Говорили, що він, незважаючи на свою сміливість, нікому не признався, яким чином роздобув цю індійську коштовність. Він ніколи не намагався продати алмаз – не потребував грошей і (знову треба віддати йому належне) не дорожив ними. Він нікому його не дарував і не показував жодній живій істоті. Одні казали, ніби він побоюється, щоб це не накликало на нього неприємностей з боку начальства; інші (які не знали справжнього характеру цієї людини) твердили, що він боявся показати алмаз, бо це могло коштувати йому життя.
В останніх чутках, можливо, і є частка правди. Було б несправедливо назвати його боягузом, але це факт, що життя його двічі наражалось на небезпеку в Індії і всі твердо переконані, що причиною цього був Місячний камінь. Коли полковник повернувся в Англію і всі відвернулись від нього, це знову-таки приписувалось Місячному каменеві. Таємниця життя полковника заважала йому в усьому і, якщо так можна висловитись, вигнала його з середовища співвітчизників. Чоловіки не впускали його до своїх клубів; жінки (а їх було немало), з якими він хотів одружитись, відмовляли йому; друзі й родичі раптом ставали короткозорими, зустрічаючись із ним на вулиці.
Інші за таких скрутних обставин постаралися б виправдатись перед світом. Але поступитись, навіть коли він неправий і коли вся громадськість повстала проти нього, було не в звичках високоповажного Джона. Він тримав при собі алмаз в Індії, бажаючи цим показати, що не боїться бути вбитим. Залишив при собі алмаз і в Англії, бажаючи показати, що він зневажає громадську думку. Ось вам і портрет цієї людини, як на картині: характер, що йшов усьому наперекір, і обличчя хоч і красиве, але з диявольським виразом.
Час від часу до нас доходили найрізноманітніші чутки. Розповідали, що нібито він почав вживати опій; нібито він робить якісь дивні хімічні досліди; ніби він пиячить і розважається з найнепристойнішими людьми в найбрудніших кишлах Лондона. Як би там не було, полковник вів самітне, порочне, таємниче життя; один раз – лише один раз – після його повернення в Англію, я сам його бачив віч-на-віч.
Років за два до того часу, про який я зараз пишу, і років за півтора до своєї смерті полковник несподівано приїхав до міледі в Лондон. Це було в день народження міс Речел, двадцять першого червня, і в честь цього дня, як завжди, зібралися гості. Лакей прийшов сказати мені, що мене хоче бачити якийсь добродій. Ввійшовши в хол, я зустрів полковника – схудлого, постарілого, обідраного, виснаженого, але, як і раніше, зухвалого і злого.
– Ідіть до моєї сестри, – сказав він, – і повідомте, що я приїхав поздоровити мою племінницю з днем народження.
Він уже кілька разів намагався листовно примиритися з міледі, лише для того (я в цьому твердо переконаний), щоб зробити їй неприємність. Але до нас у дім він прийшов уперше. Мені кортіло сказати йому, що в міледі гості. Але диявольський вираз його обличчя злякав мене. Я пішов передати його доручення і, за власним його бажанням, залишив полковника чекати відповіді в холі. Слуги витріщились на нього, стоячи віддалік, наче він був ходячою руйнівною машиною, начиненою порохом і ядрами, і міг щохвилини вибухнути серед них.
У міледі теж є крупинка – не більше – фамільної гарячковості.
– Скажіть полковникові Гернкаслу, – відповіла вона, коли я передав їй доручення її брата, – що міс Веріндер зайнята, а я не хочу його бачити.
Я намагався умовити міледі дати ввічливу відповідь, знаючи, що полковник не схильний до тієї стриманості, якою звичайно володіють джентльмени. Зовсім даремно! Фамільна гарячковість обернулась тепер проти мене.
– Коли мені потрібна ваша порада, – сказала міледі, – ви знаєте, я сама звертаюсь по неї. А зараз я у вас не прошу поради.
Я пішов з цим дорученням, взявши на себе сміливість передати його в новому й виправленому вигляді.
– Міледі і міс Речел жалкують, що вони зайняті, полковнику, – сказав я, – і просять вибачити за те, що вони не матимуть честі побачитися з вами.
