– Іфрит – це дуже погано, хлопці, – приєднався до їхньої суперечки Орлов. – Вдача у духів вогню ще та. Як розлютиться всерйоз – на версту довкола лише оплавлена земля залишиться. На якій потім півстоліття нічого рости не буде. Знаю. Доводилося якось бачити…
«Ворушись, відьмаче! Ми вже не встигнемо втекти! Іфрит набирає силу й ось-ось появиться! Ти ж обіцяв!..»
А тим часом прямо посеред вулиці, за півметра над землею затанцював, викликаний камланням шаманки, малесенький вогник. Спершу він був розміром з язичок полум’я від запаленої свічки, але знадобилося всього кілька ударів серця, щоб іфрит підріс до розмірів палаючого смолоскипа і набув обрису скособоченої п’ятикутної зірки.
– Гм… – задумливо пробурмотів Небаба, перебираючи подумки відповідні заклинання. – Ага, є! Я б міг повернути чари шаманки проти неї ж, якщо б вдалося стару чимось відволікти. Але як? У момент призову духів чарівник так зосереджений, що нічого не чує і не бачить. Та й воїнів біля неї… Вся сотня, мов курчата навколо квочки…
А Куниця його вже не слухав. Думка, що прийшла хлопцеві в голову, була настільки незвичайна і зухвала, що він, не роздумуючи, заплющив очі і…
Хто знає, саме так і загадав Тарас, чи не зміг по-іншому пояснити чарівним силам своє бажання, але над силуетом вогняного чоловічка несподівано виникла велика діжка. Зависла на мить, ніби сумніваючись в тому, чи правильно витлумачила волю людини, а потім різко перекинулася, виливаючи на іфрита воду. І – дух вогню, котрий ще не увійшов у повну силу, голосно зашипів, немов розлючений кіт, зашкварчав, та й перетворився на клубок пари, який радісно підхопив і розвіяв легкий вітерець, що так вчасно нагодився.
– Ні!!!
Несамовитий і переповнений відчаєм вереск, що пролунав у наступну мить, був таким пронизливим, що всі бусурмани схопилися за голови, закриваючи очі і затискаючи долонями вуха. У воїнів, котрі стояли ближче до шаманки, носом хлинула кров, а декотрі навіть свідомість втратили. А коні то й зовсім одуріли… Частина понесла стрімголов, не розбираючи дороги, інші – звилися дибки, скидаючи вершників, а ще частина – зовсім оскаженівши, хапала зубами все, чого могла дотягнутися. А так як татари стояли щільно, потужні кінські щелепи, в основному, виривали клапті м’яса з боків і ніг вершників.
У цьому бедламі вже нікому не було діла до чогось іншого, крім порятунку власного життя. Чамбул людоловів в одну мить перетворився в некеровану отару, навколо якої неспішно кружляє вовча зграя. І очманілі від крові вовки могли вільно вирізати всіх овець підряд або на вибір…
– А бий тебе ворожа сила! Попереджати треба, чарівники недоучені… – вигукнув Василь Орлов і тут же закричав: – Хапай її, Степане! Швидше! Не спи!
– Як?
– Ніжно!
Куниця відкрив очі і побачив, що його товариші намагаються втримати бусурманку, котру перенесло сюди його завершальне побажання.
– Та за руки, за руки тримай, а не за горло!
– Сила Господня! – гидливо кривився Небаба. – Її лахміття так смердить, що доторкнутися гидко!
– Ну, то позбудься його! Важко тобі, чи що?
– Спасибі, що нагадав, Василю. Зараз… – Степан щось невиразно пробурмотів, а в наступну хвилю від пронизливого писку, який видала шаманка, у Куниці заклало вуха, а упир, що пробігав поруч, нажахано метнувся вбік.
– Знайшов час веселитися… безстидник! – нервово реготнув опричник, з деяким подивом, але не без задоволення ще міцніше притискаючи до себе зовсім голу дівчину, яка мов навіжена звивалася в його руках. На шаманці не залишилося нічого, окрім її власного волосся невизначеного кольору і збитого в моторошний ковтун, густо приправлений реп’яхами та пір’ям.
– Викинути завжди простіше, ніж відіпрати… – відмахнувся Небаба. – Хоч звичайним способом, хоч чародійським…
Степан пильним поглядом окинув полонянку, виглядаючи приховані амулети. Але закляття спрацювало чудово – на дівчині не залишилося навіть нитки, немов тільки що на світ з’явилася.
– Сам-то чого витріщився? Подобається, га?
