Ясьо стояв, як завше, у своєму кутку в кав’ярні «Унтер цвайундфірціґ», тримав у руці скрипку, не грав, бо не було кому; тлуста шинкарка сердито зиркнула на ще одного жебрака, з яких їй нема жодної користі, потім впізнала Курковського і полагіднішала, бо візник похоронних караванів завжди був при грошах. Вона помахала рукою, зазиваючи його до прилавка, але Курковський не звертав на те уваги, він підійшов до Яся і з усіх сил намагався зрозуміти, що той говорить до нього на миґах. Ясьо балушив очі і кивав головою у бік шинквасу, нахиленим униз пальцем показував у глибину залу; Курковський повів очима за рухом пальця і побачив нарешті за ніжкою прилавка блискуче кружальце. Притьмом підійшов і, кланяючись та запевняючи шинкарку, що холера в місті вже ущухла, хай спить спокійно, боком-боком згинався, ніби заправляв штанку в чобіт, врешті-таки підняв монету: був це цілий ґульден. Тоді щось промимрив шинкарці й, махнувши Ясеві рукою, вибіг з кнайпи, мовби за ним гнався скажений пес.
У великому подиві Курковський вже на вулиці перепитував Яся, чому він сам не підняв ґульдена, і так нічого з його пояснень не второпав. Не мав права? Як це – не мав права? Звідки ж тоді це право в Курковського? Ясьо переконував візника, що знайти гроші – не гріх, а брати їх у поганої людини та ще без відробітку, не можна; Ясьо майже тиждень чекав, щоб зайшов хтось гідний до кав’ярні й підняв монету. Слава Богу, що шинкарка її не помітила.
Курковський все те слухав і знизував плечима, врешті сплюнув і запропонував Ясеві піти з цим ґульденом до трафіки Арона – купити для початку по сиґарі.
В Ароновій халупі застали, крім господарів, ще якогось старця в лахмітті, впізнали в ньому Аґасфера, якого давно вже не бачили на вулицях Львова, і зовсім не здивувалися, що він живий, бо як міг померти Вічний жид? Аґасфер стояв перед Ароном і Аронихою, про щось їх запитував, а вони розводили руками й відповідали:
– Про це може знати тільки рабин…
– То ходімо до нього, Ароне, ти єврей, і він буде з тобою розмовляти. Хай скаже…
– Ґіт, ґіт57, – посмикав себе за пейси Арон. – А що нам залишилося робити, як не йти до рабина, що? І ви, пане Курковський, і ти, Ясю, теж можете йти до нього або ж усі разом підемо до вашого митрополита. Нам уже все одно, Бог нині зрівняв мене, юдея, з вами, християнами, мов на Страшному суді, а священики ближче стоять до Бога, може, щось порадять.
– Веди до рабина, – сказав Аґасфер.
– Ґіт, ґіт, – одягався Арон, і Арониха закутувалася в картату хустку. – Пане Курковський, ви мені не показуйте того ґульдена, в мене вже давно закрита трафіка – шлюс…58
Ясьо з Курковським переглянулися, мовчки запитуючи один одного, чи слід їм, християнам, іти до єврейської божниці, але надія на утішне слово рабина, а може, й на допомогу зманила їх, і вони подалися, промерзлі й голодні, вслід за Ароном, Аронихою й Аґасфером до синагоги Золота Роза на Векслярську, відклавши обід за знайденого ґульдена на потім.
У синагозі було порожньо, лахмітники тупцювали якийсь час у проході між лавочками й не квапилися підходити до столика, на якому лежало розгорнуте Святе Письмо – тут було тепло, а там – у конюшні на Замарстинові і в підвалі на Пекарській, і в Ароновій халупі знущався з людей знавіснілий мороз.
Готові були ждати на рабина хоч до ночі. Але невдовзі вийшов до них кантор і спитав, чого вони хочуть. Кантор упирався, запевняв, що рабина нема, але Арон люто смикнув себе за пейси і прорік таке, від чого кантор позадкував і зник у притворі.
– До ребе прийшов Вічний жид!
Рабин зайшов не сам, він ніколи не розмовляв з віруючими наодинці, біля нього завжди стояв пахолок, який мав за обов’язок похитувати схвально головою під час проповіді рабина і захоплено прицмокувати «це-це-це», – називався такий служка цецале.
Рабин погладив бороду, підійшов до лахмітників, довго придивлявся, морщився, врешті запитав, хто з них Вічний жид.
Аґасфер підвів голову, мовив:
– Я. Я не подав води Ісусові, коли він ніс хрест на Голготу.
