– Ось так… Тепер буде дуже затишна кімнатка. Що скажеш, Ненсі? – озвалася вона невдовзі.
Ненсі не відповіла, вдаючи, нібито зосереджено шукає щось у саквояжі. Полліанна зупинилася коло безголового трюмо і пильно подивилася на голу стіну над ним.
– І мені варто радіти, що тут немає дзеркала, бо як його тут немає я не бачитиму свого ластовиння.
У Ненсі з вуст злетів якийсь невиразний гук, та коли Полліанна здивовано обернулася до неї, Ненсі так само порпалася у саквояжі. Тоді Полліанна підійшла до вікна і раптом радісно скрикнула і у захваті заплескала у долоні.
– Ой, Ненсі, я тільки зараз побачила, яка тут краса, – видихнула вона. – І дерева, і будиночки, і церква зі шпилем, а річка виблискує наче срібло. Навіщо ж тут іще якісь картини! Я така щаслива, що вона мене оселила у цій кімнаті!
На подив Полліанни, Ненсі вибухнула риданнями. Засмучена, дівчинка кинулася до неї.
– Ненсі, що сталося? Чому ти плачеш? – допитувалася вона перелякано. – Чи це… Може, це була твоя кімната?
– Моя кімната? – аж розлютилася Ненсі, тамуючи сльози. – Якби ти не була таким янголятком небесним, і якби дехто не знав уже, почім тут ківш лиха… Ой лишенько! Вона дзвонить!
Отак, не завершивши свій незрозумілий коментар, Ненсі рвучко підхопилася, вискочила з кімнати і стрімголов побігла сходами униз.
Полишена на самоті, Полліанна повернулася до своєї «картини», як вона подумки охрестила чудовий краєвид за вікном. Тоді обережно торкнула шибку. Задуха робилась нестерпною. На радість дівчинці, шибка ворухнулася під її пальцями. Наступної миті вікно широко відчинилося, і Полліанна вихилилася з нього, жадібно вдихаючи свіже духмяне повітря.
Вона подбігла до іншого вікна. Воно теж легко відчинилося. Величезна муха пролетіла їй просто повз носа і голосно задзижчала по кімнаті. За першою мухою залетіла ще одна, потім – ще, проте Полліанна нітрохи на них не зважала. Вона зробила дивовижне відкриття: просто під вікном росло величезне крислате дерево. Розкинувши гілля, воно ніби вабило Полліанну до себе.
Дівчинка голосно засміялася:
– Стривай! Думаю, я зумію!
За мить вона вже стояла на підвіконні. Звідти легко ступила на найближчу гілку дерева, а тоді, наче та мавпочка, швиденько спустилася по гілках на найнижчу. Зістрибувати на землю Полліанні було трохи лячно, хоч вона не вперше лазила по деревах. Вона затамувала подих, розгойдалася, вчепившись тоненькими, але сильними руками за гілку, і приземлилася навсі чотири у м’яку траву. Тоді підвелася і роззирнулася довкола.
Вона стояла зараз позаду будинку. Перед нею розкинувся сад, у якому, зігнувши спину, працював якийсь старенький. За садом стежинка бігла через широке поле до кручі, на якій самотня сосна стояла на варті коло величезної скелі. Полліанні враз видалося, що понад усе на світі їй хочеться бути саме там, на його вершечку.
Короткими перебіжками, Полліанна обминула схиленого над роботою старенького, промчаламіж рядами кущів і, засапана, вибігла на стежину, що тяглася через поле. Дійшовши до кручі, Полліанна рішуче почала дертися вгору. Зараз вона вже розуміла, що до брили неблизький світ, хоча з вікна видавалося, що до неї як шапкою докинути!
За п’ятнадцять хвилин дзиґар у передпокої в будинку Гаррінґтонів пробив шосту. Разом з останнім ударом Ненсі закалатала у дзвінок, запрошуючи на вечерю.
Минула хвилина, дві, три… Міс Поллі насупилася й тупнула взутою у пантофлю ногою. Тоді рвучко підвелася, вийшла у коридор і нетерпляче подивилася вгору на сходи. Якусь хвилину вона прислухалася, а відтак стрімко повернулася до їдальні.
– Ненсі, – рішуче проказала вона служниці, – моя небога запізнюється. Ні, кликати її не треба, – додала вона суворо, коли Ненсі ступила було до дверей. – Я казала їй, о котрій у нас вечеря. Тож тепер нехай нарікає на себе. Принагідно почне вчиться пунктуальності. Коли вона спуститься, нагодуєш її на кухні хлібом з молоком.
– Так, мем.
На щастя, міс Поллі не звернула уваги на вираз обличчя Ненсі.
