– Може, й справді, повечеряти? – задумливо промовив Тарас. – За весь день ані крихти в роті не було. Добре, займіться кухнею. А домовик мені тим часом оповість те, чого я про себе ще не знаю. Про що в минулий раз не договорили.
– Оце діло! Оце добре… – втішився сусідко. – Я вже йду!
– Сиди, бідо недолуга… – спинила чоловіка мара, крекчучи і шарудячи тирсою та квасолинням. – Поки ти впораєшся, наш господар не те що до пізньої ночі вечері не дочекається – снідати завтра в обід буде. Сідайте до столу, сама все зроблю.
Схоже, і Нав, і Яв, а може – навіть Прав влаштовані однаково, і без жіночих рук ні «тпру», ні «ну»… Хоча, що ж тут дивного – господиня потрібна в кожній оселі.
Тарас ще й обличчя не вмив, як у печі басовито загув вогонь, в курнику сполошилися кури, а трохи згодом на сковороді зашкварчала величезна яєчня. Розпускаючи по хаті духмяний аромат смаженої цибулі і пострілюючи пригораючими шкварками. Хлопець тільки облизався. Від таких запахів і ситий враз зголодніє, а він – ще як позавчора обідав.
– Ти там, теє… – Тарас затнувся, не звик ще командувати, хоч і своєю, можна сказати – домашньою, а все-таки нежиттю. – Не шкодуй яєць… Так щоб на всіх вистачило… І світло запаліть. Чого дарма в темноті сидіти?
Що саме запалив домовик, Куниця не второпав, але рівне і ледь блакитне сяйво, що освітило кімнату, більше нагадувало легку передранкову імлу, ніж відблиск полум’я.
– Не турбуйся, господарю, – відповіла мара. – Ці ненажери у мертвого відберуть, а голодними не залишаться. Ой! – зрозумівши недоречну двозначність своїх слів, вона голосніше заторохтіла посудом. – Краще не відволікайте, а то не припильную – вугілля будете їсти.
– Гаразд, – кивнув Тарас. – Ну, тоді ваша черга, чолов’яги. Розкажіть, що бабуся мені перед смертю розповісти не встигла?
Але, видно, і на цей раз примхлива доля вирішила, що не прийшла ще пора хлопцю дізнатися про сімейні таємниці. Двері в будинок тихенько, зовсім без скрипу, як вони впускали тільки своїх – відкрилися, і в хату, лякливо озираючись, увійшла Ребекка.
Побачивши Тараса, дівчина трохи заспокоїлася, але кинулася до нього так поквапно, немов побоювалася не застати нареченого в живих. Що і підтвердив її переляканий шепіт. Той самий, що голоснішим за крик буває. Особливо вночі.
– Слава богу, встигла!
Притискаючись обличчям до грудей хлопця, дівчина не побачила, як зі сковороди, що нібито сама по собі відсунулася на краєчок кухонної плити, зникла половина яєчні.
– Я так злякалася…
Ну що ти скажеш? З Купальської ночі все відбувалося не переймаючись тим, яка у Куниці з цього приводу думка і не потребуючи згоди. Захотів Тарас дізнатися таємницю – пропонують повечеряти. Зібрався їсти – обнімають і цілують.
Взагалі-то, хлопець не особливо заперечував проти останньої заміни, розуміючи, що яєчня почекає, а от настрій у коханої мінливий, як погода в березні. Міцно пригорнув Ребекку і з насолодою закрив поцілунком її м’який рот.
Але, якщо не щастить, то в усьому і надовго. Тільки Тарас надумав підхопити, розімлілу від пестощів, дівчину на руки, як Ребекка схаменулася і щосили вперлася кулачками в груди хлопцю, розриваючи обійми.
– Почекай, Тарасе… Не треба, не зараз…
– Ну чому? Що знову не так? – пробурмотів той розчаровано. – Дражнишся? Чи, може, батька боїшся? Так одружимося, тепер вже обов’язково одружимося. Ось побачиш… Дев’ятини минуть і зашлю сватів.
– Не в цьому справа… З моїм батьком якраз все, якимось дивним чином, влагодилося… – погладжуючи хлопця по щоці, відповіла дівчина. – Справді, дивно. То кричав при кожній нагоді, що швидше з’їсть свою ярмулку, ніж дасть нам благословення. А сьогодні, з його ж слів виходить, що кращого за тебе нареченого не знайти…
– Може, побачив мене в ділі, і вирішив, що отримати в зяті запорізького козака не так вже й зле? Я хоч і не в реєстрі, але шаблю маю і захистити зможу. Тим паче, сотник Ступа обіцяв замовити за мене слівце перед писарем Балабаном і внести моє ім’я до списків, замість батька. Куниця в реєстрі є. А Тимофій чи Тарас – хто стане вчитуватися?..
