У другій половині дня повернулись міледі і міс Речел. І як же вони здивувались, коли почули, що приїжджав містер Френклін Блек – і знову поїхав верхи. І звичайно, вони тут же поставили делікатні запитання: чи варто говорити, що «зовнішня політика» і «міцний сон на сонці» для них вже не годились. Не придумавши нічого іншого, я сказав, що приїзд містера Френкліна з ранковим поїздом слід розглядати лише як одне з його дивацтв. Коли мене запитали, невже від’їзд його верхи був також дивацтвом, я відповів: «Так, дивацтво», – і відбувся, здається, дуже вдало.
Подолавши труднощі з дамами, я зіткнувся із ще більшими труднощами, коли повернувся до своєї кімнати. Ввійшла Пенелопа з природною жіночою ласкавістю поцілувати мене і – з природною жіночою цікавістю – поставити нове запитання. Цього разу вона захотіла довідатися, що сталося з нашою другою покоївкою, Розанною Спірман.
Залишивши містера Френкліна й мене на Тремтливих пісках, Розанна, як виявилось, повернулась додому в надзвичайно дивному, незрозумілому настрої. Вона мінилась на обличчі (якщо вірити Пенелопі) всіма кольорами райдуги. То веселилась, то сумувала без будь-якої видимої причини. Не переводячи духу, вона сипала сотні запитань про містера Френкліна і відразу ж розсердилась на Пенелопу за те, що та висловила здогад, ніби вона могла зацікавитися стороннім джентльменом. Помітили, як вона, посміхаючись, писала ім’я містера Френкліна на дні свого робочого ящика. Потім її застали, коли вона зі сльозами на очах дивилася в дзеркало на своє деформоване плече. Чи знала вона раніше містера Френкліна? Це було зовсім неможливим! Чи чули вони щонебудь одне про одного? Не могло цього бути! Я міг засвідчити, що подив містера Френкліна був щирий, коли він побачив, як дівчина витріщила на нього очі. А Пенелопа могла засвідчити, що дівчина зі щирою цікавістю розпитувала про містера Френкліна. Розмова наша не клеїлась доти, поки донька моя не висловила найбезглуздіший здогад, який я будь-коли чув у житті.
– Тату, – сказала Пенелопа цілком серйозно, – лишається тільки одне пояснення: Розанна закохалася в містера Френкліна Блека з першого ж погляду.
Вам доводилося чути про гарненьких молодих панночок, що закохуються з першого погляду, і ви вважали це цілком природним. Але щоб служниця, яка вийшла з виправного будинку, негарна з себе і з деформованим плечем закохалася з першого погляду в джентльмена, що приїхав у гості до її пані?! Чи знайдете ви подібну нісенітницю в якому-небудь романі? Я реготав до сліз. Пенелопа за мою веселість розсердилась на мене.
– Я раніше не помічала, щоб ти був жорстоким, тату, – сказала вона дуже тихо і вийшла.
Слова моєї доньки немов облили мене холодною водою. Я розгнівався на себе за те, що розхвилювався, коли вона промовила їх, – але ж це було саме так. Тепер, з вашого дозволу, змінимо предмет розповіді. Жаль, що я змушений був написати про це – і не без причини, як ви побачите далі.
Настав вечір: дзвінок, який сповіщав, що вже час переодягатися до обіду, пролунав раніше, ніж містер Френклін повернувся з Фрізінголла. Я сам приніс гарячої води до нього в кімнату, сподіваючись почути після цього несподіваного запізнення про яку-небудь пригоду. Але на моє превелике розчарування (напевно, й на ваше) не скоїлось нічого. Містер Френклін не зустрівся з індусами ні по дорозі туди, ні на зворотному шляху. Він віддав Місячний камінь у банк, сказавши просто, що цей камінь дуже дорого коштує, і привіз розписку в кишені. Я зійшов униз, відчуваючи, що після всіх наших вранішніх тривог про алмаз кінцівка ця занадто буденна.
Як відбулася зустріч містера Френкліна з тіткою й кузиною, не знаю.
