Упевнившись, що товаришам поки нічого не загрожує, а бусурмани надійно сидять на гачку, Куниця повернувся назад. Резонно розсудивши, що не завадить сповістити союзників про те, скільки ординців у загоні і як скоро вони прискачуть у село.
Дивне це було вміння – невагомий політ одного лише погляду.
За останні дні Куниця хоч і навчився нічому сильно не дивуватися, а все ж не зміг стримати захопленого вигуку, коли, – буквально в ту ж мить, як тільки-но вирішив повертатися, – опинився під грушею. Власне, він нікуди і не відлучався, сидів на місці. Але тепер, коли зір знову «зайняв» звичне місце, Куниця відчув себе впевненіше і… з величезним задоволенням заходився чухатися. Безтілесність, ще б пак, має певні переваги, одне зле – що мурахам байдуже, є в тілі дух, чи десь витає…
– Покусали? – дружелюбно поцікавився у нього в ту ж хвилину староста, що чекав поруч. – Треба дивитися, куди «паню» садиш. Особливо, якщо на оглядини збираєшся. Дивлячись, як комашня обсіла, а ти і не поворухнешся, подумав, що не хоче тебе сила відпускати. Силоміць відтягувати збирався…
– Ні, все добре… Дякую… – Куниця, не перестаючи чухатися, піднявся на ноги. – Я бачив бусурман. На око – близько сотні. І шаманка з ними. Мої друзі ведуть їх за собою… Незабаром будуть тут. Година, не більше…
– Ну, й добре… – з удаваною байдужістю кивнув староста, крадькома потираючи долоні. І робив це з таким виглядом, наче витирав забруднені руки. – Ми готові до зустрічі. Ти, пане відьмак, з товаришами своїми зразу під руки моїм родичам не лізь… Не дай боже, переплутають і приб’ють… – коротко реготнув Петро. – За те, що допомогу запропонували, дякую, але це буде не ваша битва. Ось тільки з шаманки очей не зводьте. Мало що вона вміє… Всього не передбачиш. І вже тоді – не ловіть ґав, бо всі пропадемо ні за цапову душу.
* * *
Висілки з’явилися раптово, ніби перед цим сільські хати і комори ретельно ховалися в тіні дерев, а потім раптово передумали – і вийшли на світло, привітно виблискуючи слюдяними віконцями в променях, поволеньки наповзаючого на обрій сонця. Надійніше за будь-які інші прикмети вказуючи на багатство тутешніх мешканців. Адже навіть диким пастухам-кочівникам відома ціна подібної розкоші. Сира слюда, ще не варене скло, але вже і не бичачий міхур, яким затягують віконні отвори в бідніших селищах, а навіть і в передмістях.
Судячи з метушні та відчайдушного жіночого лементу, що здійнялися в ту ж мить, як тільки-но жителі запримітили загін бусурман – людоловів тут не чекали. А значить, здобич ординцям повинна перепасти знатна! Захоплені зненацька жителі села і самі не втечуть і добро заховати не встигнуть.
«Як в’їдете в село, скачіть, не зупиняючись, уздовж вулиці, до крайньої хати! – почули в думках Степан з Василем раду Куниці. – Там мене побачите! Біля старої груші…»
– Воістину розумною людиною було колись зауважено: «Кожному своє…» – пробурчав на вухо Небабі Василь Орлов. – Ми тут з тобою, друже чарівник, можна сказати, своїми життями ризикуємо. В поті чола і не шкодуючи живота, мозолі натираємо – а запорожець, як зазвичай – груші трясе. Все-таки немає в світі справедливості… Особливо, коли голова порожня. А покійний батько, царство йому небесне, хотів мене на диякона вивчити. Стояв би я собі в церкві, на крилосі, та співав на славу Господа нашого… Краса і спокій душі… О! Що за диявол?! – опричник мало не прикусив собі язика і не перелетів через голову товариша.
А той і сам дивом втримався в сідлі, коли Примара на всьому скаку раптом зупинився, пробороздив землю передніми копитами, не доскакавши до заповітної груші добрий шмат вулиці.
– Здурів, отамане?! – вигукнув обурено Небаба, хапаючи коня за пишну гриву.
«Далі самі йдіть… – вибачливо пробурмотів Примара. – Мені туди не можна. Святе місце. Я хоч і прощений, але гріхів надто багато зробив… Так швидко не очиститися».
