– Дивна манера торгуватися у вашого вахмістра… – насупившись, буркнув ще не остиглий від несподіваної підступності Тарас. – Не кажучи вже про безчесне ведення двобою, пане…
– Пан ротмістр… – з якоїсь причини не вважав за потрібне представитися повним ім’ям сивий офіцер. Говорив він м’яко, але вся постать поляка випромінювала таку впевненість і владність, що примусила б дременути навіть вовчу зграю.
– Нехай так… – кивнув Куниця. – Пане ротмістр, значить, ви впевнені, що саме для того, щоб досягнути згоди, вахмістр затуляв дівчині рота?
– Ой, я вас благаю, пане козак!.. – поруч з Тарасом, немов із-під землі, виріс Іцхак і заторохтів, відтираючи вбік Куницю і доньку, котра все ще перебувала у напівнепритомному стані. – Ви навіть не уявляєте собі, скільки на світі існує різних способів збити завищену ціну… І взяти продавця за горло – нічим не кращий і не гірший більшості з них. Повірте на слово старому євреєві…
– Я бачу, власник корчми не тільки гостинний господар, а й мудра людина, – схвально зауважив худий, як святі мощі, монах, нечутно підійшовши ззаду. На його блідому, аскетичному обличчі сяяла така привітна посмішка, немов святий брат несподівано зустрів давнього знайомця, котрого вважав загиблим або таким, що пропав без вісті.
Єзуїт голосно прокашлявся і злегка вклонився всім відразу.
– Слава Ісусу Христу, брати і сестри мої! Не варто сваритися… Господь заповідав нам прощати своїх кривдників. Так підемо ж за його прикладом…
– Підставити другу щоку? – пхикнув Болеслав і знітився під гострим поглядом ченця.
– Дозвольте ж і мені, смиренному слузі Господа нашого, приєднатися до всіх тих слів щирого покаяння, які вже були вимовлені раніше цими гідними мужами, – тихо і неквапливо продовжив єзуїт. – Окрім того, настійно прошу долічити всі нанесені збитки в рахунок і ні про що більше не турбуватися. Ми ще нині попливемо далі. А до того часу, обіцяю від імені своїх супутників, більше ніяких непорозумінь не трапиться. Соромно, пане Орловський… Дівчата не повинні ховатися, як побачать збройного…
Монах ще раз вклонився і незаперечним тоном промовив:
– Pane rotmistrz! Wachmistrz! Idzсiе za mna![11]
Вахмістр щось нерозбірливо пробурмотів, але на запитальний погляд Тараса відповів лише коротким глузливим кивком. А коли хлопець спробував заступити йому дорогу, вправно ухилився, підморгнув і тихо промовив, без найменшого польського акценту:
– Іншим разом, пане-товаришу… Іншим разом… – і поки Куниця розгублено кліпав очима, поспішив слідом за командиром.
А коли Ребекка відкрила рота, бажаючи щось сказати нареченому, між ними знову вклинився корчмар.
– Ущипніть мене, пане Куниця! – здивовано прошепотів він. – Високопоставлений латинянин віддав поклін схизматикові, іудею і дівиці з племені Ізраїлевого?.. Воістину дивні діла Твої, Господи… Не інакше, як кінець світу наближається…
– Слушно кажете, дядьку Іцхак… – задумливо промовив Тарас. – Дивина. Більше того. Попри всю показність, вахмістр не мав наміру мене вбивати… Я тільки тепер зрозумів. Він весь час вагу тіла на опорній нозі тримав. Тому кожен випад трохи запізнювався… Але навіщо знадобилася ця вистава?
– Я маю тобі щось… – невпевнено заговорила Ребекка, але батько не дав договорити.