Я багато дав би, щоб прислуговувати за столом у цей день. Але при моєму становищі це прислуговування в домі за обідом (за винятком великих сімейних свят) означало б принизити свою гідність в очах інших слуг, – міледі й без того вважала мене досить схильним до прислуговування: ні до чого було шукати ще однієї нагоди для цього. Вісті з «верхніх сфер» того вечора принесли мені Пенелопа й лакей. Пенелопа сказала, що міс Речел ніколи не займалась так старанно своєю зачіскою й ніколи не здавалась такою веселою й гарною, як при зустрічі з містером Френкліном у вітальні. Лакей доніс, що додержання шанобливого спокою в присутності «високих гостей» і прислуговування містерові Френкліну Блеку за обідом – дві речі найбільш несумісні, які тільки доводилось йому зустріти при виконанні своїх обов’язків. Пізніше ввечері ми почули, як вони грали й співали дуети. Містер Френклін брав високо, міс Речел ще вище, а міледі грала, невідступно йдучи за ними до благополучного кінця, і чудово, і приємно було чути їхні голоси, що лунали вночі крізь відчинені на терасу вікна. Ще пізніше я відніс містерові Френкліну содової води й коньяку й побачив, що міс Речел зовсім витіснила з його голови думку про алмаз.
– Найчарівніша дівчина з усіх, кого я бачив після повернення в Англію! – Ось і все, що я міг добитись від нього, поки намагався перевести розмову на більш серйозні предмети.
Близько півночі я разом з моїм помічником (Самюелем, лакеєм) обійшов, як звичайно, довкола будинку, щоб позамикати двері. Коли всі двері були замкнуті, за винятком бокових, що ведуть на терасу, я відіслав Самюеля спати, а сам вийшов подихати перед сном свіжим повітрям.
Ніч випала тиха й парка, на небі сяяв місяць, що був саме на підповні. Було так тихо навкруги, що я час від часу чув слабкий і глухий шум моря, коли прибій підкочувався до піщаного берега біля гирла нашої бухточки. Будинок стояв так, що на терасі було темно; але яскраве місячне світло осявало всипану гравієм доріжку, що лежала по другий бік тераси. Подивившись на небо, а потім на стежку, я побачив людську тінь, що падала з-за рогу будинку.
Бувши старим, але хитрим, я не закричав; проте, оскільки я, на нещастя, також був і незграбним, ноги на гравії зрадили мене. Не встиг я підкрастись до рогу, як почув тупіт ніг, легших за мої, – і, як мені здалося, не однієї пари – що поквапно віддалялися. Коли я дістався до рогу, «непрохані гості» повтікали в чагарник по той бік доріжки і зникли з очей у хащах парку. З чагарника вони легко могли пробратися через нашу огорожу на шлях. Якби я був на сорок років молодший, я, можливо, і встиг би спіймати їх, перш ніж вони втечуть з нашого парку. Тепер же я повернувся, щоб взяти на підмогу молодшу людину. Тихенько Самюель і я взяли рушниці, обійшли навколо будинку й оглянули чагарник. Пересвідчившись, що в наших володіннях ніхто не переховується, ми повернулись. Переходячи через доріжку, де я бачив тінь, я вперше помітив маленький блискучий предмет, що лежав на гравії, освітлений місяцем. Піднявши цей предмет, я побачив, що це була маленька пляшечка з густою, приємного запаху, рідиною, чорною, мов чорнило.
Я нічого не сказав Самюелеві. Але, згадавши, що Пенелопа говорила мені про фокусників і про те, як вони наливали чорнило на долоню хлопчика, я відразу здогадався, що сполохав трьох індусів, які вештались коло будинку й намагалися своїм язичницьким способом дізнатись цієї ночі про алмаз.
Розділ VIII
Тут на хвилину треба спинитися.
Вдавшись до спогадів і перегорнувши щоденник Пенелопи, я бачу, що ми можемо швидко познайомитися з періодом між приїздом містера Френкліна Блека і днем народження міс Речел. Більша частина цього часу минула, не принісши з собою нічого, що варто було б занотувати. З вашого дозволу і з допомогою Пенелопи я згадаю тут лише про деякі події, щоб потім далі розповідати історію день за днем, як тільки ми дійдемо до того часу, коли Місячний камінь став у нашому домі предметом загальної уваги.
