Кожен камінь на цій землі политий козацькою і ворожою кров’ю, кожна п’ядь пам’ятає копито козацького коня, кожен карниз замкових мурів оберігає на собі сліди козацьких долонь – і це епізод? Ти не можеш так думати, Анно, так не думає Северин Гощинський, якого ти знаєш і любиш… Чи не слід мені спочатку про це повісти, заспівати, щоб почув і усвідомив галицький русинський люд, за що і з ким боролися його предки?
зродилися враз слова, і безмірна радість охопила Маркіяна, що він склав їх сам; забриніли вони, як народна пісня, як дума, але є його власним творінням, і це лише початок – він напише вірша про великий подвиг Хмельницького, який обступив Львів, узяв викуп і пішов далі на Польщу, щоб продиктувати їй свою волю, аби знала вона, що за українським народом стоїть могутня сила. І назве Маркіян цей вірш «Хмельницького обступлення Львова!».
Прокинувся від думок раптом і з острахом: з одного боку, з кав’ярні «Унтер цвайундфірціґ» вибіг чимсь облитий якийсь офіцер у чужій уніформі, а з другого, від університету, насувалася гамірна юрба академіків, перед вів правник четвертого року Авґуст Бєльовський, він вигукував гасло, а за ним, піднімаючи вгору стиснуті кулаки, повторювала студентська юрба:
– Нема Миколи! Царя у Варшаві детронізовано! За нашу і вашу свободу!
Була в цьому поході незмірна потужність, у скандуванні гасел – могутня магія, вона захоплювала, забирала, втягувала, і не було сили їй супротивитися; Маркіян розгледів серед гурту Базилевича, і серце зм’якло до нього, і не міг він залишитися збоку, коли там навіть Базилевич; Анна Кавецька ніби дивилася на Маркіяна і вичікувала, як він поведеться; з кав’ярні вибігли якісь два чоловіки, і Маркіян пірнув за ними у вир всемогутньої юрби.
Саме в цей час, після полудня, до губернаторського палацу почали сходитися гості на проханий бал. Біля дверей банкетного залу стояли камердинери в лівреях; довголітньою службою навчені кланятися в три погибелі, вони спочатку не знали, як поводитися, бо, крім відомих достойників у мундирах і поважних дам у грецьких туніках, нині пливли й пливли ніколи не бачені тут панночки в газових сукнях з янгольськими крильцями на рукавах і паничі в барвистих камізельках. Неоперені недоростки йшли самі, без супроводу старших, немов на забаву з абонементами за сорок крейцерів, тож сповнені лакейської гідності камердинери вмить зорієнтувалися, кому яку віддавати честь: одним низько вклонялися, іншим – стриманим кивком голови, а декого зупиняли, щоб показав запрошення.
У залі на ґалереї оркестр грав марш. Усе відбувалося за законом: запрошення із зображенням губернатора є у всіх, та й сам губернатор, одягнутий у шляхетський кунтуш, достоту такий, як на портреті, стоїть у кінці залу усміхнений і привітний, а біля нього з обох боків – невідступні директор поліції Захер-Мазох і актуарій суду Зайончковський.
Банкетний зал був прибраний під інтер’єр мисливської кімнати графського замку: на стінах зброя, розсохаті роги оленів та лосів, на фронтальній стіні – герби знатних родів і портрети польських гетьманів і королів. Усе тут – від кунтуша на губернаторові до кремінної рушниці на стіні – нагадувало стару добру Річ Посполиту, яка десь там, дуже далеко, прокидається до життя, і за неї, вільну від царського ярма, прийшли нині щирі польські патріоти, зігріті цісарським теплом, підняти келихи.
Губернатор усіх вітав однаково – приклеєною до губів посмішкою, порівну зігрівав нею панича з довгим до плечей волоссям і підкоморія у блакитному кунтуші, панянку в прозорому єдвабі і пані шамбелянову в шелестливому криноліні; до банкетного залу заходили колишні стольники і чесники, академіки університету і юні марнотратники, які проциндрювали в карти батьківські маєтки, – губернатор запросив сьогодні до себе на бал цвіт польського народу, що проживає у Львові.
