Міфи та легенди українців - Винничук Юрій Павлович 5 стр.

Під’їжджаючи до рідної тихої хатинки, Маруся суворо-пресуворо наказала Васильку й Горпинці, щоб вони нізащо не відкривали дідові, хто їхній батько, не казали б, що їхній тато вуж, інакше з усіма ними станеться велике лихо. Старий лісник дуже зрадів, побачивши після стількох років розлуки свою улюблену доньку, та до того ж ще з онуком і онучкою. Розпитував про життя-буття, пригортав то її, то дітей і, пригортаючи, дорікав, що не спромоглися раніше навідати його. Маруся хвалилася батькові, що вони з чоловіком живуть у чудовому палаці, що чоловік її надзвичайно багатий, а головне – досі дуже любить її. Та тільки-но старий лісник починав розпитувати дочку про те, чи далеко від ріки їхній палац, бо ні про який палац поблизу ріки він ніколи не чув, як веселість відразу ж полишала Марусю і замість точних відповідей вона відмагалася непевним:

– Ні, недалеко, зовсім неподалік, – і поспішала змінити тему розмови. Це видалося лісникові підозрілим; він зрозумів, що тут криється якась таємниця, і вирішив вивідати її від онучат. По обіді, коли Маруся, на прохання батька, прилягла відпочити, лісник повів Василька й Горпинку в сад, почав пригощати їх різними фруктами і, пригортаючи, запитав Василька:

– Скажи мені, Васю, як ви в кареті переїхали через річку? Адже вона дуже глибока, ні мосту, ні порома на ній немає. Як же ви через неї переїхали?

– Тато зробив міст, ми й переїхали, – відповів Василько.

Та Горпинка заперечила:

– Ні, не так: тато ліг на воду і сам зробився мостом, а ми по татові й переїхали; він і зараз ще лежить мостом і чекає, поки ми переїдемо назад, на той бік ріки.

– Хто ж такий, Горпинонько, ваш тато, що сам зробився мостом?

Хоч Василько і зупиняв сестру і нагадував їй про заборону матері, та Горпинка захопилась своєю балачкою і все розповіла дідові: і де вони живуть, і хто їхній батько, і що він лежить зараз через річку гарним дерев’яним мостом. Дід розцілував онучку, обдарував дітей рум’яними яблуками і солодкими грушами, лишив їх бавитися в саду, а сам пішов у повітку, взяв гостру сокиру, попрямував до ріки і порубав міст на друзки. Погостювавши у батька до вечора, Маруся сіла з дітьми в карету, і вони швидко поїхали до мосту. Під’їжджають до ріки – мосту немає, а на березі, де був міст, – о жах! – всюди кров. Зразу ж зрозуміла Маруся все.

– Хто ж із вас, діти, – чи ти, Васильку, чи ти, Горпинко, – розповів дідусеві, що батько ваш зробився мостом? Хто? – вигукнула, ридаючи, Маруся. – Що ж ви мовчите! Ти, Васю?

– Ні, мамо, я нічого не казав дідусеві, – відповів Василько крізь сльози.

– А, то, значить, це ти, Горпинко, зробила нас усіх нещасними? Ну, будь же ти за це кропивою! Нехай твою серцевину постійно так само точать черв’яки, як зараз моє серце точить люте горе! І завжди ти завдаватимеш людям пекучого болю, як зараз ти завдала його мені!.. А ти, мій милий Васильку, будь запашним васильком. Люди насолоджуватимуться твоїми пахощами і завжди триматимуть тебе у своїх оселях і в своїх церквах!

І ще дужче заридала Маруся і полетіла в ліс зозулею, а діти лишились на березі рости: Василько – запашним васильком, а Горпинка – жалкою кропивою.

Звідки взялися Петрові батоги, або ж Цикорій

Ішов якось Спаситель з учнями Своїми з одного поселення в інше. І треба було проминути луки, на яких хлопчаки пасли овець. Побачивши Господа, пастушата кинули свої отари, побігли з батіжками на шлях, яким ішов Спаситель, і оточили його зусібіч, так що заважали йти далі. Гримнув на них апостол Петро, аби розступилися, але пастушата, не звертаючи жодної уваги на його гримання, й далі сікалися до Спасителя, цілували йому руки, ноги та краї одежі.

