– Босоркун! – закричав Куниця, примруживши праве око і розпізнаючи нечисть. – Чорт-вихор! Тримайте його!
Але і без команди отамана Василь уже змахував крилами, злітаючи в небо, а Небаба, в тілі гепарда, нісся слідом за степовим чортом величезними стрибками. Навіть Галлія, і та щось шепотіла, простягаючи слідом за вихором руки і ніби струшувала воду з кінчиків пальців.
– Лісовик, допоможи! – не придумавши нічого кращого, згадав про лісового знайомця Тарас. – Допоможи піймати нечистого! Довіку вдячний буду! Яку завгодно послугу зроблю.
– Вибач, людино… – відгукнувся глухо лісовий господар, немов крізь товщу листя, не з’являючись на очі. – Якби реліквія допомагала тільки людям проти людей, я з радістю побігав би з вихором наввипередки. І хоч його ще нікому і ніколи зловити не вдавалося, – спробував би це зробити… Але, ти і мене зрозумій – дар архістратига і проти нас величезну силу має. Тобі я вірю, а як розпорядиться міццю реліквії той, кому ти її вручиш? Або його спадкоємець? Ні, Тарасе… не допоможу. В руках у нечисті вона безпечна. Нікому не допоможе, але й не зашкодить. Тож, вибачай, відьмаче, але в таких справах – кожен про свій рід дбає…
– Не можу… – безсило опустила руки Галлія і схилила голову. – Щось набагато сильніше за мене захищає шайтана… Вбий мене, отамане. Я підвела тебе і немає мені прощення.
– Та ти тут з якого боку?.. – відмахнувся роздратовано Куниця. – Робити мені більше нічого, як зі злості бабам голови рубати.
А в наступну мить, на галявину, гублячи з пащі рожеві клапті піни, ледве виповз цілковито виснажений гепард і звалився зі стогоном ниць на землю, після чого озвався слабким, захеканим голосом Степана.
– Вибач, брате… Упустив я його… Надто вже швидким… чорт виявився. Вибач…
– Ага… а тепер ти теж запропонуй стратити себе, – гаркнув на нього Тарас. – Збожеволіли ви всі, чи що?.. Сподіваюся, хоч опричник розумнішим буде.
– Обов’язково буду, – відгукнувся Василь, зі стогоном сідаючи біля вогнища. – Життя на царській службі до всякого привчає. Хоча, можеш мені повірити, Іван Васильович не забув би за таке парочку голів з плечей зняти. Для науки іншим слугам… Не дарма ж його Грозним прозвали. Але не все в нашій владі. Мов крізь землю провалився нечистий.
– От навіжені… Та у нас всього чотири голови… Довелося б, для остраху, відразу переполовинити загін. А з ким після раду тримати? – вимучено посміхнувся Куниця. – Краще скажіть, що далі робити, братці?
– Є, ні… Ти отаман, голова… тобі і вирішувати, – знизав плечима Степан і несподівано звернувся до дівчини: – Галлія, прикрий нас з Василем хоч чим-небудь. Бачиш, одяг весь розлізся. А голяка – незручно якось, від важливих думок відволікає, а мій морок для тебе, що серпанок.
– Уже, – посміхаючись одними очима, відповіла дівчина. І чоловіки виявилися одягненими в чудові, оксамитові шаровари і м’які замшеві безрукавки. – Носіть на здоров’я.
– Дякую, сонечко, – щиро подякував Орлов, задоволено розгладжуючи новий наряд. – Цілком інша справа. Що не кажи, брате чарівник, а жінки в цьому набагато краще нашого розуміють… Ну, так що ти придумав, отаман? Куди тепер?
* * *
Стікаюче на жар гарячим смальцем, м’ясо видавало запаморочливі аромати, але похмуро насуплені люди не звертали на нього жодної уваги. І тільки, як у вечірньому повітрі війнуло горілим м’ясом, Галлія обережно торкнулася плеча Куниці.
– Пане… отаман… Тарасе… Ваша вечеря зовсім згорить. Поснули ви всі, чи що? Можна, я зніму дичину з жару? А то – голодними залишимося.
Від голосу дівчини чоловік, названий отаманом, струснув чубом від сну і хрипко перепитав:
– Що?
– М’ясо пригорає… – повторила шаманка.
– Ні, про сон…
– А… Поснули, кажу всі, а м’ясо підгорає…
Куниця перевів розсіяний погляд на багаття і остаточно прийшов до тями.
