Ненсі рушила до малої, щойно минула раптова слабкість у колінах. Дівчинка на той час залишилася на пероні сама.
– Ви міс… Полліанна? – пробелькотала Ненсі запитання, а вже наступної миті задихалася у палких обіймах – дві тоненькі ручки цупко сплелися у неї на шиї.
– Ох, яка я щаслива, щаслива, щаслива, що бачу вас! – задзвенів радісний голосочок просто їй у вухо. – Звісно, я Полліанна, і яка ж я щаслива, що ви зустріли мене! Я так і сподівалася!
– Ви… сподівалися? – спантеличено перепитала Ненсі, поправляючи на собі капелюшка, здивована тим, як Полліанна могла взагалі знати про її існування. – Ви чекали, що саме я вас зустріну?
– Авжеж, я всю дорогу намагалася уявити собі, яка ви є, – пританцьовувала дівчинка навшпиньки й оглядала ошелешену Ненсі з голови до ніг. – А тепер я вже знаю, і я щаслива, що ви така, як ви є.
Ненсі зробилося трохи легше, коли до них підійшов Тімоті. Слова Полліанни геть збили її з пантелику.
– Це Тімоті, – представила вона його. – У вас є саквояж?
– Звісно, є, – поважно кивнула Полліанна, – до того ж новісінький. Його мені купила «Жіноча допомога»[1]. Чи ж не зворушливо? Адже вони так хотіли килим! Щоправда, я не знаю, скільки червоного килима можна придбати на гроші за саквояж, але скількись точно можна – думаю вистачило б на половину проходу між рядами у церкві. А ви як гадаєте? У мене у цій торбинці квитанція, яку, містер Ґрей казав, я маю віддати вам, щоб ви отримали мій саквояж. Містер Ґрей – це чоловік місіс Ґрей. Вони – родичі дружини диякона Кара. Я приїхала з ними сюди на Схід і вони дуже славні… А… ось де вона, – подала вона Ненсі папірець, попорпавшись попередньо у своїй торбинці.
Ненсі зітхнула. Вона інстинктивно відчула, що принаймні хтось із них мав би зітхнути після цього монологу. Зиркнула на Тімоті – той передбачливо відвів погляд.
Отримавши саквояж, вони поклали його в екіпажі позаду, Полліанна зручно вмостилася між Ненсі й Тімоті спереду, а тоді, нарешті, рушили. Весь час, доки вони лаштувалися, дівчинка, не вгаваючи ні на мить, сипала коментарями й запитаннями, аж Ненсі вибилася з сил, відповідаючи на них.
– Ох, як гарно! А далеко нам? Гарно, якби довго їхати, бо я люблю кататися! – не вгавала Полліанна, вже коли почали обертатися колеса. – Втім, якщо недалеко, тим ліпше, бо я хочу чимшвидше побачити… Яка гарна вулиця! Я знала, що тут гарно, бо тато мені розповідав…
Вона урвала потік слів і схлипнула, переривчасто вдихнувши. Занепокоєно глянувши на дівчинку, Ненсі помітила, що підборіддячко малій затремтіло, а на очі їй набігли сльози. Однак за мить Полліанна мужньо піднесла голову й заторохтіла далі:
– Татко мені все розповів. Він усе пам’ятав. А ще… мені слід було відразу пояснити… Місіс Ґрей мені так радила… пояснити, чому я приїхала у червоній сукні, а не в чорному, як належало б. Вона сказала, вас це може неприємно вразити. Але серед останніх пожертвуваних у місію речей не трапилося геть нічого чорного. Крім, хіба що, баски з чорного оксамиту, але дружина диякона Кара сказала, що на мені така річ видаватиметься недоречною. Крім того, баска була дуже виношена й оксамит витерся до білого – на ліктях і ще подекуди. Деякі дами з «Жіночої допомоги» схилялися до того, щоб купити мені чорну сукню і капелюшок, але решта наполягли на тому, що гроші таки збирали на червоний килим… тобто, для церкви, знаєте. Зрештою, місіс Вайт сказала, що так як є, можливо, навіть ліпше, бо вона не любить дітей у чорному… Тобто, дітей вона, звісно, любить, але не в чорному.
Полліанна перевела дух і Ненсі спромоглася вставити: – Я впевнена, це… все буде гаразд…
– Добре, що ви теж такої думки, – кивнула Полліанна, знову ніби злегка схлипнувши. – Бо, звісно ж, набагато складніше радіти, коли ти в усьому чорному.
– Радіти? – спантеличено перепитала Ненсі.
