Помітивши ці приготування, кіт загрозливо нявкнув і прискорив крок. А коли до найближчої купки охоронців залишалося не більш як півтори дюжини кроків, він присів, здибив загривок і стрибнув. Прямо в повітрі перетворюючись на щось значно більше. Тож біля багаття, з хрускотом підминаючи під себе найближчого татарина, приземлився вже не кіт, а справжнісінький, здоровенний ведмідь. І не добродушний та беззубий Бурмило, котрого показують за гроші цигани, а – справжній Господар гір і лісів. Грізний і лютий. (Спасибі Куниці, що особливо не мудруючи, наклав на Непийводу якраз ті личини, котрі у побратима підгледів.)
Потужними ударами передніх лап Іван розкидав ще двох ординців, і приготувався до бою з рештою бусурман, що облишили луки і схопилися за списи. Але тут одночасно відбулося ще дві події, які остаточно змінили ситуацію і співвідношення сил.
На чолі з Лисом, волаючи: «Бурмило наш! Бий бусурман!», підхопивши хто шаблю, хто списа, на допомогу ведмедю кинулися п’ятеро селян, на той час уже звільнених Іцхаком. А біля другого багаття, що на дальньому кінці вигону, перед очманілими до повного заціпеніння ординцями з повітря вискочила ціла юрба запорожців і взяла їх у шаблі раніше, ніж бусурмани встигли Аллаха згадати.
Тут же забухкали мушкети, одним за одним прицільно вибиваючи з сідел тих людоловів, котрі пильнували стадо.
А далі все стало нагадувати сільське весілля, після того, як при третій переміні страв, котромусь із гостей випадково перевернуть на голову миску холодцю…
Дядьки голосно лаялися. Не поміж себе, а даючи вихід злості і вируючій у крові потребі звільнитися від пережитого страху останніх годин. Голосили і плакали жінки, жалісними зойками та зітханнями додаючи безладу до загального вереску. Ну і, звичайно ж, як найняті, верещали дівчата…
За весь день не напоєна і негодована худоба, побачивши, що людям не до неї, стурбовано заревіла і спершу поволі, а потім, немов по команді чи переслідувана ґедзями, задерши хвости, гуртом кинулася до річки.
Шебутний, зорієнтувавшись, що дивний ведмідь і козаки, серед яких він помітив Семена Лиса, самі впораються, не став марнувати час, а відразу кинувся слідом за Ляхом звільняти полонянок. При цьому дивився кожній в очі і, в залежності від побаченого, міцно струшував молодицю, а то і відважував ляпаса, – щоб потім пояснити, куди їй слід бігти.
Лис з товаришами тим часом теж заходилися біля полонених, розуміючи, що час тане надто стрімко і один Іцхак всіх звільнити не встигне. Добре знаючи, що в будь-якій справі найважливіше управління, Семен першим звільнив Кременя. Сільський отаман і зв’язаний розпоряджався так, немов з ним змовитися встигли. А вже з розв’язаними руками Андрій миттєво навів порядок…
Кремінь перехоплював звільненого односельця, озброював, відповідно до досвіду і навиків, а потім за допомогою кулака і доброго слова, швидко і чітко пояснював кожному, що і як слід робити далі. В основному відправляючи на допомогу козакам, що вже почали заводити вози в коло.
Огледівши вигін, курінний залишився незадоволений тільки одним – четверо верхових бусурман, зрозумівши, що не встоять проти мангуса, кинулися навтьоки швидше, ніж стрільці встигли ще раз зарядити мушкети.
– Ех, шкода… не наздогнати. Ну, й чорт з ними, – пробурмотів Терентій. – Усіх голомозих не переб’єш, як не старайся.
– Ще й як наздоженемо, батьку! – азартно вигукнув Куниця.
Хлопцеві щеміло серце від тривоги за Ребекку, і він не міг залишатися байдужим, що б там не вигадував отаман.
