Потоп. Том II - Тарнавський Євген М. 7 стр.


– Бий! – скомандував пан Кміциц, в якому відразу прокинувся давній забіяка.

Але не було потреби заохочувати, бо в кімнаті вже кипіло, як у горщику. Два молоді Кемличі сікли шаблями, а часом буцали головами, як два бики, кладучи за кожним ударом по людині на землю. Тут же за ними наступав дідуган, присідаючи щомиті аж до землі, примружуючи очі та висуваючи щохвилини шаблюку з-за плечей синів.

А Сорока, котрий найбільше звик до бійок по корчмах і в тісноті, завдавав найбільших втрат. Він так зблизька напирав на супротивників, що вістрям не могли його досягти, стрільнувши в юрбу з пістолів, тепер товк по головах їхніми ж руків’ями, розчавлюючи носи, вибиваючи зуби й очі. Челядь пана Кемлича і два жовніри пана Кміцица поспішили на допомогу своїм панам.

Вир бійки перекинувся від столу в інший кінець світлиці. Ляуданці захищалися запекло, але відколи пан Кміциц, скинувши Юзву, стрибнув у гущину і зараз же розпластав другого пана Бутримa, перемога стала схилятися на його бік.

Слуги пана Рендзянa також приперлися у приміщення зі шаблями та штурмакaми8. І хоча пан Рендзян кричав «Бий», не знали, що робити, не маючи можливості супротивників розпізнати, бо ляуданці не носили жодних одностроїв. Тому в метушні діставалося хлопцям старости і від одних, і від других.

Пан Рендзян тримався обережно поза боротьбою, прагнучи розпізнати пана Кміцицa і вказати його для пострілу, але при слабкому освітленні скіпки пан Анджей постійно зникав йому з очей. То з’являвся, як вогняний демон, то знову розчинявся в темряві.

Опір із боку ляуданців слабнув кожної миті, так пригнітило їх падіння Юзви і жахливе ім’я пана Кміцицa. Але воювали запекло. Тим часом корчмар тихо перемістився позаду бійців із цебром води у руці та хлюпнув у вогонь. У приміщенні запанувала суцільна темрява. Опоненти збилися в одну купу, таку тісну, що лише п’ястуками могли колошматитись. За хвилину крики припинилися, чулося лише важке дихання і безладний тупіт чобіт. Відтак через вибиті двері вивалилися спочатку люди пана Рендзяна, за ними ляуданці, а ще за ними – пана Кміцица.

Розпочалася метушня в сінях, у дворі та шопі. Пролунало кілька пострілів, потім вереск та іржання коней. Закипіла битва вже біля підвод пана Рендзяна, під які його челядь поховалася, ляуданці також шукали під ними схрону, і тоді ті, що вже там затаїлися, прийнявши їх за нападників, дали по них залп.

– Здавайтеся! – кричав старий Кемлич, запускаючи вістря своєї шаблі між спиці вoзу і колючи наосліп людей, котрі ховалися під ним.

– Стійте! Здаємося! – заверещало кілька голосів.

І челядь із Вонсоші взялася викидати з-під фіри шаблі та штурмаки, потім і їх самих повитягали за голови молоді Кемличі, аж старий гукнув:

– До підвод! Браття, що в руку втрапить! Живо! Хутко! До возів!

Молоді не стали третього наказу чекати, кинулися відстібати попону, з-під якої випиналися опуклі боки скринь. Вже почали і скарби стягати, коли враз пролунав голос пана Кміцицa:

– Ані руш!

І пан Анджей, підсилюючи рукою наказ, почав їх бити пласким боком закривавленої шаблі. Кoсмa і Дам’ян поспішно відскочили вбік.

– Ваша милосте! Хіба не можна? – спитав покірно старий.

– Геть! – крикнув пан Кміциц. – Шукайте старосту!

Кoсмa і Дам’ян поштовхалися якусь мить, а за ними батько, і за чверть години з’явилися знову, ведучи пана Рендзянa, котрий, вздрівши пана Анджея, схилився низько і промовив:

– Даруйте, ваша милосте, кривда мені тут чиниться, бо я з ніким війни не шукав, а що знайомих їду навідати, то це дозволено кожному.

Пан Кміциц, спершись на шаблю, сапав важко і мовчав, тому пан Рендзян продовжив:

– Я ні шведам, ні князеві гетьманові жодної кривди не вчинив, лише до пана Володийовськогo їхав, бо він мій старий знайомий і в Україні ми разом воювали. І навіщо мене ґудзa шукати?! Мене не було в Кейданaх і мені байдуже, що там було. Я дивлюся, щоб шкуру цілу вивезти і щоб те, ще мені Бог дав, не пропало… Цього я також не вкрав, а в поті чола заробив. Я не маю стосунку до всієї цієї справи! Хай мені ваша милість дозволить вільно їхати.