– І чого це ми тут стовбичимо, як жебраки на паперті? Що сьогодні знову святковий день? – забурчав Іцхак. – Ні в кого ніяких справ немає? А, перепрошую, ви ж з минулої ночі не бачилися. Скучили вже один за одним? Ну, нічого, ще встигнете згадати: куди сорочку поділи. Ривко, годі плямкати ротом, витри обличчя і бекіцер[12] біжи до матері! Нехай бере тітку Соню і йде до Куниць обряджати в останню путь бабусю Аглаю. Та скажи Цилі, щоб жінки не соромилися нашого щирого горя і ридали голосно. Кожна їх сльозинка вже щедро оплачена Господом… – і додав, звертаючись до хлопця: – Та й тобі, синку, є чим зайнятися. Ще треба людей найняти – могилу на цвинтарі викопати… – І немов засоромившись панібратського звернення, поспішно додав, обсмикуючи пояс: – Можливо, ви будете сміятися, пане козаче, але щось мені підказує, що наше спокійне життя закінчилося. Ви вже повірте старому євреєві… Я точно знаю: коли так свербить спина і… та частина тіла, котру Господь приліпив до тулуба трохи нижче попереку – чекайте, що обов’язково знайдеться і той, хто з величезним задоволенням вам її почухає. І хвала Творцеві, якщо обійдеться лише батогами… Азохен вей, пане Куниця. Тогой-тогай…
Розділ четвертий
Зовні скромна, непоказна, через потемнілі від дощів і талого снігу стіни і гонт покрівлі, сільська церквиця, освячена в ім’я архістратига Михаїла, багатством внутрішнього оздоблення ні в чому не поступалася навіть міським храмам. У минулі часи купці, щедро залишаючи гроші в корчмі старого Шмуля, не забували задобрити і небесних покровителів. Особливо, коли розраховували на великий куш. І тим більше – коли щиро били поклони Творцеві за те, що зуміли уникнути або пережити смертельну небезпеку, яка неодмінно чигала на подорожнього в чужому краю. Ну, а дивовижної роботи срібний оклад чудотворної ікони Божої Матері, подарований тверським купцем Афанасієм, в подяку за своє чудесне зцілення від індійської лихоманки, тутешньою Знаючою Любавою Березиною, прабабусею Тараса Куниці і матір’ю Аглаї Луківни, зайняв би гідне місце навіть в іконостасі київської Лаври.
З доброю посмішкою на обличчі, в ореолі запаху свіжоструганих дощок і ладану, Аглая Луківна нічим, окрім воскової блідості, не нагадувала покійницю. Здавалося: прилягла втомлена жінка подрімати на годинку й ось-ось прокинеться. Дивуючись, що лежить в труні… А поки ніякі сум’яття і печалі не тривожать її сновидіння, сповнені тихої відради й умиротворіння.
Справивши заупокійний молебень, отець Василь відіслав додому Тараса, – парубок так притомився за день, що буквально засинав на ногах, – терпляче випровадив з церкви зграйку жалісливих бабусь, завжди готових з тихою і ретельно прихованою радістю оплакати ще одну почившу в Бозі подругу, яку їм вдалося пережити. І тільки після цього щільно зачинив зсередини двері храму.
Вечоріло. Сонце вкладалося на відпочинок, і церковиця пірнула в густий морок, що лише злегка розступався перед незгасимими лампадками біля ликів Ісуса Христа та Божої Матері.
Отець Василь задумливо подивився на дві дюжини товстих воскових свічок, котрі приніс у дар храмові шинкар, що геть несподівано подобрішав і розщедрився. Чим там йому пригрозив, чи що пообіцяв молодий Куниця невідомо, але Іцхак і ключ від церкви повернув і ось це – за нинішніми-то мірками – ціле багатство вручив священику. Власноруч.
Нічого до ладу не зрозумівши з пояснення, як завше сумбурного і малозрозумілого, – корчмар висловлювався розгонистою скоромовкою, насиченою подробицями з життя майже всієї Михайлівки, – отець Василь все ж прийняв несподіваний дар. Оскільки вітіюваті прохання Іцхака в цілому зводилася до одного: обов’язково запалити їх при всеношній біля труни з покійницею. Тому священик не став обтяжувати себе зайвими міркуваннями: чому раптом скнара шинкар проявив таку нечувану щедрість? Мало за що той міг вважати себе боржником у відомої на всю округу знахарки? А може, вирішив догодити майбутньому зятю? Хіба вгадаєш, який саме прибуток отримає хитрун навіть з такого, здавалося б, цілковито безкорисливого вчинку?
Ну, а щодо самої покійниці, то оскільки православ’я засуджує практику знахарства, вважаючи духовне здоров’я важливішим за тілесне, життя Аглаї Луківни, згідно церковних канонів, було далеко не безгрішним. І хоч користь, що приносили її зілля та знання, була цілком очевидною, душа знаючої однаково вважалася відданою у владу дияволу.