Копито і моргнути не встиг, як Тарас пропав з-перед очей, щоб на мить пізніше виникнути за спиною заднього втікача. Кінь татарина, відчувши подвоєну вагу, навіть присів на задні ноги. А Куниця, з силою встромивши бусурману ножа поміж ребра, скинув труп з сідла і погнав за іншими…
– Гаразд, – пробурчав курінний. – Згода. Навіть характерникові треба відвести душу… Але нагайкою по хребту все одно отримаєш, неслух такий. Будь ти хоч тричі відьмак і чарівник – слово отамана закон! Щастя твоє, псячий сину, що ми не в справжньому поході, а так тільки… бавимося. Інакше я б тебе за непослух на тиждень до гармати прикував!
Копито озирнувся, шукаючи поглядом Ляха, бажаючи тут же всипати хоч кому-небудь, але козак був далеко, в колі галасливих баб, котрі чи то вимагали щось, чи то просто лаялися. Чудово знаючи, які можуть бути наслідки, якщо сунутися в такий вир невчасно, наказний отаман розсудливо залишився на місці. І тут же, зганяючи досаду, закричав так, що тим, хто опинився неподалік, аж вуха позакладало:
– Не спати!!! Всім за вози! Бігом! Татари ось-ось налетять!
Але людей, що ще не оговталися після нічного нападу, не було потреби підганяти. Навіть діти і ті розуміли, що єдина надія на порятунок – за стіною з возів.
Тож, коли хтось крикнув: «Татари!» – вигін спорожнів, як комора перед жнивами. Залишилося тільки якесь лахміття і трупи голомозих, що теж мало чим відрізнялися від купи забутого, покинутого в поспіху ганчір’я.
Селяни зібрані в середину кола, окресленого возами, спершу загули, завирували і тут же затихли, завмерли в тривожному очікуванні. Жіноцтво – присідаючи за полудрабками та пригортаючи до себе діточок. Чоловіки – стискаючи в руках зброю…
А потім знову заговорили мушкети, – першим же залпом вибиваючи з сідел не менше півдюжини бусурман, що зопалу вилетіли на околицю села.
Вид падаючих замертво ворогів і того, як решта людоловів спішно стримує коней, намагаючись осадити їх назад, так розбурхав недавніх бранців, що ніхто не звернув уваги, як поряд з Іцхаком і Цилею з’явився Панько.
Зараз чорт знову був непоказний і зовсім не схожий на недавнього бундючного пана. І тим не менш, не впізнати його було важко. Хоча б по огидному запаху…
– Це ви, пане чорт? – занепокоєний Іцхак безстрашно вхопив його за рукав. – Не хочу бути надокучливим, але де наша донька? Ви знаєте, що з Ребеккою?
– Так все там же, – знизав плечима той. – У храмі. Зараз і ви до неї потрапите. Є тут ще хтось з вашої рідні, щоб мені двічі не бігати?
– Тітка… – почала було Циля, котра багато чого не бачила і тому не знала, з ким говорить.
– Ні! – корчмар закричав так страшно і голосно, як ніколи раніше. І його дружина, від несподіванки, теж, напевно, вперше у житті замовкла на півслові, завмерши з відкритим ротом, – з подивом витріщившись на наїжаченого чоловіка.
– Немає в нас більше нікого, пане чорт! – дещо підвищивши голос, звично заголосив корчмар. – Зовсім одні ми залишилися на всьому білому світі… Ви вже не ображайтеся за це на нас, сиріт убогих.
– Баба з воза, кобилі легше, – хмикнув Панько, навіть не намагаючись зрозуміти, правду каже іудей чи лукавить. – Я б і з вами валандатися не став, але може козак має слушність, і це мені допоможе? Гаразд, ніколи ляси точити, ходімо…
Чорт спритно вхопив за руки обох батьків Ребекки, а у наступну мить вся трійця зникла, немов і не було тут нікого. Тільки ще раз гниллю війнуло.
– ♦ —
На жаль, але успіх козаків на цьому першому залпі і закінчився. Як тільки викликане пострілами сум’яття вляглося, Копито почув молодий, але гучний і впевнений голос, що віддавав розпорядження татарам. І чамбул ординців, тримаючись на безпечній від пострілів відстані, став оточувати табір запорожців і втікачів великим кільцем.