– Вей мір! – охнув рабин і затулив долонями лице, він довго не віднімав долонь, щоб, крий Боже, ці люди не побачили в його очах глузливої посмішки, потім опустив руки і після хвилини розважливої задуми спитав:
– То ти – Аґасфер?
– Аґасфер, ребе, всі про це знають.
– І ти пам’ятаєш того лжемесію, якого на п’ятнадцятому році правління кесаря Тиберія, коли ігемоном в Юдеї був Понтійський Пилат, а архієреями Анна і Каяфа, розіп’яли на Голготі?
Аґасфер задумався, зиркнув на Арона, той підтакнув головою – не хотів розвіювати у старого його віри.
– Так, я мав криницю під горою, а він просив води, та не подав я. А тепер караюся. Але чому, чому караюсь тільки я, коли всі такі? І спокійно живуть, і вмирають, а я ходжу, ходжу, ходжу, забувши свій рід і батьківські могили… Ребе, поможи мені знайти людину, яка все віддає іншим, а собі не бере нічого… Тоді я успокоюсь і помру…
– Такого ти хочеш знайти? Вей мір, як можна знайти такого? Навіть птахи небесні… Але постій, між своїми ти не шукав?
– Як він може між своїми знайти таку людину, коли вони не мають що віддати, – вставив Арон. – Ребе, порадь, що робити, коли нема що віддавати?
– Шукайте – і знайдете, просіть – і дасться вам. Благословенний, в кого дорога чесна, хто в законі Господа ходить. Хто сіє із сльозами, той збере з піснями, – заговорив псалмами рабин, а цецале захоплено похитував головою, прицмокував, додаючи йому впевненості:
– Це-це-це!
– Але ж здобули беззаконники меча і натягнули лука свого, щоб повалити мізерного й бідного, – крізь сльози мовив Арон, згадавши Давидів псалом.
Цецале захитав головою, але вмить спам’ятався, що ці слова вимовив не рабин. Ребе схилив голову, думав, що відказати, потім спитав Арона:
– Чим ти займаєшся?
– Я торгував тютюном…
– І мав з того хосен?
– Мав…
– Це не той, Аґасфере, якого ти шукаєш, – позирнув рабин на старого. – А ти що робиш? – звернувся до Курковського.
– Я трупи вивожу з міста і дістаю за це овес і гроші, – понуро відказав візник і підкинув у руці ґульдена.
У цецале заблищали очі.
– І згорять вони у вогні вічному, – глибокодумно мовив рабин. – Це теж не той, Аґасфере, якого ти шукаєш.
– Ребе, – підступив уперед Курковський, опускаючи на рабина важкий погляд, – а той вічний вогонь насправді є?
– Є. Геєнна огненна – так сказано в Писанії.
– То чому б не використати його для отеплення міста? – запитав, дивлячись упритул на рабина. – Чей замерзаємо живцем.
Цецале підступив до свого наставника й вибалушив на Курковського великі очі, щоб його налякати.
Рабин заговорив приповістками Соломона, цецале прицмокував, пан Курковський відступив назад, ховався від словесної зливи, мов від дощу під дах.
– Дай науку мудрому, і він стане ще мудрішим; не картай дурного, бо зненавидить тебе, а картай мудрого і будеш йому любий; з усілякої праці є користь, а з дурної балаканини тільки шкода; розумного докір більше діймає, ніж дурного сто ударів; і дурень, як мовчить, здається мудрим… – Рабин нарешті збився, а цецале, завертаючи очі, цмокав:
– Це-це-це!
– Ребе, ти не дав мені поради, – сказав Аґасфер.
Рабин зосередився і, обходячи Арониху, зупинив свій погляд на Ясеві.
– Чим ти займаєшся?
– А я нічим, – відказав, посміхаючись, Ясьо. – Я веселий і потішаю людей.
– А що ти маєш за це?
– Втіху…
– Аґасфере, – підвів руки рабин, – ти знайшов людину, яка все віддає, а собі не бере нічого!
Аґасфер здивовано подивився на Яся, йому важко було повірити, що його рятівник тут поруч, старий увесь затрусився від радості, та раптом змеркла його втіха.
– Утіху? Тільки утіху? – заволав. – А пам’ять людям, пам’ять ти повернеш?
– Він сам не має пам’яті, Аґасфере, – діткнувся рукою до його плеча Арон і повернув голову до рабина, все ще надіючись на його пораду. – Ребе, скажи мені, де той чоловік, який задурно поховав би мене з Аронихою, коли помремо з голоду, де?