– Так що ж ти сидиш? – вхопився за найближчий прут з нанизаної на ньому чвертю заячої тушки і радісно закричав: – Гей, друзі! Прокиньтеся! Все не так погано… Я ж вам про свій останній сон розповісти не встиг.
– Про що? – швидко повернувся до нього білявий здоровань. – Так, ти згадував, але часу не було…
– І чим воно нам допоможе? Реліквію ми знайшли… і втратили… – байдужіше поставився до слів товариша Василь.
– Хапайте м’ясо, поки остаточно не перетворилося в вугілля, і слухайте…
У голосі козака не залишилося й сліду від колишньої зневіри. І заразившись його несподіваним запалом, заворушилися інші.
Принаймні м’ясо було врятовано…
– Так от… – почав Куниця, коли перший голод було вгамовано і процес поспішного поглинання їжі перейшов у стадію повільного і вдумливого пережовування. – Минулої ночі мені знову наснився батько… Тепер я точно знаю, що він живий і ховається десь неподалік від того місця, на якому небесний архістратиг вручив йому священну корогву. Думаю, нам слід не зволікаючи, розшукати його.
– Відшукати батька – свята справа, – погодився опричник. – Більш того, синівський обов’язок. Але… вважайте мене тупою колодою… я не збагну, чим це допоможе в пошуках викраденої реліквії?
– Точно не знаю, – щиро відповів Куниця. – Тільки не вірю я, що все так просто. Батько багато чого бачив і життєвою та військовою кмітливістю міг багатьох за пояс заткнути. Не міг він не здогадуватися, що коли вороги дізнаються про реліквію, то, після звістки про загибель Тимофія Куниці, в першу чергу підуть до рідних. Ні… Батько мав щось хитріше придумати, ніж відіслати ангельську хоругву додому, навіть заховавши її у стару кульбаку. І так дивно, що досі нікому не прийшло в голову випатрати сідло.
– Може, тому й не прийшло, – заперечив Орлов, – що й інші, як ти, вирішили, ніби такий вчинок надто безглуздий?
– Ну, добре, нехай. Але ж всі ці речі могли просто не потрапити до Михайлівки. Ті самі товариші батька, котрим він їх вручив, могли і самі згинути. Мало яке лихо чигає на людей у Дикому Полі?
– Значить, іншого вибору не було. Довелося ризикнути…
– Ось-ось… – кивнув Тарас у такт своїм думкам. – До чого я і веду. Достеменно нічого невідомо. І поки батько сам не розповість, що і як трапилося, ми – можемо тільки гадати.
– Добре, – погодився Небаба. – Знаєш, де шукати те місце? Бачив уві сні якісь характерні прикмети? Зможеш розпізнати?
– На жаль… – похитав головою Куниця. – Але, впевнений, що як зуміємо відшукати когось із тих козаків, хто був з моїм батьком в останньому бою, – вони нам його вкажуть.
– А цих де шукати?
– Де ж іще шукати запорожця, як не в Січі? – знизав плечима Тарас. – Там або їх самих застанемо, або щось дізнаємось.
– Що ж… можна і на Січ махнути. Галлія хоч і не покійний отаман Терн-Кобилецький, Царство йому Небесне, але кобилка з неї нітрохи не гірша за Примару вийшла. За кілька днів домчить. Як вважаєш, дівонько? Впораєшся? – Небаба трохи глузливо легенько тицьнув шаманку ліктем у м’який бочок. – Жінкам все одно в Кіш дороги немає, а кобилці – ласкаво просимо.
– Якщо пан отаман накаже… – спокійно відповіла та. – Але, мені здається, що скакати аж за пороги немає резону.
– З чого б це? – поцікавився Тарас.
– Бо кожен, хто може тримати в руках зброю, як тільки дізнається, що Орда рушила до Хотинської фортеці, поспішить під її стіни. Ось там ви і знайдете всіх, кого шукаєте.
– Приємно, коли жінка не тільки гарна, але й розумна… – погодився з її доводами Василь. – Слушне припущення. А головне, Хотин до нас не тільки ближче, але й по дорозі… Подивимося, оцінимо обстановку. Ну, а не зустрінемо, кого шукаємо – рушимо далі.
– Що ж, ось і вирішили… – плеснув по колінах Куниця. – Лягаємо спати, а досвіту… в дорогу. І знаєте що, друзі? У мене таке відчуття, вірніше, я – переконаний: у нечисті сьогодні немає причини для торжества… А вся ця таємнича історія тільки починається…
* * *
Гірше за нашестя сарани може бути тільки тривала посуха.