– Ну що, панове запорожці? Спіймав козак татарина, а той його за чуб тримає? – підійшов до гурту козаків Кремінь. – Я отаман Михайлівки – Андрій Кремінь. Щось вас малувато, ні?
– Схоже на те, пане отамане… А я – Терентій Копито. А мало, багато… Скільки є – всі тут. Більше, на разі, немає. Хто ж знав, що голомозі так далеко заберуться.
– Зле, – спохмурнів Кремінь. – Татарви до біса. Думаєш, дамо раду?
– А певно що так… – посміхнувся Терентій. – Он навіть ти сумніваєшся, не віриш, що тут всі. Так і голомозі думають, що зіткнулися з дозором, а головні сили от-от підійдуть. Думаєш, стануть чекати, щоб переконатися? Зараз усе залежить від того, наскільки мудрий або дурний їхній бек. Розсудливий чи – жадібний та запальний? А також – наскільки сильний у них шаман…
– Який ще шаман? – встряв у розмову двох отаманів Куниця, що нагодився якраз до останньої фрази. – Поруч немає жодного шамана. Я б відчув… Навіть чорта, про якого говорили дозорні з Тивільжана і розповідав Василь, поки ще не помітив.
– Та як ти смієш, шмаркач?.. – скинувся було Кремінь на парубка, що так безцеремонно втрутився у розмову старших. Але Копито притримав Андрія за руку.
– Спокій, пане отамане. Своїх хлопців я сам покараю… якщо знадобиться. А Куниця знає, що говорить. Це раз. А два – якби не він і не побратими його, то плентатися б вам усім за кінським хвостом аж до Криму… Зрозумів? Ну, а тепер, якщо бажання не пропало, можеш і почастувати сина свого односельчанина парою стусанів.
– Он як, – простягнув ніяково Кремінь. – Вибач, хлопче. Погарячкував. І теє… дякую… від себе і від усієї громади дякую.
– Так я і нічого такого не зробив, – почервонів од задоволення Тарас, якому вперше дякували від імені громади.
– Вуха б тобі нам’яти для початку, а потім зо дві дюжини буків всипати! – тепер уже напосівся курінний. – Певно, що не зробив! Тобі, сучий сину, що було велено? А ти куди виперся? Один на чотирьох!
– Так утекли б голомозі, батьку отамане!
– Ну і чорт з ними! – гаркнув Терентій. – Не нагадаєш мені, старому дурневі, що тобі ще належить зробити? Через що навіть нечисть у пеклі сполошилася? Чи пара татар важливішою стала?
– Прости, батьку, – покаявся Тарас. – Не подумав…
– Звісно, що не подумав… – трохи м’якше погодився курінний. – Ще б пак… Нікудишній був би з тебе новик, як би в таку мить роздумувати міг. Сам молодим був, розумію. Але для того і заведений поміж козаків звичай послуху наказному отаманові! Щоб знайшлося кому і подумати, й уберегти жовторотих відчайдухів у бою від зайвого ризику. І ось тобі моє отаманське слово: клянусь Пресвятої Покровою, якщо хоч раз утнеш щось подібне – сам відлупцюю. Привселюдно… А потім накажу прикувати за ногу до гар… – Терентій згадав, що у них тут не те що гармати, а навіть малого фальконета немає, і закінчив інакше: – До воза. Будеш разом з волами вчитися повільно ходити. Зрозумів?
– Так, батьку отамане. Дякую.
– Ну, то ж бо… Ех, треба було тобі сережку вставити…
– Навіщо це? – насупився Куниця. – Що я бичок норовистий?
– Не зрозумів? До чого тут бичок? – здивувався курінний отаман і навіть озирнувся за допомогою на Кременя.
– Так йому кільце в ніс вставляють, якщо надто норовливий і буцатися починає… – зареготав сільський отаман.