– Ось тобі й маєш… Знову наш Тарас щось вичудив, – покрутив головою опричник. – От же ж, Степане, послав тобі Господь побратима, а мені – товариша. Саме про таких люди і кажуть, що за ними на вербах золоті грушки ростуть.
– Про грушки потім, друзі… – кинувся до них Куниця. – Ставайте отут, збоку і наперед не пхайтеся. Просили господарі їм не заважати. О! Зараз почнеться!..
А в село, з вереском і оглушливим свистом, розкручуючи над головами аркани, виглядаючи жадібними очима здобич, уже влітав перший десяток верхових.
– Ми що, так і стоятимемо? – збуджено вигукнув опричник.
– Поки потреба не виникне… – підтвердив Куниця. – Не квапся… Наш час ще не настав. Тутешній староста настійно просив не плутатися під ногами. Вдоволимо прохання нечисті. Заодно подивимось: на що упирі здатні… Різне може трапитися.
В Орді здавна заведено підбирати в кожну сотню коней приблизно рівної статі, щоб вершники трималися разом, а не розсипалися в бою і не розтягувалися ниткою по степу, коли більш жваві скакуни випередять повільніших. Але і вершники теж різні. І як не підганяли своїх коней найсильніші і рослі, а значить, і найважчі – невисокі і худорляві товариші завжди і всюди встигали першими. Інший раз, залишаючи далеко позаду основну частину загону. Особливо, коли погоня була затяжною, завзятою і, буцімто, безпечною.
Татарин, котрий мчав поперед всіх, підвівся в стременах, розмахнувся і спритно накинув петлю на плечі молодий селянці, що присіла від жаху, просто посеред вулиці. Не сподіваючись від переляканої жінки ніякого опору, воїн навіть не став накидати кінець мотузки за луку сідла, як робив зазвичай, гасячи ривок, – а всього лише міцніше стиснув аркан у кулаці.
Кінь жваво промчав повз нерухому жінку, татарин смикнув мотузку, тугіше затягуючи петлю, і в наступну мить, – коли вже подумував зупинити скакуна, щоб даремно не калічити, змушену волочитися слідом полонянку, – сам вилетів із сідла.
Смикнуло настільки несподівано і різко, що воїн навіть не встиг оговтатися і пом’якшити падіння, а з усього маху гепнувся на тверду землю. Силу удару не послабив навіть пишний лисячий малахай. Потилиця ординця видала сухий тріск, і степняк залишився лежати нерухомо в чужій куряві, що швидко темніла навколо його голови, утворюючи щось на кшталт чорного німба. Дружний регіт і глузливі жарти, з приводу безрукості і невмінні триматися у сідлі, від товаришів, котрі ще нічого не запідозрили і не зрозуміли, було останнім, що встиг почути воїн, перш ніж смерть схилилася над ним. А потім настала непроглядна темрява. Ще не вічна, але вже близька передвісниця тієї – невмолимої і неминучої.
Двійко інших воїнів, що скакали слідом, змахнули арканами і з двох сторін кинули петлі на покірно схилену, закутану хустиною, жіночу голову та пониклі плечі. І – не вцілили… Селянка змістилася вбік так блискавично, що людське око було не в змозі встежити за її рухом. Тому, розум пояснив те, що трапилося просто: не пощастило. Татари, метнувши аркани одночасно, завадили один одному.
Тепер об’єктом для насмішок передової частини чамбулу, що вже втягувався в село, стали ці двоє.
Обмінявшись сердитими поглядами, бусурмани спішилися і, намотуючи на руки мотузки, посунули з різних боків до своєї жертви, що немов заціпеніла. Задоволено прицмокуючи, побачивши, що перед ними струнка і досить приваблива молодиця. Не з тих, що цінуються на вагу золота, – звідки такий красуні взятися в пересічному селі? Але і не з дешевих рабинь, що годяться лише для чорнової роботи. Один з ординців сильно накульгував і, бачачи, що легка здобич може дістатися товаришеві, вдався до хитрощів. Він зупинився і, роблячи руками непристойні жести, поманив жінку до себе.
– Ти… Ходити… Тут… – промовив голосно, сильно перекручуючи слова. – Швидко-швидко!.. – Але, оскільки та навіть голови не повернула в його бік, додав ще одну, спеціально завчену перед походом фразу, котрою на ринку наглядачі покрикують на ґяурських невільниць: – Бігом, курва! Бо бити буду! – і повторив, боячись помилитися: – Швидко! Тут!