– Ось я вас! – знову гримнув на них апостол Петро і вхопив було в одного з пастушків батіжок, якого той тримав у руках. Але пастушок, не випускаючи зі своїх рук батіжка, став плакати й виривати його з рук Петра. Той поступився перед хлопчиком, віддав його батіжок, а сам, нахилившись, зірвав бадилинку і, розмахуючи нею, раз у раз повторював:

– Геть з дороги, а то скуштуєте мого батіжка!

Пастушата з веселим сміхом розступилися й дали, нарешті, дорогу Спасителеві. Петро кинув тоді бадилинку, що була в нього в руках, і мовив жартома:

– А що? Либонь злякалися? Візьміть тепер собі й мій батіжок!

Хлопчаки підняли кинуту апостолом Петром рослину й назвали її Петровим батогом. А оскільки квіти в цієї рослини нагадують за своєю формою китицю, то й пастушата почали з тих пір прикрашати свої батіжки «махорками» (китицями) зі шкіри.

Квітень в гостях у Березня

Весняні місяці не живуть у мирі. Колись-то, кажуть, Березень кликав до себе в гості Квітня. Той і поїхав возом. Березень напустив на нього дощ. Місив, місив Квітень грязюку та й вернувся. Березень заморозив грязь і закидав снігом. Квітень зважився їхати саньми. Пішла розталь, ушкварив дощ, і Квітень знову вернувся. Тоді Квітень і хвалиться Травневі:

– Так і так, – каже, – двічі збирався до Березня в гості і ніяк не доїду: поїду возом – грязь заважає; поїду саньми – розталь не дає ходу.

Травень і навчає його:

– Як хочеш доїхати, бери, – каже, – віз і клади на нього сани і човен.

Зробив Квітень, як казав Травень, і махнув до Березня в гості. Березень напустив сніг, а той склав віз і човен на сани і поїхав далі; полив дощ: розлилася вода всюди, – той склав віз і сани в човен і знов поїхав.

Приїздить Квітень до Березня, а той і очі витріщив:

– Як ти, – каже, – зумів доїхати в таку лиху негоду?

– І не доїхав би вовіки, – каже Квітень, – та спасибі Травневі: навчив.

– Ну, стій же, Травню, я тобі крилечки вбгаю, – каже Березень.

З того часу між Березнем і Травнем немає ладу: що в Травні зацвіте або зросте раннє, то березневий мороз і вигубить.

Дніпро і Десна

Дніпро і Десна – це брат і сестра – були колись люди. Як виросли вони, батько і мати поблагословили їх у дорогу. Змовились вони вийти ранком і полягали спати. Десна любила спати і проспала ранок, а Дніпро проснувся на зорі, порозвертав гори, порозчищав гирла і зарив степами. Десна проснулась, аж брата немає. Вона пустила ворона вперед і побігла слідком.

Летить ворон і, як тільки нагонить Дніпра, всякий раз і крякне. Що поверне Десна до Дніпрового гирла, то він убік – і подався далі.

Багато разів Десна підвертала до Дніпра, багато разів повертав він убік (тому він такий і кручений). На ворона напав рябець і давай битися. Чи довго бились, чи ні – Дніпро побіг до моря. Як почула Десна від ворона, що Дніпро далеко, прихилилась до брата і злилась з його гирлами.

Тепер вона тече лівою стороною, а Дніпро правою. Де є острови і скелі серед річки, там розходиться Дніпро з Десною. Як ясний день, то видно, де Дніпро, а де Десна: в Дніпрі синя вода, а в Десні мов жовта; Десна тече тихо, Дніпро – прудко. Про Дніпро і Десну є пісня:

Птах Кук

Це такий велетенський птах, що як розкриє крила, то вшир на шістнадцять кроків, а пера його завбільшки в дев’ять кроків.

Якось послав був один цар вивідників справдити, чи дійсно є такий птах, і привезли йому перо на сорок п’ядей, а грубе на півтретя ліктя. Не схожий він до жодного птаха, окрім того, що літає. Ніс у нього, як найбільший човен. А ноги має такі, що два дуби з коренями вириває. І має око одне, як цебер завбільшки.

І був то птах, який пожер велетнів. І саме Господь послав його на землю, щоб він винищив велетнів. Велетні намагалися вбити Кука, стріляли в нього із велетенських луків, шпурляли в нього скелями, але птах відбивався від них, як від піщинок.

