У день народження нашої молодої панночки, що настане двадцять першого червня, їй сповниться вісімнадцять років. Якщо вам подобаються брюнетки (а вони, як я чув, останнім часом не в моді у великосвітському товаристві) і якщо у вас немає особливої прихильності до солідної комплекції, я скажу, що ви зроду не бачили такої гарненької дівчини, як міс Речел. Вона була маленька і струнка, але з чудовою поставою. Досить побачити, як вона сідає, встає і, особливо, як вона ходить, і ти переконуєшся, що грація її фігури (якщо ви пробачите мені цей вираз) була цілком природною і не залежала від її вбрання. Я ніколи ні в кого не бачив такого чорного волосся, як у неї. Очі її були такі ж чорні, як і волосся; ніс, повинен я визнати, трохи замалий. Рот і підборіддя (говорячи словами містера Френкліна) – ласі шматочки для богів, а колір її обличчя (за твердженням того ж самого незаперечного авторитету) був такий же ясний, як і сонце, з тією великою перевагою, що на нього завжди приємно дивитись. Додайте до всього вищесказаного, що вона тримала голову прямо, гордовито, аристократично і мала чистий, дзвінкий, як метал, голос і посмішку, яка дуже мило виникала спочатку в очах, перш ніж з’явитись на губах, – і ось вам на весь зріст її портрет; я намалював його так, як зумів.
А що можна сказати про її вдачу? Невже в цього чудового створіння не було вад? У неї було стільки ж їх, скільки й у вас, добродійко, – ні більше ні менше.
Якщо говорити серйозно, то моя мила гарненька міс Речел, поряд з безліччю принад і чарівностей, мала одну ваду і, заради справедливості, я змушений це визнати. Міс Речел відрізнялась від більшості своїх ровесниць тим, що в неї були свої власні ідеї і вона була така вперта, що навіть не визнавала мод, якщо ці моди не задовольняли її. В дрібницях така незалежність була цілком стерпна, але в справах важливих заходила (як вважали міледі і я) занадто далеко. Міс Речел міркувала так, як взагалі мало хто з жінок удвічі старших за неї міркує, ніколи не питала поради, ніколи не говорила зарані, що вона збирається робити, ніколи ні з ким не ділилася секретами й потаємними думками – навіть з матір’ю. В малих і великих справах, з людьми, яких вона любила, і з людьми, яких вона ненавиділа (в першому і другому випадках з однаковою енергією), міс Речел завжди діяла по-своєму, покладаючись і в радісні, і в прикрі хвилини свого життя тільки на себе. Дуже часто я чув, як міледі казала:
– Найкращий друг і найлютіший ворог Речел – вона сама.
Додам до цього ще одне і на цьому закінчу.
При всій її потайності і свавільності, в ній не було й тіні фальші. Я зроду не пам’ятаю, щоб вона будь-коли не додержала слова; я не пам’ятаю, щоб вона будь-коли сказала «ні», думаючи «так». Пригадую, як у дитинстві ця добра душа не раз приймала на себе провину й зазнавала кари за яку-небудь провину любимої подруги; ніхто ніколи не чув від неї признання, коли це викривалось і її допитували. Але ніхто при цьому не чув також, щоб вона збрехала. Вона дивилась вам прямо в обличчя, хитаючи своєю голівкою, і говорила просто:
– Не скажу!
Знову покарана за це, вона признавалася, що жалкує, промовивши «не скажу», але, незважаючи на те, що її садовили на хліб і воду, все-таки мовчала. Свавільна, страшенно свавільна іноді – я згоден з цим; а все ж таки це було найчарівніше створіння, яке будь-коли родилось на світ. Можливо, ви знайдете тут деяку суперечність. У такому разі дозвольте сказати вам по секрету. Вивчайте уважніше вашу дружину протягом двадцяти чотирьох годин. Якщо ваша добра дружина не буде суперечити сама собі, то, борони вас боже, ви одружились з дивачкою!
Отож я познайомив вас із міс Речел, і тепер ми безпосередньо підійшли до питання про погляди цієї молодої дівчини на шлюб.
