешті оратор закінчив, пан реґіментар виголосив свою промову такими словами:
– Шановне панство! Якби хтось колись захотів втопити справжню заслугу в безмежному океані або дуже високо закинути її в Карпати, то вона, наче олія, нагору випливе, з-під землі витягнеться, щоб у людські очі сказати: «Я та, що світлом не гордує, суду не лякається, нагороди не чекає». Але як самоцвіт у золото, так і чеснота в скромність має бути одягнена, тому питаю вас, шановне панство, стоячи тут перед вами: чи я зі своїми заслугами не крився? Чи перед вами вихвалявся? Чи цієї честі, якою ви мене вшанували, добивався? Ви самі заслуги мої побачили, бо я і тепер усе заперечувати готовий і сказати вам: тут є кращі за мене – пан Жеромський, пан Котовський, пан Липницький, пан Кміциц, пан Оскеркo, пан Скшетуський, пан Володийовський, такі великі кавалери, котрими навіть стародавність пишатися могла б. То ви мене, а не когось із них обрали своїм вождем? Ще є час. Зніміть мені цю гідність із плечей і когось чеснішого у цей плащ одягніть!
– Не бути цьому! Не бути цьому! – заревіли сотні і тисячі голосів.
– Не бути цьому! – повторили полковники, втішені публічною похвалою, і водночас прагнучи перед військом свою скромність задекларувати.
– Бачу й я, що не може бути інакше! – погодився пан Заглоба. – Нехай тоді ваша воля здійсниться. Дякую від щирого серця, панове браття, і вважаю, що дасть Бог, ви не розчаруєтесь у своєму виборі, обов’язок на мене поклавши. Як ви при мені, так і я до смерті стояти за вас обіцяю, і вікторія, тобто краща fata18 нас чекає, сама смерть нас не розлучить, бо і після смерті славою ділитися будемо!
Бурхливе піднесення запанувало на зібранні. Одні до шабель бралися, інші сльози стали пускати, панові Заглобi піт краплями осів на лисині, але запал у ньому наростав.
– За нашого законного короля, знову обраного, і за улюблену землю нашу стояти будемо! – вигукнув він. – І для них жити! За них вмирати! Шановне панство! Відколи ця вітчизна є нашою батьківщиною, ніколи аж такої поразки вона не зазнала. Зрадники відчинили ворота і немає вже навіть п’яді землі, крім цього воєводства, де б не нишпорив ворог. На вас вітчизна надіється, а я на вас, на вас і на мене вся Річ Посполита сподівається! Покажемо ж їй, що недаремно руки до нас простягає. Як ви від мене мужності та віри, так і я від вас слухняності вимагаю та покори, а коли ми будемо в злагоді, коли прикладом нашим розплющимо очі тим, кого ворог спокусив, то й половина Речі Посполитої до нас долучиться! Хто має Бога та віру в серці, той із нами повстане, сили небесні нас підтримають, і хто ж із нами тоді впорається?!
– Так буде! З Божою поміччю, так буде! Соломон промовляє!.. Бити їх! Бити! – репетували гучні голоси.
А пан Заглоба руки в бік півночі простягнув і залементував:
– Приходь тепер, Радзивіллe! Приходь, пане гетьмане! Пане єретику! Воєводо Люципера! Чекаємо тебе не поодинці, а разом, не в сварці, а в злагоді, не з паперами, пактами, а з мечами в руках! Чекає тебе тут доброчесне військо і я, його реґіментар. Давай! Виходь! Дай Заглобi поле! Клич чортів на допомогу і поміряємося силою!.. Виходь!
Тут ватажок звернувся знову до війська й закричав так, що аж у цілому таборі розляглося:
– З Божою поміччю, шановне панство! Пророцтва мене підтримують! Якщо буде злагода, то поб’ємо цих шельм, плюгавців, панчішників, рибоїдів та інших вошивців, зайд, кожушників, що влітку саньми їздять!.. Дамо їм перцю, аж п’яти погублять, утікаючи. Биймо ж тих песиголовців, хто живий! Биймо, хто в Бога вірує, кому честь і батьківщина милі!