– Я вас поховаю задурно, – сказав Курковський.
Аґасферові очі знову зблиснули радістю і знову померкли.
– А пам’ять людям, пам’ять хто поверне, щоб не ходили так, як я, – без роду, без вітцівських могил?
– Ідіть з Богом, – знетерпеливився рабин, йому стало досить цієї безглуздої розмови. – Бог сотворив добро і зло, і ми не в силі це змінити.
Арон покрутив пейси і з докором глянув на рабина:
– Якщо Бог сотворив зло, то, значить, воно йому вигідне… Ребе, ребе, а ти – чи знаєш, що таке зло? Що ж ти скажеш, коли воно до тебе прийде?
– Хто спить у жнива, той чоловік безпутний… У вогні очищається золото, Господь випробовує серця, – відказав рабин. – Ідіть з Богом.
Цецале, прицмокуючи, підбіг до столика, на якому поруч із Святим Письмом стояла скарбонка, взяв її і підійшов до лахмітників. Ті здивовано переглянулися: якби в них були гроші, хіба вони прийшли б сюди? Але цецале стояв перед Курковським і не відступав: за науку треба рабину платити.
– Кодло гадюче, – проскрипів зубами пан Курковський, – як можете ви говорити про добро, будучи лихими? – І вкинув ґульдена в скарбонку.
На вулиці всі розійшлися в різні боки – йти на спільний обід уже не було з чим. Арон з Аронихою подалися до Босяцької хвіртки, вони були втішені, що пан Курковський поховає їх задурно; Ясьо щасливо посміхався – він радів, що гроші злого до злого й потрапили; Курковський сердито сопів і пропускав поміж пальці мідяки в лівій кишені; Аґасфер зупинився, взяв за плечі Яся, пильно подивився на нього й сказав:
– Утішай… Але ти не той, не той! – Він повернувся, помахав палицею і, йдучи в протилежний бік, вигукував:
– Ну хто, хто дасть людям цілющої води й пам’ять їм поверне?!
Курковський приплівся на Замарстинів надвечір. Він думав тільки про одне: як пробратися в бойню і загрітися біля теплої туші. Але бойня була замкнена, і візник утратив будь-яку надію дожити на такому морозі до ранку.
Він подався до конюшні, а коли повертав за ріг, сахнувся: від стаєнних дверей ішли на нього дві темні тіні, й він подумав, що це конокради.
– Пане Курковський, – прошепотіла одна тінь, – ми давно на вас чекаємо. Мене звати Авґуст Бєльовський. Нас одинадцять чоловік, на санях вмістимося. Нам треба через Туринку до Белза. За десять ринських…
– Мій Боже, десять ринських! – зойкнув Курковський, повіривши в цю мить, що той ґульден був інклюзом59 і повернувся до нього десятирицею.
– Дамо дванадцять, – сказав Бєльовський, йому здалося, що візник незадоволений обіцяною платою. – Тільки швидко. І коли вас хтось буде питати, скажете, що везете панів на полювання.
– Господи! Та я зараз… Я вже!
Сани були миттю споряджені, шкапи запряжені, десять хлопців збилися у васагу, один лише велетень не вміщався, стояв на полоззях. Бєльовський перепитав нервово: «Шашкевич не прийшов?» – і наказав візникові рушати.
Той новорічний вечір Маркіян провів на Збоїськах у помешканні Авґуста Бєльовського, правника четвертого року. З великого гурту академіків, які демонстрували на Ринку, на Збоїська пішло тільки десять чоловік і з ними два чужі: Міхал Сухоровський та коваль Йосип з Круп’ярської. Авґуст назначив день переходу за кордон до повстанців на суботу.
Маркіяна мучили сумніви. У голові виношувався вірш про обступлення Хмельницьким Львова, схрещувалися козацькі шаблі з шляхетськими, а нині – ставати поруч? Так, часи змінилися, треба ставати поруч. Але з польським народом чи зі шляхтою? А хіба виступив народ – ота темна, мордована панством маса? Виступили офіцери, земляни, студенти і з ними Базилевич… Чому він пішов? Бо не в моді нині австрофільство, а йому хочеться бути на видноті. Може, це в нього не отямлення від підлості, а підлість нова? А я піду боротися проти російського деспотизму, щоб звільнити місце для шляхетських деспотів і українських парвеню?.. Колись козаки не підтримали Пугачова, і в цьому була їх фатальна помилка. А нині треба підтримувати поляків?.. Але що вони відвоюють? Економську неволю, офіцерську?..