Я сподівався від нього вибуху навіть при тій ввічливості, з якою я передав відповідь міледі. На мій подив, нічого подібного не сталося: полковник злякав мене, сприйнявши ці слова з неприродним спокоєм. Очі його, сірі, блискучі, з хвилину були звернуті на мене; потім він засміявся. Сміявся не вголос, як інші люди – сміх його бринів десь всередині тихо, зловтішно із страшною люттю.
– Дякую вам, Беттередж, – промовив він, – я пам’ятатиму день народження моєї племінниці.
З цими словами він повернувся й вийшов з будинку.
Коли через рік знову настав день народження міс Речел, ми почули, що полковник лежить хворий в ліжку. А ще через півроку, – тобто за півроку до того часу, про який я зараз пишу, – міледі одержала листа від одного вельмишановного пастора. Він сповіщав їй про дві дивні сімейні новини. По-перше, що вмираючи полковник простив свою сестру, по-друге, що він простив і всіх інших і прийняв свою смерть дуже повчально. Я сам (незважаючи на єпископів і пасторів) маю щиру повагу до церкви, але в той же час твердо переконаний, що високоповажний Джон постійно перебував у полоні диявола і що останній огидний вчинок у житті цього підлого чоловіка був той, що (з дозволу сказати) він обдурив священика.
Ось, коротко, і все, що я розповів містерові Френкліну. Я помітив, що він слухає дедалі уважніше і що розповідь про те, як сестра відмовилась прийняти полковника в день народження його племінниці, здавалось, вразила містера Френкліна, немов постріл, що влучив у ціль. Хоч він і не признався, але я побачив досить ясно по його обличчю, як це розтривожило його.
– Ви розповіли все, що знали, Беттередж, – зауважив він. – Тепер моя черга. Але, перш ніж розповісти вам, які відкриття зробив я в Лондоні і яким чином був замішаний у цю справу з алмазом, мені хочеться знати ось що. По вашому обличчю видно, мій старий друже, що ви нібито не зовсім розумієте, до чого веде наша розмова. Чи, може, мене обманює ваше обличчя?
– Ні, сер, – відповів я. – Моє обличчя, в усякому разі в даному випадку, говорить правду.
– Ну, то я постараюсь, – сказав містер Френклін, – переконати вас розділити мою точку зору, перш ніж ми підемо далі. В мене виникли три серйозні запитання, зв’язані з подарунком полковника в день народження моєї кузини Речел. Слухайте мене уважно, Беттередж, і перелічіть по пальцях, якщо це допоможе вам, – сказав містер Френклін, з деяким задоволенням показуючи цим свою далекоглядність, що нагадало мені ті далекі часи, коли він був ще хлопчиком. – Перше запитання: чи був алмаз полковника предметом змови в Індії? Друге запитання: чи змовники перебралися слідом за алмазом полковника в Англію? І третє запитання: чи знав полковник, що виникла змова навколо алмаза, і чи не зі злим наміром залишив він у спадщину неприємності і небезпеку своїй сестрі через її невинну доньку? Ось що я хочу знати, Беттередж. Не лякайтесь!
Добре йому було попереджати мене, коли я вже перелякався.
Якщо він мав рацію, в наш спокійний англійський дім раптом увірвався диявольський індійський алмаз, а за ним змова живих шахраїв, кинутих на нас помстою мерця. Ось яким було наше становище, яке відкривалось мені в останніх словах містера Френкліна! Хто чув щось подібне в дев’ятнадцятому столітті, завважте, у вік прогресу, в країні, що користується благами британської конституції! Ніхто ніколи не чув нічого подібного, отже, ніхто не може цьому повірити. А проте я продовжуватиму свою розповідь.
Коли ви несподівано злякаєтесь до такої міри, як злякався я, цей переляк неодмінно відіб’ється на вашому шлункові. А при такому становищі ваша увага буде відвернута, і ви почнете соватись на своєму місці. Я мовчки завовтузився на піску. Містер Френклін помітив, як я боровся з розтривоженим шлунком чи духом – а це, якщо хочете, одне й те саме, – і, замість того щоб почати свою розповідь, гостро мене спитав:
– Що таке з вами?
Що таке було зі мною? Йому я не сказав, а вам скажу по секрету. Мені закортіло запалити люльку і почитати «Робінзона Крузо».