Кук жив ще до потопу і був першим царем над усіма птахами. Але цар із нього був поганий, бо він жер своїх підданих. Сова заганяла йому птахів у розкритий дзьоб. Кук слухався жінки, і жінка йому нараяла, аби зібрав усіх пташок, повбивав їх і зробив з їхніх кісток гніздо.

Коли ж позліталися усі птахи, то не виявилося крука, і птахи два дні без їжі сиділи та чекали на нього. Врешті третього дня крук прилетів і пояснив, що літав світами, роззираючись, чого більше – гір чи долин.

– І чого ж більше? – поцікавився Кук.

– Долин.

– Брешеш, має бути порівну.

– Долин більше, бо я і ту гору за долину рахую, де вода стоїть.

Кук відпустив птахів на пошуки харчів і звелів зібратися наступного дня. Але і наступного дня не з’явився крук, а прилетів аж на третій і сказав, що рахував, якого дерева більше – сухого чи зеленого.

– І якого більше? – спитав Кук.

– Сухого.

– Брешеш, – не повірив Кук. – Має бути порівну.

– Але я рахував за сухе і те, в якого бодай одна гілка засохла.

І знову Кук відпустив птахів на пошуки харчів та звелів їм зібратися завтра. І знову крук пропав, чекали його два дні, доки він не прилетів і не сказав, що цього разу рахував чоловіків і жінок.

– І кого ж було більше? – спитав Кук.

– Жінок.

– Брешеш! – заперечив Кук.

– Жінок більше, – стояв на своєму крук. – Бо я і того чоловіка за жінку рахую, котрий своєї жінки слухається.

Тільки зараз Кук зрозумів свою помилку і відпустив птаство.

Але так сталося, що птахи довідалися про наміри Кука і вирішили вибрати нового царя, а старого вбити. Убити Кука зголосився Сокіл, але при одній умові – що Кука хтось виманить на дерево.

І тут виявилося, що Кук жив у норі під горою, на вершині якої ріс розлогий дуб, але Кук дуже рідко злітав на дерева. Птахи попросили Зозулю, щоб вона виманила його. Але Зозуля саме сиділа на яйцях і не могла відлучитися. Птахи обіцяли висидіти яйця за неї. Якби ж то вони здогадувалися, що їм це доведеться робити вічно!

Отже, Зозуля підлетіла до нори та почала дрочитися з Куком.

– Куку! Куку!

Кук розсердився, виліз із нори, а вона шуг на дуба. Кук знову сховався в нору. Так вона його зачіпала доти, доки він таки не помчався за нею навздогін і не злетів на дуба. У ту ж мить кинувся на нього каменем Сокіл та забив його.

Кук упав з дерева, і хоч лежав непорушно, але птахи боялися підступити ближче. Тоді підлетіла Зозуля і стала кукати, але Кук не відзивався. Врешті вона сіла біля нього і засміялася:

– Хи-хи!.. Куку по Куку!

Птахи вибрали королем Сокола. А Зозулині яйця відтоді мусять висиджувати інші птахи.

Страхопуд

На Закарпатті, біля гори Петрос, жив у глибокій норі Страхопуд.

Це велетенське чудовисько було подібним водночас і до людини, і до звірини. Голову мав людську, але величезну, як у здоровенного вола. А писок – як у ведмедя, а тіло заросле шерстю. Ходило страховище і на чотирьох, і на двох ногах.

Страхопуд любив вилазити зі своєї нори, спускатися до села, сісти на ґруні й спостерігати за людьми. Коли ж він голоднів, то так ревів, що земля дрижала, дерева тремтіли і листя сипалося. Від страху люди втікали, ховалися, щоб їх страховище не бачило.

А Страхопуд ревів і ревів:

– Я голо-о-о-ден!

І мусили люди щоп’ятої доби віддавати йому якусь худобу; аж ось настав такий час, що худоби забракло – вже все пожер Страхопуд. І тоді до нього пішло двоє дітей-близнюків, хлопчик і дівчинка. І поки дівчинка, зійшовши на одну гору, відвертала Стра-хопудову увагу, хлопчик з другої гори розстріляв його з лука. В останньому передсмертному пориві потвора досягла дівчинку і вбила.

Люди спалили потвору, а гори на честь дітей назвали Петрос і Близниця.

