Знаючи, як вплинула на служниць заборона, накладена інспектором Сігревом, входити до кімнат і виходити з них, я наважився запитати:
– Чи можу я, сержанте, сказати жінкам і третє? Дозвольте їм повідомити від вашого імені, що вони можуть вільно бігати по сходах і заходити в свої кімнати, коли їм заманеться?
– Звичайно, можете, – відповів сищик.
– Це їх всіх заспокоїть, – зауважив я, – починаючи з куховарки й кінчаючи посудницею.
– Так от ідіть і зробіть це негайно, містере Беттередж.
Я виконав це розпорядження менш ніж за п’ять хвилин. Тільки одна трудність виникла, коли сказав про спальні. Мені, як главі слуг, довелося вжити всю повноту влади, щоб удержати юрбу служниць від спроби влетіти наверх слідом за мною й Пенелопою; їм кортіло добровільно давати показання й негайно допомогти сищикові Каффу.
Сищикові, напевно, сподобалась Пенелопа. Він трохи прояснішав, і в нього на обличчі з’явився вираз – дуже схожий на той, який був тоді, коли він запримітив білу мускусну рожу в квітнику. Ось що свідчила моя донька сищикові. Вона відповідала, мені здається, вельми добре – ще б пак! – адже вона вся пішла в мене. В ній нема нічого від матері, дякувати Богові, в ній нема нічого від матері!
Пенелопа свідчила, що її дуже зацікавило розмальовування дверей і що вона допомагала змішувати фарби. Вона запримітила місце під замком, тому що його розмальовували останнім; бачила його через кілька годин без плями; залишила о дванадцятій годині ночі теж без плями. Побажавши своїй панночці на добраніч у спальні, вона почула, як годинник у будуарі пробив дванадцять: у цей час вона держалась за ручку розмальованих дверей; знала, що фарба вогка (оскільки допомагала змішувати фарби, як уже було сказано); через те особливо старалась не доторкатись до дверей, могла заприсягнутися, що підібрала поділ сукні і що тоді не було на фарбі плями; не могла б заприсягнутися, що її вбрання ненароком не доторкнулось до дверей, коли вона виходила; пам’ятала, яка сукня була тоді на ній, – це була нова сукня, подарунок міс Речел; батько її теж пам’ятав і теж міг це підтвердити; він підтвердив це і сам приніс плаття, яке було на ній того вечора; поділ оглядали довго, бо він великий, але ніде й натяку на пляму не знайшли. На цьому і скінчилося свідчення Пенелопи – цілком благополучно й переконливо. Підписався Габріель Беттередж.
Потім сищик запитав мене, чи немає в нас великих собак, які могли б убігти до кімнати і розмазати фарбу своїм хвостом. Почувши, що це було неможливо, він послав за збільшувальним склом і почав крізь нього розглядати пляму. На фарбі не було видно слідів людської руки. Всі ознаки свідчили, що фарбу розмазала чиясь сукня. Той, на кому була ця сукня, судячи за свідченням Пенелопи й містера Френкліна, щоб зробити цю пляму, мав бути в кімнаті між північчю і трьома годинами ранку в четвер.
Довівши слідство до цього пункту, детектив Кафф згадав, що в кімнаті є ще інспектор Сігрев, і, на науку своєму колезі, зробив такий висновок із проведеного ним слідства.
– Оця ваша «дрібниця», пане інспектор, – сказав він, вказуючи на пляму під замком дверей, – перетворилася в досить важливий чинник після того, як ви бачили її востаннє. На даній стадії слідства завдяки цій плямі, я гадаю, можна зробити три відкриття. По-перше, довідатись, чи є в цьому будинку одяг, замазаний такою фарбою. По-друге, вияснити, якщо є такий одяг, – кому він належить. По-третє, взнати, яким чином ця особа проникла до кімнати і зробила цю пляму між північчю і трьома годинами ранку. Якщо ця особа не зможе дати задовільної відповіді, тоді вам нічого займатись розшуками злодія, що вкрав алмаз. Я зроблю це сам, з вашого дозволу, а вас не буду відривати від ваших міських занять. У вас тут є один з ваших підлеглих. Залишіть його про всякий випадок зі мною і дозвольте мені побажати вам всього найкращого.
Повага інспектора Сігрева до сищика була велика, але його повага до своєї персони була ще більша. Коли знаменитий Кафф допік йому, він відбив удар зі всією спритністю, на яку був здатний, і вийшов з кімнати.