– Так, адже тато пішов на небо, і зараз він у раю, разом з мамою та рештою наших. Він казав, я маю радіти. Але іноді це важко, навіть попри сукню у червоні ґратки, бо… бо мені його так бракує! Я нічого не можу з собою вдіяти, бо відчуваю, як мені його бракує. У мами та всіх наших там є Бог і янголи, а в мене тут нікого, крім дам з Жіночого благочинного комітету. Але тепер я знаю, все буде простіше, бо у мене є ви, тітонько Поллі. Якби ви знали, яка я щаслива, що у мене з’явилися ви!
Болісне співчуття Ненсі до цієї горопашної сироти раптом переросло у справжній жах.
– Ох, але ж… ріднесенька міс… ви страшенно помиляєтеся, – пробелькотіла вона. – Я всього лише Ненсі. Я не ваша тітонька Поллі.
– Ви… ви не вона? – проказала, затинаючись, геть розгублена дівчинка.
– Ні, я тільки Ненсі. Я й гадки не мала, що ви маєте мене за неї. Ми… ми нітрохи навіть не подібні.
Тімоті захихотів, але Ненсі була надто схвильована, щоб відповісти на його насмішкуватий погляд.
– Але хто ж ви тоді? – поцікавилася Полліанна. – Ви не схожі на даму з «Жіночої допомоги».
Цього разу Тімоті відверто розреготався.
– Я Ненсі, прислуга. Я виконую всю домашню роботу, за винятком прання та прасування. За це відповідає місіс Дерджин.
– А тітонька Поллі насправді є? – стурбовано запитала Полліанна.
– Щодо цього, можеш закластися на життя, – запевнив її Тімоті.
Полліанні явно відлягло від серця:
– Тоді все гаразд!
Замовкнувши на коротку мить, вона весело повела далі.
– Знаєте, я рада, що тітонька Поллі не приїхала мене зустрічати. Бо це означає, що наша з нею зустріч іще попереду. А до того у мене тепер є ви.
Ненсі зашарілася.
– Я б сказав, ти отримала комплімент, – насмішкувато підморгнув їй Тімоті. – Не хочеш подякувати юній леді?
– Я… я думаю… про міс Поллі, – невпевнено проказала Ненсі.
Полліанна вдоволено зітхнула.
– Я теж. Мені так цікаво, яка вона. Ви ж знаєте, вона моя єдина тітка і я тривалий час не підозрювала про її існування. Потім тато мені розповів про неї. Він казав, вона мешкає у чудовому великому будинку, високо на пагорбі.
– Атож. Будинок уже видно, отам, просто, – підтвердила Ненсі. – Отой білий, великий, з зеленими ставнями.
– Ох, який гарний! А скільки дерев і трави навколо! Я в житті не бачила одразу стільки зелені. Ненсі, а моя тітка Поллі багата?
– Так, міс.
– Як славно! Либонь приємно мати багато грошей. Я ніколи не зустрічала багатих людей. Хіба що Вайтів – бо вони таки заможні. У них килими у кожній кімнаті, і вони щонеділі ласують морозивом. А тітонька Поллі теж влаштовує недільні морозива?
Ненсі заперечно похитала головою. Губи їй скривилися і вони з Тімоті обмінялися поглядами.
– Ні, міс. Ваша тітка навряд чи любить морозиво, інакше б я, часом, бачила його у неї на столі.
У Полліанни витяглося обличчя:
– Ні, не любить? Як прикро! Не розумію, як можна не любити морозива. Втім… може, воно й на краще, бо я тепер не боятимуся, що розболиться живіт, як того разу, коли я об’їлася морозивом у місіс Вайт. Та може у тітки Поллі є килими?
– Так, килими у неї є.
– У кожній кімнаті?
– Майже що у кожній, – відповіла Ненсі й раптом насупилася, пригадавши «кімнатку на горищі» з голими стінами і голою підлогою, де не було жодного килима.
– Ох, яка я щаслива, – захоплено вигукнула Полліанна. – Обожнюю килими. У нас їх ніколи не бувало – крім двох маленьких хідників, які ми отримали серед місіонерських пожертв, і один з них був заляпаний чорнилом. У місіс Вайт іще чудові картини по стінах розвішані. На них троянди і дівчатка, що стоять навколішки, а ще котики, ягнята і лев. Не разом, звісно, ягнята і лев. У Біблії сказано, що колись вони будуть разом, але не зараз. Тобто на картинах у місіс Вайт вони окремо. А ви любите картини?
– Я… я не знаю, – відгукнулась Ненсі здавленим голосом.
– А я люблю. У нас вдома їх ніколи не бувало. Вони не часто приходять у пожертвах. Якось трапилися дві картини, щоправда. Одна була така гарна, що тато відразу продав її, щоб купити мені черевики. А друга була така ветха, що розвалилася, щойно ми її повісили. Скло тріснуло і все розсипалося. Я тоді плакала. Але тепер я навіть радію, що не мала тих гарних речей і не встигла до них звикнути, бо тепер зможу тішитися ними у тітки Поллі. Все одно, що знайти серед пожертв для місії барвисті стрічки у коси, замість вицвілих брунатних. Овва! Який прекрасний будинок, – вигукнула вона у захваті, коли екіпаж повернув на широку під’їзну алею.
