– Чи я не дурний, чи я не скажений… Чи то видано, щоб живе м’ясо та само у рот ускочило?…
Думав-думав та й пішов знову просить їжі до святого Юрія.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.
Святий Юрій каже:
– Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало – то й твоє, воно нікуди не втече.
Послухав вовк, прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й думає:
«Добре, з’їм я його. Але ж воно солоне – пити захочеться. Піду спершу нап’юся, а тоді вже й з’їм».
Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, – повернувся – коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От сів та й плаче:
– Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки не ївши п’є.
Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж… Йде знову до святого просити їжі.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.
– Та й набрид же ти, – каже, – з тією їжею. Та що вже з тобою говорити, піди, там, недалечко від села, пасеться свиня, – оту й з’їж.
Пішов.
– Здоров, свине.
– Здоров.
– Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
– Вовк!
– Брешеш, – собака.
– Ні, – каже, – вовк.
– Хіба ж, – каже, – вовкові їсти нічого?
– Нічого, – каже.
– Коли ж, – каже, – нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть.
– Чи так, то й так. Вези.
Сів на свиню. Прибіга в село, а свиня як закувіка – аж вовк перелякався.
– Чого се ти, – каже, – кричиш?
– Та це ж я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами… Хто що запопав. У вовка аж дух сперло од страху. От він потихеньку до свині:
– Скажи, чого це так багато народу біжить?
– Та це ж, – каже, – для тебе.
От народ як зсадив вовка, як почав періщити, то вже йому й їсти перехотілося – насилу живий вирвався.
Як дремене, та прямо до святого Юрія.
– Святий Юрію, – каже, – милостивий. Дай чого-небудь хоч крихітку попоїсти, а то от-от кінець віку.
Святий Юрій каже:
– Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся.
Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця:
– Здоров, чоловіче.
– Здоров.
– Казав святий Юрій, щоб я тебе з’їв.
– А що ти таке, що станеш мене їсти?
– Вовк, – каже.
– Брешеш, – собака.
– Ні, – каже, – їй-богу вовк.
– Та й малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку – і давай міряти аршином! Міряв його, міряв – уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе міряє. Та приказує:
– Аршин вздовж, аршин впоперек!
Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до святого Юрія, побіг до вовків:
– Вовчики-братики, таке й таке лихо.
Вони давай гнатися, давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світі робить? Той бачить – біда. Аж стоїть дерево. Він на те дерево: заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають… Куций і каже:
– От як ми зробимо: я стану насподі, а ви всі на мене, усі на мене, один зверх другого, аж поки досягнемо вражого сина…
Стали вони один зверх одного – така драбина. От уже одному вовкові стати і кравця дістати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже:
– Понюхаю хоч напослідок табаки.
Тільки-но понюхав, та як чхне:
– Апчхи!
А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: «аршин!» Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла…
Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі безпечно додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.
Літописні легенди
Святий Андрій на київських горах
Андрій навчав у Синопі. Коли прийшов до Корсуня, дізнався, що неподалік Дніпрове гирло. І рушив у Дніпрове гирло. Звідти поплив угору по Дніпрі та принагідно прийшов і став під горами на його березі. Вставши вранці, сказав до учнів, що були з ним:
– Чи бачите ці гори? На цих горах возсіяє благодать Божа і буде великий город, і Бог збудує багато церков.
І піднявся на ці гори, поблагословив їх і поставив хрест, і, помолившись Богові, зійшов із цієї гори, де опісля був Київ. І поплив угору Дніпром.
Заснування Києва
Були три брати: один на ім’я Кий, другий Щек, а третій Хо-рив, і їх сестра Либідь. Кий жив на горі, де сьогодні спуск Боричів, Щек жив на горі, що сьогодні зветься Щекавиця, а Хорив на третій горі, яка назвалася Хоревиця.
Вони побудували місто в ім’я свого найстаршого брата і назвали його Київ. Навколо града був ліс і великий бір; вони ловили в ньому звірів. Були-бо мудрі й розумні. Називались полянами, а від них походять поляни в Києві і донині.
А деякі, нетямущі, говорили, що Кий був перевізником, бо біля Києва був перевіз тоді з того боку Дніпра; тому й казали: на перевіз на Київ. Якби Кий був перевізником, то не ходив би до Царго-рода. Але цей Кий княжив у своєму роді.
Обри й дуліби