Маркіян тільки одним оком глянув у бік семінарської брами, до якої крізь замети була прометена стежка, а краще б і не позирав: з брами прямо на нього виходив син бучацького священика Михайло Базилевич, який колись продав його, не отримавши за зраду навіть срібняка.
Базилевич побачив Маркіяна, спіткнувся, завертівся, як ведмідь на гарячій плиті, але з обох боків стояли снігові стіни, і він мусив іти на Маркіяна, губи його скривилися у вимушену посмішку, він протягнув для вітання обидві руки й вигукнув:
– Вітаю з Новим роком, доміне! Сійся-родися…
Маркіян не виймав з кишень благенького пальта рук, вони стискалися в кулаки, він насилу стримував себе, щоб не вихопити їх і не звалити юду в замет, притоптати там, задушити, напхавши в рот снігу.
– Я без рукавиць, зимно… – проказав Маркіян, дивлячись упритул на Базилевича, і той поник, зніяковів від синявої холоднечі Маркіянових очей.
Губи Базилевича сохли, біліли, вкривалися смагою, врешті крізь них прошелестів шепіт:
– Не дивись так… Я знаю, ти думаєш на мене. Але повір – не винен я. Тебе, такого, я не міг залишити на вулиці, ну а до кімнати під час обходу зайшов сам Теліховський…
– Як ви там живете, питомці? – перебив Маркіян.
– Молимося… Його ексцеленція митрополит Михаїл зобов’язав ректорат семінарії відправляти щоденну суплікацію, щоб Господь відвернув пошесть. Вже у нас були смертні випадки. Спочатку нас були розігнали, а потім знову почались заняття. Тобі, бігме, краще, Маркіяне, нема злого, щоб на добре не вийшло. Ти не знаєш, який тепер у нас содом… Холодно, брудно, одне горнятко на чотирьох, слава Богу, що хоч ложку кожен має свою, їмо бурду, зате ревно молимося і перед, і після її споживання… Нині, колеґо, мудрий той, хто в кнайпі п’є, а попом служить дурень.
– Ти, звичайно, і те, і те поєднуєш, щоб триматися середини… – Маркіян свердлив Базилевича очима і думав, що з таким робив би козак Небаба з «Канівського замку»: двома нагнутими деревами роздер би, на палю посадив, свяченим ножем горло перерізав…
Базилевич щораз то більше мізернів, ник, губи від смаги потріскалися, Маркіянів погляд розчавлював його, судив смертним судом, і він перед стратою зізнався у всьому, благаючи милосердя:
– Маркіяне, дай мені руку… Я давно усвідомив мерзенність свого вчинку, але тепер, коли увесь народ прозрів, прозрів і я… Академіки йдуть на той бік, і професор Маус їх благословляє. Німець благословляє, німець прозрів, тож повір, що світло прийшло і до мого розуму… Ходім і ми. Я кров’ю змию свою провину, хоч і не винен єсьм… Мій батько, затятий австрофіл, змалку навчив мене бути вірним цісареві й викривати все, що супротивиться владі. А тепер…
Маркіян повернув голову, йому гидко було дивитися на черв’яка, який, притоптаний його погордою, мов чоботом, скручується, вивертається; Базилевич побачив, що Маркіян хоче йти, заступив йому дорогу.
– Кожна людина може помилитися, – заговорив квапно, наче боявся, що Маркіян його переб’є, обірве його каяття, і він ніколи вже перед ним не висповідається. – Але хіба це справедливо – носити все життя тавро за один нерозважний вчинок? Маркіяне, ти сильніший за мене, мудріший… допоможи мені змити з себе ганьбу, ти один маєш право це зробити, мене за тебе зневажають товариші… я прошу…
– Хай тобі Бог простить… – Маркіян обійшов Базилевича, той схопив його за плече.
– Ти побачиш, побачиш… і колись сам прийдеш подати мені руку, я заслужу на це…
– Дай то Боже… – вивільнився від нього Маркіян і пішов не оглядаючись.
Знизував плечима, наче хотів обтруситися від фальшивого каяття зрадника, та коли повертав на Палацову, раптом зупинився, оглянувся: Базилевича на вулиці не було. Подумав: «А якщо не фальшиве?.. А якщо нині я вбив у ньому щойно народжену людину?.. Таж і гайдамаки приймали в свої ряди розкаяних…»
…Ясьо Сакрамент від поспільства не вимагав нічого, а давав йому все, що міг і вмів. У своїй безкорисливості він був подібний до найодержиміших сподвижників совісті: від природи наділений здатністю у всьому знаходити радість, він бачив довкола себе людей, ущемлених бідністю, голодом, холодом, хворобами і від того опечалених, а що сам почував себе завжди щасливим, намагався утішити інших.