Коли Тімоті вивантажував саквояж Полліанни, Ненсі нишком прошепотіла йому на вухо:
– Не смій віднині й слова казати про звільнення, містере Тімоті Дерджине. Мене тепер звідси навіть за гроші не випхаєш!
– Звільнятися? Звісно, ні, – осміхнувся молодик. – Мене звідси силоміць не витягнеш. З цим дівчам тут зробиться веселіше, ніж у тому ілюзіоні з живими картинами.
– Веселіше? – обурилася Ненсі. – Гадаю, благословенній дитині буде не до веселощів, коли вона замешкає зі своєю тітонькою. Відчуваю, їй у цьому домі знадобиться прихисток. І я стану їй таким прихистком, Тімоті. Навіть не сумнівайся, – заприсяглася Ненсі, обертаючись до Полліанни, щоб повести її широкими сходами до будинку.
Розділ 4
Кімнатка на горищі
Міс Поллі Гаррінґтон не підвелася назустріч своїй небозі. Щоправда, коли Ненсі й дівчинка стали на порозі вітальні, леді відірвала очі від книжки і простягла до гості долоню, кожен палець якої ніби втілював почуття «виконаного обов’язку».
– Здрастуй, Полліанно. Я… – заледве почала вона холодним тоном, як Полліанна, метеликом фуркнувши через кімнату, опинилася на негостинних колінах отетерілої міс Поллі.
– О тітонько Поллі, тітонько Поллі! Якби ви знали, яка я щаслива, що ви дозволили мені оселитись у вас, – схлипувала дівчинка. – Якби ви знали, яка це втіха – знайти вас і Ненсі, і все оце, коли досі у мене були тільки дами з «Жіночої допомоги»!
– Я здогадуюся… хоча й не мала приємності знатися з дамами з «Жіночої допомоги», – сухо відгукнулася міс Поллі, намагаючись розчепити палкі обійми тоненьких ручок і похмуро зиркаючи на закляклу у дверях Ненсі.
– Ненсі, ти можеш іти. Полліанно, зроби ласку, стань переді мною, як годиться. Я ще навіть не роздивилась тебе до пуття.
Полліанна підхопилася на рівні і знервовано розсміялася.
– Еге ж, тітонько, ви мене вперше бачите. Та, по правді, нема на що дивитися, крім мого ластовиння. Ох, та я ж іще маю пояснити вам про свою сукню у червоні ґратки і про чорну оксамитову баску з протертими ліктями. Я вже розповіла Ненсі, як тато мені казав…
– Облишмо з тим, що казав тобі твій батько, – урвала її міс Поллі. – У тебе є багаж, я так розумію?
– О так, звісно є, тітонько Поллі. Дами з «Жіночої допомоги» купили мені чудовий саквояж. У ньому не так багато речей, зрештою. Я маю на увазі, моїх особистих. Останнім часом, на місію не часто жертвували вбрання для дівчаток. Але я привезла всі татові книжки. Місіс Вайт сказала, вони мають належати мені. Знаєте, мій тато…
– Полліанно, – знову перервала її міс Поллі, – я хочу, щоб ти відразу засвоїла одну річ, а саме: я не маю бажання постійно слухати про твого батька.
Полліанна злякано затамувала подих.
– Чому, тітонько Поллі? Ви… То ви не маєте на увазі… – вона запнулася, і міс Поллі різко перемінила тему.
– Зараз ми підемо нагору до твоєї кімнати. Твій багаж має вже бути там. Я наказала Тімоті віднести туди твою… валізу, чи що там у тебе. Прошу за мною, Полліанно.
Полліанна мовчки повернулася і рушила з кімнати слідом за тіткою. На очі їй набігли сльози, однак підборіддя вона тримала мужньо піднесеним.
«Зрештою, тим ліпше, як вона заборонила мені говорити про тата, – міркувала Полліанна. – Мені буде легше, якщо я не говоритиму про нього. Ймовірно, саме тому вона мені заборонила».
Переконавши себе у такий спосіб у тітчиній доброзичливості, Полліанна змахнула сльози з очей і почала роззиратися довкола.
Наразі вони йшли нагору сходами. У Полліанни перед очима шурхотіла хвилями чорного шовку розкішна спідниця міс Поллі. Крізь відчинені двері позаду дівчинка встигла помітити м’які килими у пастельних тонах і оббиті атласом стільці. Під ногами стелилася килимова доріжка, схожа на зелений мох. По стінах обабіч сходів виблискували позолочені рами картин, сліпучо спалахували сонячні промені, пробиваючись крізь мереживо фіранок.