Кілька тисяч шабель блиснуло водночас. Юрба оточила пана Заглобу, тіснилися, топталися, штовхалися і репетували:
– Веди! Веди!
– Завтра ж і поведу! Будьте напоготові! – крикнув у запалі пан Заглоба.
Вибори відбулися вранці, а вже після полудня пройшов огляд військ. Стояли хоругви на Хорощанській оболоні, одна біля одної вишикувані, з полковниками та хорунжими на чолі, а перед полками їздив реґіментар, під бунчуком, із позолоченою булавою в руці та чаплиним пером у шапці. Хтось сказав би: вроджений гетьман! І так оглядав він по черзі хоругви, як пастир переглядає паству, і жовнірам серця радістю наливалися на вигляд цієї прекрасної постаті. Кожен полковник виїжджав по черзі до нього, а ватажок із кожним балакав, щось похвалив, щось осудив, і навіть ті зі старшин, хто спочатку не радий був із цього вибору, мусили визнати в душі, що новий реґіментар – жовнір дуже фаховий, для котрого лідерство не новина.
Один лише пан Володийовський дивно якось вусами ворушив, коли новий реґіментар поплескав його на плечу перед іншими полковниками і промовив:
– Пане Міхале, я задоволений вами, бо хоругва ваша така хвацька, як ніяка інша. Тримайте так далі, і можете бути впевнені, що я вас не забуду!
– Далебі, – шепнув пан Володийовський панові Скшетуському, повертаючись із огляду, – чи міг мені чого іншого справжній гетьман сказати?
Того самого дня розіслав пан Заглоба роз’їзди в різні боки, в які треба було, і в ті, куди не було потреби. Коли повернулися наступного дня вранці, він вислухав уважно всі реляції, після чого подався на квартиру до пана Володийовського, котрий мешкав разом із панами Скшетуськими.
– Перед військом мушу дистанцію зберігати, – сказав ласкаво ватажок, – але коли ми самі, то можемо, як і раніше, поводитися. Бо я приятель, а не командир! Ваших порад також не зневажу, хоч і власний розум маю, адже знаю, що таких досвідчених людей і жовнірів мало є в усій Речі Посполитій.
Гостя привітали по-давньому і дружня атмосфера запанувала в приміщенні, лише пан Рендзян не насмілювався поводитися, як у давні часи, і на самому краєчку лавки сидів.
– Що, батьку, гадаєте робити? – поцікавився Ян Скшетуський.
– Насамперед порядок і дисципліну втримати і жовнірів чимось зайняти, щоб від байдикування не в’янули. Бачив я добре, пане Міхале, як ви бурмотіли, що даремно я роз’їзди на всі чотири сторони світу висилав, але я мусив це зробити, щоб людей до служби привчити, бо дуже вони вже розніжились. Це по-перше, а по-друге: чого нам бракує? Не людей, бо налізло і налізе їх досить. Та шляхта, що до Пруссії втекла від шведів із Мазовецькогo воєводства, також сюди припреться. Люду та шабель буде досить, однак провіанту забракне, а без запасів жодне військо у світі в полі не витримає. Тому маю таку думку, щоб роз’їздам наказати приводити все, що лиш їм у руки потрапить: худоба, вівці, свині, збіжжя, сіно, і з цього воєводства, і зі сусідньої землі Мазовецької, яка також ще не бачила ворога і всього має надміру.
– Але ж шляхта на повний голос кричатиме, – зауважив пан Скшетуський, – якщо їм урожай і майно заберуть.
– Більше мені залежить на війську, ніж на шляхті. Хай кричать! Врешті, задарма не будемо брати, бо я накажу квитанції видавати, яких стільки вже наготував минулої ночі, що пів Речі Посполитої можна за них реквізувати. Грошей я не маю, але після війни і після вигнання шведів Річ Посполита заплатить. І що ви там балакаєте! Шляхті ж гірше, коли зголодніле військо заїжджає та грабує. Маю також думку ліси звідувати, бо знаю, що там купа селянства з майном ховається. Нехай краще військо Духу Святому дякує, що його надихнув обрати мене реґіментарем, бо ніхто інший собі тут ради не дав би.