– Дивна річ, – потер задумливо перенісся опричник. – Скільки на світі живу завжди думав: раз шаманка – значить, карга стара. А тут така пташка… Відмити, причесати – і хоч заміж бери… Ей, а ти чого очкур розпускаєш?
– Не треба! Будь ласка, не треба!.. – скрикнула дівчина, злякано витріщаючись на здорованя і мимоволі, шукаючи захисту, притискаючись до Василя.
– Руки зв’яжемо… – буркнув той. – Чи ти все життя збираєшся її пригортати?
– Розважаєтеся? – з легкою насмішкуватістю поцікавився староста Висілок, що нечутно виник поруч.
– А тобі що до того? – тут же визвірився Степан, котрий, схоже, надовго, якщо не назавжди незлюбив упирів. – Наша здобич. Що хочемо – те й робимо.
– Мені? – перепитав і знизав плечима Бобрик. – Та скільки завгодно. Діло молодече, житейське… І право переможця, ніхто не заперечує… Я б і сам не відмовився пригадати молодість.
– Та не збиралися ми її… – відмахнувся Куниця, мимоволі ховаючи погляд. Мав слушність упир. Думка-то збитошна і паскудна промайнула. Ще як промайнула. – З чого ти взяв, розбишака старий?
– Ага, – розуміюче кивнув той, ховаючи посмішку в широку долоню і погладжуючи бороду. – Це ви татарку догола роздягнули, щоб зручніше було з нею про гарну погоду порозмовляти? А заодно і руки зв’язали… Мало що, може не пристане на ваші умови, візьме – та й дощ накличе? Буває. Я лише хотів зауважити, що як ви надумали таким приємним способом позбавити її чаклунської могутності, то непорочність і чародійська сила аж ніяк між собою не пов’язані. І, що б там не вигадували святенники та пліткарі, окрім потіхи, іншої користі від ґвалту не буде…
– Не треба, отамане… Змилостився… – почала благати шаманка, дивлячись на Куницю.
З усієї розмови і того, що старий упир хоч і з насмішкою, але доволі шанобливо звертався до молодого козака, вона зрозуміла, що саме Тарас головний у цій компанії.
– Не дозволяй своїм воїнам мене скривдити…
– Ти ба, – вигукнув Степан. – Як гарно по-нашому щебече, красуня заморська. Де тільки навчилася?
– Матінка моя з ваших країв… – квапливо пояснила та. – У полон взяли… Так я і народилася. Вона тутешній говірці і навчила…
– Ото ж я дивлюся, не схожа ти на татарку… – хмикнув Василь. – Бусурманські дівиці, зазвичай, смагляві, кістляві, наче тарань, та чорнобриві. А наша полонянка – тілом біла, ребрами не світить і русява… буде. Якщо вмиється. – А потім поцікавився, ніби між іншим: – І яка ж нашому отаману з того користь? Ну, якщо він тебе від наших хтивих задумів вбереже? Поваляти по травичці не дасть?
– Вірною рабою стану! Своєю тризною в тому клянуся… – несподівано гаряче заговорила шаманка. – Отаман – сильний чарівник! Він не тільки мене, він – Духа вогню переміг! Такому прислужувати не соромно!
– Товариші ми всі… – навіщось почав пояснювати Тарас.
– А дівчина, схоже, не жартує, пане відьмак, чи то пак – пане отаман… – зауважив сільський староста. – Сильнішої клятви не придумати. У бусурман з похованням строго. І хоч кінь кобилі не товариш, а – гм, брат… я би не став ось так відразу відмахуватися від її присяги… Довговолосих, які тільки для втіхи, довкола хоч греблю гати, а таку – з розумом і знаннями, не на кожному базарі купиш…
– Ти йому – стрижене, а він тобі – голене… – насупився Тарас. – Скільки можна одне і те саме торочити? Сам краще відірви очі від її голої дупи, а то ні про що інше, як про блуді, думати не можеш. Забув, як просив захистити від її чар? Ну, а що роздягли дівку похапцем, так у бою різне трапляється… Кольчуга чи панцир – і то інший раз злітають. Шабля не питає: по сорочці чи по поясу лезом черкнула? Тільки запитай, тобі будь-який козак розповість: як без шароварів не тільки з ліжка чужої дружини тікати доводилося, але і з ворогом рубатися. В правій – шабля, а в лівій – штани… До речі, знаєш, чому в шароварах така широка матня? А щоб, коли вони на литки сповзуть, бігати не заважали і крок не укорочували…
– Підчепив старого… – незлобиво посміхнувся упир. – Твоя правда, пане отаман… Будь-яка тварина Божа слабка і догоджає своїм бажанням. Дійсно шкода мені стало, що такий ласий шматок з рук вислизає. Але не з тієї причини, що ти по молодості літ подумав. Не забувай, я хоч і схожий на вас зовні, а все ж – не людина. Просто в молодої дівки сили життєвої більше. І віддає вона її щедро, не опираючись… Це не воїн, який до смерті, до останнього подиху за життя чіпляється… Чого лукавити: захотілося шаманку собі залишити. Вона б мені рочків двадцять, не менш, скинула… Але, якщо дівка обітницю вірності тобі дала – то навіть вмовляти не стану. Повір старому упиреві, що таки в біса трохи пожив на світі: у далекій та небезпечній дорозі і крива ковінька підмога…
– Слухай, старий… – підійшов ближче до упиря Василь. – А чого це ти так заповзято нам її нав’язуєш? Чи не гадаєш часом, спійманою нами ж, дівчиною розрахуватися за надану селищу допомогу?