Кілька днів тому Маркіян зустрів Вагилевича. Іван вернувся з гірських мандрів ще восени: в Коломиї його заарештувала поліція і відправила етапом у Ясенів Горішній до батька – щоб не волочився і не бунтував народ. Вагилевич ходив до університету вільним слухачем.
– Я вирішив перейти кордон – з Бєльовським, – признався Маркіян товаришеві.
– А тут хто буде орати? – Іван з докором глянув на Маркіяна й більше не сказав ні слова.
А й справді, що зійде на незораному, коли до народів прийде весна?.. «Квітка дрібная молила неньку, весну раненьку…» – бриніли слова, Маркіян ходив весь день неприкаяний, згадав про Любимського, давно не був у нього.
Старий мовчки вислухав Маркіяна, потім мовив:
– Я ж вам ще не доказав історії свого життя, Маркіяне. Може, згодиться. Ваш товариш має рацію. Адже той наш переліг орався дуже давно і недоораним залишився, закожушився бур’яном, чи не пора, поки та рілля не стала цілиною або мертвицею, піднімати ще раз скибу. У себе, для себе… Ви подумайте. Я от колись пішов на Україну, а Оґінський, звісно, – до Костюшка…
– Композитор?
– Так, він…
Перед Маркіяном зринула мужня постать Оґінського і тихо відійшла: це ж так природно, що він пішов до Костюшка; Любимський з Капністом теж зникли з-перед очей – куди їм було податися, як не на Україну, де повстали турбаївські селяни; рокотання бетховенської музики покотилося на європейські простори – зостався біля Маркіяна здивачілий гетьман Розумовський, який усе життя пролакузив біля царициних пантофлів, а на старість взявся воскрешати для себе свій край в палацових оранжереях – для розваги, для сентиментальної сльози. Розкопував генеалогію свого роду, щоб довести нащадкам, що він не з простих пастухів, його втішали бандурою і піснею кріпаки, і байдуже йому було, що занапащений ним самим народ до завтра міг замовкнути й забути, хто він, а в історії залишився б тільки звироднілий старець із своїм гербовником.
Хіба не сталося так в Галичині? Хто вони нині – Острозькі, Корибути, Шептицькі – перевертні з русинським родовим коренем? Що за користь з їх генеалогії людям, яких назвали рутенцями, а вони й не знають, – їхнє це ймення чи ні? Хто з них, родовитих, полегшив їх панщизняну долю, хто взяв їх пісню, казку, леґенду і показав світові – ось живе вітка українського народу, не загубилася, не заникла, не розпорошилася, бо – творить! Де ви тепер, прославлені колись духовні провідці, про що ви дбаєте, опріч того, щоб знайти найвигідніше місце біля габсбурзького корита? Про що дбаєте і ви, отці духовні, крім доходів з хрестин, похоронів і парастасів? Хто підніме голос за вашу паству, яка забула свій родовід?
– Хтось мусить це зробити, не гаючись, – сказав Маркіян уголос.
Любимський не здивувався, він знав, про що подумав тепер Шашкевич. Підвівся з крісла – високий і сивий, його поморщене обличчя просвітліло, натхненно спалахнули очі, роки, що хилили спину, мовби враз покинули його, він стояв прямий, величний – так, може, виглядав Кампанелла в ту мить, коли в темній тюрмі закінчив писати «Місто Сонця». Любимський взяв Маркіяна за плечі і довго так тримав їх, стискаючи, немов хотів увесь свій досвід, знання, життєвий тягар, прагнення, якими жив, перелити в нього дотиком тремтячих рук.
Врешті заговорив:
– Я записав, Маркіяне, усе своє життя: що думав і пережив… Ось тут воно, – він показав на товстий рукопис, що лежав на столі. – Передам його тобі, давно постановив. Не маю більш кому… Не все ти візьмеш з нього і не треба всього брати – тільки силу, а розпач відкинь, його й так забагато на світі, нині треба бути міцним. Ти почнеш писати свою книгу, напишеш, її уздрить народ. Може, тобі пригодиться прожите мною життя. Як підвалина для нового будинку. Тобі проректи нове слово, а щоб воно мало вагу, слід заглянути в минуле. Відкинь старий непотріб, але візьми стару пісню, бо ж вона не давала пропасти людям протягом віків неволі. І не забувай, що єси сином Русі, за яку вмерти повинен. Бери, – подав йому рукопис. – І йди. Я дуже старий, я мушу нині тобі своє віддати.