Володимир Сосюра - Гальченко Сергій 6 стр.

Секретно

Экз. № 1

По имеющимся в КГБ при СМ УССР данным, среди отдельной части творческой интеллигенции и молодежи распространяется текст речи, якобы произнесенной поэтом А. Малышко на похоронах В. Сосюры.[3]

ГДА СБ України, ф. 16, оп. 3 (1968 р.), спр. 2, арк. 56.

Оригінал. Машинопис на бланку.

[Додаток]

«Дорогі люди, тяжко, невиносимо тяжко прощатися з тим, хто був тобі вчителем і братом, порадником і другом по зброї і по душі, а прощатися ж треба. Склав свої крила соловей нашої пісні, кароокий син України, Володимир Сосюра. Віддзвеніли червоні зими, відпадали його сині зорі, змовкли уста, які так недавно славили людське кохання, красу і ніжність. Чарівне його слово, його пісня поселялись в серці кожної людини, робили її добрішою, благороднішою, ласкавішою. Мудрі люди казали колись: «Життя коротке, та безмежна мука і незгладиме творче ремесло…»

Дорогий брате Володимире, обірвалось твоє життя, і ми прощаємось з тобою, та не прощаємось ми з срібними дзвонами твоєї поезії, з твоїм словом, зітканим з блакитних небес України, з щедрих дібров і ланів, із (1 сл.[4]) революцій людського серця. Посмутніла твоя хата, Володимире Миколайовичу, посмутніли наші очі, зажурилась Україна. Та немає краю в тихому Дунаю, та немає процвітку вічному дереву життя, а люди сьогоднішнього дня і прийдешнього покоління будуть приходити до твоїх пісенних джерел і черпатимуть в них натхнення і радість. І до твого прийдешнього, яке ти розвивав (2 сл.[5]) комуни, за яке ми боремось багато літ, ми прийдемо з твоєю піснею на устах. Такий ти ніжний і тривожний повік житимеш з нами. Прощай, наш український Бояне, прощай! Той, хто вийшов з народу, повинен віддати свою душу, своє серце, свої натхнення, вогонь і все життя своє народові. Ти таким і був. Не було в тебе інших помислів, крім народу, не було в тебе іншої турботи, як тільки служити щиро йому, своєму вишневому українському народу. І коли в тебе була своя радість, вона була народна, і коли в тебе були смутки, вони були теж народними. Син революції, ти почав пісню і боротьбу під її щитом і прапором.

Серце українського поета шикує нас в одні ряди, щоб ми не були безбатченками і людьми, не помнящими родства. Щоб з наших сердець і наших дум виростали Шевченки і Франки, щоб ми не збивали квіти на молодих гілках нашої української поезії, які ти так по-батьківському опікав. Журиться сьогодні вся Донеччина за своїм великим сином. Чорніють від смутку копри і далі, плаче Донецький степ від великої туги за своїм співцем. Ти був душею робітничого класу, в століття вніс цю душу своєю поезію, величчям, безсмертям.

Тепер ти не зможеш там бувати, але між Донецьких степів буде ходити твоє ніжне і полум’яне слово, яке великий поет міг написати.

Яке безмежне повинно бути почуття людини, що могла так сказати, і як жаль, що і велику любов свою[7] хотіли вирвати з твого серця і заслати в далеку Сибір. Скільки передчасних сивин пало тоді на твою голову і, мабуть, тепер доречні були б слова Шекспіра:

Хай прокляття впаде на голови тих, що це робили, вкоротивши цим тобі віку. Ми, осиротілі, лишаємось з своєю великою любов’ю до людей, до слова, до поезії, до великої нашої матері – України. Камінь розпадеться і дерево тисячоліття розцвіте і опаде, а твоя поезія залишиться, і хай не ждуть сноби, що наше слово, наша рідна Україна зникне, бо Україна безсмертна, як безсмертний ти в ній. Холодно тобі зараз, поете, і сніг над тобою йде дуже холодний. Над твоєю труною в цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, свої звичаї так, як ти заповів у своєму вірші «Любіть Україну»:

І хай тупість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, які вкоротили твоє життя після написання цього вірша… (2 сл.[8])…їх згадає над могилою великого українського поета. Пробач, що ми не покрили тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю і не поклали на твоє серце червону калину. Ти так те любив. Та червона калина твоєї України червонітиме в твоєму серці і в твоєму слові. Ми б хотіли поховати тебе так, як годиться великому співцеві і пронести тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій рідній землі. Що ж, кажуть «не можна!». А як жаль, що і в цім ми схиляємось до циркулярів, а не до вікових традицій нашого народу.

Ну що ж, тоді ми, невдячні сини твої, понесемо тебе на своїх раменах у вічність і хай майбутнє зацвітає твоїм вишневим українським словом, словом революційного поета. Прощай, наш сизокрилий орле революції! Прощай, наш український Бояне! Навіки прощай!

Миколі Хвильовому[9]

Л. В. Пилипенко[11]

Вірі Б.[12]