Сліпучо-пекельне липневе сонце безжально підім’яло під себе степ, обдаючи нестерпним жаром її оголені простори. Зневоднена земля в пошуках вологи зазміїлася глибокими тріщинами, що місцями сягали аршинної глибини. Навіть змілілі річки відділилися від власних зів’ялих берегів широкими смугами скам’янілого намулу, жадібно приберігаючи для себе залишки води. Високі, в людський зріст трави, як стій, пересихали в колюче тверде сіно, котрим нехтували навіть голодні коні. Досить було однієї блискавки або вуглинки, яка б відкотилася від вогнища, щоб запалахкотів вогонь і випустив на привілля пожежу. Жадібну і безпощадну, що знищує на своєму шляху все живе і поглинає степові версти швидше за найпрудкішого скакуна.
У нескінченній низці літ, ось уже вкотре, Дике Поле засинало і вмирало, щоб неодмінно прокинутися після першого ж доторку до його зашкарублої шкіри цілющого гарапника, звитого з дощових струменів. Але зараз – у розплавлених спекою небесах – не було жодної хмарини. Навіть легкої напівпрозорої димки. І від цієї нестерпної спеки увесь степ немов вимер, ховаючись по норах і гніздах, в очікуванні вечірньої прохолоди. Зачаїлося все живе… Окрім людей.
У кінці липня, року одна тисяча шістсот якогось від Різдва Христового, далеко вже по полудню, в напрямку найближчої переправи, до правого берега Дніпра повільно наближався великий загін кінноти.
Дивне то було воїнство. Зодягнені у вивернуті наверх вовною короткі і неабияк потерті кожухи, озброєні здебільшого саморобними луками і прив’язаними плетеною шкіряної линвою до ціпків кінськими щелепами, вершники так спритно сиділи на своїх низькорослих, волохатих кониках, що здавалися з ними єдиним цілим. А маленькі розкосі очиці воїнів з однаковою жадібністю поблискували з-під низько нахлобучених малахаїв.
Кримчаки! Людолови…
На чолі чамбулу на породистому високому і тонконогому аргамаку їхав молодий хлопець, що заледве міг називатися не дітваком, а парубком. І хоч він напускав на себе гордовиту байдужість, щосили намагаючись виглядати значуще, його кругле і безвусе обличчя так і променіло від щастя і радості. Молодший син Великого хана, повелителя Кримської і Буджацької орди Джанибек-Гірея, юний Салах-Гірей йшов на Русь брати свій перший ясир.
На відміну від більшості воїнів очолюваного загону, молодий хан був зодягнений не в овечий кожушок, а в багатий, рясно розшитий срібними нитками халат. І ефес заткнутого за широкий пас дорогого хівинського ятагана грав хоч і не надто великими, але справжніми самоцвітами. Час від часу юнак поглядав на всі боки з такою вищістю, наче всеньке Дике Поле належало йому одному, і копита коня юного Гірея ступали тут по праву завойовника або першопрохідника.
На відстані польоту стріли, навколо витягнутого довгою змією чамбулу, вишукуючи раптову здобич і можливу козацьку засідку, носилися парні роз’їзди, а попереду – загін охороняв десяток Сухого Ібрагіма. Та Салах-Гірей звертав на них уваги не більш, ніж на ширяючого в небі орла. А то і менше… Адже птаха була вільною, а всі воїни загону належали до роду Баурджі – давніх данників хана, що на час походу стали рабами його сина.
Справжніх воїнів, які пройшли бодай одну битву, зуміли набрати лише на десятників. Перший набіг молодшого сина – подія важлива й почесна, але важка, кровопролитна і не обіцяє здобичі. Тим паче, напередодні Великого походу. Ось і відправляли стійбища за покликом хана в безбунчужний похід тих, кого було не надто шкода. Останніх синів з багатодітних сімей; незугарних слуг; неплатоспроможних боржників; пастухів, що дожили до сивин і вирішили, поки дряхлість остаточно не прикувала їх до стійбища, хоч раз у житті спробувати військового щастя. З тієї ж причини не супроводжував чамбул ні бойовий шаман, ні навіть перволіток, щойно прийнятий в чародійську науку.
У цьому була сувора правда життя, вистраждана віковим досвідом кочового і войовничого народу. Зуміє молодий хан, навіть з таким слабким загоном, повернутися з ясиром, – значить, боги прихильні, і його правління принесе роду достаток і благоденство. А загине – так тому і бути – невелика втрата. Ні він сам, ні його воїни.