– Ой, згадала! – вигукнула дівчина. – Згадала, навіщо я прибігла… Той вахмістр, що мене…
– Знову чіплявся?! – крикнув сердито Тарас, скочивши з лави і хапаючись за ефес.
– Почекай, не перебивай, – Ребекка силоміць посадила хлопця. – Він і в перший раз не зовсім-то й чіплявся…
– Тобто, як? – сторопів хлопець. – Виходить, нам з твоїм батьком усе привиділося? І вахмістр до тебе під спідницю не ліз, і ти на допомогу не кликала?..
– Дай договорити! – розсердилася дівчина. – Від мого батька заразився? Торохтиш без передиху!
– Гаразд, мовчу.
– Вахмістр… Він, коли мене до стінки притис, то спершу дозволив на допомогу покликати, а потім чітко сказав: «Передай синові Тимофія Куниці, щоб він сьогодні вдома не ночував. Непрохані гості до нього заявляться!».
– Що? – від подиву хлопець навіть долоню з грудей Ребекки прибрав. – Ось так і сказав? Щоб син Тимофія Куниці не ночував вдома?
– Саме цими словами, – підтвердила дівчина.
– Але звідки він мене може знати? Я його сьогодні вперше у житті побачив. І його самого, і – ротмістра, і ченця цього – солодкоголосого. Вірно твій батько помітив: дивні вони якісь. Ніби ряджені… Ну, а чого ж ти відразу не розказала? Аж до ночі тягнула?
– А ти згадай, як батько тоді розбушувався і розігнав нас. Під час панахиди – не до розмов було. А як перед сном за нас молитися стала – згадала. І відразу до тебе прибігла. Може, й правда, тобі сховатися? Як думаєш, Тарасику? Тривожно мені. Серце так і тремтить, так і тріпоче…
– Я вже й сам не знаю, що робити… – розвів руками Куниця. – Таємниця на таємниці їде і таємницею поганяє… Нічого, дай трохи часу і з цим розберемося. Давай, проведу тебе, Ривко, додому, а сам піду до церкви. До отця Василя. Може, хоч він що мудре порадить? Ось тільки повечеряємо спершу. А то у мене кишки вже не тільки бурчати – гарчати починають. Селом пройдуся – собаки гавкіт піднімуть…
Але геть розпустувалася нині доля, бо знову втрутилася в його наміри, переінакшивши все на свій лад. Не встиг Тарас доторкнутися до сковороди з залишками яєчні, як в одвірок голосно і наполегливо постукали.
– Ой, запізнилися! – заметушилася Ребекка.
– Побачимо… – знизав плечима Тарас. – У цій круговерті чорт ногу зломить!
– Не згадуй нечистого проти ночі, господарю… – стривожено відгукнувся домовик, що затаївся з приходом Ребекки. – Якби й насправді, хто з його слуг за тобою не з’явився. Чую: лихе до нас у двері стукає. Краще б і не пускати, та пізно. Хоч дівчину заховай від гріха подалі…
– Так, ховатися марно. Світло видно… – зауважив Тарас. – А взагалі, якщо хто з лихом ішов, то йому і запрошення не треба. Що про Ривку турбуєшся, за те – спасибі, та тільки куди я її заховаю? За припічок?
– Чому ні? – озвався сусідко. – Треба буде – моя жінка кому хочеш очі відведе. І не квапся, господарю… У твій дім – і ніхто так просто увійти не може… Без дозволу.
– З ким ти розмовляєш? – здивувалася Ребекка, яка не чула голосів хатньої нечисті.
– З домовиком, з ким ж іще… – не став лукавити Тарас, заспокійливо обіймаючи дівчину за плечі.
– І що радить? – запитала Ребекка так запросто, немов кожен день тільки те й робила, що спілкувалася з домовиками.
– Сховати від лихих очей свій найголовніший скарб.
Тарас підхопив дівчину на руки і легко закинув на широку грубку. І тут же фіранка, що відділяла піч від кімнати, затягнулася, немов сама по собі.
– Слухай мене, Ривко! Сиди тихо і не висовуйся, що б не сталося. Поки сам не покличу! Дуже тебе прошу!
Тарас відступив назад, поглядаючи, чи не помітно дівчину, і в ту ж мить натужно зарипіли вхідні двері, наче сокирою віддирали віко наглухо забитої цвяхами труни чи скрині. І відкриватися вона не поспішала…
– Відчиняйте, господарі! – голосно покликали з вулиці. Голос був чоловічий і видався Куниці знайомим. – Я ж бачу, що не спите ще. Не бійтеся, я не зі злом. Важлива розмова є!