Гостям не було кінця. Вже прийшов духовний сановник з дамою, яка дозволяла йому за стрибок через шнур цілувати руку повище зап’ястя; два пахолки у золотих камзолах увели під руки індійського князя Соломона Бальзаміна, зяті й дочки вкотили на візочку пана Йов’яльського – його розбив параліч у Підгорецькому замку. Йов’яльського парадно провезли по всьому залу, а він увесь час кланявся: спочатку портретам, а потім уже губернаторові.
Едмунд Ржевуський, який донині ненавидів Австрію так само, як і Росію, і писав на неї в алегоричній формі політичне звинувачення, зовсім розчулився. Він на власні очі переконався, що еліта його нації ще жива, що цісар Франц І не ворог, а добродій – це ж він розумом губернатора Лобковіца, який виявився польським патріотом, а значить, ним і був, пробуджує до життя ще й золоту молодь, безкровно повертає Польщі свободу. А там, над Віслою, її виборе малою кров’ю двоюрідний дядько Ревуха – він осідлав коней, як тільки дізнався про штурм Бельведера, і зі своїм козацьким кошем вирушив визволяти Королівство Польське.
Едмунд так розчулився, що порушив етикет і, не діждавшись промови губернатора, підбіг, вклякнув перед ним і, висловлюючи слова подяки за відродження Польщі, поцілував його в руку.
Обличчя Лобковіца спісніло, від обурення забігали жовна на вилицях, він не знав, що робити з цим йолопом, Захер-Мазох і Зайончковський теж розгубилися, та в ту хвилину до залу увійшли Олександр Фредро і Ян Непомуцен-Камінський.
Губернатора враз осінила спасенна думка, він кинув до Ржевуського: «Ви справжній патріот», виминув його і стрімко подався назустріч Фредрові з розпростертими для обіймів руками. Здивовані гості супроводжували поглядами губернатора: хто ж ці два панове у скромних фраках? Дехто впізнавав автора п’єси «Дами і гусари», зрештою, Фредра всі знали – найбільше з анекдотів про нього; Фредра любили аристократи, бо він писав про них, але ж врешті-решт був він звичайним комедіописцем, то звідки такий пієтет до нього у самого Лобковіца?
– Вітаю, гордосте нашої нації, пророче, соловію польського сарматизму! – Лобковіц обняв Фредра, потім повернувся до публіки: – Панове, нашу забаву прикрасить, звеличить, освятить своєю присутністю великий Олександр!
Оркестр вдарив марш і стих. Губернатор, радий випадкові, який допоміг йому задати потрібний тон забаві, не вгавав. Він розповідав занімілим від подиву гостям про звитяжне життя Фредра, про його наближеність до самого Наполеона. Гості схилили шанобливо голови перед національним героєм; Лобковіц розказував про відчайдушну сміливість Фредра під Бородіним, про нагородження його орденом «Virtuti militari», про героїчну втечу з російського полону, про силу Провидіння, яке благословило поета на духовного вождя свого народу.
Публіка оточила півколом пророка, вона вже була близька до істерики, панове випинали вперед груди, панночки звискували, готові завити осанну месії, оркестр заграв «Єще Польска не зґінела».
Камінський скоса позирав на Фредра, сміх лоскотав горло: Олександр сьогодні розповідав йому, як його приймав Лобковіц у касино Гехта. Обличчя поета було камінним, з нього важко було відчитати, що діється в його душі: діймає відчуття злорадої перемоги чи огиди, вдоволений він офіційним визнанням чи обурюється його фальшем.
Оркестр стих. Лобковіц узяв Фредра під руку, але він і не зрушився з місця; гості зраділи – пророк хоче промовляти! Ржевуський заплескав у долоні, його підтримав увесь зал; Фредро зціпив зуби, щоб не вирвалося з уст необачне слівце; Лобковіц, передчуваючи, що тон, який він задав своєю промовою, може різко перемінитися від однієї лише фрази поета, що уславився у Львові в’їдливими експромтами, злегка потягнув його за лікоть, щоб повести з собою, але почувся вигук із залу:
– Хай пан поет промовить слово!