Правда, ті бідні були багатші від нього, голодні – ситіші, хворі – здоровіші, але ж вони не знали, що комусь живеться ще гірше, і, певне, тому печаль сушила їх обличчя, тож Ясьо Сакрамент, якого сам Господь відокремив від журби, окутавши оптимістичним мороком його душу, веселив людей, від юрби не відокремлених, і всюди, де міг, намагався дати їм дрібку тієї радості, якої вони самі в житті відшукати не могли.
По неділях, натішивши зранку бравурною пісенькою хлопчаків і промарширувавши з ними від Руської вулиці до Єзуїтського костелу за полком вояків, він у засмальцьованій магерці, в подертому кафтані і в тяжких від латок черевиках заходив до кнайпи «Унтер цвайундфірціґ», яка містилася на Ринку поруч з Венеціянським палацом, виймав з-під пахви саморобну скрипку, яку завше носив із собою в дерев’яному футлярі, ставав у кутку і, спрямувавши кудись вдалеч зір із замріяною паволокою, грав надривні циганські мелодії, що мов пазурами роздирали розм’яклі від вина й горілки серця клієнтів, а були ними ремісники, безробітні й повії, а також баришники, які займалися замовленнями, наймом і звідництвом. Усі з однаковим захопленням реаґували на Ясеву музику, і він отримував за неї рівно стільки, скільки йому потрібно було, щоб жити і веселити людей: мідний гріш, келишок горілки, недопалок.
Ясьо зовсім не намагався розпачливою циганщиною розжалобити чи засмутити людей: він знав, що вони втішаться, коли їхні серця роздере солодкий біль і витече з них сукровиця печалі, – аж тоді люди будуть здатні сприймати веселу музику, бачити великі й добрі, вже розпаволочені очі Яся і брати з них його радість.
У низькій і довгій залі кав’ярні, обставленій попід стіни високими дубовими столами, за якими можна тільки стояти, було ще порожньо, людські торги в новорічний день не відбувалися, тротуар біля венеціянського лева теж пустував, до кав’ярні зійдеться посполитий русинський люд аж увечері – помаланкувати. Ясьо цигикнув смичком, зазиваючи клієнтів: скучно було стояти самому в порожній кнайпі. Дехто заглядав і зразу ж виходив, та врешті-таки завітали – і, мабуть, надовго, – старі Ясеві знайомі, захмарені, як і всі люди в цьому місті, своїми клопотами: коваль Йосип з Круп’ярської, низький і набитий, мов мішок із зерном, а в плечах такий широкий, що крізь двері мусив пролазити боком, і високий та величний, у незмінному циліндрі – Міхал Сухоровський.
Обидва були наче на когось розсерджені. «Отакі вони завжди, – подумав Ясьо з добродушною скрухою, – знову чогось із сильнішими від них не полагодили». Він сердечно поспівчував їм у душі, бо сам ніколи з владцями сутичок не мав: не тільки вояки, яким він набридав аустерліцькою пісенькою, не проганяли його, – поліцаї і ті бралися від реготу під боки, коли Ясьо наспівував сороміцькі кавалки про «цьоцю-правічку», лямури були до нього ласкаві, а вищих за них він не знав, тому йому було дуже прикро, що когось там заковують у бранзолети, б’ють, замикають, оподатковують, штрафують, і цю несправедливість, яка так різко відділяла його, щасливого, від нещасливого поспільства, він намагався вирівняти безкоштовною грою – щоб на лицях скривджених хоч прозябла весела усмішка.
Побачивши своїх знайомих, Ясьо відразу врізав веселої, а вони й справді посміхнулися; музика огрів їх ласкавим поглядом – так позирає на дітей батько, вдоволений їхньою поведінкою; Міхал дав Ясеві сиґару, а Йосип, коли шинкарка принесла горілки, не забув підійти з пляшкою і налити трунку в Ясів пугарчик, якого він завжди носив з собою і витягав із кишені кафтана, коли до нього підходив хтось із вдячних клієнтів кнайпи «Унтер цвайундфірціґ».
Ясьо миттю випив і знову потягнув смичком по струнах, та Йосип з Міхалом уже не звертали на нього уваги, вони стояли, нахилившись один до одного, в темному кінці зали, про щось там розмовляли, а Ясьо втішав їх веселим штаєром, співчуваючи обом – нещасливим від того, що здатні усвідомлювати свої біди.
