– Отже, ви й справді вірите, сер, – сказав я, – що змова існувала?
– Не володіючи чудовим, «здоровим глуздом» мого батька, – відповів містер Френклін, – я гадаю, що життю полковника справді загрожувала небезпека, про що він і говорив. А запечатані інструкції пояснюють, чому він все-таки помер спокійно у своєму ліжку. В разі його насильної смерті (тобто на випадок, якби від нього не одержали умовленого листа в заздалегідь призначений день) батько мій повинен був таємно відіслати Місячний камінь в Амстердам знаменитому майстрові, щоб той розбив його на чотири або шість окремих каменів. Брильянти ці продати, а виручені гроші використати на заснування тієї кафедри експериментальної хімії, про яку потім полковник згадав у своїй духівниці. Тепер, Беттередж, напружте-но свій винахідливий розум і скажіть, який висновок можна зробити з вказівок полковника?
Я зараз же напружив свій розум. Але через властиву моєму розумові англійську забарність, у мене в голові все переплуталось, поки містер Френклін вказав на те, що саме вбачати в цьому.
– Запам’ятайте, – сказав містер Френклін, – що цілість алмаза як єдиного каменя була дотепно поставлена в залежність від збереження життя полковника. Він не задовольнився тим, що сказав би ворогам, яких побоювався: «Вбийте мене – і ви будете не ближче до алмаза, ніж тепер; він там, звідки ви не можете його дістати, – в підвалах банку». Він сказав замість цього: «Вбийте мене, і алмаз перестане бути алмазом: стане не тим, чим був». Що це означає?
Тут, як мені здалося, мене осяяла видатна далекоглядність, властива іноземцям.
– Знаю, – сказав я. – Це означає, що ціна алмаза зменшиться і злодії залишаться в дурнях.
– Нічого подібного! – промовив містер Френклін. – Я про це дізнався. Алмаз із плямою, розбитий на окремі частини, коштуватиме дорожче, ніж цілий, із тієї простої причини, що чотири або шість чудових брильянтів разом повинні коштувати дорожче, ніж один великий алмаз, який має пляму. Якби метою змови була звичайна крадіжка заради здобичі, інструкції полковника зробили б алмаз ще привабливішим для злодіїв. За нього можна було б одержати більше грошей, а продати його значно легше, якби він вийшов з рук амстердамських майстрів.
– Помилуй Боже, сер! – вигукнув я. – У чому ж тоді полягала змова?
– Змова, вчинена індусами, яким раніше належав алмаз, – сказав містер Френклін, – пов’язана з якимсь стародавнім індійським забобоном. Така моя думка, і вона підтверджується одним фамільним документом, який зараз при мені.
Тепер я зрозумів, чому поява трьох індійських фокусників біля нашого будинку здалась містерові Френкліну обставиною, що заслуговує на увагу.
– Я не хочу нав’язувати вам свою думку, – вів далі містер Френклін. – Думка про обраних служителів індійського культу, які присвятили себе, незважаючи на всі труднощі й небезпеки, завданню повернути священну національну дорогоцінність і вичікували для цього слушного моменту, – ця думка, як мені здається, цілком узгоджується з тим, що нам відомо про терпіння східних племен і про вплив східних релігій. Крім того, я людина з живою уявою: м’ясник, булочник і податковий інспектор не здаються мені єдиною правдоподібною реальністю. Нехай же мій здогад оцінюється як завгодно; перейдімо до єдиного практичного питання, що стосується нас. Чи залишиться в силі змова навколо Місячного каменя після смерті полковника? І чи знав полковник про це, коли залишав своїй племінниці подарунок до дня її народження?
Я починав розуміти, що справа ця кінець кінцем стосується міледі і міс Речел. Жодне слово, сказане містером Френкліном, тепер не випадало з моєї уваги.