Розділ VI
Нічим не виявляючи своїх почуттів, я ввічливо попрохав містера Френкліна вести далі оповідь. Містер Френклін відказав: «Не совайтесь, Беттередж!» – і продовжував.
Перші слова нашого молодого джентльмена роз’яснили мені, що відкриття, яке стосується нечестивого полковника й алмаза, містер Френклін зробив (перше ніж приїхати до нас) у той час, як він відвідав стряпчого свого батька в Гемпстеді. Містер Френклін випадково обмовився, коли вони сиділи удвох після обіду, що батько доручив йому відвезти міс Речел подарунок до дня її народження. Слово за словом – і розмова скінчилася тим, що стряпчий розкрив містерові Френкліну, що це за подарунок і як виникли дружні стосунки між покійним полковником і містером Блекомстаршим. Обставини ці такі незвичайні, що сумніваюсь, чи я зугарний передати їх своїми словами. Вважаю за краще викласти відкриття містера Френкліна якомога ближче, його власними словами.
– Чи пам’ятаєте ви ті часи, Беттередж, – почав він, – коли батько мій намагався довести свої права на це горезвісне герцогство? Так от саме в цей час і повернувся з Індії мій дядько Гернкасл. Батько мій довідався, що в нього є якісь папери, які можуть стати в пригоді для його процесу. Він поїхав до полковника ніби привітати його з поверненням в Англію. Але полковника не так-то просто було обдурити. «Вам щось від мене потрібно, – сказав він, – інакше ви не наважилися б ризикувати своєю репутацією, завітавши до мене». Батько мій зрозумів, що йому більше нічого не залишається, як відверто признатися в усьому; він відразу ж сказав, що йому потрібні папери. Полковник попросив дати йому день на обмірковування. Відповідь його прийшла у вигляді надзвичайно дивного листа; його показав мені мій приятель, адвокат. Полковник почав з того, що він сам має просьбу до батька і пропонує йому дружню послугу за послугу. На війні йому поталанило (його власний вираз!) стати власником одного з найбільших у світі алмазів. Але в нього є підстави гадати, що ні він сам, ні його коштовний камінь не будуть у безпеці – в жодному домі, у жодній частині світу, – якщо він залишить його при собі. За таких ризикованих обставин він і вирішив передати алмаз на зберігання іншій людині. Ця людина не наражатиметься на ризик. Вона може віддати коштовний камінь на зберігання в будь-яке місце – наприклад, банкірові чи ювелірові, в яких є спеціальний сейф для зберігання особливо цінних коштовностей. Її особиста відповідальність у цій справі буде пасивною. Вона одержуватиме – або сама, або через довірену особу – на заздалегідь умовлену адресу, у заздалегідь встановлені дні, щороку лист від полковника з простим повідомленням, що той ще живий. У разі ж, якщо лист не буде одержаний в умовлений день, мовчання полковника може бути вірною ознакою того, що його вбито. Тоді – лише за цих обставин – певні інструкції щодо подальшої долі алмаза, які в запечатаному вигляді зберігатимуться разом з ним, мають бути розпечатані й безумовно виконані. Якщо батько мій погодиться прийняти це дивне доручення, то папери полковника будуть віддані в його розпорядження. Ось що було в листі.
– Що ж зробив ваш батько, сер? – запитав я.
– Що він зробив? – повторив містер Френклін. – Я вам скажу, що він зробив. Він застосував неоціненну здатність, яка називається здоровим глуздом, до оцінки листа полковника. Він оголосив, що вся ця історія – чистісінька нісенітниця. Просто під час своїх мандрів по Індії полковник роздобув поганеньке скельце і прийняв його за алмаз. Що ж до побоювання бути вбитим і вжиття пересторог для збереження його життя і цього скельця, то нині дев’ятнадцяте сторіччя і кожній розсудливій людині варто лише звернутись до поліції. Полковник багато років уживає опій, і якщо єдиний спосіб дістати дорогоцінні папери полягає в тому, щоб сприйняти марення від вживання опію за факт, то батько мій був цілком готовий взяти на себе цю сміховинну відповідальність, тим охочіше, що особисто для нього вона не зв’язана ні з яким клопотом. Алмаз і запечатані інструкції віддали в комору банкіра, а листи полковника, які періодично повідомляли, що він живий, одержував і розпечатував стряпчий нашої сім’ї містер Брефф, довірена особа мого батька. Жодна розумна людина в подібному становищі не подивилася б на цю справу інакше. Нам тільки те й здається ймовірним, Беттередж, що узгоджується з нашим власним життєвим досвідом, і ми віримо романтиці тільки тоді, коли прочитаємо про неї в газеті.
