– Ні мій батько, ні я сам ніколи не сумнівалися в твоїй хоробрості, шановний Кучум. Що ж стосується твого досвіду, то довго доведеться шукати в наших степах багатура, котрий знає про хитрощі запорожців більше ніж ти. Кажи, що турбує твій дух?
– На Тивільжанську переправу не можна йти, повелителю. Там нас чекатимуть!
– Ну і що? Ти сам розповідав, що козаки ніколи не тримаються великими загонами. Так чим нам перешкодить жменька ґяурів? Виріжемо стільки, скільки зможемо, а інших – візьмемо в полон. Нам потрібні сильні раби…
– На жаль, це не так легко зробити, достойний Салах-Гірей. Козаки добре озброєні і до бою звичні. Багато твоїх воїнів загине. Тоді як старий хан найбільше пишався би сином, якщо б той і ясир багатий привів, і загін зберіг. Як і личить істинно великому воїнові. Тому нам слід не влізаючи у бійку, непомітно перебратися на лівий берег і захопити зненацька якесь селище. Не бідне, але і не дуже велике. А якщо з запорізьким дозором зчепимося, – непомітно підібратися не вдасться. Нас усюди будуть виглядати. Седмиці дві по байраках доведеться таїтися, доки тривога стихне. А загін не брав припасів на тривалий похід… Але і це ще півбіди. Якщо козаки помітять нас, то пропустивши зараз, можуть перестріти на зворотному шляху. Коли ми з ясиром повертатися будемо. Ось тому я і вважаю, що краще обійти переправу стороною. Вище за течією, в двох кінних переходах, є ще один брід. Він не такий зручний, як Тивільжанський, зате про нього мало хто знає, а значить – і стережуть не так ретельно. Тож, якщо буде на те милість Аллаха, там ми перейдемо річку непоміченими.
Салах-Гірей розумів, що порада досвідченого аталика слушна, але йому вже набридли затримки. І гарячність юності брала верх над розсудливістю, що явно читалося по обличчю молодого хана. Він уже почав підбирати слова, якими, крім прямого наказу, зміг би переконати наставника в безпідставності тривог, коли почувся тупіт копит. А за мить один з дозорних круто осадив коня і, птахом злетівши на землю, впав до ніг хана.
– Чота Ібрагіма зловила ґяура, мій повелителю! – видихнув гонець.
«Мій перший бранець!» – блиснула радісна думка в голові юнака, але він не подав виду, а, навпаки, вдавано байдуже промовив:
– Так ведіть його сюди… Послухаємо, що розповість.
– Слухаюсь, мій повелитель. Тільки він… – воїн зам’явся.
– Що?
– Дивний він якийсь.
– Говори зрозуміліше! – невдоволено гримнув на гінця Кучум.
– З’явився невідомо звідки… і тікати не став, коли ми до нього кинулися… А всього майна при ньому – старе сідло.
– Коня не вберіг, от і осідлав себе, – зареготав Салах-Гірей. – А тікати не став, тому що заціпенів з переляку… і забув себе пришпорити.
– Га-га-га! – улесливо розсміялися всі навколо з нехитрого жарту.
– Ні, мій пане… не схоже… – заперечливо похитав головою воїн, коли сміх вщух. – Я гадаю, цей ґяур і самого шайтана не боїться. А найдивніше, він одразу попросив відвести його до тебе.
– До мене?!
– Саме так, повелителю. Сказав: «Проведіть мене до Салах-Гірея. У мене до нього важлива розмова є…»
Юнак здивовано моргнув і глянув на аталика. Цей похід готувався з усіма необхідними пересторогами. А тому поява у бродів дивного ґяура, котрий очікував саме його загін, насторожував.
– Що тут гадати? – відповів на німе запитання Кучум, здивований не менше за свого вельможного учня. – Нехай приведуть бранця… Він сам усе і розповість.
– Як накажете… – вклонився гонець, одним стрибком злетів у сідло й погнав до дозору. І незабаром повернувся в супроводі ще двох нукерів, котрі привезли жалюгідного, щуплого чоловічка і кинули його, як сніп соломи, до ніг Салах-Гірея. А поруч – стару кульбаку. Зовсім негодящу, сильно пошарпану та розпороту на швах.
Від незнайомця смерділо так гидко і дивно, ніби перед Салах-Гіреєм стояла не людина, а трухлявий пень, побитий гниллю і рясно порослий поганками. Розчавленими поганками…
Дивний ґяур був одягнений в страшенне лахміття, його обличчя по самісінькі брови вкривала густа нечесана поросль кольору мокрої іржі. А з цих заростей на хана поблискувала пара хитрих і нахабних, як у тхора, очей.
