Неопублікованими за життя В. Сосюри залишилися і його поеми релігійної тематики: «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (<1948–1949 рр.>). Чому поет у складний післявоєнний час (після нещадної критики 1947 р. творів літературних побратимів – Максима Рильського, Юрія Яновського, Івана Сенченка) звертається до біблійної тематики, не є якоюсь складною загадкою: він не міг, як інші літератори, повністю віддаватися писанню про «щасливу мирну працю радянських людей», а тому заглибився в уявний світ «золотої легенди людства» – у Старий Завіт, його улюблену з дитинства книгу, легендарні сюжети якої почав творчо переосмислювати у полудень свого віку.
Вірш В. Сосюри «Любіть Україну», як і багато інших творів поета, не народився просто із його творчої уяви, а став полум’яним вислідом багатолітніх переживань за долю України, її історію, культуру, мову і, найголовніше, за її незалежність. «Ти власним світом, Україно, сіяти будеш на землі», – таке пророче передбачення В. Сосюри прозвучить у посланні «До брата» (1960) за тридцять років до проголошення незалежності України, і майже стільки ж пролежало воно за чавунними дверима в спеціальному архівному сховищі, доки дійшло до читача.
У найскладніші періоди свого життя поет не замовкав, а був «мов вибух динаміту», не проголошуючи гучні декларації, а демонструючи справжню синівську любов до України. У 1927 р. (десятиліття Жовтневого перевороту!) він пише в Одесі вірш «Навколо радости так мало…» (вважається одним із варіантів вступу до поеми «Мазепа»), де розкриваються найглибші переживання за трагічну долю України. Адже зневіреному в ідеях соціалізму В. Сосюрі, як і багатьом його сучасникам, довелося вже тоді поламати крила «у леті марному до зорь».
Висловлювання В. Сосюри про «печальний образ України», який реально уявлявся йому не від фатального Жовтневого перевороту, а «в тьмі тисячоліть» (навіть не від часів Київської Русі), – могли б скласти окрему книжечку під назвою «Любіть Україну». І то був би ключ до розуміння невеликого за обсягом вірша «Любіть Україну», де сконденсовано любов поета до Батьківщини.
І от – немов гроза на безхмарному небі – в газеті «Правда» від 2 липня 1951 р. з’явилася нещадна редакційна стаття «Об идеологических извращениях в литературе»…
А 3 липня 1951 р. газета «The New York Times» друкує статтю «“Правда” б’є по червоних в Україні»:
«Москва, 2 липня 1951 р. – «Правда», офіційний орган Комуністичної партії, сьогодні піддав критиці Центральний Комітет Української Комуністичної партії за те, що він недостатньо переймається «ідеологічними питаннями».
Така критика міститься у довгій передовій, у якій «Правда» виносить догану відомому щомісячному журналові «Звезда» за те, що він надрукував націоналістичну поему «Любіть Україну», яку написав сім років тому В. Сосюра.
Передова, під заголовком «Проти ідеологічних перекручень у літературі», нагадала читачам про визначення Прем’єром Сталіним поняття совєтського патріотизму:
«Національні традиції народів поєднуються гармонійно у совєтський патріотизм зі спільними життєвими інтересами усіх трудящих у Совєтському Союзі».
«Правда» пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить тему «любові до соціалізму і батьківщини, яка збуджує у наших серцях великі патріотичні почування». Навпаки, пише газета, його вірш «викликає настрої розчарування і протесту».
«Правда» зазначає: поема говорить про безбарвну, несучасну Україну безвідносно до інших національностей у «Совєтському Союзі».
«Добре відомо, що суть націоналізму полягає в прагненні ізолювати і замкнути себе у власній національній лушпині, у прагненні не бачити того, що об’єднує трудящі маси совєтських національностей, і бачити лише те, що відокремлює їх», – говориться в передовиці.
Пережитки капіталістичних звичаїв в умах людей є значно сильніші й дієвіші в царині національних питань, ніж у будь-якій іншій. Вони більш живі, тому що можуть маскувати себе національними кольорами».
Але найдошкульніше «били» в Україні, згадуючи поетові його давні гріхи – службу в петлюрівській армії, адже він щиро зізнався в цьому.
Творча спадщина В. Сосюри, як і багатьох інших українських письменників, зазнавала постійного ревізування з боку офіційної влади. Навіть незавершені й неопубліковані твори (поеми «Махно», «Мазепа» та численні вірші) вилучали з літературного процесу, забороняли, а значить – прирікали на забуття. Інші ж твори прискіпливо редагували. Із них вихолощували насамперед національну символіку, проблематику. Так, у поемі «Червона зима» (1921) було замінено колористично виразні поетичні образи нейтральними (про це вже згадувалося вище).