– Ой, тітонько Поллі, тітонько Поллі, – захоплено видихнула племінниця. – Який у вас дивовижно гарний будинок! Ви маєте страшенно радіти, що ви така багата!
– Полліанно! – приструнчила її міс Поллі, ставши нагорі сходів. – Ти мене дивуєш таким словами!
– Чому, тітонько Поллі? Хіба ви не раді? – щиро здивувалася Полліанна.
– Звісно ні, Полліанно! Сподіваюся, я ще не забулась настільки у гріховній марноті, щоб пишатися дарами, якими Господь у своїй милості наділив мене, – заявила леді, – тим більше, коли йдеться про багатство!
Міс Поллі повернулася і попрямувала коридором до дверей, за якими сходи вели на горище. Тепер вона впевнилась у правильності свого вибору кімнати для дівчинки. Попервах пані хотіла тільки тримати малу родичку подалі від себе, а також вберегти дорогі меблі від її необережного поводження. Однак тепер, коли Полліанна виявила таку схильність до марноти, тітка похвалила себе за далекоглядне рішення про маленьку і скромну «кімнатку на горищі».
Ніжки Полліанни весело дріботіли позаду тітки, а її великі сині очі захоплено роздивлялися усе довкола, намагаючись не оминути увагою жодної цікавинки у цьому розкішному будинку. Найбільше, втім, її цікавило, за якими з чарівних дверей чекає на неї її власна кімната – затишна й оздобна кімнатка, з фіранками, килимами й картинами. Тим часом тітка рвучко відчинила чергові двері й рушила вгору іншими сходами.
Тут не було на що дивитися. Голі стіни обабіч. У кінці сходів нагорі панували сутінки, густішаючи у найдальших закутках, де дах спускався майже до підлоги і де громадилися численні коробки та скрині. На додачу, було тут спекотно й задушливо. Полліанна мимохіть піднесла голову, бо стало важко дихати. Вона побачила, як тітка відчинила двері праворуч.
– Ось твоя кімната, Полліанно. Я бачу, твій саквояж уже тут. Ключик у тебе є?
Полліанна мовчки кивнула. Вона широко розплющила очі з переляку.
Міс Поллі насупилася.
– Полліанно, коли я тебе про щось питаю, то я хочу, щоб ти мені по-людськи відповіла, а не мотала головою.
– Так, тітонько Поллі.
– Оце інша річ; дякую. Сподіваюся, тут у тебе є все, що тобі знадобиться, – додала вона, задоволено оглянувши чисті рушники та глечик з водою. – Я накажу Ненсі, щоб вона допомогла тобі розпакувати речі. Вечеря о шостій, – закінчила вона і, вийшовши з кімнатки, почала швидко спускатися сходами.
Якийсь час Полліанна стояла, дивлячись тітці услід. Тоді обвела широко розплющеними очима голі стіни, голу підлогу, голі вікна. Погляд її зупинився на саквояжі, який ще недавно стояв перед нею у її кімнатці, вдома, на далекому Заході. Наступної миті вона подибала до того саквояжа, опустилася поруч з ним навколішки і затулила обличчя долонями.
Там знайшла її Ненсі за кілька хвилин.
– Годі, годі, бідолашне моє ягнятко, – розраджувала вона дівчинку, опустившись поруч з нею навпочіпки і пригортаючи її до грудей. – Саме цього я боялася – що застану тебе тут засмученою.
Полліанна похитала головою.
– Ні, Ненсі, я погана і зіпсована, я геть розбещена, – схлипувала вона. – Ніяк не хочу зрозуміти, що мій тато потрібніший Богу і янголам, ніж мені.
– Та їм він ні до чого непотрібний, – твердо заявила Ненсі.
– Ой, Ненсі! – непідробний жах вмить висушив сльози в очах Полліанни.
Ненсі знічено всміхнулася і рішуче й собі витерла очі.
– Годі, годі, дитино, це я спересердя бовкнула дурницю, – квапливо запевнила вона. – Давай лишень свій ключик, розпакуємо твій саквояж та поскладаємо гарненько твої речі.
Схлипуючи, Полліанна подала Ненсі ключик.
– Там не так багато речей, – проказала вона стиха.
– Тим швидше розпакуємо, – відказала Ненсі.
Обличчя Полліанни раптом осяяла усмішка.
– Справді! – вигукнула вона. – Я маю з цього радіти!
– Гм… Воно й правда, – глянула на неї Ненсі дещо невпевнено.
Моторні руки Ненсі швидко розпакували книжки, латану білизну і кілька вбогих сукенок. Полліанна, вже сяючи усмішкою, пурхала по кімнаті, розвішувала одяг у шафі, складала книжки на столі й ховала білизну по шухлядах.