– Хто такий? Куди йшов? Звідки? Відповідай! – грізно кинув Кучум, для переконливості трохи оголюючи шаблю, а потім з тріском заганяючи клинок назад у піхви.
– Тутешній я, – знизав плечима чоловічок, від чого сморід гнилизни і тліну зробився геть нестерпним. – Прозиваюся Паньком, а йшов я до вельмишановного Салах-Гірея, щоб запропонувати йому свою допомогу. В обмін на спілку…
– Яку ще спілку? – дещо сторопів від такого неймовірного нахабства юнак.
– Відомо мені, що Великий хан відправив тебе попереду всієї орди, за першим ясиром. А також відаю, що як повернешся переможцем, то тебе очікуватимуть великі почесті і славне майбутнє. Але якщо не виправдаєш надій Великого хана – краще тобі, молодий багатур, у бою загинути та навіки в степу залишитися. Вірно? – Панько гостро глянув в очі юнака і, побачивши відповідь, продовжив: – А мені якраз такого спільника і треба. Про священну реліквію ґяурів, мабуть, чув? За яку султан щедро нагородити обіцяв?
Салах-Гірей мимоволі кивнув.
– Ось і добре. Є у мене задумка, як святиню дістати, але сам не втну. Тому й пропоную свою допомогу в обмін на твою підтримку. Не сумнівайся, молодий хан, якщо зробимо все вправно – то і ясир хороший візьмеш, і воїнів уберегти зумієш. В орду повернешся з великою славою і багатством. У стійбищах стануть складати пісні про твою доблесть і мудрість. Чоловіки – шанобливо кланятимуться. Кращі батири стануть проситися під твій бунчук, коли ти вирішиш зібрати наступний похід. І не тільки по праву народження, а з поваги і віри в твоє неймовірне везіння… Вся слава і здобич тобі дістануться, щоб мене в святій купелі на Йордань викупали.
Забобонні татари насторожено перезирнулися.
– Шайтан, – прошепотів аталик, роблячи пальцями «козу». Жест, що за повір’ям, має силу відганяти злих духів.
– Так, ні… – недбало відмахнувся дивний чоловічок. – Шайтани, демони та джини більше вашому Аллаху та його пророку Магомету прислужують. Тобто, паскудять. А в православ’ї… – при цьому він з острахом скосив очі на небо, ніби боявся звідти разючої блискавки і, трохи притишивши голос, закінчив: –…істот, подібних до мене, називають бісами, або чортами. Або й зовсім просто – нечистим, лукавим. Босоркуном ще… Хоча мені самому більше ім’я Панько подобається. Рудий Панько… Але годі про мене. Скажи краще, яким буде твоє рішення і воля, Салах-Гірей, син Махмуда? Вдаримо по руках?
Зухвала, панібратська поведінка неймовірно смердючого і, судячи з усього, божевільного ґяура настільки обурили молодого хана, що разом вивели із заціпеніння. Він схопився на ноги і гукнув нукерам:
– А ну, причешіть цю баранячу падлину проти шерсті! Так жорсткіше! Не шкодуйте канчуків! Щоб не забувався, з ким говорить!
Воїни негайно виконали наказ, і два батога одночасно потягнули Панька по щуплій спині.
– Ой, ой, ой! – заверещав той від болю, а потім люто повів очима з одного нукера на іншого. – Щоб вам до землі прирости, бовдури голомозі! – і якось дивно махнув лівою рукою. Потім ступив вперед і нахилився до самого обличчя сивого аталика. – Кучум-ага, заспокій свого надто запального учня. Я ж до вас з миром прийшов, а він мене, немов пса шолудивого – батогами велів частувати… Не добре це, неправильно.
– Та як ти смієш, смердючий шматок лайна?! – аж підскочив Салах-Гірей. – Гей, ви, чого застигли?! Хапайте ґяура і провчіть, як слід!
Але вірні нукери навіть не поворухнулися, а тільки витріщалися з жахом в очах і, мов риби, беззвучно роззявляли роти.
Панько криво посміхнувся, вишкіривши білі та гострі, немов вовчі ікла, зуби і несподівано статечно звелів:
– Сядь, Салах! Поводься, як годиться нащадку славного роду Гіреїв, воїну і майбутньому повелителю орди! Не робися схожим на примхливу молодицю при надії! Якщо хочеш повернутися до батька з пошаною і багатим ясиром, слухай мене! Але, якщо вважаєш, що опанував всі знання і досвід, то мені тут робити нічого… пропадайте… Ібліс з вами!