До найповнішого десятитомного видання творів В. Сосюри, що побачило світ у 1970–1972 рр., не ввійшло багато віршів, балад і поем, які друкувалися у двадцятих роках і в періодиці, і в окремих збірках чи томах вибраних поезій. Табуювали майже все, що стосувалося національного питання, особливо мовних проблем, історії. У книжці вибраних творів поета «Засуджене і заборонене» (Нью-Йорк, 1952) було опубліковано лише деякі вірші й уривки із поем, більшість яких не передруковувалася в Україні. Але там не було значної кількості творів із варіантами, що, здавалося, навічно заховані у «спецхранах» державних архівів. Там вони пролежали до кінця вісімдесятих, трохи не до проголошення незалежності України, коли з майже всього доробку поета було знято офіційну заборону.
Вивчаючи спадщину В. Сосюри, найкращу частину якої десятиліттями тримали у спецфондах недоступною навіть для дослідників його творчості, ще раз переконуєшся в тому, яким великим і незнищенним був талант поета. Власть імущим не вдавалося приручити його ні державними преміями, ні урядовими нагородами. Попри наявність значної кількості кон’юнктурних творів (про партію, з якої його двічі виключали, чи про «жовтень», проти поборників якого він воював у лавах війська УНР), В. Сосюра лишався (за його ж словами) «мов вибух динаміта» і міг потрясати читачів і слухачів своєю поезією. Багато його творів, серед них і неопубліковані, які розповсюджувалися у списках, робили велику справу – не давали заснути національній свідомості. Велика творча інтуїція підказувала йому в той час (у травні 1944 р., коли вже було зламано хребет нацизму), що перемога над «чужинцями в зелених мундирах» може стати заслугою одного народу, а інші мають розчинитися «в слов’янському морі», точніше – в російській культурі. А тому й вірш «Любіть Україну!» в багатоголосому хорі пісень і гімнів на честь переможного наступу радянської армії і «вождя народів» Сталіна був чи не єдиним твором, який нагадував, застерігав, що
В. Сосюра, очевидно, найбільше з-поміж українських письменників переймався (і головне – не мовчав!) найнагальнішими болями свого народу – здобуттям незалежності і збереженням рідної мови.
В. Сосюра висповідався перед читачем у своїй поезії, а ще більше – в автобіографічному романі «Третя Рота». Але, звичайно, його спадщина потребує нового прочитання й осмислення. Не зайвою була б і наукова біографія, жанр якої сьогодні став чомусь непопулярним. Отже, слово за дослідниками творчості В. Сосюри, які мають чесно та об’єктивно сказати про одного з найвідоміших українських поетів-ліриків XX ст. Згадаймо при цьому позицію делікатного Павла Тичини, який у 1957 р. на подарованому В. Сосюрі тритомнику своїх «Вибраних творів» зробив такий напис: «Дорогому Володимирові Миколайовичу Сосюрі – одному з найбільших поетів Радянської України, – та ні, – поетів усього світу! Лірик – а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний – а разом з тим – бойовий у нього тон, наступальний».
Останні дні земного життя Володимира Сосюри (з історії хвороби, смерті і похорону поета)
На початку 1980-х років доля звела мене з видатним лікарем-терапевтом, поетом і перекладачем Миколою Демидовичем Фененком, який на той час працював в академічному санаторії «Феофанія».
Я давав Миколі Демидовичу читати ще не опубліковані твори В. Сосюри, а він розповідав мені про останні дні життя поета, яке обірвалося 8 січня 1965-го в санаторії «Конча-Заспа». Лікар обіцяв повідати мені ще багато дечого, але моя путівка закінчилася, і я мусив приступати до роботи.
На жаль, розповіді М. Фененка я не записав, а його передчасна смерть, причиною якої стали недоброзичливці, котрі завдали лікареві-фронтовику й інваліду війни тяжкої психологічної травми, не дали змоги його доньці Оксані завершити навчання в аспірантурі Інституту літератури.
Якось поет Олексій Довгий розповів мені, як у видавництві «Дніпро» в 1962 році мала вийти збірка поезій Ліни Костенко «Зоряний інтеграл». Її вже підготували до друку, але без дозволу згори, тобто із ЦК КПУ, книжки тоді не виходили, а тим більше такої опальної авторки, як Ліна Костенко. І не тільки її – ще чимало рукописів надовго залягало в архіві видавництва. Побоюючись за долю авторського примірника «Зоряного інтеграла» з багатьма правками і вставками в тексті, О. Довгий на свій страх і ризик забрав її з архіву видавництва і передав на ознайомлення Г. Кочуру. Мудрий і досвідчений конспіратор Григорій Порфирович передав її «на розгляд» Д. Паламарчуку, який вирішив «одягнути» рукопис у темно-оранжеві палітурки, щоб познайомити ще декого з цією невиданою книжкою. Рукопис розглядала таємна редакційна рада – І. Світличний, Г. Кочур, Д. Паламарчук, М. Лукаш і звичайно ж О. Довгий. Очевидно, саме з цього примірника робили самвидавівські копії, які поширювали серед довірених людей. Напевно, саме за одним із авторських примірників було видано «Зоряний інтеграл» за кордоном, а першотекстом стала авторська верстка з видавництва «Дніпро». Але оригінал єдиного примірника збірки завідувач редакції поезії, драматургії та кінодраматургії О. Довгий вирішив передати на збереження в надійні руки – своєму лікарю М. Фененку, про що я довідався майже через сорок років.