Почну з пляшечки чорнила, що приємно пахло, яку я знайшов уночі на посипаній гравієм доріжці.
Наступного ранку (двадцять шостого числа) я показав містерові Френкліну цю чаклунську штуковину й розповів йому про нічну пригоду. Містер Френклін вирішив, що індуси не тільки полювали за алмазом, але й були настільки наївними, що вірили в своє чаклунство (він мав на увазі ті знаки, які вони робили над головою хлопчика, наливши чорнила на його долоню і сподіваючись, що хлопчик побачить людей і предмети, недоступні для людського ока). Містер Френклін сказав мені, що і в нас, так само як і на Сході, є люди, які займаються цими чудернацькими фокусами (однак без чорнила) і називають їх французькою назвою, чимсь на взірець «ясновидіння».
– Запевняю вас, – сказав містер Френклін, – індуси переконані, що ми залишили алмаз тут, і привели з собою ясновидющого хлопчика, щоб він показав їм дорогу до нього, як тільки вони проберуться вночі в будинок.
– Ви гадаєте, сер, що вони повторять свою спробу? – запитав я.
– Це залежить від того, що саме хлопчик може сказати. Якщо він здатний побачити алмаз крізь залізний сейф фрізінголльського банку, індуси поки що не турбуватимуть нас своїми відвідинами, а якщо ні – ми ще матимемо нагоду схопити їх у чагарнику раніше, ніж мине кілька ночей.
Я чекав, цілком упевнений, що ми матимемо нагоду застукати «непроханих гостей», але дивна річ – нагода ця більше не повторилася.
Чи довідались фокусники в місті, що містер Френклін був у банку, і зробили з цього відповідний висновок, чи хлопчик насправді зміг побачити алмаз там, де він тепер зберігався (у що я особисто аж ніяк не вірю), чи це, врешті, було простим збігом обставин, але незаперечним було одне: жодна тінь індуса більше не з’являлась біля нашого будинку протягом тижнів, що лишились до дня народження міс Речел. Фокусники все ще ходили по місту й околицях, займаючись своїм ремеслом, а містер Френклін і я вирішили почекати, що буде далі, не турбуючи передчасно пройдисвітів своєю підозрою. Цим звітом про вчинки обох сторін і закінчується все, що я маю поки що сказати про індусів.
З двадцять дев’ятого числа міс Речел і містер Френклін знайшли новий спосіб бавити час, який інакше їм нікуди було б подіти. Є причини звернути особливу увагу на заняття, яке їх захопило, бо воно має певне відношення до того, що сталося пізніше.
Взагалі кажучи, в житті вельможних панів є дуже небезпечний підводний камінь – їхнє власне неробство. Життя цих панів здебільшого проходить у вишукуванні якого-небудь заняття; і цікаво спостерігати – особливо якщо у них є смак до чогось розумового, – як часто вони необачно втягуються в бридке заняття. В дев’яти випадках з десяти вони починають або мучити кого-небудь, або псувати що-небудь і при цьому вони твердо переконані, що вдосконалюють свій розум тоді, як, просто кажучи, тільки зчиняють розгардіяш у будинку. Мені доводилось бачити, як пани (на превеликий жаль, дами не були винятком) розгулюють цілими днями, наприклад з порожніми коробочками з-під пілюль і ловлять ящірок, жуків, павуків і жаб, а повертаючись додому, настромлюють бідолах на булавки або безжалісно ріжуть їх на шматочки. Ви бачите, як ваш пан чи пані розглядають у збільшувальне скло нутрощі павука, або ви натрапляєте на східцях на жабу без голови; і коли ви хочете довідатись, що означає ця огидна жорстокість, вам кажуть, що молодий пан чи молода пані мають нахил до природознавства. Іноді, знову-таки, ви бачите, як вони цілими годинами псують чудові квіти гострими інструментами задля безглуздої цікавості – з чого зроблені квіти. Хіба колір їхній зробиться кращий або запах буде приємніший від того, що вони це взнають? Але треба ж бідолашним панам провести час, вірніше, треба ж якось згаяти час. О, панове! Ви борсалися в грязюці й ліпили з неї пиріжки, коли були дітьми, а коли виросли – поверхово займаєтеся бридкими науками, ріжете павуків і псуєте квіти. У першому і в другому випадку весь секрет полягає в тому, що вашій бідолашній безтурботній голові нема про що думати, а вашим бідолашним бездіяльним рукам нема чого робити. І кінчається тим, що ви починаєте псувати фарбами полотно і наробите на весь будинок смороду; або розведете в скляному ящику з брудною водою пуголовків, від яких усіх у будинку нудить; або почнете відкопувати і збирати тут і там шматочки камінців, посипаючи ними домашню провізію; або займаєтесь фотографією, бруднячи свої пальці і нещадно спотворюючи фізіономії всіх мешканців будинку. Безперечно, доводиться тяжко людям, які своїми руками мусять здобувати засоби до життя: одяг, щоб прикрити своє тіло, пристанище від негоди, їжу, щоб існувати. Але порівняйте найтяжчу працю, яку вам будь-коли доводилось виконувати, з тим неробством, яке змушує псувати квіти й перевертати шлунки павуків, і дякуйте своїй щасливій зірці, що ваша голова повинна про щось думати, а ваші руки повинні щось робити.