Втручання навченого життям наставника не знадобилося. Побачивши настільки разючі зміни в поведінці дивного незнайомця, молодий татарин так розгубився, що ледь не кинувся навтьоки. Але в останню мить зумів впоратися з нерозумною панікою і залишився на місці. Будучи забобонним, як і всі кочівники, Салах-Гірей зрозумів, що бачить перед собою когось, чия надприродна могутність буде сильніша за ханську владу. І непоказний зовнішній вигляд всього лише маска…
– Добре, Панько-ага, – промимрив тихо юнак. – Я готовий вислухати твою мудру пораду…
– От і добре, – задоволено кивнув чорт, підійшов ближче і присів на своє сідло. – Нічого непомірного в моїх словах не буде. Власне, і не радити я хочу, а просто запропонувати невелику допомогу. Зачекайте тут до півночі, а потім йдіть до броду і нічого не бійтеся. Козацька чата буде міцно спати.
– Хіба таке можливо? – недовірливо перепитав Кучум. – Якщо запорожці стережуть переправу, то роблять це, як належить. Заснути на посту для січовика – вічна ганьба і безчестя! Гірше – лише відверте боягузтво. За таку провину в Січі навіть пояснень слухати не будуть. Як не скарають на горло, то копняками проженуть з товариства, немов шолудивого пса!
– А ось це вже мій клопіт, шановний Кучум-ага. Я і так надто багато сказав…
– І все-таки, поясни, шайтан ґяурів, чому ми повинні тобі вірити? – не дав переконати себе цілком бувалий воїн. – А може, все якраз навпаки? Ти нас у засідку заманюєш? Ми в річку увійдемо, а козаки нас з берега мушкетним вогнем і привітають.
– Життя прожив, а розуму не нажив, – буркнув Панько. – Навіщо мені вас кудись заманювати, якщо ви і так ніби на долоні… Бери голими руками. І коли б я був запорізьким спостерігачем, то за той час, поки ми ляси точимо, чамбул вже б давно оточили і перестріляли, як куріпок. Одне слово – годі з пустого в порожнє переливати. Будемо вважати, що домовилися, вірно, Салах? І теє… постарайтеся не затримуватися. Надовго навіть я козаків приспати не зможу. З першими півнями дозорні прокинуться.
Сказавши все це, він зробив якийсь невловимий рух пальцями і пильно подивився юному ханові в очі. Той сіпнувся і поспішно відвів погляд.
– Я вірю тобі, шайтан… – відказав трохи згодом. – І задля того, щоб Великий хан міг пишатися сином, зроблю все так, як ти радиш.
– Чудово… – Рудий Панько піднявся з землі. – Будь певен, Салах-Гірей, що не пошкодуєш про прийняте рішення. Слава і почесті чекають на тебе так само неминуче, як близький захід сонця. Ну, я пішов виконувати свою частину домовленості, а ви не поспішайте, але й не зволікайте! Пам’ятайте: північ – найкращий час.
Промовивши це, Панько підхопив з землі свою кульбаку, ступив трохи вбік, і в ту ж мить сильний порив вітру сипнув татарам порохом в очі. А коли ті протерли повіки і змогли роззирнутися, то за несподіваним союзником вже й слід прохолов.
– Гей! Панько-ага! А як же мої нукери?! – вигукнув з досадою Салах-Гірей, але вже і сам бачив, що знерухомлені чарами воїни разом з усіма протирають очі.
– Шайтан! – з упевненістю сказав Кучум і зашепотів слова Корану, які повинні захищати правовірного від підступів нечистої сили.