Як виявилося, вчив лайку не дарма. Молодиця здригнулася і квапливо задріботала до татарина. Але ця покірність не сподобалася іншому ординцеві. Він був роками молодший і більш ласий до такої здобичі. Бажаючи першим торкнутися жінки і таким чином заявити на неї свої права, татарин потужним стрибком скоротив відстань, що розділяла їх, ще й витягнув перед собою руки. Але молодиця, схоже, від жаху ледве трималася на ногах, тому що, не здолавши й пари кроків, заплуталася в подолі власної сукні і впала. Примудрившись зробити це якраз в той момент, коли на неї стрибнув молодший воїн.
Не натрапивши руками на очікувану опору, ординець не зміг вчасно зупинитися, втратив рівновагу, спіткнувся об тіло молодиці і, пролетівши трохи далі вперед, збив з ніг кульгавого. І вони обидва, голосно лаючись і хапаючи один одного за обшивку, безпорадно упали в дорожній пил.
Ніхто з десятка людоловів, що здаля спостерігали за всією цією метушнею і нагородили дружним реготом обох невдах, не помітив, що за той час, поки молодший воїн перелітав над селянкою, нелюдськи спритна молодиця встигла ребром долоні перебити йому гортань. Так що він, упавши на кульгавого, міг уже тільки хрипіти і конвульсивно хапатися німіючими пальцями за його кожуха. Тим самим створюючи видимість бійки і заважаючи товаришу встати на ноги. Тому, – поки той запекло боровся з вмираючим, – долю молодиці захотіли вирішити інші бусурмани.
П’ять чи шість арканів промайнули в повітрі, і волосяні зашморги буквально обплели молоду селянку. Ривок будь-якого з них повинен був звалити жінку з ніг, але замість цього, смикнувши аркани в різні боки, татари вилетіли з сідел самі. Регіт посилився… Але не надовго.
Помітити, як тендітна на вигляд молода жінка, коли петлі затягнулися на її плечах, блискавично крутнулася веретеном, ривком висмикуючи з сідел воїнів, було неможливо. Зате побачити, як з-за низьких палісадників, до ординців, що з лайкою і бурчанням піднімалися з землі, метнулися сірі тіні, зміг кожен. І тим більше – кожен зауважив: що як тільки тіні торкалися їхніх товаришів, сильні воїни миттєво перетворювалися в безвольні лантухи, що були не здатні навіть до найменшого опору. А дивні тіні, з тієї ж нелюдською швидкістю, вже тягли їх геть.
У створеній метушні зникла з вулиці і «боязка» молодиця.
– У хатах! Вони засіли в хатах! – закричав десятник воїнам, що розгублено оглядали вмить спорожнілу вулицю. Він ще не зрозумів, з чим зіткнувся, сприймаючи усе, що трапилося, як прикре непорозуміння, а загибель підлеглих – їх власною помилкою. У бою різне трапляється. – Прочесати кожен дім! Даремно не вбивати! В’яжіть і тягніть сюди! Потім розберемося: кого стратити, а кого в ясир! Не марудьте! Похід тільки починається – здобичі всім вистачить!
Спішившись, ординці, грізно поводячи піками і ятаганами, кинулися оглядати хати. Ось, висадивши ударом ноги кволі двері, бусурмани увірвалися в найближчу будівлю, і десятник, який чекав звичної лайки, передсмертних криків, ридань і вереску, почув… тишу.
А в наступну мить, на притихлу вулицю Висілків галопом вилетіла основна частина татарського загону. На чолі з сотником і шаманкою. Командир чамбулу помітив кинутих коней і розлючено гаркнув на розгубленого десятника:
– Що тут відбувається, Мустафа?! Чому я не бачу ні полонених, ні вбитих? Де трупи ворога і куди поділися твої люди?!
– На нас хтось напав, сагиб! Я наказав оглянути хати. Воїни там, всередині…
– І що? Вони там поснули?!
– Я не знаю, сагиб… У цьому селищі все дуже дивно… Кілька воїнів уже загинуло…
– Справді? Тоді чому я не бачу трупів? Не шукай собі виправдань, Мустафа! Іди і сам подивися: чим твої пси там займаються!
– Як накажете, сагиб…
Десятник вклонився і кинувся до найближчої хати. Але позаяк був досвідченим воїном, то не поперся до дверного отвору, зіяючого зловісною чорнотою, немов розкрита пащека хижого звіра, а – до вікна. Підбіг, вхопився за підвіконня, засунув голову всередину і – сильно брикаючи ногами, поліз усередину. А ще за мить дивно обм’як, неприродно переломившись у попереку, але продовжував повзти через підвіконня, поки повністю не зник з очей.