З задоволенням скажу, що містер Френклін і міс Речел не мучили нікого. Вони обмежились тим, що вчинили розгардіяш, а зіпсували, треба віддати їм належне, всього-на-всього дверну панель.
Універсальний геній містера Френкліна, який нахапався всього потроху, дійшов і до так званого «декоративного живопису». Він повідомив нам, що винайшов нову суміш для розведення фарб, так званий «розчинник». Із чого він виготовляється, я не знаю, а що він являє собою, можу сказати в двох словах: він смердів. Оскільки міс Речел неодмінно хотіла випробувати свої здібності на цій суміші, містер Френклін послав у Лондон за матеріалами і приготував речовину з таким запахом, що навіть собаки чхали, коли заходили до кімнати; примусив міс Речел одягти фартушок з нагрудником і дав завдання розмальовувати її власну маленьку вітальню, названу, через брак відповідного англійського слова, «будуаром». Почали з дверей. Містер Френклін зіскріб з них пемзою весь чудовий лак і зробив те, що він назвав «ґрунтовкою». Потім міс Речел розмалювала двері, за його вказівкою й допомогою, візерунками і девізами – грифонами, птахами, квітами, купідонами тощо, копіюючи малюнки, зроблені знаменитим італійським живописцем, імені якого я не пригадую, – того самого, що залишив світові кілька своїх дів Марій і мав кохану з булочної. Робота ця довго тривала і до того ж була брудна. Але наша панна й молодий джентльмен, здавалося, не втомлювались за нею. Коли не їздили верхи, не приймали гостей, не сиділи за столом, не співали – вони удвох, примостившись рядочком і проявляючи бджолину працьовитість, псували двері. Який це поет сказав, що сатана завжди придумує якусь шкоду навіть і для рук нероб? Якби він був на моєму місці в цьому будинку й бачив міс Речел із пензлем, а містера Френкліна з його розчинником, він не зміг би написати нічого правдивішого від того, що пишу я.
Варто згадати наступний день, неділю, четверте червня.
Того вечора ми в кімнаті слуг уперше обговорили домашнє питання, яке, так само як і розмальовування дверей, має відношення до майбутніх подій.
Спостерігаючи, як містерові Френкліну і міс Речел приємно бути разом і яка це була б з усіх поглядів чудова пара, ми, цілком природно, гадали, що вони, окрім розмальовування дверей, займуться чимось іншим; дехто з нас говорив, що не мине й літо, як у будинку буде весілля. Інші (на чолі зі мною) погоджувалися, що, цілком імовірно, міс Речел вийде заміж, але сумнівалися (з причин, які зараз будуть викладені), що містер Френклін Блек буде її женихом.
У тому, що містер Френклін закоханий, ніхто не сумнівався. Труднощі полягали в тім, щоб зрозуміти міс Речел. Дозвольте познайомити вас з нею; після цього полишу вам самим розгадати її – якщо ви зможете це зробити.