Пан Кміциц дихав важко, споглядаючи весь час немовби неуважно на пана Рендзянa.

– Прошу покірно вашу милість! – почав було знову староста. – Ваша милість бачила, що я цих людей не знав і приятелем їм не був. Напали на вашу милість, то отримали своє, але чому я маю терпіти, за що моє має пропадати? Що я завинив? Якщо не може бути інакше, то я жовнірам вашої милості викуп готовий заплатити, хоч мені, убогій людині, багато не залишилося. По таляру їм дам, щоб їхній неспокій даремно не обійшовся. Я дам і по два, і ваша милість прийме також від мене…

– Закрити ці підводи! – наказав пан Кміциц. – А ви забирайте своїх поранених і їдьте до дідька!

– Дякую покірно за людей, – заторохкотів пан орендар із Вонсоші.

Аж тут підійшов старий Кемлич, відкопилюючи вперед нижню губу з рештками зубів, і застогнав:

– Ваша милосте. Це наше. Дзеркало справедливості. Це наше.

Але пан Кміциц глянув на нього так, що стариган скорчився аж до землі і не смів вимовити більше ані слова.

Челядь пана Рендзянa кинулася до коней, щодуху фіри закладати, але пан Кміциц знову звернувся до пана старости:

– Забирайте всіх цих поранених й убитих, котрі тут опинилися, відвезіть їх панові Володийовському і скажіть йому від мене, що я йому не ворог, а може, навіть і кращий приятель, ніж він думає. Його хотів оминути, бо ще не час, щоб ми здибалися. Може, пізніше прийде ще нагода, але зараз ні він би не повірив, ні я не мав би його чим переконати. Можливо, пізніше. Будьте обачні, пане! Скажіть йому, що ці люди на мене напали і я був змушений боронитися.

– По правді так і було, – погодився пан Рендзян.

– Чекайте. Скажіть іще панові Володийовському, щоб купи трималися, бо Радзивілл, як тільки кінноти від Понтусa дочекається, то відразу вирушить на них. Може, вони вже навіть у дорозі. Обоє з князем конюшим та електором змовилися, і близько кордону небезпечно стояти. Але насамперед нехай купи тримаються, бо згинуть намарно. Воєвода вітебський хоче на Підляшшя потрапити. Нехай ідуть йому назустріч, щоб у разі перешкоди надати допомогу.

– Все скажу, наче мені за це заплатили.

– Хоч це й пан Кміциц сказав, хоча й пан Кміциц застерігає, але йому можна вірити, нехай порадяться з іншими полковниками і збагнуть, що разом будуть сильніші. Повторюю, що гетьман вже в дорозі, а я панові Володийовському – не ворог.

– Якби я це мав якийсь знак від вашої милості, то б іще краще було, – зауважив пан Рендзян.

– Навіщо вам якийсь знак?

– Бо і пан Володийовський зараз би краще в щирість слів вашої милості повірив і так би подумав, що мусить бути щось у цьому, якщо знак присилає.

– То маєте цей перстень, – промовив пан Анджей, – хоч знаків після мене є достатньо на головах цих людей, котрих панові Володийовському відвезете.

Сказавши це, зняв перстень із пальця. Пан Рендзян прийняв його похапцем і сказав:

– Дякую вам покірно.

Годиною пізніше пан Рендзян разом зі своїми підводами, челяддю, дещо пошарпаною, їхав спокійно в Щучин, везучи трьох убитих і решту поранених, між котрими Юзву Бутримa з перетятим обличчям і розбитою головою. Їдучи, споглядав на перстень, каміння якого дивовижно виблискувало при місяці, і міркував про цього дивного та страшного чоловіка, котрий, стільки поганого вчинивши конфедератам, а стільки доброго шведам і Радзивіллoвi, видно хотів, однак, врятувати конфедератів від згуби останнього.

– Бо те, що радив, промовляв щиро, – казав собі пан Рендзян. – Купи завжди краще триматися. Але чому застерігає? Хіба з поваги до пана Володийовськогo, що йому життя в Білевичaх дарував. Мабуть, із поваги! Бa, але ж князеві гетьманові на зле може вийти ця повага. Дивовижний це чоловік. Радзивіллoвi служить, а нашим людям допомагає. І до шведів їде. Цього я не розумію.

Але за мить додав: – Щедрий пан. Лише не варто йому суперечити.

Так само важко й так само безрезультатно, як і пан Рендзян, ламав собі голову і старий Кемлич, прагнучи знайти відповідь на запитання: кому ж пан Кміциц служить? «До короля їде, і конфедератів б’є, котрі саме за короля стоять. Що ж таке? І шведам не довіряє, бо криється. Що ж із нами буде?»

Так і не спромігшись дійти якогось висновку, звернувся зі злістю до синів:

– Шельми! Без благословення здохнете! А ви не могли хоча б тих побитих обмацати?

– Ми боялися! – відповіли Кoсмa та Дам’ян.

Тільки Сорока був задоволений і весело слідував за своїм полковником. «Вже нас прокляття минуло, – думав він, – якщо ми тих побили. Цікаво, кого тепер будемо бити?»

Але було йому все одно, як і те, куди їхати.

До пана Анджея ніхто не смів приступити, ні спитати його про щось, бо молодий полковник їхав чорний, як ніч. І терзався страшно, що цих людей мусив побити, поряд котрих радий би в лаві якнайшвидше стояти. Але якби навіть здався і дозволив відвести себе до пана Володийовськогo, що б подумав пан Міхал, якби дізнався, що спіймали його переодягненого, котрий пробирався до шведів і з охоронними грамотами до шведських комендантів.

«Старі гріхи мене наздоганяють і переслідують, – казав сам собі пан Кміциц. – Утечу подалі, а Ти, Господи, мене провадь».

І став молитися палко та проганяти сумління, яке повторювало йому: «Знову трупи за тобою, і не шведські».

«Боже, будь милостивий до мене грішного! – благав пан Кміциц. – Я їду до пана мого, там моя служба розпочнеться».

Розділ V

Пан Рендзян не мав наміру залишатися на ніч у «Поклику», бо з Вонсоші до Щучинa було вже недалеко. Він прагнув одного – лише дати перепочинок коням, особливо тим, що навантажені підводи тягнули. Коли ж пан Кміциц дозволив йому їхати далі, не гаяв пан Рендзян надаремно часу і годиною пізніше вже в’їжджав у Щучин, і доповівши про себе варті, розмістився на ринку, бо будинки були жовнірами зайняті, але й там не всі змогли поміститися. Щучин вважався містом, але не був ним насправді, бо не мав ще ні валів, ні ратуші, ні судів, ні колегії піярів9, яка лише в часи короля Янa III постала, а було більше хитких хатинок і халуп, ніж будинків, які тому тільки містом звалися, що в квадрат були забудовані, творячи ринок, зрештою болотистий майже так само, як став, над яким містечко лежало.

Проспавши під теплою вовняною ковдрою, дочекався пан Рендзян ранку й одразу ж подався до пана Володийовськогo, котрий, не бачивши приятеля вже давно, прийняв гостя радісно та миттю провів до квартири панів Скшетуських і пана Заглоби.

Пан Рендзян аж розридався, побачивши свого давнього пана, котрому він стільки років вірно служив, стільки пригод разом із ним пережив і врешті-решт статків нажив. Не соромлячись своєї давньої служби, став у руки пана Янa цілувати та повторювати розчулено:

– Мій пане… Мій пане… У які часи довелося знову зустрітися!

Взялися присутні на важкі часи нарікати, аж урешті пан Заглоба не витримав:

– Але ви, пане Рендзян, завжди у фортуни за пазухою сидите й, як я бачу, в пани вийшли. Пам’ятаєте, як я вам пророкував, що якщо вас не повісять, то будуть із вас люди! Як тепер ваші справи?

– Ваша шляхетносте, за що ж мене мали вішати, якщо я ні проти Бога, ні проти права нічого не вчинив. Служив вірно, а якщо когось і зрадив, то хіба ворогів, що собі ще й за заслугу визнаю. А що тут і там котрогось волоцюгу фортелем стер, так це бунтівника чи відьму, пам’ятаєте? Це також не гріх, а хоч би й був гріх, то ваш, а не мій, бо я саме від вас фортелів навчився.

– Не може бути!.. Тільки погляньте на нього! – зареготав пан Заглоба. – Якщо хочете, щоб я за ваші гріхи після смерті вив, то мені за життя мою частку віддайте. Бо ви лиш самі користаєте з усіх тих багатств, які між козаками назбирали, і за що в пеклі вас на шкварки перетоплять!

– Бог ласкавий, ваша шляхетносте, хоч це й неправда, що сам-один користав, бо я спочатку лихих сусідів позбувся і родину забезпечив, яка тепер спокійно в Рендзянaх сидить, жодної нестачі вже не маючи, бо Яворські з торбами пішли, а я збоку наживаюся, як можу.

