– Бо поганий з тебе купець. Сам подумай, що краще – один товар, чи за ті самі гроші втричі більше?
– Не розумію.
– Тарас нареченій зрадіє, це безумовно. А уяви, який він буде вдячний за порятунок усієї родини?
– Усієї? – чорт задумався, шкребучи пальцями в густих заростях на підборідді. – Гм… Взагалі-то в цьому є щось. От лише з тещею б не помилитися? Може, ну її? Залишимо татарам? Та й мені усіх вас з собою тягати не надто хочеться…
– А навіщо всіх? – заспокоїв Босоркуна Небаба. – Відправимося вдвох. Ти скажеш Тарасові, що вони живі і здорові, а я підтверджу. Ну, що? Гарно я придумав?
– Так, то справді добра порада, – кивнув чорт. – Можеш і від мене, при нагоді, якусь пораду взамін зажадати… Йди по дівчину і чекайте мене тут. Я миттю… Але, тільки щоб потім вже ніяких більше відмовок і зволікань. Домовилися?
– Гаразд, дідьку, чорт з тобою… – засміявся Степан. – Поживемо – побачимо, як примовляв сліпий старець перед смертю. Давай, бісівське насіння, воруши копитами. Зроби хоч раз у житті щось доброго…
– ♦ —
– Не журися, пане Іцхак, – промовив Лис, дивлячись на похнюпленого корчмаря. – Ще не вечір. І теє то, що сказати маю… дякую, що на муки не видав… Хороший ти, видать, чоловік. Міг же й промовчати. Хто я тобі? А ти – рідної доньки не пощадив…
– Всі люди одна велика родина… На жаль, нащадки Каїна про це рідко згадують, – відповів іудей, не піднімаючи очей, і тихенько заголосив: – Вай-вей… вай-вей, бідна моя дівчинка…
– Ось як? – у голосі Семена забриніла неприхована повага. – Чув, що мудрий чоловік каже? – штовхнув п’ятою столяра.
– Та чув, – відповів той сердито. – Моя б воля, я б усіх тих родичів… голомозих, власними руками передушив.
– Що ж, пане-брате, Бог милостивий. І воздає кожному по заслугах його. Може ще матимеш нагоду. Підсоби, хочу припіднятися. Оглядітися…
Підтримуваний ногами столяра, Лис покрутився, знайшов опору і з натугою встав на коліна. Вартові хоч і помітили це, уваги не звернули. Хочуть борсатися ґяури, то й нехай. Зв’язані по руках і ногах – нікуди не дінуться. І таки мали слушність. Нічого з побаченого козака не втішило.
Весь вигін був перегороджений на дві частини довгою вервечкою возів, уже запряжених волами та завантажених різноманітним селянським скарбом. Дальшу і більшу частину пасовища займали корови та вівці, зігнані в одне велике стадо. На місці худобу утримував десяток кінних татар. А ближче до села – сиділи і лежали полонені. Окремо чоловіки, окремо жінки з підлітками і зовсім наосібно – пригожі дівчата. Ясир охороняло теж не більше десятка людоловів.
Не дуже старанно. Татари, зібравшись у дві групки, палили вогонь, смажили на ньому м’ясо та більше джеркотали поміж собою, ніж пильнували полонених. І саме те, що було їх так мало, здивувало Лиса.
– Гм! Ти ба, гляди що діється, – тихенько присвиснув і повернув голову до Ліктя козак.
– Як же я гляну? – резонно зауважив столяр, що лежав горілиць, підпираючи козака. – А що?
– Голомозі кудись поділися. І двох дюжин не залишилося.
– І що ж у тім доброго? Може, по селу ще нишпорять. А може, церкву спалити надумали.
– Вай-вей… – відгукнувся на це Іцхак. – Вай-вей…
– Та не квапся ти завивати… – безжурно цикнув на корчмаря Семен. – Кажу ж, ще не Святвечір. Бог милостивий і якщо не видасть, то й свиня не з’їсть. Запхай краще руку мені в правий чобіт.
– Навіщо? – здивовано глянув на запорожця Іцхак. – І чому я?
– Бо в тебе одного руки вільні. І сидиш поруч. То ж ніхто з бусурман уваги не зверне. Давай, давай, не мнися, пане шинкар… Звісно, якщо хочеш і людям допомогти, і про доньку подбати.
Почувши таке, Іцхак більше не промовив ні слова, а спробував просунути пальці за халяву. Але чобіт занадто щільно облягав м’язисту ногу козака.
– Не лізе… – висопів натужно корчмар.
– Нічого. Не найбільший клопіт. Стягай, – звелів Лис, сідаючи на землю. – Тільки не метушися, бога ради! А то помітять ворохобню, та й згадає якийсь песиголовець, що тобі руки зв’язати забули!..