– Коли я взнав історію Місячного каменя, – вів далі містер Френклін, – мені не дуже хотілось привозити його сюди, але містер Брефф нагадав, що хто-небудь повинен же передати моїй кузині спадщину від дядька і що я можу зробити це з таким же успіхом, як і будь-хто інший. Коли я забрав з банку алмаз, то мені здалося, що за мною слідкує на вулиці якась обірвана смуглява людина. Я пішов до батька за своїми речами і знайшов там лист, який несподівано затримав мене в Лондоні. Я повернувся в банк з алмазом і знову побачив цю людину. Знову забираючи алмаз із банку сьогодні вранці, я зустрів цю людину втретє, вислизнув від неї й поїхав (перше ніж вона встигла напасти на мій слід) ранковим, замість вечірнього, поїздом. Ось я тут з алмазом у повній цілості – і яку ж першу новину я чую? Я довідуюсь, що тут побувало троє мандрівних індусів і що мій приїзд із Лондона і те, що я повинен мати при собі, були головним предметом їхньої розмови у той час, коли вони думали, що вони самі. Не буду просторікувати про їхні маніпуляції з чорнилом, про те, як хлопчику веліли дивитись на нього, щоб побачити людину, що була далеко, і тому подібне. Штука ця (яку я часто бачив на Сході) і на мою думку, і на вашу – звичайнісіньке шахрайство. Питання, яке ми повинні зараз вирішити, полягає в тому, чи не помиляюсь я, надаючи великого значення простій випадковості, чи справді ми маємо доказ, що індуси натрапили на слід Місячного каменя з тієї хвилини, як його взято з банку?
Але ні він, ні я, як здавалось, не мали наміру займатися цим дослідженням. Ми подивились один на одного, потім на приплив, який повільно, все вище й вище, затоплював Тремтливі піски.
– Про що ви думаєте? – раптом спитав містер Френклін.
– Думаю, сер, – відповів я, – що мені хотілося б закопати алмаз у цей хисткий пісок і в такий спосіб вирішити це питання.
– Якщо у вас в кишені є вартість Місячного каменя, – відповів містер Френклін, – оголосіть це, Беттередж, та й край!
Цікаво відзначити, як підбадьорює людину невеликий жарт, коли в неї неспокійно на душі. Тоді нам здалась дуже кумедною думка покінчити з законною власністю міс Речел і завдати містерові Блеку, виконувачу духівниці, величезного клопоту, хоч тепер я не можу збагнути, що тут було смішного.
Містер Френклін перший знову повернувся до предмета розмови. Він вийняв з кишені конверт, розпечатав його й подав мені папірець, який там лежав.
– Беттередж, – сказав він, – ми повинні в інтересах моєї тітки обговорити питання, яка причина примусила полковника залишити цю спадщину своїй племінниці. Пригадайте, як леді Веріндер ставилась до свого брата з того часу, як він повернувся до Англії, і до того моменту, коли він сказав, що пам’ятатиме день народження племінниці. І прочитайте оце.
Він дав мені витяг з духівниці полковника. Витяг зараз при мені, і я переписую його дослівно для вас:
«По-третє, нарешті, дарую й відписую моїй племінниці, Речел Веріндер, дочці та єдиній дитині сестри моєї Джулії Веріндер, вдови, – в тому разі, якщо її мати, зазначена Джулія Веріндер, буде жива після моєї смерті, – жовтий алмаз, який належить мені і відомий на Сході під назвою Місячного каменя. І доручаю моєму виконувачеві духівниці віддати алмаз або самому, або через якого-небудь надійного посередника, якого він призначить, в особисте володіння вищезазначеної племінниці моєї Речел в перше ж святкування дня її народження після моєї смерті і в присутності, якщо можливо, моєї сестри, вищезгаданої Джулії Веріндер. І я бажаю, щоб вищезгаданій сестрі моїй повідомили точною копією третій – і останній – пункт моєї духівниці, що я дарую алмаз доньці її Речел на знак мого повного прощення за ту шкоду, яку завдали її вчинки моїй репутації, а особливо на доказ того, що я прощаю, як і годиться вмираючому, образу, завдану мені як офіцерові і джентльменові, коли її слуга, за її наказом, не впустив мене до неї на день народження її доньки».
Далі ставилась така умова. Якщо на час кончини заповідача помре міледі або якщо не буде в живих міс Речел, алмаз необхідно відіслати в Голландію, згідно з запечатаними інструкціями, що зберігаються разом з ним у банку. Виручена від продажу алмаза сума має бути додана до грошей, уже відписаних духівницею професорам-хімікам одного з північних університетів.
Я повернув цю виписку містерові Френкліну, зовсім не знаючи, що йому відповісти. Досі вважав, як вам відомо, що полковник помер так само нечестиво, як і жив. Не скажу, що під впливом копії з цієї духівниці я змінив цю думку: скажу тільки, що духівниця приголомшила мене.