Замикав чамбул, що звивався по курній дорозі немов розмотаний аркан, ще один самотній вершник. Упевнена постава, недорогий, але добротний обладунок, швидкий погляд і помічене кількома рубцями обличчя, видавали в ньому бувалого воїна. Це Кучум – вихователь молодого хана і наставник у ратній науці. Аталик, приставлений до Салах-Гірея змалку. І, якщо його вихованець не зможе пройти випробування, аталика чекає смерть. Як не складе голову в бою, то помре від рук ката. Поганий наставник нікому не потрібен.
Ось він уважно роздивився, потримав над головою послюнявленний палець, подивився на сонце з-під приставленої до чола долоні, а потім торкнув свого бахмата шенкелями і погнав навздогін молодого хана.
– Накажи зупинити загін, мій повелителю! – крикнув ще здалеку, тим характерним для бувалого воїна гортанним голосом, котрий чутно здалеку, але не створює відлуння навіть у горах.
– Що трапилося, Кучум? – притримав коня юнак.
– Хоч мій пан уже давно переступив той поріг, коли потребував порад, я все ж насмілюся нагадати, що до Тивільжанского броду залишилося не більше пари верст.
– Дякую за турботу, аталик, але не можна нагадати те, що не забуто… – гордовито відповів молодик. – Невже мій наставник думає, що я не знаю, куди веду чамбул?
– Ні, світоч моїх очей, я так не думаю, – з легким поклоном спокійно відповів бувалий воїн. – Але ти досі не віддав розпорядження стати на відпочинок. От я і наважився порушити твої думки.
– Не розумію, чому ти хочеш зупинити мене на півдорозі до слави?! – здивувався юнак. Адже він уже бачив себе з виблискуючим у руці ятаганом, яким наліво і направо рубає русяві голови ґяурів. Уява юнака жваво малювала йому захоплені селища, гори золота і самоцвітів… У його обіймах звивалися прекрасні полонянки… І раптом – затримка, нарочито придумана прискіпливим наставником.
– Тому що сутінки ще тільки-но почали опускатися на степ, і якщо ми будемо рухатися далі, то будемо біля броду задовго до настання темряви. А уруси пильно стережуть свої землі. Козаків можна ненавидіти, але нехтувати їхніми дозорами не можна.
– Вовк полюбляє темряву?
– Саме так, мій повелителю, – зобразив уклін аталик. – Слова, сказані твоїм прославленим прадідом, нехай стануть провідною зіркою для всіх правовірних воїнів на шляху до звитяги. Я вже досить старий і тому не такий безстрашний, як мій пан, а окрім того – давненько не був тут…
– Чого ти хочеш, Кучум? Кажи зрозуміліше!
– Перш ніж сунутися до переправи, відправ на берег чату Ібрагіма. Нехай погляне, що там і як? Мені спокійніше буде.
Юнак на мить задумався, похитуючи головою в такт власним роздумам, а потім підняв правицю із затиснутим у кулаці нагаєм. Крутнув над головою і рвучко опустив. Чамбул з деяким уповільненням зупинився, а десятники галопом кинулися до хана за наказами.
– Тут десь поруч, трохи лівіше, повинен бути невеликий байрак, – підказав аталик.
– Ні, – рішуче відмахнувся Салах-Гірей. – Навіщо? Ховатися нам немає від кого. А довго чекати не доведеться. Переправимося на уруський берег ще цієї ночі… – глянув на десятників і віддав наказ: – Вислати до броду розвідників. Виставити дозорних. Решті – відпочивати. Коней розсідлати і напоїти. Води не шкодувати. Річка поруч. Вогонь не розводити. Чекаємо настання сутінків. Усе. Аллах з нами.
– Аллах з нами…
Десятники низько вклонилися і розсипалися по загону, а незабаром тільки з висоти пташиного польоту можна було помітити серед зів’ялої трави чотири сотні дрімаючих коней і дві – людей.
Юний хан розлігся горілиць на розстеленому слугою килимі, підклавши під голову м’яку подушку, а поруч – на гарячу, як натоплена піч, землю – присів аталик.
– Хочеш ще щось сказати, Кучум? – зауважив нерішучість на обличчі старого воїна хан. – Говори. Мої вуха завжди відкриті для твоїх слів.
– Навіть не знаю, як пояснити… – почав той. – Тим паче, що я сам радив звернути чамбул до Тивільжану…
– А тепер твоє рішення змінилося?
– Не подумай, світоч очей моїх, ніби в душу старого воїна закрався страх і що я вірю передчуттям більше ніж розуму. Але тривожні думки виникають не на порожньому місці, а виписані по моїй шкурі козацькими шаблями.