Я одразу ж зателефонував доньці покійного лікаря Оксані Фененко й попросив пошукати в батьківській бібліотеці той унікальний рукопис епохи тоталітаризму.
За кілька днів я вже тримав у руках той рідкісний примірник, який приховав поет і редактор О. Довгий, а зберіг лікар М. Фененко. Тоді ж Оксана Фененко буквально приголомшила мене ще однією знахідкою в батьківському архіві, – вона принесла й подарувала для архіву В. Сосюри оригінал історії його хвороби, яку вели лікарі впродовж чотирьох останніх днів життя поета. Її зберіг і не передав до санаторного архіву лікар і великий патріот М. Фененко.
Отже, погортаємо цю фатальну історію, яка не додасть жодного рядка до творчого спадку поета, але дещо скаже про роки, які теж були фатальними в його житті.
5 січня 1965 р., напередодні дня народження, В. Сосюра приїхав на лікування до клінічного санаторію «Конча-Заспа», що належав четвертому управлінню МОЗ УРСР.
Під час прийому у хворого поета артеріальний тиск «зашкалював» до 230/120 мм. У санаторно-курортній картці, заповненій лікарем 28 грудня 1964 р., зазначено, що 25 вересня 1964 р. В. Сосюра переніс інфаркт міокарда.
5 січня хворого оглянув лікар М. Фененко, якому В. Сосюра поскаржився «на періодичні болі в зоні серця, деяку загальну слабкість». До історії хвороби було записано, що «на гіпертонічну хворобу хворіє з 1951 року» – із того найстрашнішого року, коли поета за вірш «Любіть Україну» громили у всесоюзному масштабі. Нагадаємо, що сталося це після публікації в газеті «Правда» передової статті «Против идеологических извращений в литературе», де було сказано, що під таким твором могли підписатися найлютіші вороги народу Петлюра і Бандера. Твір мали засуджувати скрізь – у школах, ВНЗ, на підприємствах і навіть, як свідчив тогочасний в’язень сталінських концтаборів Олександр Ковінька, за колючим дротом.
Після такого розгрому тиск крові підвищувався до 250/140 і вище. «Особливо підвищувався тиск в 1959 році. Тоді лікувався близько трьох місяців в Ірпені, а потім – у «Кончі-Заспі». 1959 року переніс інфаркт міокарда. Бували головні болі та запаморочення».
Саме в тому 1959 році В. Сосюра продовжив після тридцятирічної перерви роботу над поемою «Мазепа», активно працював над романом-трилогією «Третя Рота».
М. Фененко в історії хвороби записав таке:
«25 вересня [1964 р. ] були сильні болі за грудиною, серцебиття, високий тиск крові, перебої в ритмі серця. Хворого було переведено до стаціонару, де болі в серці затамували й вони більше не з’являлися, аж доки лікувався у стаціонарі. Після виписки додому болі стали з’являтися часто. Виписався додому 2 грудня.
Хворий виходить на вулицю, у сквери. Болі в зоні серця стискаючі, нечасті, припиняються після того, як хворий подихає глибоко. Задишки немає. Набряків на ногах не буває. Головні болі та запаморочення не турбують».
Лікар зі слів В. Сосюри записав до історії й те, що в дитинстві він хворів малярією, в 1903 р. – гострим ревматизмом. У 1915 р. був ушиб (забій) голови, а в 1919 р. – забій голови та грудної клітки в зоні серця. У 1920–1921 р. переніс поворотний тиф. Остаточний діагноз був таким: «Гіпертонічна хвороба II – Ш ст. Атеросклероз. Атеросклеротичний та постінфарктний кардіосклероз. Кардіосклероз. Інфаркт міокарда передньобокової стінки 25.IX.64 p., (дрібноосередковий). Розлад жирового обміну».
6 січня (у день народження) лікар М. Фененко визнав стан здоров’я хворого задовільним, особливих змін у стані здоров’я не виявлено. В. Сосюрі було дозволено «прогулянки в межах коридору і можна виходити на подвір’я до 200 м двічі на день». Призначено вживати чверть склянки мінеральної води «Єсентуки» та необхідні медичні препарати.