На цей раз діло пішло веселіше, і спільними зусиллями чобіт стягнули. А коли Іцхак перевернув його підошвою вгору, на землю впав невеликий, плаский наконечник стріли.
– Ось він – і порятунок, і Божий промисел… – посміхнувся Лис. – Ну, чого витріщився, немов муслем на сало? Ріж пута!..
– Чиї? – оторопіло спитав корчмар, невпевнено піднімаючи крихітний, але з гострою кромкою шматочок заліза.
– Та хоч чиї! Тільки швидше! Швидше ворушися… Заради всього святого. Так, наче гроші рахуєш. Тепер і наші життя, і доля Ребекки, і багатьох інших від твоєї спритності залежать… Поквапся, пане шинкар, і ще сьогодні гуляти будемо!.. Всю горілку, яку вигнав, утридорога продаси. Хіба поганий ґешефт, щоб я здоровий був.
Підхльоснутий не так можливим прибутком, як згадкою про Ребекку, Іцхак не змусив себе просити двічі.
Присунувся впритул до козака і, хоч не надто вправно, але старанно, заходився різати сиром’ятні ремінці. Міцна волова шкіра піддавалася погано, і його пальці, втративши чутливість, ковзнули вниз, розпанахавши до крові руку Семенові. Лис просичав неголосно щось несхвальне, але навіть не смикнувся. Гірше було інше: від крові ремені намокли й ослизли, через що Іцхак ще двічі почув думку запорожця про безруких віслюків, котрі помилково мають себе за людей. Але, тим не менш, зусилля корчмаря не пропали даремно – ремінець піддався і лопнув, а розплутати його вже не склало труднощів.
– Добро. Тепер Максимові, – вказав підборіддям на столяра Лис, а сам ліг на спину і став розтирати затерплі руки. Застояна кров, рушившись по жилах, завдавала біль куди більший за порізи. А головне, терпіти треба було мовчки і без різких рухів.
Але ці дрібниці не могли затьмарити полегкості, що прийшла з відчуттям свободи. Вовк чи рись, потрапивши у капкан, відгризає лапу, аби вирватися на волю. Так і людина, – якщо то справжній козак, мужній воїн, – готова заплатити будь-яку ціну, аби звільнитися…
З Ліктем Іцхак упорався швидше. Можливо, того зв’язали тоншою линвою, а може, корчмар набрався досвіду, – але ось уже і другий бранець засопів, заскрипів зубами, розтираючи зап’ястя.
– А тепер кого? – запитав корчмар.
– Мене, дядьку Іцхак, – повернувся до нього спиною і відставив руки котрийсь із хлопців. Схоже, той самий Михайло, що не побоявся через багаття стрибнути. – Мене… Я цих іродів зубами гризтиму.
– Спасибі тобі, Лисе, ну і пану Іцхакові, теж – пут ми позбулися… – пробурмотів, озираючись, столяр, коли біль в руках трохи вщух і в занімілі м’язи вернулася сила. – А далі що робити? Охорони мало, але все ж – не один вояк. Та й ми беззбройні. Поки допадемо – половину стрілами поб’ють. А навіть як Бог допоможе і цих задавимо, здійметься рейвах, верхові від стада прискачуть. А там і інші бусурмани наспіють… Без бою не втекти, а затіється колотнеча – не встигнемо.
– Ех, нам би хоч парочку шабель на початок, а там вже і бусурманську зброю підібрати можна, – долучився до розмови сільський коваль. – Тут майже півсотні сильних чоловіків і парубків. І не просто сильних, а – страшенно лютих! Не такою вже й певною перевага у голомозих буде. Дзуськи! Це їм не сонних в’язати.
– Отець Василь завжди каже: «Якщо немає іншої надії, звернися до Господа. Відкрий йому душу і, якщо помисли твої чисті, то не будеш залишений в потребі…» – присунувся ближче до звільнених чоловіків Михайлик.
– Без Божого благословення нічого не відбувається, отрок, це точно. Але навряд чи Господь особисто подасть нам амуніцію, – пробурмотів Лис.
– Згоден… – кивнув Максим. – Але, знаєш, Семене, чував я від козаків, котрим колесо до воза робив, одну історію. Казали, що був такий випадок, коли у козаків мушкети та пістолі, навіть після того як порох і кулі закінчилися, стріляли і разили бусурман ще цілісінький місяць…
– Ет, порівняв. Про той бій і я знаю. Щоправда, не місяць, а лише тиждень. Ось тільки в тому загоні наказним отаманом справжній характерник був. А то хлопці не прості, з небожителями краще іншого священика домовлятися вміють…
– Про що шепочетеся, – до трійці підповз Остап Хрущ. – Б’ємо супостатів вже, чи зачекаємо, поки Іцхак ще з десяток звільнить?..