Фредро повів поглядом по обличчях людей, які стояли перед ним півколом: багато з них були вже героями його п’єс, він справді оспівував цих аристократичних недобитків, які дбають лише про те, як краще підлизатися до австрійської бюрократії, щоб залишити при собі титули архістольників, коронних лучників, коронних кухарів, і не думають ці архікоронні осли, що титули ті ні для них, ані для поспільства вже давно не придатні. А він, Фредро, сам отруївся їхнім диханням, задушливим смородом салонів, яснопанським філістерством… проте нині, коли так палко промовляв губернатор, вперше відчув свою відпорність проти аристократичної задухи. Там ллється кров, а тут вино… Я висмію вас, я зраджу ваш стан – цей пустопорожній світ живих трупів, серед яких нема ні вчених, ні талантів, ні сміливців, ані звичайнісіньких чесних людей. Ну, хто з вас стане головним персонажем моєї нової комедії, щоб довкола нього, найзвироднілішого, об’єдналися ви всі? Обізвіться хоч один!
Пан Йов’яльський дрімав у візочку, його приспали музика і галас, а коли стало тихо, він прокинувся, у його поле зору увійшов гурт довговолосих юнаків і панночок з наманікюреними нігтями, він запитав:
– Панове, де я є?.. В якій державі?.. А ці патлаті кавалери, ці панночки з рисячими пазурами – то люди-и?
– Бог мені свідком, – мовив тихо Фредро до Камінського, – я напишу для вас п’єсу, яка буде називатися «Пан Йов’яльський!».
Він засміявся, а Лобковіц полегшено зітхнув, ще раз узяв за лікоть Фредра, але публіка чекала його слова. Ржевуський простягнув уперед руки, заблагав:
– Скажіть нам щось, герою битв наполеонівських!
– Скажіть, скажіть! – залементувала молодь.
Фредро сперся обома руками на паличку і, опустивши голову, заговорив:
– Так, я один раз бачив Наполеона, в Італії. Він мав неабиякий ораторський хист, я тільки перекажу його слова, з якими він звернувся до нас, польських патріотів, а ви вже уявіть собі наполеонівські інтонації. – Фредро розпрямився. – Бонапарт сказав тоді: «А взагалі, що ви тут робите, поляки? Марнотратите, тиснете дівок, п’єте дорогі вина… Ви добре вмієте хвалитися вашим патріотизмом, але покажіть ще, як умієте працювати. Вам треба офірувати собою». Пане губернатор, я від усього серця дякую вам за похвалу. Повірте мені, що я повірив у щирість ваших слів.
Божок упав із п’єдесталу. Юрба, що німіла у побожному екстазі перед новоявленим месією, товпилася, щоб стати ближче до нього, враз позадкувала, відступала, змішувалася, ділилася, хтось із академіків вигукнув: «Ганьба нам!», і кілька юнаків демонстративно попрямували до виходу, інші розходилися в усі кінці залу, ховалися одне за одного, щоб слова поета, адресовані всім, не вчепилися одного, не приклеїлись, не затаврували, не поставили під сумнів найщиріший патріотизм.
Посередині залу залишилися лише Фредро з Камінським і навпроти них губернатор, Захер-Мазох і Зайончковський. Соломон Бальзамін у супроводі пахолків вийшов у бокову кімнату, вслід за ним дочки і зяті тручали візок з паном Йов’яльським, Едмунд Ржевуський стояв біля засклених дверей, що виходили на Губернаторські вали: закривши долонями обличчя, він схлипував від конвульсивних ридань.
Зайончковський – мізерний, худий, висмоктаний – поїдав очима Фредра, пальці його рук карлючилися в безсилій люті: перед ним стояв кавалер ордена «Virtuti militari», і орден той, прикручений до правого вилога камзола, світився на грудях у поета, осліплював, обезвладнював актуарія карного суду, який у думці накладав на Фредрові руки кайдани і так їх стискав, що хрускотіли зап’ястя, синіли пальці, з-під нігтів виступала кров, і пальці ті ніколи вже не зможуть тримати перо, і ніколи не напишуть того, що нині він задумав.
Захер-Мазох не був поляком, він не знав роздвоєнь, не розумів ненависті запроданого поляка до поляка прозрілого; він був німець, який прийшов господарювати на чужій землі, і йому вигідні були незгоди між абориґенами – русинами й поляками, а що вже казати про незгоди між єдиноплемінними! Захер-Мазох погордливо зирив тепер на Фредра, і на Зайончковського, і на самого губернатора Лобковіца, одягнутого в польський кунтуш.