– Ну, – сказав містер Френклін, – тепер, коли ви прочитали власні слова полковника, що ви скажете? Привізши Місячний камінь до тітки в дім, послужу я сліпо його помсті чи виправдаю його як християнина, що розкаявся?
– Важко уявити собі, сер, – відповів я, – що він помер зі страшною помстою в серці й огидним обманом на вустах. Одному Богові відома правда. Мене не питайте про це.
Містер Френклін сидів, крутячи і жмакаючи витяг з духівниці, немов сподіваючись видавити з неї таким чином істину. В той же час він надзвичайно змінився: із жвавого й веселого юнака зробився тепер, незрозуміло чому, млявим, статечним і замисленим.
– Це питання має дві сторони, – сказав він, – об’єктивну й суб’єктивну. Якій ви віддасте перевагу?
Френклін виховувався не тільки у Франції, але й у Німеччині. Досі він перебував під впливом, як я гадав, французького виховання. А тепер (наскільки я міг розібрати) верх взяло німецьке. Одне з правил мого життя – ніколи не робити висновків з того, чого я не розумію. Я вирішив ухилитись від вибору об’єктивної чи суб’єктивної сторони. Попросту кажучи, я витріщив очі і не відповів нічого.
– Зробимо з усього цього висновок, – сказав містер Френклін. – Чому дядько відписав алмаз Речел? Чому не відписав він його тітці?
– Це, в усякому разі, відгадати не важко, – сказав я. – Полковник Гернкасл занадто добре знав міледі, щоб не зрозуміти, що вона не прийме ніякої спадщини від нього.
– Але як він міг знати, що Речел не відмовиться так само?
– Чи є на світі молода дівчина, сер, яка могла б устояти перед спокусою прийняти такий подарунок, як Місячний камінь?
– Це суб’єктивна точка зору, – сказав містер Френклін. – Вам це робить велику честь, Беттередж, що ви здатні на суб’єктивну точку зору. Але в духівниці полковника є ще інша таємниця, досі ще не з’ясована: чому він дарує свій камінь Речел у день її народження і лише при тій умові, щоб мати її була жива?
– Не хочу паплюжити небіжчика, сер, – відповів я, – але якщо він навмисне залишив у спадщину сестрі клопіт і небезпеку через її доньку, то неодмінною умовою цієї спадщини мало бути, щоб сестра його була жива й відчула неприємність усього цього.
– Ого! Так ось які ви приписуєте йому заміри? Це зновтаки суб’єктивне тлумачення! Ви бували в Німеччині, Беттередж?
– Ні, сер. А яке ваше тлумачення, дозвольте спитати?
– Мені здається, – сказав містер Френклін, – цілком імовірним, що мета полковника полягала не в тому, щоб принести користь племінниці, якої він навіть ніколи не бачив, а в тому, щоб довести сестрі, що він помер, прощаючи її, причому довести це дуже люб’язно, зробивши її доньці подарунок. Це зовсім інше пояснення, порівняно з вашим, Беттередж, і в його основі лежить суб’єктивно-об’єктивна точка зору. З усього видно, що одне тлумачення може бути таким же справедливим, як і друге.
Довівши справу до цього приємного і втішного висновку, містер Френклін, здавалось, вирішив: він виконав усе, що від нього вимагають. Потім простягся на піску й запитав, що ж йому далі робити.
Він виявив себе таким розумним і ясномислячим (перше ніж пуститися в іноземну тарабарщину) і весь час до такої міри першенствував наді мною в цій справі, що я зовсім не був готовий до раптової зміни, коли він, безпорадний, звернувся по допомогу до мене. Тільки згодом я дізнався від міс Речел, яка перша зробила це відкриття, що дивні зміни й переходи в поведінці містера Френкліна відбувались під впливом його іноземного виховання. У тому ж віці, коли ми всі ладні сприймати навколишній світ крізь призму чужого сприйняття, його послали за кордон, і Френклін переїздив з країни до країни так швидко, що жодна з них не могла зробити на нього більшого впливу за інші. В результаті цього він повернувся з такою кількістю різних рис у своїй вдачі, які в тій чи іншій мірі суперечили одна одній, що здавалось, наче він проводив життя в постійній незгоді з самим собою. Містер Френклін міг бути й діловою людиною, і ледарем, з плутаниною в голові і ясним розумом, зразком рішучості й безпорадності в один і той же час. У ньому була і французька, й німецька, й італійська сторони характеру; а первісний, англійський, фундамент, раз у раз виявляючи себе, немов говорив: «Ось я, як бачите, до краю знівечений, але все-таки в мені залишилось і дещо моє». Міс Речел звичайно говорила, що італійська сторона брала верх у тому разі, коли він несподівано здавався і просив вас зі всією милою лагідністю зняти з нього відповідальність і перекласти на себе. Ви не помилитесь, якщо зробите висновок, що італійська сторона характеру взяла верх і тепер.