Дванадцятого червня моя пані послала запрошення одному джентльменові в Лондон, щоб він приїхав на день народження міс Речел. Цьому щасливчикові, як я гадав, Речел і віддала своє серце. Як і містер Френклін, він був її кузеном. Звали його містер Годфрі Еблуайт.
Друга сестра міледі (не лякайтеся, цього разу ми не будемо занадто глибоко вдаватися в сімейні справи) розчарувалась у коханні, а потім, аби лише вийти заміж, зважилась на те, що називається «нерівним шлюбом». Вся сім’я страшенно збаламутилась, коли високоповажна Кароліна неодмінно захотіла бути дружиною містера Еблуайта, фрізінголлського банкіра. Він був дуже багатий і дуже лагідної вдачі і привів на світ величезну сім’ю – і це говорить проти нього. Однак час і прогрес сучасної освіченості зробили свою справу, і нерівний шлюб був щасливим. Ми тепер всі ліберали (рука руку миє), яке мені діло, чи ви в парламенті, чи ні, сміттяр ви чи герцог? Це сучасний погляд, і я додержуюсь цього погляду. Еблуайти мешкали в чудовому будинку з парком, недалеко від Фрізінголла. Вони вельми достойні люди, і їх дуже поважають у наших краях. Ми не приділятимемо їм занадто багато уваги на цих сторінках, за винятком містера Годфрі, другого сина містера Еблуайта, який, з вашого дозволу, займе тут важливе місце, бо він має відношення до міс Речел.
При всьому блиску, розумі і взагалі хороших якостях містер Френклін навряд чи міг, на мою думку, перевершити містера Годфрі в очах нашої молодої панночки.
По-перше, містер Годфрі вигідно відрізнявся своїм зростом, що сягав понад шість футів; обличчя в нього було яснорожеве, повновиде й округле, чисто виголене, на голові – чудове довге русяве волосся, недбало зачісане назад. Але для чого я намагаюся змальовувати його? Якщо вам траплялось бувати в комітеті жіночої благодійності в Лондоні, ви знаєте містера Годфрі Еблуайта так само добре, як і я. Він був адвокатом за професією, дамським догідником за характером і доброзичливим самаритянином за переконанням. Приймання від жінок пожертвувань і подавання допомоги потребуючим жінкам не могли без нього обійтися. В благодійних товариствах допомоги бідним матерям, у товаристві Святої Магдалини по порятунку розпусниць, в об’єднаннях ритористів, які займалися влаштуванням на роботу бідних жінок замість бідних чоловіків, залишаючи останніх викручуватись, як самі знають, – скрізь він був віце-президентом, директором, консультантом. Де тільки засідає за столом жіночий комітет, там і містер Годфрі з капелюхом у руці верховодить, стримуючи гарячковість зборів і ведучи милих дам тернистим діловим шляхом. Я гадаю, що це був найвикінченіший філантроп (з невеликим достатком) в історії Англії. На благодійних мітингах нелегко було знайти такого, як він, промовця, здатного видавити сльози і гроші. Це був стопроцентний громадський діяч. В останній раз, коли я був у Лондоні, моя пані зробила мені дві приємності: вона послала мене в театр подивитись танцівницю, яка всіх зводила з розуму, і в Екстерхолл послухати містера Годфрі. Танцівниця виступала з оркестром. Джентльмен – з носовою хусточкою і склянкою води. Було повно людей і на виставі балетного, і на виставі ораторського мистецтва. І при всьому цьому – він (я маю на увазі містера Годфрі) виявився надзвичайно простою, приємною й лагідною людиною. Він любив усіх. І всі любили його. Тепер поміркуйте самі, які шанси мав містер Френклін чи будь-хто інший із звичайною репутацією і звичайними здібностями поряд з такою людиною?
Чотирнадцятого числа одержали відповідь від містера Годфрі.
Він прийняв запрошення моєї пані приїхати на торжества в середу (у день народження міс Речел) і пообіцяв пробути до п’ятниці, дня, коли він у справах жіночих благодійних установ змушений буде повернутися до міста. Разом з листом містер Годфрі надіслав вірші, присвячені, як він висловився, «дню різдва» своєї кузини. Мені передавали, що міс Речел, приєднавшись до містера Френкліна, жартувала над цими віршами за обідом, і Пенелопа, що була на боці містера Френкліна, торжествуюче запитала мене, яка моя думка з цього приводу.