– У хаті засідка! Всі до мене! До зброї!
Сотник ще не зрозумів, де і в чому полягає небезпека, але що десятник Мустафа мертвий, як і всі його люди, не сумнівався. І хороший командир віддав єдино вірний в такій ситуації наказ – збирати сили в єдиний кулак. А нападати чи тікати – треба було ще вирішувати.
– На жаль, це не засідка, мій пане, а смертельний капкан! – прокаркала у нього за спиною шаманка. – Ґяурський чарівник заманив нас у поселення мангусів![1]
– Мангуси? Тут?!
Почувши найстрашніше для кожного правовірного слово, сотня досвідчених бійців у ту ж мить втратила будь-яку подібність ладу і стала збиватися в щільну купу. Ніхто не хотів залишатися зовні. Безстрашні степові воїни, що плюють у обличчя ворогам, зневажають власну смерть і не страшаться тортур, перетворювалися в боягузливих зайців від однієї лише думки про можливість стати здобиччю пожирачів душ.
Сама по собі смерть для мусульман всього лише неминуче і трохи неприємне відчуття, яким супроводжувалося звільнення істинного духу від тілесної оболонки, перед входженням в райські кущі. Але, якщо демони зжеруть душу, що ж тоді піднесеться до Творця? Як Аллах зможе зустріти воїна в Саду Мрій і нагородити його вічним блаженством? Що стануть пестити ніжні руки прекрасних гурій?.. О, ні! Страшнішої участі навіть уявити неможливо.
Єдина, що зберігала спокій під час усієї цієї метушні, шаманка підняла руки над головою і сплеснула в долоні. Потім випростала перед собою долонями вниз і трохи зігнувши пальці, на зразок пазурів – рвучко окреслила коло, з’єднавши кисті за спиною дзвінким ляском.
Обличчя степовиків просвітліли. Звичайні воїни мало розумілися в магії, але жест, яким накидається захисний шатер, упізнав кожен.
– Ти зможеш їх перемогти? – недовірливо запитав сотник, навіть не насмілюючись називаючи пожирачів душ на ім’я.
– Ні, не зможу… – відповіла та, вишукуючи щось у торбі. – Живому з мертвим – ні в звичайному бою, ні в магічному – не впоратися. Це, як намагатися втамувати повінь, поливаючи річку водою з глечика. Але у мене з собою є щось, чого вони бояться. Вірніше – те, що допоможе покликати сюди їхнього споконвічного ворога.
* * *
«Людино! Настав твій час! Ти обіцяв допомогу! – пролунав у голові Куниці голос сільського старости. – Шаманка викликає іфрита! З духом вогню нам буде дуже важко впоратися… Здолаємо, але при цьому – дуже, дуже багато наших загине».
«Я пам’ятаю, Петре… Не турбуйся. Зараз щось придумаємо».
– Допомогти? – перепитав Степан, здивовано дивлячись на козака. – Ти що, брате, блекоти об’ївся? Ми ж якраз збиралися їх між собою зіштовхнути. І чим більше поляже з обох сторін, тим краще. Чи забув?
– Збиралися…
– Але, я так розумію: ти передумав?
– Передумав…
– І коли встиг, скажи на милість? – звів брови побратим. – Ось же шило в заду! Навіть на годину одного не можна залишити!
– Встиг, як бачиш…
– Знущаєшся?! – не на жарт розсердився Небаба.
– Ну, що ти, Степане, – примирливо ткнув його кулаком у бік Куниця. – Просто пояснювати довго. Так вийшло. Поговорили з Петром відверто, от я і призадумався, що не все таке, як виглядає. При нагоді обов’язково розповім докладніше… Скажи краще: чи немає у тебе в запасі якогось закляття, щоб перешкодити шаманці?
– Та з якого дива мені це робити? – наче й не чув нічого Степан. – Упирів рятувати? Вибач, але я – проти. Нехай гризеться нечисть!.. Чим більше їх здохне, тим чистіше навколо стане! Схаменися, Тарасе! Ми ж саме цього хотіли!
– Вірно, брате, – слова козака звучали твердо і впевнено. – Але то було раніше. Я не стану сперечатися з тобою, не зараз… – Куниця торкнув побратима за лікоть. – Лише прошу, повір: так буде правильно. Так потрібно!