– Ні, чекати довше не можна. Ось-ось решта бусурман повернеться, – заперечив Лис. – Треба зараз. Поки від церкви криків не чутно і димком не тягне… Значить, зайняті ще голомозі.
– Зброю б нам, хоч яку… – знову зітхнув Лікоть.
– Ну, так он, хлопець помолитися радить… – гмикнув козак.
Хто знає, що відповів би Лисові сільський отаман: став на захист парубка, чи сумно посміявся б разом з усіма, якби в наступну мить Семен не зойкнув від болю, коли йому на ноги звалився оберемок шабель, списів та мушкетів. Причому один спис впав так незручно, що хльостко тріснув козака тупим кінцем по чолі. У Лиса аж іскри з очей посипалися.
– О! А ти, козаче, сумнівався в силі молитви, – пробурмотів, розгублено хрестячись, отаман Кремінь. – Покайся і не богохульствуй… Ну, що, панове-браття? До зброї?
Розділ четвертий
– За смертю вас посилати… – пробурчав Терентій Копито, тільки-но Тарас переступив поріг загальної зали корчми. – Побачили що цікаве? Розповідай…
Козаки скупчилися навколо Куниці. А дехто з найбільш нетерплячих січовиків навіть примудрився кулаком під ребра хлопцеві сунути. Щоб, значить, говорив швидше, і не був надто прошений.
– Ясир на вигоні, а татарва майже вся біля церкви зібралася… – скоромовкою випалив відьмак.
– Що? Навіщо їм церква?.. – здивовано перепитав курінний отаман. – А докладніше можна?
– Можна… Всіх полонених бусурмани зібрали на вигоні, це он у тому боці… – Тарас махнув рукою собі за спину. – Туди ж і худобу зігнали. Вози з награбованим добром теж там. Воли в ярмах стоять, тільки рушати… А самі голомозі навколо церкви товпляться, – тепер Куниця вказав у протилежному напрямку, за плечі козакам.
– І це все, про що ви дізналися? – не втримався хтось із запорожців. Але оскільки питання було важливе, отаман не став нагадувати, хто тут старший, а тільки кивнув, мовляв, так-так, відповідай.
– Ну, можна сказати, що все. На вигоні дюжина піших біля ясиру вартує. Ще стільки ж верхи стадо об’їжджає, щоб не розбрелася худоба, значить.
– Он як? – задумався Терентій. – А що в церкві такого важливого відбувається, що бусурмани всім загоном туди подалися? Не на молебень же…
– Цього не розгледів, – знизав плечима Тарас. – Здалеку не видно, а ближче важко підкрастися. Могли помітити…
– Та ти не соромся, синку, – обійняв його за плечі отаман. – Нікому з нас, а тут кращі козарлюги з усієї Січі зібралися, і половини того не втяти, що ви з Іваном зуміли. Молодці! Любо. До речі, ти чому один? А Непийвода де?
– Він до полонених пробирається, щоб встигнути розв’язати їх вчасно. Підсоблять, коли вдаримо…
– А здужає?
– Навіть не сумнівайтеся…
– Придумав щось?
– Придумали, – кивнув Куниця. – Потім, якщо захочете, і буде час – розповім… А краще – після звитяги.
Курінний на відповіді не наполягав. Не тому, що вигадка козацька таємницею могла виявитися, а просто заведено так на Запоріжжі: дивись в обидва, мотай на вус і менше розпитуй. Тому що більшість товаришів Низового братства, приставши до війська, іноді залишали за Дніпровими порогами таке, про що згадувати не хотіли. І знаючи це, навіть кошові священики, всупереч усім християнським канонам, не вимагали від бідолах повної сповіді, поки козак сам не вирішував зняти тягар з душі. Головне, щоб чоловік на Низу жив за законом Божим та шанував військовий звичай.
– Де, ти сказав, валка? І куди головою повернена?
– Так поперек вигону і стоїть. Головою до річки. Схоже, бусурмани вже в дорогу зібралися, коли їх щось до церкви приманило.
– Щось… – пробурчав Копито. – Звісна справа. Люди в храмі зачинилися, а голомозі, мабуть, помітили.
Терентій помовчав трохи.
– Значить, кажеш, бусурман там лише зо два десятки?