– Тобі, Міхале, – говорив півголосом коваль Йосип, – також туди дорога. Ти думаєш – про тебе забули? Дуля з маком! Рескрипт на твій арешт напевне був? Дідько його не вкрав, ото тільки, що відклали набік, бо тепер їм не до того, а перегуде – і запакують, і будеш ти, як пес, хлебтати арештантську юшку в Бриґідках за відбиті поліцейські нирки.
– Ти, Йосипе, мудрий, як Соломонові портки, – підбив Міхал пальцем циліндра, – а думати не вмієш ні на гріш. Та якої псової мами я повинен воювати за їх Жеч у цьому повстанні, коли там командують генерали, які ще за останнього польського круля вже були поручиками?! Ти думаєш, що як їх начельний вудз52 називається Хлопіцький, то він вже й за хлопів – свободу їм на тарілочці піднесе?.. Фіґлі! Я в дупі маю нашого татунця цісаря, але й за польського аристократа не збираюся накладати своїм циліндром. – Сухоровський з повагою діткнувся двома пальцями до крисів циліндра, і здалося Йосипові, що він більше ним дорожить, ніж головою.
Йосип усміхнувся від цієї думки і, таємниче поглядаючи на Міхала, поволі всував до бокової кишені руку, довго там шубортав пальцями; Сухоровський спочатку байдуже і зверхньо спостерігав вельми значущу міну колеґи-простака, який намагається чимось його здивувати, потім почала в ньому перемагати цікавість. Йосип витягнув учетверо складеного папірця і, тицьнувши ним під ніс Міхалові, ховав до внутрішньої кишені кацавейки. Маєстатичність Сухоровського вмить здиміла, він спіймав рукою ковалеве зап’ястя, листок випав на стіл.
– Що там? – спитав.
– Ти ж учений, сам прочитаєш, ще й мені розтлумачиш, хоч я вже й без тебе знаю, що не генерали, а простий люд приступив у Польщі до роботи. Недаром ці листки прийшли до нас – шевців, кравців, ковалів, яких обложили додатковими податками, а не до таких комедіантів, як ти.
За шинквасом дрімала тлуста шинкарка. Враз загримотіли двері, досередини увійшов чорновусий офіцер у погонах з золотими тороками, шапці-баранці, у шинелі, перехрещеній портупеями.
Шинкарка, звісно, зраділа гостеві, але, видно, ще й знала його, хоч військова форма на ньому була чужинецька, – розпливлася в радісній усмішці.
– Яка честь, яка честь, пане полковник!
– С Новим ґодом, ґоспожа! – рикнув офіцер чужою, проте зрозумілою мовою і попрямував до шинквасу. – Водочки, пожалуйста!
Ясьо, який давно замовк у кутку, затягнув смичком мелодію австрійського гімну «Gott, behalte, Gott, beschütze unser’n Kaiser, unser Land»53, полковник шпурнув через зал Ясеві срібну монету і наказав грати «Боже, царя храні»; Ясьо не знав мелодії царського гімну, опустив смичок, монети з долівки не піднімав.
Міхал з Йосипом якийсь час придивлялися до чужинецького офіцера, потім відвернулися, Сухоровський розгорнув листок.
– «Відозва до росіян», – прочитав уголос. Глипнув на Йосипа, хмикнув.
– Читай, читай…
– «Польське патріотичне товариство, – читав Сухоровський, – організувало маніфестацію варшав’ян проти генералів, які капітулюють перед царем, відправило панахиду на честь страчених декабристів…»
– От я і не знаю, хто такі декабристи, – перебив Йосип.
– Почекай… «Микола І детронізований, сейм Королівства Польського проголошує повстання народним… Слава страченим декабристам! Пролита ними кров зігрівала холодні підземелля, в яких мучилися польські брати… Не проти російського народу піднімаємо зброю, ми ведемо війну з деспотизмом, який гнітить його і нас. За нашу і вашу свободу!»
– Ну що, Міхале? – запитливо глянув Йосип в очі товаришеві. – Це до росіян заклик, так… Але й ми русини. Родаки… Може, вони і нас кличуть, адже кажуть: «За нашу і вашу свободу!»
Сухоровський зняв циліндра, розгладив долонею волосся, гукнув до шинкарки:
– Пуншу, гарячого!
Довго дивився на Йосипа, в очах мінялися рішучість і вагання, потім мовив голосно:
– Там, брацє, цікава справа розпочалася. Як ще і російські кріпаки візьмуться…
Чужинецький офіцер весь час до них приглядався, а зачувши, що вони розмовляють по-українськи, взяв свій келих, тарілочку з закускою і підійшов до їхнього столика.