– Міс Речел навмисне ввела тебе, моя люба, в оману, – відповів я, – а мене не так-то легко обдурити. Ось почекай, слідом за своїми віршами з’явиться і сам містер Еблуайт.
Моя донька відповіла, що містер Френклін може спробувати щастя раніше, ніж услід за віршами з’явиться поет. І я повинен визнати, що справді, містер Френклін не залишив жодної невикористаної можливості, щоб здобути прихильність міс Речел.
Хоча містер Френклін був одним з найзапекліших курців, яких тільки доводилось мені зустрічати, він відразу ж залишив сигари, коли вона якось сказала, що терпіти не може запаху тютюну, яким пропахнув його костюм. Він так погано спав після того, як прийняв рішення обмежити себе в курінні, і, позбувшись заспокійливого діяння тютюну, до якого звик, приходив кожного ранку з таким засмученим і виснаженим виглядом, що міс Речел сама попросила його знову почати палити. Але ні! Він не захотів повертатись до того, що може викликати в ній бодай хвилинне невдоволення; він рішуче доведе справу до кінця й поверне собі сон – рано чи пізно, самою лише силою волі й терпінням. Ви можете сказати, що така відданість (як говорив дехто із слуг) не могла не вплинути належним чином на міс Речел – відданість, яка до того ж підтримувалася щоденним розмальовуванням дверей. Все це дуже добре, але в неї у спальні висіла фотокарточка містера Годфрі; на ній той зображений під час виголошування промови на благодійному мітингу, так що волосся в нього розліталось від вихору власної красномовності, і з очима, що якнайчарівніше виманювали гроші з вашої кишені. Що скажете ви на це? Кожного ранку – сама Пенелопа мені признавалася – зображення мужчини дивилось, як причісувалась міс Речел. Він сам незабаром дивитиметься на це в натурі, – така була моя думка.
Шістнадцятого червня сталась подія, яка, як мені здавалося, ще більше знизила шанси містера Френкліна.
Цього ранку до нас приїхав якийсь незнайомець, що говорив по-англійському з іноземним акцентом, і захотів у якійсь справі побачити містера Френкліна Блека. Справа ця не могла стосуватись алмаза з двох причин: по-перше, містер Френклін нічого не сказав мені про це; по-друге, він повідомив про свою розмову (здається, після від’їзду незнайомця) міледі. Напевно, вона щось натякнула про це доньці. Як би там не було, розповідали, що того ж вечора під час гри на фортепіано міс Речел робила дошкульні зауваження містерові Френкліну відносно людей, з якими він водився, і правил, які він засвоїв за кордоном. Наступного дня вперше не розмальовували дверей. Я запідозрюю, що який-небудь необачний вчинок містера Френкліна на континенті (зв’язаний з жінкою чи боргом) спричинився до неприємностей в Англії. Та все це лише здогади. В даному разі не тільки містер Френклін але, як це не дивно, й міледі нічого мені не розповіли.
Сімнадцятого числа хмара, судячи з усього, знову розвіялась. Вони знову почали розмальовувати двері і здавалися такими ж добрими друзями, як і раніше. Якщо вірити Пенелопі, містер Френклін скористався примиренням, щоб освідчитися міс Речел, і не дістав ні згоди, ні відмовлення. Моя донька була впевнена (за деякими ознаками і прикметами, якими я не вважаю за потрібне набридати вам), що молода пані ухилилась від пропозиції містера Френкліна, не вірячи в її серйозність, а потім у глибині душі жалкувала, що обійшлася з ним таким чином. Хоч Пенелопа була в більш близьких стосунках з своєю молодою пані, ніж звичайно бувають покоївки, тому що вони з дитинства майже виховувались разом, – а все-таки я надто добре знав стриманий характер міс Речел, щоб повірити в таку відвертість з її боку. В даному випадку, як мені здавалось, моя донька бажане сприймає як дійсність.