– У вашої вельможності розум сенатора, це точно! – зауважив пан Рендзян.
– Що? Га? – пана Заглобу втішили лестощі. – І вас, шельмо, не в тім’я бито. Дивись, я ще намісником вас зроблю, нехай лише вакансія з’явиться.
– Дякую покірно вашій вельможності, – зрадів пан Рендзян.
– Ось вам моя думка! – провадив далі пан Заглоба. – Спочатку провіанту треба стільки зібрати, щоб ми могли облогу витримати, потім укріплений табір спорудимо, а тоді нехай приходить Радзивілл зі шведами чи з дідьками. Шельмою буду, якщо тут другий Збараж не влаштую!
– Як мені Бог милий, це слушна думка, – погодився пан Володийовський, – але як його озброїмо?
– Пан Котовський має дві гаубиці, а пан Кміциц – одну віватівку, в Білостоку є чотири октави, які до Тикоцинського замку мали вивезти. Ви, мабуть, не знаєте, що Білосток перебуває на утриманні Тикоцинського замку, на пана Веселовськогo записаного, і ці гармати ще торік із чиншів закупили, про що мені пан Стемпальський, тутешній управитель, казав. Повідомив він також, що і пороху є на сто пострілів до кожної. Ми дамо собі раду, шановне панство, лише підтримайте мене від душі, але й про тіло не забувайте, яке б раде випити чогось, бо вже і час на те.
Пан Володийовський звелів принести питво, і далі балакали при келихах.
– Ви думали, що матимете мальованого реґіментаря, – правив далі пан Заглоба, цмулячи витриманий мед. – Nunquam!19 Не просив я цієї честі, але коли мене нею ви вшанували, то і послух, і лад має бути. Знаю я, що кожна посада означає, побачите, що я ще до неї доросту. Другий Збараж тут улаштую, нічого іншого, як другий Збараж! Удавиться тут Радзивілл, вдавляться й шведи, перш ніж мене проковтнуть.
Я б навіть хотів, аби й Хованський нами спокусився, поховав би його так, аби його і на Страшному суді не надибали. Недалеко стоять, хай приходять! Нехай спробують! Меду, пане Міхале!
Пан Володийовський налив, а пан Заглоба випив залпом, насупив брови і, немовби собі щось пригадуючи, сказав:
– Про що це я торочив? Чого ж хотів?.. Ага! меду, пане Міхале!
Пан Володийовський налив знову.
– Подейкують, – не вгавав пан Заглоба, – що і пан Сапєгa любить у добрій компанії хильнути. Не дивуйтеся! Кожен чесний чоловік це любить. Зрадники лише, котрі нещирі думки щодо вітчизни плекають, бояться вина, щоб на п’яну голову щось не розбовкати. Радзивілл березовий сік п’є, а після смерті буде смолу пити. В цьому мені Господь Бог допоможе! Я згадав про цю учту, бо ми з паном Сапєгою знаємося, схожі один на одного, як одне кінське вухо на інше, або як пара чобіт. При цьому він один реґіментар, а я другий, але вже так тут усі справи облаштую, щоб коли він приїде, то все було готове. Купу речей маю на голові, але що вдієш! Нема кому про вітчизну думати, то ти думай, старий Заглобo, поки маєш повітря в легенях. Найгірше те, що я канцелярії не маю.
– А навіщо, батьку, вам канцелярія? – спитав пан Скшетуський.
– А навіщо король має свого канцлера? А навіщо при війську мусить бути військовий писар? Треба буде послати до якогось міста, щоб мені печатку зробили.
– Печатку? – повторив захоплено пан Рендзян, споглядаючи зі щораз більшою повагою на пана Заглобу.