– Дозвольте представитися, – сказав по-російськи, стукнувши закаблуками. – Царський резидент у Львові, полковник Брейндель! Чую, руські ви, то хочу випити з вами за царя і отечество. На погибель ляхам!
Шинкарка принесла два бокали гарячого пуншу. Сухоровський узяв свій бокал в обидві долоні, щоб трохи охолодити, і не підводив голови. Йосип і зовсім не знав, як повестися, про що говорити з таким високим достойником.
Врешті Міхал промовив, дивлячись у бокал:
– Так, пане полковник, ми русини, та смерті полякам зовсім не бажаємо – вони ж такі люди, як і ми… А за російського царя не будемо пити. Він же повісив тих, що їх декабристами назвали, а вони – росіяни… Чому ж ви…
Обличчя Брейнделя збагровіло, полковник блиснув очима. Щоб заспокоїтись, спорожнив келих, крекнув:
– І будемо таких вішати. На імперію руку піднімали!
Сухоровський, все ще не підводячи очей, мовив:
– Щось не можу зрозуміти подібних до вас росіян… Європу визволили від французів, а власного ярма скинути не хочете.
– Мовчать! – крикнув полковник. – Мовчать!
Міхал все дужче й дужче стискав долонями бокал, та роздавити його не міг, це ще більше додало йому злості, він ненависним поглядом уперся в полковника, губи стиснулися в лютій посмішці, прошепотів як тільки міг спокійно:
– Кутас ти…
І вихлюпнув Брейнделеві пунш в обличчя.
Той сахнувся назад, витирався рукавом, другою рукою витягав шпагу з піхви. Сухоровський відкинув масивного стола, мов пуделко. Тоді полковник повернувся і щодуху вибіг з кав’ярні.
Ясьо заграв личаківського штаєра. Він щиро бажав утішити Йосипа й Міхала, котрим зіпсував товариську розмову якийсь приблуда, а щоб зробити їм ще більшу приємність – не перестаючи грати, розмахнувся ногою і зі словом «сакрамент» загнав срібну монету через увесь зал під шинквас.
…Маркіян відправив листа до Анни, і з душі спав тягар – тепер уже не перечитаєш, не поправиш і не порвеш; він ще раз перебіг думкою зміст листа і пересвідчився, що все там написано добре й розумно, якби ж не ті останні слова «тужу за вами», які напевно розсмішать її або знеохотять, і вона, як доведеться зустрітися, з погордою відвернеться чи вдаватиме, що жодного листа не отримувала. Анна й не відпише – і все через ту одну плаксиву фразу. Але ж він тужить, тужить, тужить!
Навіть наміру не мав іти до університету, адже це русинський Новий рік, там нині слухають виклади тільки поляки й німці, проте після зустрічі з Базилевичем ноги самі його туди понесли, слова про Мауса, професора історії, весь час вклинювалися в плин думок про Анну, заважали, відтісняли її образ: німець Маус заохочує академіків переходити на польський бік, і якщо це робить німець, то чей справа варшавського повстання не є чисто польською, вона зачіпає, тривожить, кличе, втягує всіх, хто ненавидить тиранів.
Маркіян сам, без чиєїсь спонуки, дійшов до такої думки давно, ще в розмові з Тадеєм Василевським, але то було тільки визначення своєї симпатії, конкретизація погляду на речі, а тут він стикається упритул з дією чітко реальною, до якої показують дорогу, і треба йти туди або ж не йти… А чому б не до Кармелюка? Тільки ж до нього не потрапиш, він опришкує, де знайдеш його невловиме товариство, а тут поведуть аж у сам вогонь битви. І це мала б бути та дорога, на яку він своїй матері обіцяв стати? А коли стане і не загине, і допоможе вибороти для Польщі незалежність, не скаже тоді Василевський, що поляк ти, бо ж народ один, і ти боровся за єдність? Чи не краще спочатку визначитися у своєму, як це роблять чехи, серби, словени і, зрештою, поляки? Чи не слід спочатку пронести дух Котляревського у найдальший західний закуток України і проспівати свою пісню, і ствердити, що війна Хмельницького – не епізод для Галичини, а її історія, єдина для всієї України? Історія живуча, плодюча, що утверджує на землі єдиний великий народ. Брав же Хмельницький однаково Корсунь і Пилявці, Зборів і Збараж, Олесько і Підгірці і обступав Львів. Було!