Лобковіц мусив якось виходити із прикрого становища: він не міг ні вигнати, ні образити, навіть зіґнорувати цього нахабного комедіанта, якого тільки що возвисив у ранґ національного героя. Мовив примирливо:
– Сентеції Наполеона не завжди актуальні, пане Фредро…
Ляснув у долоні, даючи знак маршалкові, що пора розпочинати бал.
Маршалок оголосив танець свічок. Був це модний у Львові полонез: у затемненому залі кружляли пари зі свічками в руках, блукаючі мерехтливі вогні розпливалися по залу, вихоплюючи з темряви обличчя, зраджуючи врядигоди закоханих – погляд, усмішку, поцілунок.
Заграв оркестр. Фредро поклонився губернаторові і, взявши під руку Камінського, подався з ним у глибину залу. Гості розступалися перед поетом – одні з поваги, інші мов від прокаженого, тільки Едмунд Ржевуський рішуче перетяв зал, заступив Фредрові дорогу, його меланхолійні очі виливали на поета безмір образи й докору, він проказав, скорбно похитуючи головою:
– Zdrajca!54
І, заплакавши ридма, наче отець над безумним вчинком безпутного сина, вибіг із залу.
Камінський мовив по хвилі:
– Програють поляки. Там, при керівництві, отакі ж деґенерати.
– Вимруть скоро, – відказав Фредро.
Лакеї роздали парам засвічені свічки, погасили лампи; лилася музика, але пари не кружляли, пішли в сумному поході по залу, мов на похороні, – Фредро зіпсував губернаторський бал.
– Це блюзнірство, – сказав Камінський. – Там гинуть, а тут відправляють при свічках панахиду. Польщу хоронять…
– Вони себе хоронять, а не Польщу, – відповів Фредро.
Молодь уперто не хотіла танцювати, слова Фредра гнітили, соромили, свічкова процесія починала друге коло, маршалок балу припинив музику, наказав лакеям засвітити лампи.
А коли в залі стало ясно, всі побачили під гербами аристократичних родів приклеєний аркуш паперу з якимось написом. Гості збіглися до фронтальної стіни, підійшли Камінський і Фредро. На папері великими літерами був писаний вірш:
За мить зал спорожнів, молоді не стало. Захер-Мазох прошипів:
– Віднині, пане губернатор, я їх запрошуватиму на бали до Куфштейна56.
Розділ сьомий
Холод вигнав пана Курковського зі стайні, що притулилася до задньої стіни бойні на Замарстинові. Теплий струмок із худоб’ячої крові та фекалій, який витікав з труби прямо на конюшню і, обминаючи її з обох боків, віддавав своє нудотно-млосне тепло двом шкапам і візникові похоронних караванів, замерз, шерсть на конях скучерявилася і покрилася інеєм, а просяклі дьогтем чоботи Курковського затвердли мов камінь, і він тепер не міг їх скинути, щоб перемотати онучі.
Щедрий осінній заробіток вичерпувався – люди перестали вмирати. Шкап’ята без упину жерли овес, і візник з острахом дивився, як він тане, та й у самого у правій кишені лапсердака не стало срібних монет, з якими він двічі на день заходив до корчми Сруля, де можна було наїстися копченої риби навіть у шабаш. У лівій мідних крейцерів було ще багато, проте їх дзенькіт, коли пробував пальцями, був сумний, мов звук надтріснутого дзвоника, – словом, пан Курковський нічого втішного на близьке майбутнє не передбачав, а заробітків не було, і він у скрусі приходив до думки, що бути маґістратським слугою набагато гірше, ніж жебраком, бо їх суспільство утримує задарма, не вимагаючи відробітку.
Коли потічок гноївки утворив довкола конюшні брудно-червону замерзлу калюжу, й останнє тепло пропало, Курковський згадав про державного утриманця Яся Сакрамента, накрив коней веретами і подався на Ринок, щоб порадитися з ним, як пережити цю люту зиму, бо ж звісно – Ясеві тепер велося набагато краще.