– Досі я утримувався від висловлювання своєї думки, – сказав інспектор своїм військовим тоном, який анітрохи не змінився. – Тепер мені тільки слід зауважити, полишаючи слідство в ваших руках. Є таке прислів’я, пане сержант, що з мухи дуже легко зробити слона. Бувайте здорові!
– Але є такі люди, що можуть не помітити й слона, коли занадто високо задирають носа.
Отак відповівши на комплімент свого колеги, сищик Кафф повернувся й відійшов до вікна.
Містер Френклін і я чекали, що буде далі. Детектив дивився у вікно, заклавши руки в кишені і насвистуючи про себе мотив «Остання літня рожа». Пізніше, під час слідства, я запримітив, що тільки цей свист і видавав напружену роботу його думки, яка крок за кроком наближалась до таємничої мети. Очевидно, «Остання літня рожа» допомагала йому й підбадьорювала його. Можливо, що вона в якійсь мірі відповідала його вдачі, нагадуючи йому, бачите, про любимі троянди; причому цю пісеньку він насвистував на вельми журливий мотив. Постоявши біля вікна хвилин зо дві, сищик дійшов до середини кімнати і спинився в глибокій задумі, втупивши очі в двері спальні міс Речел. Раптом він опам’ятався, хитнув головою, ніби говорячи: «Так буде краще!» – і, звертаючись до мене, виявив бажання при першій же нагоді поговорити десять хвилин з міледі.
Виходячи з кімнати з цим дорученням, я почув, як містер Френклін задав сищикові запитання і спинився на порозі дверей, щоб почути відповідь.
– Ви ще не здогадуєтеся, – запитав містер Френклін, – хто вкрав алмаз?
– Ніхто не вкрав алмаза, – відповів сержант Кафф.
Такий незвичайний погляд на справу змусив нас здригнутись, і ми обидва почали дуже просити його пояснити нам, що він хотів цим сказати.
– Зачекайте трохи, – відповів сержант. – Ще не всі обставини цієї таємниці з’ясовані.
Розділ XIII
Я знайшов міледі в її кабінеті. Вона здригнулась, і на її обличчі з’явився вираз невдоволення, коли я сказав, що містер Кафф бажає говорити з нею.
– Невже я обов’язково повинна його прийняти? – спитала вона. – Чи не можете ви, Габріеле, замінити мене?
Мені це здалось незрозумілим, і, напевно, моє здивування відбилось на моєму обличчі. Міледі зволила дати пояснення.
– Боюсь, що мої нерви не зовсім у порядку, – сказала вона. – В цьому лондонському полісменові є щось таке, що викликає в мене огиду, – не знаю чому. Я передчуваю, що він внесе в наш дім розлад і нещастя. Це безглуздо й зовсім невластиво мені, але це так.
Я не знав, що їй відповісти на це. Чим більше я спостерігав сищика Каффа, тим більше він мені подобався. Міледі, висловившись переді мною відверто, вмить оволоділа собою; як я вже казав вам, вона була з природи жінкою сильної волі.
– Якщо неодмінно мені треба з ним говорити, нехай так, – сказала вона. – Але я не можу себе примусити залишитися з ним віч-на-віч. Запросіть його сюди, Габріеле, і побудьте тут під час нашої розмови.
Наскільки я пам’ятаю, це був перший приступ зневіри в моєї пані з того часу, як вона була ще дівчинкою. Я повернувся в будуар. Містер Френклін вийшов у сад до містера Годфрі, який мав незабаром їхати в місто. Ми із сищиком Каффом пішли прямо в покої міледі.
І знаєте, міледі справді трохи зблідла, коли побачила його.
Однак вона відразу ж оволоділа собою й запитала сищика, чи він не заперечує проти моєї присутності. Вона додала, що я не тільки її старий слуга, але й надійний порадник, і що в усіх домашніх справах вона звикла зі мною радитись. Сержант люб’язно відповів, що він дивиться на мою присутність, як на поміч, оскільки має сказати дещо про слуг взагалі й пересвідчився, що моя компетентність у цій справі вже принесла йому певну користь. Міледі показала на два стільці, і ми відразу ж сіли радитися.
– У мене вже склалась певна думка про цю справу, – почав сищик Кафф. – Прошу вашого дозволу, міледі, залишити її поки що при собі. А зараз я хочу згадати про своє відкриття нагорі, у вітальні міс Веріндер, і про те, чим я вирішив – з вашого дозволу, міледі, – зайнятися в першу чергу.
Далі він розповів про пляму на дверях і про зроблений ним висновок так, як він виклав його тільки що інспекторові Сігреву.
– Одне можна сказати з цілковитою певністю, – додав він на закінчення. – Алмаз пропав з шухляди шафки. Незаперечне також й інше: сліди від плями на дверях повинні бути на одязі, що належить комусь у цьому домі. Перш ніж ми зробимо ще один крок уперед, ми повинні знайти цей одяг.
– І це приведе, мабуть, до викриття злочинця? – спитала моя пані.
– Прошу пробачення, міледі, я не кажу, що алмаз украли. Я тільки говорю зараз, що алмаз пропав. Якщо буде знайдено одяг з плямою, тоді це може повести й до відшукання алмаза.
Міледі глянула на мене.
– Ви що-небудь зрозуміли? – спитала вона.
– Сержант Кафф розуміє, міледі, – відповів я.
– А яким чином ви збираєтеся знайти замазаний одяг? – спитала моя пані, знову звертаючись до детектива. – На превеликий сором, скрині й кімнати моїх добрих слуг, які багато років живуть у мене, вже обшукав перший слідчий. Я не можу й не хочу дозволити, щоб їм заподіяли образу вдруге!
Оце так пані! Оце жінка, єдина на десять тисяч!
– Саме на це я й хотів звернути увагу вашої милості, – сказав сищик. – Перший слідчий завдав багато шкоди слідству, кинувши тінь підозри на слуг. І якщо я дам їм привід гадати, що їх запідозрюють удруге, невідомо, які ще перешкоди вони нам чинитимуть, особливо жінки. А тим часом їх скрині треба обшукати вдруге – з тієї простої причини, що під час першого трусу шукали алмаз, а під час другого повинні знайти замазаний одяг. Я цілком згоден з вами, міледі, що слід зважити на почуття слуг. Але я також цілком переконаний, що гардероб слуг необхідно обшукати.
Ми зайшли, напевно, у безвихідь. Міледі висловила це в більш вишуканих виразах, ніж я.
– Мені спав на думку план, як розв’язати цю трудність, – сказав сищик Кафф. – Якщо ви, міледі, погодитеся з ним, я пропоную пояснити суть справи слугам.
– І служниці відразу подумають, що їх знову запідозрюють, – сказав я, перебиваючи його.
– Цього вони не подумають, містере Беттередж, – відповів сищик. – Я їм скажу, що робитиму обшук у всіх, – починаючи з міледі і тих, хто ночував у домі в середу. Це чистісінька формальність, – додав він, глянувши скоса на мою пані, – але слуги сприймуть це так, ніби їх ставлять нарівні з господарями, і, замість того, щоб заважати слідству, вважатимуть за честь сприяти йому.
Я повинен був визнати, що він має рацію. Міледі спочатку здивувалась, але потім теж погодилася, що це справедливо.
– А ви певні, що такий обшук необхідний? – спитала вона.
– Це найкоротший шлях до мети, міледі.
Моя пані встала, щоб подзвонити покоївці.
– Ви поговорите зі слугами, спочатку одержавши ключі від мого гардероба.
Сищик Кафф спинив її вельми несподіваним запитанням:
– А чи не краще нам спочатку пересвідчитись, що й інші дами і джентльмени теж погодяться на це?
– Єдина інша дама в цьому домі – міс Веріндер, – відповіла моя пані здивовано. – Єдині джентльмени – мої племінники, містер Блек і містер Еблуайт. Можете не сумніватись – вони не відмовляться.
Я нагадав міледі, що містер Годфрі вже від’їжджає. Не встиг я промовити ці слова, як містер Годфрі сам постукав у двері, щоб попрощатися; слідом за ним увійшов і містер Френклін, який зібрався провести його до станції. Міледі розповіла їм про наші утруднення. Містер Годфрі відразу відповів згодою. Він гукнув на Самюеля у вікно, щоб той вніс назад його чемодан, а потім сам віддав ключ сищикові Каффу.
– Коли слідство закінчиться, мої речі можна переслати до мене в Лондон, – сказав він.
Сищик прийняв ключі і чемно промовив:
– Мені жаль, що я завдаю вам клопоту, сер, через просту формальність, але приклад джентльменів примирить з обшуком і слуг.
Містер Годфрі вельми люб’язно попрощався з міледі і попросив передати його шанування міс Речел у таких виразах, які ясно свідчили, що він не приймає її «ні» за остаточну відмову і має намір при першій же нагоді знову освідчитись. Містер Френклін, виходячи слідом за своїм кузеном, сказав сищикові, що всі його речі готові для огляду і що все, що належить йому, ніколи не замикається. Сержант Кафф висловив йому свою вдячність. Його план, запам’ятайте, був сприйнятий міледі, містером Френкліном і містером Годфрі з надзвичайною готовністю. Лишалось тільки одержати згоду міс Речел, перш ніж скликати слуг і почати розшуки замазаного одягу.
Непояснима нелюбов міледі до сищика, здавалося, ще більше посилилась після того, як ми знову залишились утрьох.
– Якщо я пришлю вам ключі міс Веріндер, – сказала вона, – гадаю, вам поки що від мене нічого не треба?
– Прошу вашого пробачення, міледі, – відповів сержант Кафф. – Але перш ніж ми почнемо, я хотів би заглянути в книгу запису білизни. Може статись, що замазаний одяг належить до білизни. Якщо ці розшуки не дадуть ніяких результатів, я попрошу дати мені відомості про всю білизну, що є в будинку, і про всю білизну, яку віддали прати; якщо якої-небудь речі невистачатиме, можна буде припустити, що саме на ній і залишилася фарба і що цю річ навмисне заховала вчора або сьогодні та особа, якій вона належить. Інспектор Сігрев, – додав сержант, обернувшись до мене, – звернув увагу служниць на пляму, коли вони скупчилися в кімнаті у четвер вранці. Можливо, містере Беттередж, і це виявиться однією з багатьох помилок інспектора Сігрева.
Міледі звеліла мені подзвонити, щоб принесли книгу запису білизни. Вона лишалася з нами доти, поки не принесли цю книгу, на той випадок, якби, проглянувши її, сищик Кафф знову схотів що-небудь спитати.
Книгу запису білизни принесла Розанна Спірман. Ця дівчина вийшла сьогодні до сніданку надзвичайно бліда і змарніла, але вона вже трохи видужала після вчорашньої слабості і приступила до своїх обов’язків. Сищик Кафф пильно подивився на нашу другу служницю – на її обличчя, коли вона входила, і на її криве плече, коли вона виходила.
– Ви ще щось маєте мені сказати? – спитала міледі з нетерпінням, бажаючи якомога швидше позбутися сищика.
Великий Кафф відкрив книгу запису білизни, розібрався в ній за півхвилини і знову закрив її.
– У мене до вас, міледі, тільки одне запитання, – сказав він. – Молода жінка, яка принесла сюди цю книгу, служить у вас так само давно, як і інші слуги?
– Чому ви про це запитуєте?
– Тому, що коли мені востаннє довелось бачити її, вона сиділа в тюрмі за крадіжку.
Після цього не лишалось нічого іншого, як розповісти йому всю правду. Моя пані звернула особливу увагу на гарну поведінку Розанни в її домі і згадала, що наглядачка виправного будинку була про неї якнайкращої думки.
– Сподіваюсь, ви не підозрюєте її? – спитала на закінчення міледі вельми серйозно.
– Я вже казав вам, міледі, що до цього часу нікого в домі не запідозрював у крадіжці.
Після цієї відповіді міледі підвелася, щоб іти нагору, по ключі міс Речел. Сержант випередив мене, квапливо відчинивши перед нею двері і дуже низько вклонившись їй. Міледі затремтіла, проходячи повз нього.
Ми чекали, чекали, а ключів усе не було. Сищик Кафф не промовив до мене жодного слова. Він повернув до вікна меланхолійне обличчя, заклав у кишені кістляві руки й тихо насвистував про себе «Останню літню рожу».
Нарешті ввійшов Самюель, але не з ключами, а з папірцем для мене. Я зніяковів і ледве надів окуляри, почуваючи, що похмурий погляд сищика невідступно стежить за мною. На папірці рукою міледі було написано кілька рядків олівцем. Вона повідомляла мені, що міс Речел рішуче відмовилась показати свій гардероб. Коли міледі спитала її чому, вона залилася сльозами. Після повторного запитання вона вигукнула: «Тому, що не хочу, от і все. Тільки через мій труп ви зможете досягти своєї мети, не інакше». Я зрозумів небажання міледі зустрітися із сищиком Каффом після такої відповіді її доньки. Якби я був не занадто старий для милої юнацької соромливості, я почервонів би від однієї думки, що повинен глянути йому в очі.