А молодий хан подумав:
«Що ж, якщо знадобиться, – я не тільки з шайтаном, але і з мангусом пристав би до спілки… Я зобов’язаний за будь-яку ціну досягти успіху! А якщо привезу в Орду не просто здобич, а священну реліквію християн – тоді батько зможе по праву пишатися мною. І заради цього я на все згоден. А там – подивимося!.. Невже не зможу розплатитися з нечистим? Душа правовірного мусульманина християнському бісу навряд чи потрібна, а душі полонених ґяурів нехай хоч сотнями… тисячами забирає, рабові вона без потреби…»
Розділ третій
Сутінки, прохолодні і вологі, мов собачий ніс, для степу, змореного літньою спекою, стали цілющим бальзамом, дбайливо накладеним на роз’ятрену рану. А коли вмите вечірньої росою і усіяне блискітками, немов дівчина на вечорницях, небо низько схилилося до дрімаючої землі, все закутала легка, приємна тиша, що навіває солодкий сон під заколисуючий передзвін коників-цвіркунів. Жодна билина, жоден листочок не колихнуться без потреби. Навіть млявий вітерець не сміє дихнути. Заб’ється десь у байраках і принишкне, завмре до світанку…
У такий час добре лежати в пахучих травах, дивитися на величезні, змовницьки підморгуючі зорі та мріяти…
Про що?
Та про що завгодно! Слава богу, у кожної людини знайдеться хоча б одна заповітна мрія!
Ось і зараз, на лівому березі Дніпра, навпроти островів Тивільжан та Перун, на невисокій могилі сидить молодий козак. Очі у хлопця заплющені, по затемнених юнацьким пушком губах блукає посмішка, і хоч рукою він при цьому погладжує лежачого поруч здоровенного гепарда, явно не шум битви чи переможні походи сняться молодому запорожцеві, а щось бажаніше і приємніше на дотик, ніж м’яке хутро звіра.
Це Остап Байбуз – низовий козак і, незважаючи на юний вік, уже рік як не запорізький новик, а повний товариш Корсунського куреня… Він, Семен Лис і Максим Гарбуз – головна чата біля Тивільжанської переправи. Сьогодні, в час від півночі і до світанку – пильнувати за тим, щоб під покровом темряви через річку не переправилися супостати, випало саме Остапу. А його старші товариші, загорнувшись в кінські попони, повлягалися спати з протилежного боку могили подалі від вогкості і комарів. Там же руками дозорних збудовано і просторий курінь, – але в таку ласкаву ніч лізти в задушливе нутро зміг би хіба божевільний.
Неподалік, тримаючись поблизу відблисків тліючого в вогнищі жару, пасуться козацькі коні. Розумних тварин і стриножувати немає потреби – самі далеко не відійдуть. Знають, що людина, хоч і муляє спину сідлом, а губи – вудилами, проте і від вовків захистить, і нагодує. Особливо взимку, коли в закуреному снігами степу голодно і холодно.
Вартовий зручно розлігся біля «фігури» (високої триноги із товстих жердин, увінчаної, мов тин горщиком, величезним снопом із щедро облитого смолою очерету) і мріє! Але не на шкоду службі, як може здатися, а доручивши спостереження за бродом чуттю вірного Пайди, чий ніс і слух куди гостріші за людський зір. Гепард добре знає, що на тому березі починається чужий степ… Що саме звідти приходять пропахлі сумішшю диму, баранячого жиру і кінського поту смертельні вороги його товариша і господаря.
Думка про ворогів, що на мить промайнула в голові звіра, змусила Пайду наїжачити загривок і невдоволено загарчати.
У цю ж мить молодий запорожець відкрив очі і рвучко підвівся, насторожено прислухаючись до нічних звуків. Але на річці все спокійно… Не тільки рибина не плюсне, але навіть тінь не закриває яскраві зірки, що відбиваються у воді.
– Привиділося тобі, Пайдо… – бурчить невдоволено Остап. – Такий гарний сон не дав додивитися, сполохав. Ну, та нехай, чого там. Служба – не тітка. Перекусимо, чи що, як не спиться?
Байбуз знову зручно вмостився і вийняв з-за пазухи житній калач. Гепард тут же піднявся, повернув круглу голову до козака і принюхався.
– Що, утроба ненаситна, знову зголоднів? Тримай… – посміхнувся Байбуз і простягнув чотириногому товаришеві на долоні пайду хліба. Майже таку, як той окраєць, що дав гепардові кличку.
Шість років тому, побачивши в руках Остапа повискуюче цуценя гепарда, курінний кухар заявив, що не стане годувати звіря за рахунок товариства. Вистачить на Запоріжжі нахлібників і без диких котів. Але отаман засміявся і сказав, що курінь не збідніє на пайду хліба, а щеня – гляди, ще й у нагоді стане. І як у воду дивився. Не було в Січі надійнішої варти і більш вдалих мисливців, ніж та ватага, до якої приєднувалися Байбуз з вірним Пайдою.
– Бери, чого ти? – здивувався Остап, бачачи, що гепард не звертає уваги на гостинець, а продовжує неспокійно принюхуватися.