По вечері Ненсі чимшвидше прокралася кухонними сходами на горище.
– «Хлібом з молоком», оце сказала! Через те тільки, що бідолашне ягнятко, наплакавшись, заснула, – сердито бурмотіла вона сама до себе, тихенько прочиняючи двері до кімнати.
Наступної миті вона перелякано зойкнула.
– Де ти? Де ти сховалася?! Де ти поділася? – питала Ненсі розпачливо, зазираючи у шафу, під ліжко, навіть у саквояж і глечик з водою.
Тоді вона збігла сходами йниз і притьма у садок, до старого Тома.
– Містере Томе, містере Томе, – репетувала дівчина, – благословенна дитина зникла. Наче в небі розчинилася, з якого вона, либонь, до нас, було, спустилася, бідолашне ягнятко… а мені сказано нагодувати її хлібом з молоком на кухні… ту, котра зараз, либонь, споживає райську страву… Далебі так є… далебі так є…
Старий випростався.
– Розчинилася у небі? – недовірливо перепитав він, мимоволі озираючи осяйний призахідній виднокіл.
Він зупинив погляд, вдивляючись у далину, а тоді повернувся до Ненсі, лукаво всміхаючись:
– Що ж, Ненсі, вона, схоже, таки намірилася видертися якнайближче до янголів небесних, – погодився він, показуючи скоцюрблим пальцем на овіяну вітром тоненьку постать, що чітко вимальовувалася на тлі рожевого неба, на вершині височенної скелі.
– Е, ні! Сьогодні я її до того раю не пущу, – суворо заявила Ненсі.
– Якщо пані питатиме, скажіть, що я не забула про посуд, а просто вийшла на прогулянку, – гукнула вона через плече, вже простуючи швидко до стежинки, що бігла у відкрите поле.
Розділ 5
Гра
– Заради всього святого, міс Полліанно, як же ви мене налякали, – бідкалася захекана Ненсі, поспішаючи до скелі, з якої щойно спустилася Полліанна.
– Налякала? Ох, перепрошую. Але про мене, насправді, не варто непокоїтися. Тато і дами з «Жіночої допомоги» теж спершу хвилювалися, аж доки побачили, що я завжди повертаюся жива й здорова.
– Та я навіть не знала, що ти пішла! – вигукнула Ненсі, беручи долоньку малої собі під руку і ведучи дівчинку в долину. – Я не бачила, як ти вийшла і ніхто не бачив. Я гадаю, ти просто спурхнула з даху, янголятко? А либонь же ж!
Полліанна весело підстрибнула:
– Атож, тільки я спурхнула не вгору, а деревом униз.
Ненсі аж стала на місці:
– Що ти зробила?!
– Злізла по дереву, що під вікном.
– Куваннячко-щебетаннячко! – видихнула Ненсі, знов рушаючи. – Цікаво, що б на це сказала твоя тітка.
– Тобі справді цікаво? То я їй розповім, і ми знатимемо, – весело пообіцяла Полліанна.
– Боронь боже! – злякалася Ненсі. – Ні, ні, не треба.
– Чому? Гадаєш, вона б стривожилася? – засумнівалась Полліанна.
– Ні… чи, той… так. Пусте… Насправді не дуже мене цікавить, що б там вона сказала, – бубоніла Ненсі, сподіваючись, принаймні, вберегти дівчинку від прочуханки. – Поквапимось, натомість, бо на мене ще чекає гора посуду, знаєш.
– Я допоможу, – радо пообіцяла Полліанна.
– О міс Полліанно! – розчулилася Ненсі.
Якусь хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темніло. Робилося прохолодно. Полліанна міцно трималася за руку своєї подруги.
– Думаю, мені варто радіти з того, що я трішечки тебе налякала, бо інакше ти б не пішла по мене, – прищулилася дівчинка.
– Бідолашне ягнятко! Ти, напевне, зголодніла. Боюся, що зможу тобі запропонувати самий хліб з молоком, разом зі мною на кухні. Твоя тітка неабияк розгнівалася, коли ти не спустилася до вечері.
– Я не могла спуститися. Я була там, на скелі.
– Так, але вона, бач, про це не знала, – сухо зауважила Ненсі, стримуючи сміх. – То вже вибачай за хліб з молоком.
– Як на те, навпаки. Я радію.
– Радієш? Чому?
– А що? Я люблю хліб з молоком, і мені подобається повечеряти з тобою. То чого б мені не радіти?
– Ти ладна радіти з будь-якого приводу, – зазначила Ненсі, пригадавши, як мужньо Полліанна намагалася полюбити свою вбогу кімнатку на горищі.
– Бо це, бач, така гра, – захихотіла Полліанна.
– Гра??
– Так, це гра, що називається «знай, радій».