Мені стало ясно, що сам містер Френклін вважає думку свого батька про полковника необачною й помилковою.
– А яка ваша думка про цю справу, сер? – запитав я.
– Дайте спершу покінчити з історією полковника, – відповів містер Френклін. – Для англійського розуму характерна відсутність системи, і ваше запитання, мій старий друже, є цього прикладом. Коли ми перестаємо виробляти машини, ми (в розумовому відношенні) найнеохайніший народ у всьому світі.
«Ось воно, закордонне виховання! – подумав я. – Він, мабуть, у Франції навчився збиткуватись над власною нацією».
Тим часом містер Френклін знову взявся за перервану нитку розповіді й продовжував:
– Батько мій одержав потрібні папери і з того часу більше не бачив свого швагра. З року в рік у заздалегідь умовлені дні заздалегідь умовлений лист одержував від полковника й розпечатував стряпчий Брефф. Я бачив цілу купу цих листів. У кожному з них була та ж сама ділова фраза. «Сер, це засвідчує, що я ще живий; нехай алмаз зберігається, як і раніше. Джон Гернкасл». Ось і все, що він писав, і надходило це повідомлення регулярно, в зазначений день. Але шість чи вісім місяців тому вперше змінилася форма листа. Тепер там значилося: «Сер, кажуть, що я помираю. Приїжджайте до мене й допоможіть мені скласти духівницю». Стряпчий Брефф поїхав і знайшов полковника в маленькій приміській віллі, розташованій на прилеглих до неї землях; тут полковник жив на самоті з того часу, як залишив Індію. Він тримав собак, котів і птахів, але з ним не було жодної людської істоти, крім служниці, що приходила й доглядала його господарство, та лікаря. Духівниця була дуже проста. Полковник витратив більшу частину свого багатства на хімічні досліди. Його духівниця складалася всього з трьох пунктів, які він продиктував у ліжку при повній своїй свідомості. У першому пункті він забезпечував утримання й догляд за своїми тваринами. Другим пунктом засновувалась кафедра експериментальної хімії в одному з північних університетів. У третьому полковник відписав Місячний камінь як подарунок до дня народження своїй племінниці з умовою, щоб мій батько був виконувачем духівниці. Мій батько спершу відмовився. Однак? подумавши трохи, поступився; почасти через упевненість, що обов’язки виконувача духівниці не завдадуть йому ніякого клопоту, почасти через натяк стряпчого, зроблений ним в інтересах Речел, – що алмаз все-таки, може, чогось і вартий.
– А полковник не сказав, сер, – запитав я, – з якої причини він відписував алмаз міс Речел?
– Він не тільки сказав, але й написав про цю причину в своїй духівниці, – відповів містер Френклін. – Я взяв собі витяг, який ви зараз побачите. Не забігайте наперед, Беттередж! Все повинно йти по порядку. Я вам розповів про духівницю полковника, а тепер ви повинні почути, що ж сталося після його смерті. Для додержання формальностей необхідно було оцінити алмаз, і тільки після цього можна було затвердити духівницю. Всі ювеліри, до яких ми зверталися за консультацією, в один голос підтвердили судження полковника, що це один з найбільших алмазів у світі. Питання про точну оцінку являло собою серйозні труднощі. За своїми розмірами це був феномен серед алмазів, за кольором його цілком можна було віднести до особливої категорії, і, на додаток до цих, не зовсім визначених фактів, у ньому виявився гандж – у вигляді плями в самій середині каменя. Проте навіть з цією серйозною вадою найнижча ціна алмаза дорівнювала двадцяти тисячам фунтів. Уявіть же собі здивування мого батька: він мало не відмовився від обов’язків виконувача духівниці, мало не випустив з нашої сім’ї цю дивовижну коштовність! Інтерес, викликаний в ньому цією справою, змусив його розпечатати інструкції, що зберігались разом з іншими паперами, і, на мою думку, вони дають ключ до виявлення змови, яка загрожувала життю полковника.