– Звістка про ключі міс Веріндер? – спитав сищик.
– Панночка не згодна на обшук свого гардероба.
– А! – сказав сищик.
Голос його не був підпорядкований такій досконалій дисципліні, як його обличчя. Він промовив «А!» тоном людини, яка почула те, що сподівалась почути. Він і розсердив, і злякав мене – не можу пояснити чому, але це було так.
– Від обшуку доведеться відмовитись? – спитав я.
– Так, – відповів сержант, – від обшуку мусимо відмовитись, тому що ваша панночка не погодилась на нього, як інші. Ми повинні оглянути весь одяг у домі або зовсім цього не робити. Пошліть чемодан містера Еблуайта в Лондон з першим же поїздом, а книгу запису білизни поверніть з моїм шануванням і вдячністю служниці, яка принесла її.
Він поклав книгу на стіл і, вийнявши складаний ніж, почав зрізувати свої нігті.
– А ви, здається, не дуже розчарувались? – спитав я.
– Так, – відповів сищик Кафф, – не дуже.
Я постарався викликати його на відверту розмову.
– І чому це міс Речел стає вам на перешкоді? – спитав я. – Адже її інтереси вимагають, щоб вона вам допомагала.
– Почекайте трохи, містере Беттередж, почекайте.
Голови, кмітливіші від моєї, зрозуміли б смисл його слів.
Або людина, менш віддана Речел, ніж я, побачила б, куди він хилить. Жах, що його міледі відчувала перед сищиком, напевно, означав (як я зрозумів уже згодом), що вона (як говориться у Біблії) «неясно розрізняла», куди він хилить. А я цього тоді ще не розумів – от і все.
– Що ж тепер робити? – спитав я.
Сищик Кафф кінчив «манікюр», подивився на свої нігті з меланхолійним інтересом і сховав складаний ніж.
– Ходімо в сад, – сказав він, – і подивимось на троянди.
Розділ XIV
Найближчий шлях з кабінету міледі в сад вів через відомий уже нам чагарник. Щоб вам був зрозумілішим дальший хід подій, я повинен додати, що стежка в чагарнику була місцем улюбленої прогулянки містера Френкліна. Коли він зникав з дому і його ніде не могли відшукати, ми звичайно знаходили його тут.
Треба признатися, читачу, що я досить затятий. Чим упертіше сищик Кафф приховував від мене свої думки, тим наполегливіше намагався я про них довідатись. Коли ми повернули на стежку в чагарнику, я спробував перехитрувати його іншим способом.
– У даній ситуації, – сказав я, – на вашому місці я зайшов би у безвихідь.
– На моєму місці, – відповів сержант, – ви прийшли б до висновку, який у даній ситуації знищив би всякі сумніви. Облишмо поки що цей висновок, містере Беттередж. Я привів сюди вас не для того, щоб ви підкопувались під мене, наче борсук; я привів вас сюди для того, щоб одержати від вас деякі відомості. Звичайно, ви могли б розповісти їх мені і в будинку. Але двері й слухачі взаємно притягуються, і в людей моєї професії виробився корисний для здоров’я смак до свіжого повітря.
Хіба цю людину перехитруєш? Я здався і став терпляче, наскільки міг, чекати, що ж буде далі.
– Не будемо вникати в причини поведінки вашої панночки, – вів далі сищик, – пожалкуємо тільки, що вона відмовилась мені допомогти і таким чином утруднила слідство. Ми повинні тепер постаратись таємницю плями на дверях, яка, повірте моєму слову, є одночасно і таємницею алмаза, відкрити іншим шляхом. Замість того, щоб робити обшук в гардеробі слуг, я вирішив, містере Беттередж, поговорити з ними, вивідати їхні думки і вчинки. Однак, перш ніж приступити до цього, я хотів поставити вам кілька питань. Ви людина спостережлива; скажіть, чи не помітили ви якоїсь дивини в кого-небудь із слуг (окрім, звичайно, цілком природного переляку і хвилювання) після того, як виявилась пропажа алмаза? Чи не помітили між ними якоїсь особливої сварки? Або щоб хтось був не в настрої? Наприклад, чи не розсердився хто-небудь ні з того ні з сього? Чи не занедужав раптово?
Я відразу ж згадав про несподівану хворобу Розанни Спірман за вчорашнім обідом, але не встиг відповісти, як сищик Кафф раптом втупився очима в кущі і промимрив про себе:
– Ага!
– Що трапилось? – спитав я.
– Знову ревматизм у спині, – відповів сищик голосно, немов бажаючи, щоб нас почула третя особа. – Напевно, на погоду.