– Гречкосії… – хмикнув Копито. – Відразу видно, що нічого ви в козацьких звичаях не розумієте. Невже, Тарасе, батько тобі не розповідав? Втім, Тимофій до нас з Дону прийшов, а у тамтешніх бородачів свої традиції. Вони навіть по хатах, як у паланках, сім’ями живуть… Хоча, брехати не стану, воїни добрі. Так ось, щоб ви обидва знали – сережка у вусі молодого козака означає, що носить її – молодший син, або й останній чоловік у роду. І такого воїна, по можливості, треба оберігати. Щоб рід його не згас передчасно. Нагадування і отаманам, і товаришам, а в першу чергу – самому герою, що спершу слід сином обзавестися, а вже потім – хоч у пекло лізь. Ну, а в тебе, Тарасе, усе нараз… А окрім того – ще й перед товариством велика відповідальність. Тому знай, як іншого способу не буде тебе в узді тримати, то і кільце в ніздрі вставимо. Навіть не сумнівайся… А зараз, давайте послухаємо, що нам бусурмани сказати мають. Адже не просто так цей панич наперед інших висунувся. Він хоч і без бунчука, а з усього видно – птаха не з простого десятка. Он, як камені самоцвітні на руків’ї ятагана виграють…
– ♦ —
Салах-Гірей повільним кроком перетнув половину відстані, що Розділяла поставлені в коло вози і лінію своїх воїнів, тримаючи піднятою вгору праву руку з розкритою долонею. Жест, який завжди і всюди означає: «Прихованих і ворожих замірів не маю. Хочу поговорити». Кроків за двадцять до возів зупинив коня і голосно крикнув:
– Я, Салах-Гірей, молодший син великого хана і сераскира Буджацької орди. Серед козаків знайдеться перекладач, щоб донести до вух свого отамана мої слова і передати мені відповідь?
Серед запорожців, як і серед жителів Михайлівки, багато знали не один десяток слів по-татарськи або по-ту-рецьки, а деякі і від біди могли говорити, але взяти на себе сміливість тлумачити настільки важливу розмову не наважився ніхто.
– Я можу, якщо треба… – звернувся до отамана Лис, якого сердили і невдача, що спіткала їх на переправі, і загибель товариша. Та й полон не додав Семенові самоповаги, хоча звільнитися зумів сам, не чекаючи допомоги. От і хотілося козакові ще якось себе показати.
– Знаєш татарську?
– Знаю.
– Добро. Тоді запитай для початку у голомозого, з чого він узяв, що тут козаки є?
Семен досить спритно видерся на віз, теж підняв вгору руку і голосно, по-татарськи, повторив запитання курінного отамана.
Салах-Гірей розсміявся, але відповів:
– Нехай отаман козаків не дивиться на мій вік. Мене вчили хороші наставники. Я можу багато сказати у відповідь, але думаю, досить і того, що у селян не було мушкетів. А тепер ми можемо поговорити серйозно, чи ще трохи пожартуємо?
Семен безтурботно перевів.
– Гм, схоже, цей ханський син не дурний і не пихатий, – кивнув своїм думкам Копито. – Добре… Степан, скажи татаринові, що тут курінний отаман Війська Низового Запорозького Терентій Копито з товаришами. І що ми готові послухати його слова.
– Я не дарма назвав себе, отамане, – демонстративно провів рукою по безвусому обличчю Салах-Гірей. – Ти повинен бути досвідченим воїном і, оскільки не бачиш біля мене бунчука, то повинен здогадатися, що це за нашим звичаєм означає?
– Так. Розумію, – підтвердив Копито.
– Тоді знаєш і те, що коли в безбунчужний похід відправляється молодший син, він не може повернутися в орду без здобичі. Тим більше, – юнак повів рукою навколо, – втративши стількох воїнів.
– Співчуваю, але нічим не можу допомогти… – гмикнув курінний отаман. – Навіть заради сина великого хана я не погоджуся відправитися разом з усіма цими людьми в неволю. Сподіваюся, Салах-Гірей, тобі це теж зрозуміло?
– Звичайно… Я ж не з’їхав з глузду.
– Тоді, до чого наша розмова? Ми не здамося, і нікого не видамо. А тому – їдь сам, поки до нас підмога не наспіла. Дими від пожеж далеко видно. Напевно і на цей раз якийсь дозор або роз’їзд уже помітили.
– Помиляєшся. