Потоп. Том II - Тарнавський Євген М. 8 стр.

– А ви, замість того, щоб їм допомагати, ще на його користь свідчите! – розгнівався пан Володийовський.

– Я за справедливість. А щодо допомоги, то хотіли мої допомогти, лише незручно їм було, бо в сум’ятті не знали, кого лупцювати, а кого берегти, та й самим через те дісталося. Я з душею і скарбом утік, і то лише через пана Кміцицa поблажливість, бо послухайте, панове, як усе відбулося.

Тут пан Рендзян ретельно описав бійку в «Поклику», нічого не опустив, а коли врешті-решт сказав і те, що йому пан Анджей наказав, дуже здивувалися товариші.

– То він так сказав? – перепитав пан Заглоба.

– Саме так, – підтвердив пан Рендзян. – «Я, каже, ні панові Володийовському, ні конфедератам не ворог, хоча вони й інакше думають. Пізніше все з’ясується, а тим часом хай гурту тримаються, як Бог милий, бо їх віленський воєвода, як раків із сака вибере».

– І сказав, що воєвода вже в поході? – уточнив Ян Скшетуський.

– Говорив лише, що тільки на шведську кінноту чекає і що зараз же на Підляшшя вирушить.

– Що, панове, про це все думаєте? – поцікавився пан Володийовський, споглядаючи на товаришів.

– Дивовижна річ! – промовив пан Заглоба. – Або цей чоловік Радзивіллa зраджує, або нам якусь засідку готує. Але яку? Радить купи триматися, яка шкода може звідси для нас виникнути?

– Що від голоду здохнемо, – пояснив пан Володийовський. – Сам я маю повідомлення, що пан Жеромський, пан Котовський і пан Липницький мають намір розділити хоругви по кількадесят коней і по всьому воєводству розсіятися, бо разом не зможуть прогодуватися.

– А якщо Радзивілл справді підійде? – спитав Станіслав Скшетуський. – То хто ж тоді йому протистоятиме?

Ніхто не зумів відповісти на це запитання, бо справді було ясно, як сонце, що якби великий гетьман литовський підійшов і застав сили конфедератів розпорошеними, то легко їх би поодинці порозбивав.

– Дивовижна річ! – повторив пан Заглоба.

І помовчавши за мить продовжив:

– Пан Кміциц якось підтвердив, що він до нас щиро доброзичливий. Я подумав би, що, може, Радзивіллa покинув. Але тоді б не нишпорив переодягненим, та і то куди? До шведів?

Тут він звернувся до пана Рендзянa:

– Він вам сказав, що на Варшаву їде?

– Еге ж! – підтвердив пан Рендзян.

– Але там уже шведська влада.

– Бa! Вже о цій годині мусив би шведів зустріти, якщо всю ніч їхав, – припустив пан Рендзян.

– Чи ви бачили коли таку людину? – спитав пан Заглоба, глипаючи на товаришів.

– У ньому зло з добром перемішані, як полова зі зерном, це точно, – зауважив Ян Скшетуський, – але щоб у тій пораді, яку нам тепер дає, була якась зрада, то не повірю. Не знаю, куди він їде, чому переодягнений, і даремна річ голову над цим ламати, бо тут є якась таємниця. Але він радить добре, застерігає щиро, можу присягнутися, як також і те, що єдиний для нас порятунок цієї поради послухатися. Хто зна, чи йому знову здоров’ям і життям не завдячуємо.

– Заради Бога! – вигукнув пан Володийовський. – Як же Радзивілл планує сюди припхатися, коли йому на дорозі стоять Золотаренко та піхота Хованськогo. Що іншого ми! Одна хоругва вислизне, та й то в Пільвішкaх мусили собі шаблями дорогу прокладати. Що іншого пан Кміциц, котрий із кількома людьми подорожує, але князь гетьман яким трибом пройде з усім військом? Хіба їх спершу розіб’є.

Ще не встиг договорити пан Володийовський, як двері розчинилися й увійшов стременний.

– Посланець із листом для пана полковника, – оголосив він.

– Давай його сюди! – наказав пан Володийовський.

Пахолок вийшов і за мить повернувся з листом. Пан Міхал мерщій зламав печатку і став читати:

– Ви хотіли знати, як Радзивілл прийде до нас, ось, маєте й відповідь! – озвався Ян Скшетуський.

– Це правда. Хороші аргументи! – погодився пан Володийовський.

– Хороші? Та то святі аргументи! – вигукнув пан Заглоба. – Тут не може бути сумнівів. Я перший цього чоловіка розкусив і хоч немає прокляття, якого б на його голову не проголошували, скажу вам, що ще його будемо благословляти. Мені досить на людину глянути, щоб знати, чого вона вартує. Пам’ятаєте, як він мені до серця припав у Кейданaх? Сам він нас також шанує, як лицарів, а коли моє прізвище вперше почув, то мене мало не задушив від поваги і через мене вас усіх урятував.

– Ваша шляхетність зовсім не змінилася, – зауважив пан Рендзян, – з якого б це дива пан Кміциц мав більше поваги до вас, ніж до мого пана, чи до пана Володийовського?

– Телепню! – відповів пан Заглоба. – Вас він одразу розкусив і якщо вас кличе орендарем, то кпини береже щодо Вонсоші лише через політику!

– А може, і вас через політику поважає? – відбрив пан Рендзян.

– Та це ясно, як білий день. Одружіться, пане орендарю, то ще краще будете буцати. Я вже в цьому!

– Все це добре, – гмикнув пан Володийовський, – але якщо він так щиро нам добра бажає, то чому сам до нас не приїхав, замість того, щоб, як вовк, повз нас утікати і людей наших кусати?

– То не ваша проблема, пане Міхале, – відповів пан Заґлоба. – Що ми ухвалимо, те й робіть і не помилитесь. Якби ваші жарти були варті вашої шаблі, то ви б уже великим гетьманом замість пана Ревери Потоцькогo були. А з якого це дива пан Кміциц мав би сюди приїжджати?.. Чи не для того, щоб ми йому так само не вірили, як посланню його не вірите, з чого б зараз і до великої сварки дійти могло, бо він задерикуватий кавалер? Уявімо, що ви повірили б, а що сказали б інші полковники – пани Котовський, Жеромський або Липницький?.. Що б сказали ваші ляуданці? Чи не зарубали б його, коли б ви лишень відвернулися?

– Батько має рацію, – погодився Ян Скшетуський, – він не міг сюди приїхати.

– То навіщо до шведів їде? – повторив упертий пан Міхал.

– Дідько його знає, чи справді до шведів, лихий знає, що в цю біснувату довбешку могло стрельнути! Та що нам до того, краще його застереженням скористаймося, якщо голови хочемо зберегти на плечах.

– Тут немає про що думати, – резюмував Станіслав Скшетуський.

– Треба хутко сповістити панів Котовськогo, Жеромськогo, Липницькогo і того другого пана Кміцицa, – запропонував Ян Скшетуський. – Вишліть до них, пане Міхале, якнайшвидше повідомлення, але не пишіть їм, хто застерігає, бо тоді точно не повірять.

– Лише ми знатимемо, чия то заслуга, і свого часу не забудемо за неї відплатити! – додав пан Заглоба. – Далі, хутко, пане Міхале!

– А самі під Білосток подамося, всім там збір призначивши. Дав би Бог воєводу вітебського якнайскоріше! – зітхнув пан Ян.

– З Білостока треба буде до нього делегатів від війська вислати. Дасть Бог, станемо перед очі пана гетьмана литовського, – сказав пан Заглоба, – з рівною, а то й кращою силою. Нам із ним не тягатися, але пан воєвода вітебський – то що іншого. Видатний він воїн! І чесний! Немає такого другого в Речі Посполитій!

– А ви знаєте пана Сапєгу? – спитав Станіслав Скшетуський.

– Чи я його знаю? Я знав його підлітком, не більшим за мою шаблю. Він тоді був, як янгол.

– Він зараз не лише скарби, не тільки срібло та коштовності, але навіть начиння та панцери срібні на гроші переплавив, тільки б якнайбільше війська проти ворогів вітчизни зібрати, – зауважив пан Володийовський.

– Дяка Богові, що хоч один такий є, – кивнув пан Станіслав, – бо ви ж пам’ятаєте, як ми Радзивіллoвi довіряли?

– Не блюзнірствуйте, пане! – вигукнув пан Заглоба. – Воєвода вітебський! Бa! Бa! Хай живе воєвода вітебський!.. А ви, пане Міхале, готуйте експедицію! Час діяти! Нехай тут пічкурі в цій грязюці щучинській залишаються, а ми підемо до Білостока, де, може, й іншу рибу спіймаємо. Хали там також багато євреї на шабаш напекли. Ну, принаймні війна розпочнеться. Бо мені вже тужливо. А коли з Радзивіллом розберемося, то й за шведів візьмемося. Ми показали їм уже, що вміємо!.. В експедицію, пане Міхале, бо periculum in mora11.

– Піду я підіймати на ноги хоругву! – повідомив пан Ян. Годиною пізніше кільканадцятеро посланців вилетіло, як тільки кінь зміг, до Підляшшя, а за ними незабаром вирушила й уся хоругва ляудaнськa. Старшина їхала попереду, радячись і дискутуючи, а жовнірів вів пан Рoх Ковальський, намісник. Вони йшли на Осовець і Ґоньондз, торуючи собі дорогу до Білостока, де інші хоругви конфедератів сподівалися здибати.

Розділ VI

Листи пана Володийовськогo, що доносили про похід Радзивіллa, знайшли підтримку у всіх полковників, розкиданих по всьому Підляському воєводству. Дехто вже встиг порозділяти хоругви на менші загони, щоб легше перезимувати, інші дозволили роз’їхатися товариству по приватних оселях, так що під прапором залишалося заледве по кільканадцятеро товаришів і по кількадесятеро поштових. Полковники дозволили собі це через страх перед голодом, а частково через труднощі утримання в належній дисципліні вояків, котрі щораз більше непокори владі проявляли, схильні тепер були до бунту та шукали лише приводу для нього. Якби там опинився командувач із належним авторитетом та відразу ж повів би військо на бій проти будь-кого з двох ворогів, або й навіть проти Радзивілла, то дисципліна належно поправилася б. Але військо зіпсувалося в байдикуванні на Підляшшi, де гаяли час у рідких обстрілах невеличких замків Радзивілла, в грабунках майна князя воєводи та перемовах із князем Богуславом. У таких умовах жовнір привчався лише до сваволі й утисків щодо мирних мешканців воєводства. Декотрі вояки, особливо поштові та челядь, втікаючи з-під прапора, утворювали свавільні групи та розбишакували на дорогах. Таким чином, військо, яке не пристало до жодного ворога і було єдиною надією короля та патріотів, марніло з кожним днем. Розділення хоругви на дрібні загони лише доповнило розлад. Правда, що гуртом важко було прогодуватися, але вони, можливо, і навмисно перебільшували небезпеку голоду, бо була ще осінь, і врожай видався щедрий, особливо тому, що ніякий ворог не нищив вогнем і мечем воєводство. Нищили його більше грабунки жовнірів-конфедератів, бо самих вояків нищила бездіяльність.

Обставини склалися настільки дивно, що ворог залишив у спокої ці хоругви. Шведи, заливаючи країну від заходу і тягнучись на південь, не дійшли ще до цього закутка, який між Мазовецьким воєводством і Литвою творило Підляшшя. З іншого боку загони Хованськогo, Трубецького та Срібного стояли в позайманих ними околицях бездіяльно, вагаючись, а можливо, і самі не знаючи, до чого вдатися. В Україні Бутурлін із Хмельницьким розпускали по-давньому загороди і саме в цей час вдарили під Городком на жменьку війська, яке провадив великий коронний гетьман, пан Потоцький. Але Литва перебувала під шведським протекторатом. Пустошити та займати її далі означало те саме, як правильно зауважив у своєму листі пан Кміциц, що оголошувати війну жахливим і лихої слави у світі шведам. Отже, настала мить перепочинку для септентронів, а декотрі досвідчені люди навіть передрікали, що незабаром вони повернуть як союзники Янa-Казимирa та Речі Посполитої проти шведського короля, могутність котрого, якби господарем усієї Речі Посполитої став, не мала б собі рівної в Європі.

Тому не чіпав Хованський ні Підляшшя, ні хоругви конфедератів. А вони навзаєм, позбавлені вождя, розпорошені, його не зачіпали і не були спроможні зачепити хоча б когось або почати щось важливіше, ніж грабунки майна Радзивілла. Так вони й марніли. Проте листи пана Володийовськогo про загрозу походу Радзивіллa пробудили полковників зі сплячки та бездіяльності. Взялися вони збирати хоругви, розписувати авізи, закликати розкиданих жовнірів під прапори та погрожувати покаранням тим, хто посмів би не з’явитися. Спочатку пан Жеромський, найавторитетніший серед полковників, хоругва котрого в найкращому стані була, вирушив під Білосток. За ним прибув по тижні Якуб Кміциц, щоправда, з ним було лише сто двадцять людей. Відтак стали підтягуватися жовніри панів Котовськогo та Липницькогo, то поодинці, то купками. Прибували також добровольці та дрібна шляхта з навколишніх закутків – Зєнцінки, Свідерські, Яворські, Рендзяни, Мазовецькі. Прибували волонтери навіть із Люблінського воєводства – Карвовські та Тури, час від часу з’являвся і заможніший шляхтич із таким-сяким почтом слуг, добре озброєних. Послали також делегатів від хоругви для екзакцій12, аби гроші та провіант за квитанції збирали. Словом, рух запанував повсюдно, закипіла воєнна підготовка і коли пан Володийовський зі своєю ляудaнською хоругвою підійшов, там уже стояло кілька тисяч людей зі зброєю, котрим лише ватажка бракувало.

Все чинилося доволі безладно і досить недисципліновано, але не так безладно і не так недисципліновано, як та великопольська шляхта, яка кілька місяців тому мала під Устям від шведів переправи захищати. Тому що в Підляшші, Люблінщині та Литві жили люди, до війни звиклі, і не було між цими добровольцями жодного, крім підлітків, хто би пороху не нюхав і з табакерки Сірка не куштував. Кожен у своєму житті воював або проти козаків, або проти турків, або проти татар. Були й такі, котрі ще шведські війни пам’ятали. Та серед усіх вирізнявся воєнним досвідом і повагою пан Заглоба, що з радістю опинився в цьому збіговиську жовнірському, в якому при сухому горлі не радилися.

Він переважав своїм авторитетом навіть найшанованіших полковників. Ляудaнці розповідали, що якби не він, то пани Володийовський, Скшетуські, Мирський та Оскеркo загинули б від руки Радзивілла, бо вже їх на страту до Бірж везли. Він сам заслуг своїх не приховував і справедливість своєї слави визнавав, аби всі знали, хто стоїть перед ними.

– Не люблю хизуватися, – торочив дідуган, – ні балакати про те, чого не було, бо в мене правда головне, що може і мій небіж засвідчити.

Тут він звертався до пана Рoхa Ковальського, котрий виступав тоді з-за спини пана Заглоби і промовляв чітким та оглушливим голосом:

– Дядько… не… бреше!..

Він пихтів, лупав очима на присутніх, немовби шукаючи сміливця, котрий посмів би щось заперечити. Але ніхто ніколи не перечив, тому пан Заглоба продовжував теревенити про свої давні пригоди: як ще за життя пана Конецпольськогo двічі доклався до перемоги над Ґуставом-Aдольфом, як потім Хмельницького підманув, що під Збаражем сваволив, як князь Ярема на його поради в усьому покладався й як йому командувати вилазками доручав.

– А після кожної вилазки, – патякав шляхтич, – коли ми п’ять або й десять тисяч гультяїв перепаскудили, то Хмельницький аж головою з відчаю об стіну бився й усе повторював: «Ніхто інший цього не зробив, тільки той чортяка Заглоба!» А коли вже до зборівських пактів дійшло, то сам хан, як диво, мене оглядав, у друзі набивався і мій портрет просив, бо хотів своєму султанові подарунок зробити.