Дев’ятнадцятого числа сталась нова подія. До нас приїздив лікар. Його запросили прописати ліки одній особі, яку я вже мав нагоду відрекомендувати вам на цих сторінках, – нашій другій покоївці, Розанні Спірман.
Ця бідолашна дівчина, яка приголомшила мене, як вам уже відомо, на Тремтливих пісках, не раз викликала подив протягом того часу, про який я пишу. Думка Пенелопи, що її подруга закохалася в містера Френкліна (моя донька за моїм наказом, тримала це в глибокій таємниці) здавалась мені, як і раніше, безглуздою. Але повинен визнати, що я сам і донька моя помітили, що поведінка нашої другої покоївки стала щонайменше таємничою.
Наприклад, вона раз у раз потрапляла на очі містерові Френкліну – крадькома, але потрапляла. Він звертав на неї увагу не більше, ніж на кішку: йому і в голову не спадало хоч раз поглянути на некрасиве обличчя Розанни. Апетит бідолахи, і без того поганий, зовсім пропав, а на її очах вранці лишались явні сліди безсоння і сліз. Одного разу Пенелопа зробила цікаве відкриття, про яке ми нікому не сказали: вона застала Розанну біля туалетного столика містера Френкліна, коли та крадькома виймала з петельки рожу, подаровану йому міс Речел, і натомість вставляла таку саму, але зірвану нею самою. Після цього вона разів зо два зухвало відповіла мені на мою доброзичливу пораду поводитись обережніше і, що ще гірше, вона була не занадто ввічлива в тих небагатьох випадках, коли міс Речел ненароком зверталась до неї.
Міледі помітила цю зміну і спитала мене, що я думаю про це. Я намагався вигородити дівчину, відповівши, що, на мою думку, вона не зовсім здорова, і скінчилося тим, що послали, як уже згадувалось, дев’ятнадцятого числа по лікаря. Він сказав, що в неї розладнані нерви, і висловив сумнів, чи здатна вона для послуг. Міледі запропонувала відправити її для зміни повітря на одну з наших віддалених ферм. Розанна просила з сльозами на очах, щоб їй дозволили залишитись, і в лиху годину я порадив міледі випробувати її ще деякий час. Як показали події і як ви незабаром побачите, я не міг придумати гіршої поради. Якби тільки можна було хоч одним оком заглянути в майбутнє, я тоді власною рукою вивів би Розанну Спірман з нашого дому.
Двадцятого числа одержали записку від містера Годфрі. Він збирався заночувати в Фрізінголлі, щоб порадитися з батьком в одній справі. Наступного дня опівдні він і дві його старші сестри мали приїхати до нас верхи, ще задовго до обіду. Окрім записки, він надіслав у подарунок міс Речел гарненьку шкатулку з китайського фарфору, зі свідченням любові й побажанням усього найкращого. А містер Френклін подарував їй простий медальйон, удвічі дешевший за шкатулку; і все-таки моя донька Пенелопа – така вже упертість жінок – пророкувала йому успіх.
Дякувати Богові, ми дійшли нарешті до дня народження. Признайтесь, що цього разу я, здається, вів розповідь, не дуже відвертаючи вашу увагу дрібницями. І звеселіться, я порадую вас новим розділом, який введе вас у саму суть історії.
Розділ IX
Двадцять першого червня, в день народження, погода зранку була похмура й мінлива, але до полудня зовсім прояснилось.
Ми, слуги, почали цей щасливий день, як завжди, із вручення своїх невеличких подарунків міс Речел і промови, яку я виголошую щороку як глава слуг. Цим я наслідую метод, прийнятий королевою при відкритті парламенту, – тобто говорю кожного року майже одне й те саме. Мою промову (так само, як і промову королеви) до її виголошення чекають з нетерпінням, як щось таке, чого раніше не чули. Коли ж вона виявляється зовсім не новою, слухачі, хоча й бурчать потроху, але сподіваються почути щось новіше в майбутньому році. Легко керувати людьми і в парламенті, і на кухні – ось який треба зробити з цього висновок.
Після сніданку містер Френклін мав зі мною таємну нараду з приводу Місячного каменя: настав час забрати його з фрізінголлського банку й віддати у власні руки міс Речел.