– Що за нісенітниці?
– А що? Це гра така. Мене тато навчив, і це славна штука, – гнула своєї Полліанна. – Ми завжди так грали, ще відколи я була малою. Я навчила цієї гри дам із «Жіночої допомоги» й вони теж грали… дехто з них.
– То як у неї грають? Бо я не надто знаюся на забавах. Полліанна знову засміялася, а заразом – зітхнула; у сутінках її обличчя видавалося худеньким і задумливим.
– Все почалося з милиць, які прибули у пожертвах для місії.
– З милиць?
– Атож. Розумієш, я хотіла ляльку, і тато їм про це написав. Та коли надійшов черговий вантаж для місії, пані писала, що ляльки ніхто, на жаль, не пожертвував, а, натомість, є дитячі милиці. Тому вони надсилають нам милиці, в надії, що вони стануть у пригоді якій-небудь дитині. Отоді ми й почали грати.
– Мушу зізнатися, що не бачу, в чому тут полягає забава, – заявила Ненсі майже роздратовано.
– Саме в тому суть гри – у будь-чому знайти щось таке, з чого можна порадіти, – завзято пояснювала Полліанна. – І ми почали грати саме з милиць.
– Боже милосердний! Щось я не бачу, з чого тут радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!
Полліанна заплескала у долоні.
– Отож-бо й воно! – вигукнула вона. – Спершу я теж не бачила, з чого, – зізналась вона, – але тато мені підказав.
– То, коли твоя ласка, підкажи й мені, – буркнула Ненсі.
– Простіше простого! Радієш з того, що милиці тобі… не потрібні, – переможно виголосила Полліанна. – Бачиш, усе дуже просто, коли знаєш, як грати!
– Отаке химерне вигадати… – пробурмотіла Ненсі, майже з острахом дивлячись на дівчинку.
– Нічого не химерна, а дуже славна гра, – вперто наполягала Полліанна. – Ми, відтоді не полишали грати в неї. А що складніше завдання, то цікавіша його долати. Щоправда, іноді буває… аж надто важко… якот, коли тато йде на небо і не лишається нікого, крім дам із «Жіночої допомоги».
– Чи коли тебе поселяють у задушливій убогій комірчині під дахом, – сердито рикнула Ненсі.
Полліанна зітхнула.
– Так, цього разу попервах було тяжко, – визнала вона, – надто, що я почувалася такою самотньою. По щирості, я саме не мала жодної охоти до гри, а на додачу я очікувала усіляких вигод! Але потім я пригадала, як я не люблю бачити у дзеркалі своє ластовиння, а тоді ще побачила чарівний краєвид з вікна, відтак я вже знала, що знайду, з чого радіти. Бо коли наполегливо шукаєш радощів, то на прикрощі – як ось брак ляльки – просто не зважаєш.
– Гму! – гмикнула Ненсі, намагаючись звільнитися від клубка, що став їй у горлі.
– Зазвичай це не забирає так багато часу, – зітхнула Полліанна, – а часто взагалі виходить наче мимоволі. Я так давно граю, що призвичаїлася. Це справді чудова гра. Ми з татом, – її голосок затремтів, – любили в неї грати. Тепер, либонь, буде складніше, бо нема з ким грати. Можливо, втім, тітка Поллі захоче, – спало їй на думку.
– Куваннячко-щебетаннячко!.. Вона?! – процідила Ненсі крізь зуби.
Зважившись, вона додала рішучіше:
– Послухайте, міс Полліанно, я не впевнена, що наловчуся аж так гарно грати, ба, навіть не скажу, що я добре збагнула, що й до чого, але я з вами гратиму – хай уже сяк-так на косяк – а гратиму.
– Ой, Ненсі! – кинулася їй на шию Полліанна. – Буде просто чудово. Побачиш, як це славно.
– Гм… може, – невпевнено погодилася Ненсі. – Але на багато від мене не сподівайтеся. Я ніколи не надавалася до ігор, одначе цього разу докладу зусиль. Принаймні, тобі буде з ким грати, – завершила Ненсі, коли вони разом переступили поріг кухні.
Полліанна з апетитом ум’яла скибку хліба з молоком. Тоді на пропозицію Ненсі пішла до вітальні, де її тітка сиділа й читала книжку.
Міс Поллі холодно глянула на племінницю.
– Полліанно, ти повечеряла?
– Так, тітонько Поллі.
– Мені дуже прикро, Полліанно, що я змушена була першого ж дня відправити тебе на кухню, на хліб з молоком.
– Дарма, тітонько Поллі! Я рада, що ви так зробили. Я люблю хліб з молоком, і Ненсі теж люблю. Тож не робіть собі з цього клопоту.