7 січня (Різдво Христове). «Стан хворого задовільний. Скарг немає. Сон та апетит в нормі. Об’єктивно: шкіра та слизові оболонки нормального кольору. Пульс – 66 на 1 хв., ритмічний, достатнього наповнення. Тиск 200/110. Тони серця приглушені до глухих. II тон акцентовано на аорті. Живіт м’який. Болей при пальпації немає.
М. Фененко».8 січня в час відсутності лікаря М. Фененка після прогулянки В. Сосюра повернувся в палату. О 16 год. 30 хв. з’явилися загрудинні болі, недостача повітря. Черговий лікар провів огляд і призначив необхідні ліки, строгий постільний режим, гірчичники на ділянку грудей, банки на спину, гарячу ванну для ніг. Через півгодини болі вщухли. О 17 год. 15 хв. хворого оглянули головний лікар санаторію П. Лазаренко та черговий. Стан хворого визнано «вполне удовлетворительным» (записи в історії хвороби українською мовою робив лише М. Фененко).
О 17 год. 40 хв. і о 18 год. 30 хв. черговий лікар записував до історії хвороби: «Общее состояние и самочувствие вполне удовлетворительные, жалоб нет. Боли в области сердца не беспокоят, дыхание свободное. […] больной в полусидячем положении, самочувствие удовлетворительное».
Але… о 19 год. 45 хв. сталося непоправне: «Внезапно наступила смерть».
Епікриз до історії хвороби вже записував М. Фененко:
«Хворий, Сосюра Володимир Миколайович, 67 років, поступив на лікування в клінічний санаторій «Конча-Заспа» 5 січня 1965 року зі скаргами на періодичні, короткочасні болі в зоні серця, які рідко з’являлися, на незначну загальну слабкість. Болі мають стискаючий характер, короткочасні, без іррадіації, припинялися після кількох глибоких вдихів. Задишки немає. Немає набряків на ногах. Головних болів та запаморочення не бувало.
25 вересня 1964 року переніс дрібноосередковий інфаркт міокарда передньобокової локалізації. Лікувався в санаторії IV Управління МОЗ УРСР, звідки виписався 2 грудня 1964 року. Протягом місяця був удома, гуляв по вулиці та у сквері. Стан хворого був цілком задовільний.
На гіпертонічну хворобу хворіє з 1951 року. Тиск крові піднімався до високих цифр, 250/140 і вище. У 1959 році переніс інфаркт міокарда.
Об’єктивний стан при вступі до санаторію. Загальний стан цілком задовільний. Хворий ходить. […] Тони серця приглушені до глухих. II тон акцентовано на аорті. Тиск крові – 230/120. Над легенями перкуторний звук з незначним коробочним відтінком. Дихання везикулярне, хрипів немає. […]
У санаторії поставили діагноз: гіпертонічна хвороба II–III ст. Атеросклероз. Атеросклеротичний аортокардіосклероз, коронаросклероз. ____________________ Перенесено дрібноосередковий інфаркт міокарда передньобокової локалізації (25.ІХ.64 р.). Ожиріння II ст. Хворому призначено 10-ту дієту, «Єсентуки» № 17 по 1/4 склянки двічі на день. «Rauvasani» по 1 стол. ложці натщесерце. Дозволено виходити і прогулюватись у коридорі та у дворі до 200 м двічі на день.
8 січня після прогулянки хворий прийшов у палату і викликав чергового лікаря. Скаржився на недостатність повітря, на незначні загрудинні болі та відчуття страху. Було констатовано напад астми середнього ступеня з незначним набряком легенів, який тільки починався. Пульс – 120–130 на 1 хв., аритмічний, тони серця приглушені, II тон акцентовано на аорті. Тиск крові – 200/120. У легенях дихання жорсткувате, вологі, дрібноосередкові хрипи. Після введеного кордіаміну з атропіном та промедолу внутрім’язово, нітрогліцерину під язик, ножних гарячих ванночок, гірчичників на зону грудини всі явища припинилися, самопочуття хворого стало задовільним. Хворий залишався у ліжку в напівсидячому стані. Пульс – 90–94 на хв. з поодинокими екслурасистолами (нерозб. – С. Г.). Тони серця приглушені. На аорті II тон акцентований. Тиск крові – 180/120.
Але о 19 годині 45 хв. раптово настала смерть.
Діагноз. Гіпертонічна хвороба III ст. церебрально-кардіальна форма. Атеросклероз із переважним враженням судин головного мозку та серця. Атеросклеротичний та постінфарктний кардіосклероз. Емфізема легенів (нерізко виражена). Розлад жирового обміну II ст.
Раптова смерть настала, очевидно, внаслідок гострої коронарної недостатності, хоч і не виключено можливості крововиливу в життєво важливі центри головного мозку.
Лікар М. Фененко».