– Не замкнено, заходь… – відповів Тарас, сідаючи назад за стіл. Про всяк випадок пересуваючи перев’язь з шаблею на коліна, щоб у будь-яку мить можна було швидко вийняти клинок. – Потягніть за ручку сильніше. Полотно від вогкості розбухло. Все ніяк підтесати не зберуся. То одне, то інше – ось руки і не доходять…
Двері пронизливо зойкнули, піддаючись натиску, і тут же глухо стукнулись об щось.
– От нехай! Щоб тебе короста заїла! – вилаявся хтось знадвору, і через поріг ступив давній ротмістр.
– Вечір добрий, господарю… – пробурмотів невиразно, кривлячись і потираючи долонею чоло і чималу ґулю, що надувалася і синіла просто на очах. – Граблі в сінях тримаєте, чи що?
– І вечір добрим не був, та й тепер вже скоро північ… – не надто привітно відповів Куниця. – От кого я ніяк не чекав…
Здавалося б, після того, як ротмістр спинив його ранкову сутичку з вахмістром Болеславом, Тарас не мав би відчувати до нього ворожості. Але через слова Ребекки і застереження домового, особливої прихильності до пізнього гостя теж не відчував. А, крім того, було в постаті й очах драгунського офіцера щось неприємне. Якісь невловимі дрібниці, що підсвідомо викликають відчуття настороженості та огиди… Не помічені Тарасом при сонячному світлі, але очевидні тепер, у створеній домовим чарівній напівтемряві. Наче в будинок не людина зайшла, а хижий звір вбіг, чи гадина заповзла.
– Так зараз саме найкращий час для візитів, пане козак… – замість пояснення засміявся гість. – Погодьтеся: вдень у кожного свої справи, можна і не застати вдома. А ось вночі… Вночі всі по хатах сидять. Я проходив неподалік, побачив світло у вікні, – ось і подумав: ми вранці відпливаємо. То нащо надранок турбувати, якщо можна зараз заглянути? Все одно ж тобі не спиться?
– Ну, зайшов вже, чого тепер пояснювати… – знизав плечима Тарас. – Проходь. Сідай. Справа важлива? Кажи. Я слухаю. Швидше поговоримо – швидше спати ляжу. Втомився…
– Важлива, – кивнув ротмістр, важко сідаючи на ослін, що наче хотів вислизнути з-під непроханого гостя, немов норовистий кінь. – Та не до тебе, хлопче. Аглаю Луківну побачити у мене велика потреба.
– Бабусю? – дещо сторопівши, повторив Куниця. – Так вона ж у церкві.
– На всеношній, чи що? – не менше за нього здивувався ротмістр. – А яке завтра свято? Я щось ні за римським, ні за візантійським звичаєм, нічого важливого, на другий день після Івана Купали, не пригадую.
– Свято? – перепитав Тарас. – Чому свято? Раніше Петра і Павла ніяких святих не поминають…
– Ото ж бо. І що вона так пізно в храмі робить?
– Лежить…
Тепер прийшла черга дивуватися гостю. Ротмістр, зовсім забувши про набиту ґулю, щосили потер лоб. Скривився, видав болісний стогін, але хутко опанував себе і не став відволікатися на дурниці.
– Стривай, хлопче… Давай почнемо все спочатку. Це хата Тимофія Куниці?
– Так звали мого батька. – кивнув Тарас. – А ось свого імені пан ротмістр досі не сказав.
– Браницький. Анджей… – буркнув знехотя той. – Але це не має значення. Я не знайомитися прийшов. Не мороч голову… Значить, тут проживає і знахарка Аглая Луківна?
– Ні…
– Як ні?! Чому ні?! Що ти мені голову морочиш, щеня замурзане?! – скрикнув спересердя ротмістр, втрачаючи рештки терпіння.
– А вам не здається, пане, що ображати господаря в його хаті не личить шляхтичу? – повільно, майже по буквах, вимовив Куниця. – Я ж і сатисфакції зажадати можу!
– Гаразд, гаразд… – примирливо буркнув Браницький. – Обійдемося без старої. Поговоримо як чоловіки. Віддайте те, що не вам належить, і розійдемося миром…
Від обурення Куниця навіть підвівся.
– Це ти, пане Браницький, на що зараз натякаєш? Що мій батько або я – підлі злодюги?