Міс Поллі ще жорсткіше випростала спину.
– Полліанно, тобі час вкладатися спати. У тебе сьогодні був важкий день, а завтра маємо скласти твій розклад і переглянути твій гардероб, щоб вирішити, що слід іще придбати для тебе. Ненсі дасть тобі свічку. Будь обережною з вогнем. Сніданок о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч.
Полліанна раптом підійшла до міс Поллі й ніжно обняла її.
– Мені дуже гарно у вас! – щасливо зітхнула вона. – Мені подобається мешкати у вас. Втім, ще коли їхала сюди, я вже знала, що мені сподобається у вас. На добраніч! – вигукнула Полліанна весело і вибігла з кімнати.
– Помилуй, Господи, мою душу! – здавленим голосом вигукнула міс Поллі. – Що за незвичайна дитина?
Потім вона, як зазвичай, насупилася: «Радіє, що я її покарала, ще й просить, щоб я не робила собі з цього клопоту. Їй, бачте, подобається мешкати зі мною!»
– Помилуй, Господи, мою душу, – знову вигукнула вона, повертаючись до читання.
А за чверть години по тому, у кімнатці на горищі самотня дівчинка ридала, накрившись з головою простирадлом:
– Я знаю, тату мій, що нині ти серед янголів, я знаю, що геть занедбала нашу гру. Але навіть ти навряд чи знайшов би з чого радіти, коли мусиш спати на самоті у мороці на горищі. Якби поряд була Ненсі, чи тітонька Поллі чи, бодай, яка дама з «Жіночої допомоги», було б набагато легше.
Внизу, на кухні, Ненсі квапливо домивала посуд. Заштовхуючи ганчірку у глечик з-під молока, вона сердито примовляла:
– Якщо бути прихистком сиротині полягає у тому, щоб грати у те, як радіти милицям, коли хочеш ляльку… то нехай… я гратиму… сяк-так накосяк, а вже ж таки гратиму…
Розділ 6
Питання обов’язку
Наступного ранку Полліанна прокинулася ще до сьомої. Оскільки вікна її комірчини виходили на південь і на захід, сонця дівчинка о цій порі не побачила, проте бездоганна блакить ранкового неба обіцяла, що день буде погожим.
У кімнатці зараз було прохолодніше, а з вікна віяло свіжістю. Надворі весело щебетали птахи, й Полліанна кинулася до вікна, щоб поговорити з ними. Внизу вона побачила свою тітку серед трояндових кущів. Полліанна швиденько вбралася, щоб приєднатися до неї.
Вона стрімголов збігла сходами з горища, залишивши широко відчиненими обоє дверей. Далі – коридором, тоді ще один марш сходів і, грюкнувши дверима з сіткою від комах, дівчинка бігом обминула будинок і опинилася у саду.
Тітонька Поллі зі старим садівником саме схилилися над трояндовим кущем, коли Полліанна, не тямлячи себе від радощів, кинулася їй на шию.
– Ох, тітонько Поллі, тітонько Поллі… такого ранку… яка я щаслива, що живу на цьому світі!
– Полліанно! – гостро запротестувала леді, випроставшись настільки, наскільки дозволяли сорок кілограмів, що повисли у неї на шиї. – Ти завжди так вітаєшся зранку?
Полліанна відпустила руки й почала пританцьовувати навшпиньки.
– Ні, лише тоді, як дуже люблю когось так, що не можу стриматися! Я побачила вас у вікно і подумала, як гарно, що ви не дама з «Жіночої допомоги», а моя справжня рідна тітонька. І у вас був такий гарний вигляд, що я побігла вниз, щоб обійняти вас.
Похилений старенький раптом відвернувся. Міс Поллі спробувала насупитись, але цього разу – марно.
– Полліанно, ти… Я… Томасе, на сьогодні досить. Гадаю, ти все зрозумів… щодо трояндових кущів? – промовила вона суворо, а тоді повернулась і швидко пішла геть.
– Ви завжди працювали у цьому садку, містере… дядечку? – поцікавилася Полліанна.
Старий обернувся до неї. Губи йому злегка скривилися, а в очах, схоже, блищали сльози.
– Так, міс. Я старий Том, садівник, – відказав він.
Старий несміливо, але наче скоряючись непереборній силі, на мить поклав на русяву голівку тремтячу руку.
– Як ви схожі на свою маму, маленька леді! Я знав її ще коли вона була менша за вас теперішню. Я вже тоді працював тут садівником.
Полліанні аж перехопило подих.
– Справді? То ви знали мою маму, коли вона була маленьким земним янголятком, а не, як тепер, небесним? Ой, розкажіть мені, будь ласка, про неї, – всілася Полліанна коло старого просто на землю.