– А так-так… Дякую, що нагадав… – посерйознішав староста і низько вклонився всім трьом. – Земний уклін вам, витязі. І нехай Господь не вважає цей вчинок за гріх. Хоч ми й іншого Володарем називаємо, а все ж – не чужі. А щодо плати, то вибачайте. Немає у нас ні золота, ні самоцвітів. Самі розумієте – мертвим вони не потрібні.
– Ага, приблизно чогось такого я і чекав… – покивав Орлов. – Що люди, що нелюдь – кожен норовить до Раю на чужому горбі в’їхати.
– Щира правда. Інший норовить ще і всістися зручніше, та батогом підганяє… – не образився староста і продовжив, як ні в чому не бувало: – Моя платня буде ціннішою. Я дам пораду…
– Угу, – тепер уже не втримався від кпину і Небаба, продовжуючи міцно тримати за зв’язані зап’ястя принишклий предмет обговорення. – Як відомо: ніщо не коштує так дешево і не обходиться настільки дорого, як добра порада…
– Пораду? – перепитав Куниця. – А яку?
– Тобі краще знати… – знизав плечима староста, засовуючи великі пальці за пояс і похитуючись з носка на п’яту, наче демонстрував усім виглядом, що готовий розрахуватися хоч зараз. – Але не поспішай, пане отаман… Всьому своя ціна і свій час. Коли прийде така мить, що не знатимеш, як бути і що робити – згадай мої слова і приходь. Ось тоді і поговоримо. Хто зна, може і не даремно час згаєш…
– Добре.
Може, комусь іншому всі ці недомовки і не дуже сподобалися б, але Тарасові, – з дитячих років привченому батьком, що справжній козак більше слухає, ніж розпитує, а також до постійних напівнатяків та іншої таємничості, що оточувала покійну Аглаю Луківну, – слова упиря не здалися дивними. Більш того, Куниця одразу збагнув, що така обіцянка в устах нечисті вартує набагато більше, ніж здається.
– От і добре, – посміхнувся той, з деяким жалем в останній раз обмацуючи поглядом полонянку. – Значить, домовилися? Ну, тоді, ви тут розважайтеся, як бажаєте, а я до своїх піду… А то, чого доброго, за розмовами голодним залишуся… – і додав, ніби вибачаючись: – Занадто довго ми терпіли… Тепер їх не зупинити. Якщо не потурбуюся про себе сам – до останньої краплини висмокчуть… Навіть кульгавого коня не залишать.
Від згадки про страшну долю, що не без їхньої допомоги чекала на переможених татар, Куниця мимоволі здригнувся і спохмурнів.
– Ви собі як хочете, хлопці, а я тут довше залишатися не має наміру… Бусурмани хоч і вороги закляті, а все ж – не по-людськи вийшло. І так гидко на душі, що блювати хочеться.
– Слушно… – кинув через плече староста. – Ідіть, від гріха подалі. Не5чисті віри немає, можуть за добро і лихом відплатити.
– От тобі й маєш! Ніяк не догодиш… – знизав могутніми плечима Степан. – То ти, Тарасе, безвинно страждаючим упирям допомогти хочеш, то – татарву жалієш. І, до речі, на ось – тримай свою здобич… – здоровань рвучко висмикнув полонянку з рук Орлова і штовхнув її до побратима. А та відразу впала на коліна й обняла козака за ноги, притискаючись щокою до чобіт. – О… Гарненько подумай, перш ніж її присягу приймати. Щоб потім не чухатися.