– Це вже ви самі повинні вирішити, сер, – сказав я, – що робити далі. В усякому разі, це справа не моя.
Містер Френклін, здавалось, не помітив усієї сили моїх слів – у той час він був у такому стані, що не бачив нічого, крім неба над своєю головою.
– Я не хочу лякати тітку без причини, – промовив він, – але я й не хочу залишати її без необхідного попередження. Якби на моєму місці були ви, Беттередж, скажіть мені, що б ви зробили?
Я сказав йому в двох словах:
– Почекав би.
– Готовий від щирого серця, – сказав містер Френклін. – А чи довго ж?
Я почав пояснювати свою думку.
– Наскільки розумію, сер, – сказав я, – хто-небудь повинен же віддати цей клятий алмаз міс Речел у день її народження, і ви це можете зробити з таким же успіхом, як і будь-хто інший. Дуже добре. Сьогодні двадцять п’яте травня, а день народження – двадцять першого червня. В нашому розпорядженні майже чотири тижні. Почекаємо й побачимо, що трапиться за цей час, і ми або попередимо міледі, або ні – залежно від обставин.
– Поки що прекрасно, Беттередж, – вигукнув містер Френклін. – Але що нам робити з алмазом протягом цих чотирьох тижнів?
– Те саме, що робив ваш батько, сер, – відповів я. – Ваш батько здав його на зберігання у сейф лондонського банку, а ви здайте його на зберігання в банк у Фрізінголлі.
Фрізінголл – наше найближче місто, і його банк такий же надійний, як і Англійський банк.
– Коли б я був на вашому місці, сер, – додав я, – то негайно поїхав би верхи з алмазом у Фрізінголл до того, як повернуться дами.
Необхідність їхати куди-небудь та ще й верхи змусила містера Френкліна блискавично прийняти вертикальне положення. Він схопився на ноги і безцеремонно примусив підвестись і мене.
– Беттередж, ви – справжнє золото, – сказав він. – Ходімо, і накажіть негайно осідлати найкращого коня.
Тут, дякувати Богові, первісний англійський фундамент проступив нарешті крізь весь закордонний лоск! Це був той самий Френклін, якого я пам’ятав, ще як він був дитиною: він, як бувало раніше, пожвавішав перед поїздкою верхи й нагадав мені добрі давні часи. Осідлати для нього коня? Я осідлав би йому дванадцятеро коней, якби він тільки зміг поскакати верхи на всіх разом!
Ми швидко повернулись додому, простежили, щоб швидше осідлали найпрудкішого з усієї стайні коня, і містер Френклін поспішно поїхав ще раз віддати в банк триклятий алмаз. Коли затих цокіт копит його коня і я знову залишився сам, я готовий був спитати себе, чи не приверзлося все це мені уві сні.
Розділ VII
Поки я перебував у такому розгубленому стані, надзвичайно потребуючи хоч хвилинку спокою, щоб привести в рівновагу свої думки, мені на дорозі зустрілась донька моя Пенелопа (точнісінько так, як і її покійна мати колись на східцях) і відразу ж почала вимагати, щоб я розповів їй про все, що ми говорили з містером Френкліном. За даних обставин залишилось тільки одне – відразу ж притупити цікавість Пенелопи. Я відповів їй, що ми з містером Френкліном розмовляли про зовнішню політику й договорились до того, що обидва заснули на сонці. Спробуйте дати відповідь, коли дружина чи донька пристануть ненароком до вас із делікатним запитанням – будьте певні, що, з природної жіночої ласкавості, вони поцілують вас і знову почнуть приставати при першій же нагоді.