– Так. У мене сил не надто багато залишилося, але до одного з вогнищ, де вони язиками чешуть, я вас перенести зможу. Щоб час не марнувати, а далі – ви вже самі. Поки татари схаменуться…
– Добро, – потиснув Тарасові лікоть отаман. Занадто похвально, хлопець аж присів. – Вибач… Це твоє вміння нам дуже допоможе. Але сам – у січу не пхайся. Чув таку приказку: «Не вчи бабу родити, а козака – бусурман бити»? Не вперше… Хлопці, слухай сюди! Шебутний, Ясько, Верста і Горобець – ви на ближніх татар не відволікайтеся. Як тільки опинимося на вигоні – біжіть зі всіх ніг до другого багаття. Якщо Непийвода на той час звільнить пару бранців, вони вам допоможуть, а ні – мусите самі впоратися.
– Як скажеш, батьку, – відповів за всіх найдовший козак, мабуть, за це і прозваний Верстою.
– Око і Кривуля, візьміть всі мушкети, – простягнув свою яничарку козакові з пов’язкою через ліве око. – Поки ми гопак танцюватимемо з охоронцями, маєте верхових татар спішити. Тільки коней не зачепіть. Знадобляться ще.
– Ображаєш, батьку, – прогудів котрийсь із двох обраних стрільців.
– Попереджаю.
– Вибачай, батьку, – повинився запорожець.
– Бог простить, а я все сказав… Лях! Тобі доручаю Тараса. Сам розумієш, в його умінні єдиний шанс живими звідси вибратися, якщо, не приведи Господь, усе не по-нашому складеться. В бій не лізьте, а допоможіть Непийводі бранців звільняти. Кричіть бабам і дітворі, щоб не розбігалися, а до обозу йшли і найкраще – до своїх волів. Чоловіки та парубки, сподіваюся, самі збагнуть, як діяти… Але мало що… Шебутний, бери селян під свою руку, організуй табір. Всім іншим один наказ: рубати того, хто перед тобою і бігом до обозу. Вози в коло. Поки в основному загоні зрозуміють, що сталося і прискачуть, ми повинні встигнути. А там подивимося, як бусурманам вдасться нас з-поміж возів виколупати…
– ♦ —
Незважаючи на те, що падіння купи зброї супроводжувалося дзенькотом і стуком, увагу охоронців це не привернуло. І не тому, що татарва геть зовсім на полон не зважала, а через те, – що саме в цю мить неподалік пролунав ще один шум і тріск. Значно гучніший і нахабніший. Тож голови бусурман повернулися туди…
А в супроводі того шуму, з ближніх кущів бузку, що вже давно скинули яскраві кетяги, зате зробилися майже непроглядними через густе та пишне листя, безжалісно ламаючи гілки, назовні вивалився… кіт. Звичайнісінький сільський Васька. Невиразного сіро-бурого окрасу з рудими підпалинами. Нічого особливого. Якби не був ростом з добре вгодоване теля!
Зажурені власними бідами, бранці мляво відреагували на таке диво, зате серед забобонних ординців зашелестіли слова одне страшніше за інше.
– Шайтан…
– Ібліс…
– Мангус…
А кіт тим часом ліг на живіт і поповз до людей. Та не так, як коти крадуться до горобця чи мишці, коли полюють, а як людина – по-пластунськи. Притискаючись всім тілом до землі і старанно працюючи колінами та ліктями. При цьому хвіст його то стирчав вгору на зразок волохатого султана, що прикрашає парадну кінську збрую, то падав вниз і волочився позаду нікчемною шматою, замітаючи все сміття, що траплялося на шляху. А ще химерний котяра щось голосно і сердито бурмотів у наїжачені вуса.
Уривки того бурчання, що долітали до татар, годі було розібрати, але звучали вони точно не котячою мовою…
Таке видовище нікого не залишило байдужим, і нервовий, істеричний сміх завирував, забулькотів поміж бранцями. Тепер настала черга кота звернути увагу на те, що відбувається навколо.
Підняв лобату голову і задумливо втупився в боязко позираючих на нього і судомливо гикаючих людей. Спантеличено гмикнув і почухався за вухом. Знову щось пробурмотів, вочевидь незадоволений тим, що його помітили, після чого підвівся на задні лапи, наче ведмідь на ярмарку. Цілком людським жестом обтрусив коліна, сплюнув і вже не криючись, навпрошки пішов до полонених.
Слово «мангус» стало одностайним присудом тому, що відбувалося з боку бусурман.
Дикі сини степу заалалакали голосніше, замахали руками і, пам’ятаючи, що злі духи недолюбляють полум’я, стали розбирати обидва вогнища на палаючі головешки, дбаючи кожен за себе. А полонені, хоч і не відчували такого страху, про всяк випадок теж стали розповзатися на боки, відкриваючи таким чином невідомому чудиську прохід до вартових. Які, трохи оговтавшись, нарешті пригадали, що у них є не лише слова Корану, а й луки та стріли.