– То ви більше не живете у Рендзянaх? – спитав Ян Скшетуський.

– У Рендзянaх батьки здавна засіли, а я мешкаю у Вонсоші і не маю на що скаржитися, бо Бог мене благословляв. Але коли почув, що ваші милості у Щучинi, то не зміг всидіти, бо собі подумав: мабуть, час знову в дорогу! Має бути війна, ну, то хай і буде!

– Підозрюю, – зауважив пан Заглоба, – що вас шведи у Вонсоші налякали.

– Шведів ще в землі Візненській немає, хіба малі загони нишпорять, та й то обережно, бо селянство на них дуже люте.

– Добру мені новину приносите, – додав пан Володийовський, – бо я вчора навмисно роз’їзд послав, аби язика в шведів прихопити, бо не знав, чи можна безпечно в Щучинi залишатися. Упевнений, що вас цей роз’їзд сюди привів.

– Цей роз’їзд? Мене? Та то я його привів, точніше привіз, бо там навіть одного чоловіка немає, хто б міг самотужки на коні всидіти!

– Нічого не розумію?.. Що ви таке торочите?.. Що сталося? – заметушився пан Володийовський.

– Бо їх сильно побили, – пояснив пан Рендзян.

– Хто ж їх побив?

– Пан Кміциц.

Пани Скшетуські та пан Заглоба аж схопилися з лав, питаючи наперебій:

– Пан Кміциц? А що ж він там робив?.. Може, вже сам князь гетьман сюди приперся? Нумо! Кажіть негайно, що сталося?

Але пан Володийовський вийшов тихцем із кімнати, бажаючи, либонь, наочно оцінити розміри поразки та людей оглянути. Тим часом пан Рендзян правив далі:

– А що тут розповідати, краще зачекати, аж пан Володийовський повернеться, бо це найбільше його справа, і шкода мені рота двічі одне й те ж повторювати.

– Ви бачили пана Кміцицa особисто? – спитав пан Заглоба.

– Як вас бачу.

– І балакали з ним?

– Як же було не балакати, якщо ми в «Поклику», недалеко звідси, здибалися, я – щоб коням дати перепочинок, а він на нічліг став. Більше години бесідували, бо не було чого іншого робити. Я нарікав на шведів, і він нарікав.

– На шведів? Він також нарікав? – перепитав пан Скшетуський.

– Як на бісів, хоч і до них їхав.

– Багато було війська з ним?

– Жодного з ним війська не було, лише кілька челядників, правда, озброєних і з такими пиками, що навіть ті, що святих немовлят за наказом Ірода вирізали, гидкіших і відразливіших не мали. Назвався мені дрібним шляхтичем і брехав, що з кіньми на ярмарок їде. Але хоч коней мали кільканадцятьох у табуні, я відразу ж збагнув, що це хтось інший, бо не так конюхи балакають, і дорогий перстень на його руці помітив. Ось цей.

Тут блиснув пан Рендзян в очі слухачам коштовним каменем, а пан Заглоба ударив себе об поли і зарепетував:

– То ви його в нього вициганили! Лише цього досить, щоб я впізнав вас, пане Рендзян, навіть на краю світу!

– Даруйте, ваша шляхетносте, але я не вициганював, бо й я шляхтич, рівний іншим, а не циган, хоч орендою промишляю, поки Всевишній не дасть осісти на своєму. А цей перстень дав мені пан Кміциц на знак того, що все сказане ним правда, а я зараз вам його слова точнісінько перекажу, бо бачиться мені, що тут про шкури наші йдеться.

– Тобто? – не повірив пан Заглоба.

Але тут увійшов пан Володийовський, дуже схвильований і від гніву блідий, шапку на стіл швиргонув і вигукнув:

– Це переходить усі межі! Троє убитих, Юзва Бутрим поранений, ледве дихає!

– Юзва Бутрим?.. Tа ж у нього ведмежа сила! – здивувався пан Заглоба.

– Його на моїх очах сам пан Кміциц огрів, – не змовчав пан Рендзян.

– З мене досить того пана Кміцицa! – нервував пан Володийовський. – Де він тільки не з’явиться, трупи за собою, як мор, залишає. Годі вже! Квит за квит, горло за горло. Але тепер новий рахунок. Людей мені побив, на добрих пахолків напав. Це йому до першого побачення закарбується.

– Правду кажучи, це не він на них напав, а вони на нього, бо він у найтемніший кут заховався, щоб його не впізнали, – зронив пан Рендзян.

Назад Дальше