Щиро бажаючи хоч чимось допомогти покійниці, котра за життя зробила людям стільки добра, отець Василь вирішив ще раз, додатково помолитися за рабу Божу Аглаю. Намагаючись щирою молитвою полегшити вищий присуд заблуканій душі, зменшити строк пекельних мук і страждань покути…
Враховуючи кількість дармових свічок, священик неспішно розставив їх майже перед кожною іконою, чотири найтовстіші – навхрест до небіжчиці, та ще залишив п’яток дрібніших, для канделябра, що освітлював крилос. Переконуючи самого себе, що чинить так лише тому, що при яскравому світлі буде зручніше читати молитви. За таким міркуванням ретельно приховуючи неусвідомлену тривогу, котра неприємною скалкою засіла в серці, ще з тієї першої хвилини, коли священик дізнався про смерть старої Куниці. І хоч нікому не дано знати день смерті, чомусь отець Василь був переконаний, що знахарка не випадково померла саме в ніч напередодні Івана Купали. Зовсім неспроста… Бо так само, як блаженні ті, хто упокоївся в переддень Святого Воскресіння, – горе тим, хто постане перед Брамою Ірія в час найбільшої бісівської сили.
Наближалася північ і, якщо отець Василь не помилявся у своїх припущеннях, все мало б статися саме тепер.
І як тільки священик закінчив молитву та замовк, щоб перевести подих, як різкий порив вітру, що взявся невідомо звідки, адже двері були зачинені, миттєво пронісся церквою, гасячи усі свічки, окрім тієї, що вклали в руки небіжчиці. А в наступну мить Аглая Луківна відкрила очі.
Хлюпнувши собі в обличчя свяченою водою, бо нічого більше не було під руками, отець Василь ошелешено потряс головою і ревно перехрестився. Потім підняв тремтячою рукою дотліваюче кадило і судомно махнув ним у напрямку покійниці. Але на стару ці дії не справили жодного враження. Навпаки – невгамовна небіжчиця зручніше всілася у труні, кліпнула і виразно запитала:
– Тут є хтось?
Приймаючи сан священнослужителя, отець Василь дізнався багато таємниць, недоступних розумінню звичайних людей, але і йому вперше довелося зіткнутися з мерцем, котрому вдалося ожити. Але священик не злякався, а навпаки – навіть відчув полегшення, що передчуття не обманули. От тільки ніяк не міг вирішити: вже приступати до процедури екзорцизму і спробувати вигнати знахабнілого біса з храму, чи зачекати? Щоб розібратися: що саме знадобилося нечистій силі у довіреному опіці панотця православній парафії?
– То є тут хто-небудь живий чи ні? – голосніше і нетерплячіше запитала покійна знахарка. – Відгукнися, прошу! Мене ненадовго відпустили. Клянуся порятунком безсмертної душі, що не заподію шкоди.
Не відповідати старій жінці, тим більше мертвій, було принаймні неввічливо. Тому священик, зробивши добрий ковток густого і терпкого вина з чаші з миром (і на цей раз нічого іншого окрім мироносиці не трапилося під руку) і, намагаючись не сипіти перехопленим від надмірного хвилювання горлом, відказав:
– Я тут… Отець Василь. Відправляю заупокійну службу біля твого тіла, раба Божа Аглає…
– Священик?! – зраділа покійниця, повертаючи біле, як крейда, обличчя на голос. І тут же і пояснила свою втіху: – Це добре… Ти, Василю, мені брехати не станеш. Скажи, панотче: люди триклятого Лойоли вже з’явилися в селі? Онука мого схопили?
– Інквізитори? – здивовано перепитав священик і щиро відповів: – Ні, не було… В усякому разі, мені про це нічого не відомо. А Тарас – ще й години не минуло, як з церкви вийшов. Якщо б ти раніше очі відкрила, сама б його поруч зі своїм гробом побачила… – отець Василь поперхнувся, збагнувши, що говорить, і перехрестився.
– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь… Прости мене грішного, Господи… – священик осінив хресним знаменням неспокійну небіжчицю, але побачивши, що та не починає битися в падучій, як належить чинити біснуватим, додав пошепки: – Темна вода во облацех… – і запитав: – Що інквізиції могло знадобитися в наших краях? Адже відтоді, як укладено унію і ми платимо податки за православні храми Рима, папа більше не вважає нас іновірцями і схизматиками.
– Псів Лойоли не єретики цікавлять… – прошамкала стара. – Вони реліквію архістратига Михаїла шукають. Ну, та тепер їм мене не дістати, а внук ще нічого про то не відає. Невже я поквапилася піти зі світу? Але ні, це не можливо – я чітко відчувала їхню присутність. Ти, Василю, передай Тарасові, нехай пильніше ока береже батькову спадщину і, не зволікаючи й дня, біжить на Запоріжжя. На Низу католикам зась – руки закороткі, не дотягнуться… І ще – скажи: що незабаром йому багато чого відкриється дивного і досі невідомого. Це мій дарунок і підмога. Інакше з ворогами не впоратися. Коли вже так сталося, що усі три лики земні та небесні в поєдинку зійшлися, то воїну треба вміти їх розрізняти. От тільки нехай з вибором не поспішає, поки сам у всьому не розбереться. Відмовитися зопалу або з переляку легше легкого, а повернути відкинуте – складніше буде. Передаси?
– Передам… – кивнув отець Василь. – Чому не передати? А тобі самій допомога священика не потрібна? Адже без останньої сповіді ти, раба Божа, переставилася. Може, молебень особливий справити за спомин душі, чи яку призабуту обітницю виконати?
– Чиста я перед Господом в помислах і діяннях своїх, тож вмираю легко… – з обличчя небіжчиці зійшла тривога, і вона лагідно посміхнулася. – Спасибі тобі, панотче, на доброму слові. Час на мене… Прощавай, Василю. Бережися тих, хто з хрестом йде, але за собою вогонь та ненависть веде. Пильніше бусурман бережіться. Цим почварам закони не писані. Ні Божі, ні людські… Бережи вас Творець!
Одночасно з тим, як Знаюча промовила останні слова, ще один вихор пронісся церквою, і погаслі було свічки розгорілися знову, змусивши священика заплющити очі від несподівано яскравого світла. А коли отець Василь знову глянув на труну, покійниця чинно лежала на місці, ніби й не було нічого. Немов привиділося усе від втоми та безсоння. А може, вчадів отець від диму свічкового та ладану?..
* * *
Не надто простора хата Куниць, після того як з неї винесли труну з тілом небіжчиці, раптом зробилася неймовірно величезною. А три кроки, щоб пройти від дверей до лежанки, взагалі видалися Тарасу безконечною дорогою. І відчуваючи, що не в змозі її подолати, парубок сів на підлогу біля порога і нарешті заплакав. Скупо, по-чоловічому, шорстко витираючи рукавом кожну сльозинку, що викочувалася з-під повік. Але, саме завдяки цим сльозам, Тарас відчув, як у душі поволі угасає гіркота безповоротної втрати, поступаючись місцем добрій згадці.
– Бач, як побивається, бідолаха… – прошелестіло з-під припічка. – А раніше, бувало, тижнями не озивався…
– Помовч, дурепо! – обірвав занадто язикату мару сусідко. – Не забувай, що він тепер нас чує!
– Ой! Пробачте, пане-господарю, – тут же злякано залебеділа та. – Я зовсім інше мала на увазі…
– Яка тепер різниця, що і хто скаже, – відмахнувся Тарас. – Бабусю не повернеш і не вибачишся…
– А ось це – як би то сказати, не так безнадійно… – статечно відгукнувся домовик. – Я, приміром, не певен, що Знаюча так просто покине власну хату. Здається мені, що небавом, у тутешніх місцях, однією берегинею стане більше. Так що не сумуй, господарю – думаю, буде ще в тебе можливість і вибачитися, і виправдатися.
– Поїв би ти чого-небудь, пане-господарю… – порадив жалісливий сусідко. – Студена кров від голови відхлине – думки враз посвітлішають…
– Це в тебе, йолопе, кров геть відійшла. Змивши рештки розуму… – сердито забурчала мара. – Піч від учора не топлена, борщ не зварений… Що господар їстиме?
– А я про що? – не здався сусідко. – Нехай тільки звелить – миттю обернуся. А без дозволу хазяйнувати не можна. Не гірше за мене знаєш…
– Жерти хочеш, утробо ненаситна, ось і чіпляєшся до молодого господаря… – не давала себе переконати мара.