– Злодюги? Чому злодюги? – здивовано перепитав той. – Хіба я хоч словом обмовився про крадіжку? Ні… То випадковість. Через непорозуміння і збіг обставин цінна річ потрапила до рук Тимофія. Але вам вона зовсім ні до чого. Просто зберігаєте, як пам’ять. А…
– «Непорозуміння», «річ»… Не напускай туману, пане ротмістр! Чи сам не знаєш, що шукаєш? – примружився Куниця. – Говори навпростець: що то за річ? Хоч я і певен, що немає в нашій хаті нічого чужого, присягаю що віддам. Ну?
Тарас зачекав трохи, але гість насуплено мовчав.
– От і вся розмова, пане. Господар не став би мимрити і крутити сонцем, а відразу сказав – що саме шукає. Ти ж, схоже, до всього цього, як п’яте колесо до воза… Не знаю, хто тебе прислав, але або і він теж не знає, про що йдеться, або – тобі не довіряє…
– Що?! – витримка остаточно полишила драгунського офіцера, і він став загрозливо підніматися з-за стола. Але так незграбно, що глечик, який стояв перед ним, перекинувся, і кисле молоко, що ще залишалося всередині, щедро хлюпнуло на одяг. А коли пан Анджей відсахнувся, то і примхливий табурет поспішив вислизнути з-під його сідниць. Внаслідок чого ротмістр змахнув руками і гепнувся на підлогу.
– Шляк би трафив усю вашу сімейку! – офіцер миттю схопився на ноги і заходився обтрушувати з себе потьоки смердючої рідини, остаточно звіріючи і вже не добираючи слів. – Ну, все, щеня! З мене досить! Сам напросився! Зараз я тебе вб’ю. Але помреш ти тільки після того, як розкажеш: де ви заховали потрібну мені річ і де шукати тричі прокляту відьму!
– Думав, пан, а то хам… – промовив цілком серйозно хлопець. – Хоч і не годиться так гостей вітати. Але ти той гість, що гірше бусурмана. Давай, на двір вийдемо. Там – зручніше розмову продовжити. Не хочу закон гостинності порушувати…
– Тут залишишся… Навіки… – скоріше прогарчав, ніж промовив Браницький, люто глипаючи очима. – Я ще вранці знав, що нам не вдасться домовитися. Шкода, старої в хаті немає. Покінчив би з обома разом!
Ротмістр ще говорив, а з його обличчям тим часом коїлося щось недобре. Чи то тіні від догораючого в кухні вогню так химерно лягли, але воно загострилося, витягнулося і тепер скидалося на ошкірену вовчу морду.
Куниця рвучко піднявся, і оголене лезо шаблі зловісно промайнуло в повітрі, виписуючи хрест.
– Гарно… – похвалив перевертень, дивлячись, як засвітився в руці хлопця клинок. – Цікава забавка… Дорогого коштує. Але такому шмаркачеві, як ти, і вона не допоможе. Шабля вмілої руки вимагає. А сама по собі – не страшніше пательні чи макогона буде… І якщо ти думаєш, що вбити вовкулаку так само просто, як курці голову відкрутити, то помиляєшся… Молися до свого Бога, нехай зустрічає чергову душу… Та тільки, голосно молись, а то, може, й не розчує старий…
Хрипко загарчавши і вже мало чим нагадуючи людину, ротмістр одним рухом відкинув масивний стіл, але в цю ж мить згадана ним сковорідка злетіла вгору і всією вагою обрушилася на голову перевертня. Тільки гарячий смалець на всі боки бризнув, та грубі черепки на підлогу посипалися. Причому яєчня з пательні за мить до удару дивовижним чином кудись зникла. А слідом – з жердки над пічкою зірвався найбільший вінець часнику і надівся на шию приголомшеному вовкулаці.
Зловісне гарчання вмить змінилося жалісним скиглінням, а пахучий вінок перевертень розірвав і скинув з себе так прудко, наче його шию обвила болотна гадюка. А по хаті пахнуло паленою шерстю.
– А ось тепер, схизматське щеня, ти мрець… – прогарчав вовкулака, присідаючи для стрибка, але тут… під вікном голосно закукурікав півень.
Перевертень відразу знітився, втягнув голову в плечі і знову став схожим на звичайну людину. Дуже люту, через невдачу, але не більше того. Ротмістр Браницький потрусив головою, отямлюючись, а після того, як півень закукурікав вдруге, хрипко промовив:
– Не ставав би ти на шляху святої інквізиції, хлопче… І бабусі передай: що я ще зайду. Сьогодні ж зайду… І краще не ховайтеся. Знайдемо. Всю вашу Михайлівку з землею зрівняємо, але знайдемо. І вас, і реліквію… Так що краще самі віддайте… – проказав погрозливо, зсутулився і прожогом кинувся з хати, не чекаючи третього «Ку-ку-рі-ку…»