– Гаразд… – Куниця допоміг дівчині підвестися. – Для початку заберемося кудись подалі від цього місця. Там і закінчимо розмову…
«Почекай, отамане… – несподівано пролунав у думках Тараса радісно-розгублений голос Примари. – Спершу попрощаємося… Здається, мій термін служіння закінчився…»
– Геть як у казці. Ліворуч підеш – коня втратиш, направо підеш – дівчину знайдеш… – реготнув Василь. – Що ж так не вчасно? Невже почекати не можна? Бачиш: який тягар наш отаман собі придбав? Не на власному ж горбу її перти? Степан розсердився – і під сідло нізащо не встане…
– Що поробиш, там нагорі краще знають. Та й отаман Терн-Кобилецький не на весь вік конем до нас наймався… – не підтримав опричника Куниця. – Прощай, коли так… Як воно говориться – земля пухом?
«Не має значення, які слова сказано при розлуці, – відповів той. – Важливо, що при цьому думають… Спасибі, на доброму побажанні… Зніми вуздечку, отамане Куниця, і відпусти мене…»
– А це непогана думка! – несподівано заметушився Степан, хитро посміхаючись. – Давай я зніму… Так би мовити, на правах першого господаря… Тим більше, що у нашого отамана руки зайняті… – і Небаба швидким кроком попрямував до Примари.
Сивий кінь витягнув йому назустріч шию і нетерпляче пофоркував, ніби чарівна вуздечка раптом стала для нього нестерпно важкою.
– Бувай, отамане… – шепнув стиха Степан. – І до зустрічі. Замовте там за нас слівце, при нагоді.
Потім одним рухом зірвав вуздечку з голови Примари і… ледве встиг підхопити, падаюче на землю сідло.
– Диявол! – вилаявся, коли важка кульбака боляче вдарила його твердою лукою по пальцях ноги. – Допоміг би, Василю, чи що? – пробурчав невдоволено, кладучи сідло на траву. – У тебе ж руки не зайняті…
– Звідки я міг знати… як воно станеться. Я ж лише чув вашу історію, а на власні очі не бачив…
– Гаразд, не бери в голову. Це я зопалу бовкнув… – махнув недбало рукою Степан, наближаючись до шаманки, що міцно вчепилася в рукав Куниці. Дівиця з переляку навіть на наготу перестала звертати увагу, боячись хоч на мить випустити з рук жупан свого захисника.
– Цікаво, це хто ж з вас кого в полон взяв? Знаєш, як у тій поговірці… «Хлопці, я татарина упіймав. То веди до нас! Не можу. Він не пускає», – промовив насмішкувато Небаба. А коли бусурманка повернулася на його голос, ще раз махнув рукою. Та так вправно, що затиснута в руці чарівна вуздечка впала точно на голову шаманки.
Мигнуло – і біля оторопілого з несподіванки Куниці била копитом золотиста кобилиця. Зі знайомо збитої в ковтун пшеничною гривою і такої ж масті розкішним, шовковистим хвостом.
– Бодай тобі! Ти що вчудив, безсовісний?! – обурився Тарас. – Зараз же зніми…
Орлов хмикнув, хотів зауважити, що в отамана Куниці теж руки є, але змовчав.
– А що таке? – скорчив тим часом невинний вираз Небаба. – Цілком пристойна кобилка вийшла. Та ти не гарячкуй, побратиме. Подумай головою. По-перше, – зникла проблема з одягом для дівчини… Безпека і спокій нам забезпечено – це два. З копитами замість рук шаманити складно. А заодно і проблема з нестачею коней вирішилася.
– Це що ж виходить, ти хочеш мене їй на спину посадити?!
– Подумаєш, велике цабе… – з деякою образою вимовив Степан. – На моєму хребті пану отаману кататися не соромно було, а тут – сумління замучило. Вона тобі в вірності поклялася? Поклялася. Рабою бути обіцяла? Обіцяла. От, нехай і виконує свою обітницю. Послужить для початку конячкою отаманською.
– Взагалі-то, дівкою вона гарніша була, і мені більше подобалася… – прицмокнув губами Василь, придивляючись до стрункої кобилки. – Але так теж непогано. І повчально… Нехай звикає до долі жіночої. Сам знаєш – молоденьку лялечку кожен ладен на руках носити, а заміжній молодиці і сам на шию норовить сісти, і виводок дітвори до подолу причепити… – підвів філософську основу під перетворення шаманки Орлов. А потім сам себе й осмикнув: – Ну, так що, друзі, будемо забиратися, чи продовжимо мудрагельствувати?