Морські люди

Коли переводив Мойсей народ єврейський через Чермне (Червоне) море, під час утечі євреїв з Єгипту, Бог звелів йому махнути на воду рукою. Мойсей махнув – і води розійшлися в обидва боки, звільняючи рівну дорогу на протилежний берег. Щойно тільки євреї вийшли з дна моря, як наспіли «фараони» (тобто єгиптяни) і собі кинулися бігти дном моря. Як уже вони були посередині, Бог прорік до Мойсея: «Махни рукою на море!» Мойсей махнув. Води зімкнулися, і від «фараонів» не лишилося й сліду.

Люди фараонові перетворилися на риб з головами людськими. І коні, і зброя перетворилися на риб, і на рибах з коней шерсть кінська, і шкура на них завтовшки з палець.

Півриби-півжінки, що живуть у морі, називаються мемозина-ми. Вони мають великі перса і чудове волосся, вродливі й наділені знадливим голосом, дуже гарно співають та так, що море затихає і не хвилює, а люди можуть заслухатися навіки. Їм приписують створення всіх відомих у народі пісень і казок. Склавши нову пісню, вони записують її на камені і кидають на берег. Там само розповідається про моряка, що був очевидцем саме такого випадку: «Оце, – каже, – п’ють горілку бурлаки, а на камінь дивляться. П’ють і дивляться, а потім давай співать бурлацьких…»

По суботах, коли зазвичай грає море, на поверхню його випливають «морські люди» й починають співати різних пісень, а чумаки стоять у цей час на березі й навчаються від них, а потім розвозять всюди по містах і селах.

Часто траплялося, що мемозини своїм співом присипляли цілі кораблі – геть уся корабельна залога поринала в глибокий сон, і тоді вони перекидали корабель або виводили на скелі й кидали напризволяще. Відігнати їх вдавалося тільки гарматними пострілами.

Бог для них і їжу особливу призначив. Чоловіки-фараони інколи виходять на берег і марширують закуті в залізо, а зброя їхня аж ряхтить від сонця.

Морські люди з нетерпінням чекають, коли настане кінець світу. Під час шторму вони вистрибують з води і, переслідуючи корабель, весь час питають:

– Чи скоро настане кінець світу?

Бувалі морці на те відповідають:

– Вчора світ скінчився! Вчора!

Впіймати Морську людину дуже важко, бо вона здатна перерізати хвостом будь-яку сіть. Одного такого були впіймали і три дні тримали у шаплику. Він сидів, скулившись і витріщивши очі, та коли врешті випустили його в море, він почав стрибати й плескати в долоні.

Святий Юрій та бідний вовк

Вув собі бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От і пішов до святого Юрія, котрий звірами порядкує, просити їжі. Приходить до нього та приставився таким бідним, таким бідним, ще гірше, ніж був.

– Святий Юрію, – каже, – милостивий, дай чого їсти, бо пропаду з голоду.

– А чого тобі їсти?

– Чого дай, то дай.

– Отам на луках пасеться попова кобила, вона ніяк не підбіжить, оту й з’їж.

От вовк мерщій від святого – трюх-трюх – так біжить! Та до кобили:

– Здорова була, кобило. Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

– Що ж ти таке, що ти мене будеш їсти?

– Вовк! – каже.

– Та брешеш, – собака.

– Їй-богу, – каже, – вовк.

– Ну, коли ж ти вовк, то з чого ж ти починатимеш мене їсти?

– А з голови.

– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай з хвоста. Поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю. Тоді ти й закусиш ситеньким.

– Чи так, то й так, – каже вовк.

Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст. А кобила як вихоне задом, як дасть копитами в пику… Вовк не знає вже, чи на сім, чи на тім світі. А кобила як дремене – аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний, чи я не скажений, чому було не хватати за горло?!»

От він знов потяг до святого Юрія просити їжі.

– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

– Хіба, – каже святий Юрій, – тобі кобили мало?

Вовк лається:

– Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила…

– Ну, коли так, – каже святий Юрій, – то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з’їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

– Здоров, баране.

– Здоров.

– Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.

– А що ти таке, що їстимеш мене?

– Вовк, – каже.

– Та брешеш, – собака.

– Ні, їй-богу, – каже, – вовк.

– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

– Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як.

– Е, вовчику, – каже, – вовчику. Коли вже наважив мене з’їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

– Ставаймо, – каже вовк.

От став він якраз над кручею – така круча! Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк – беркиць у яр… Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче: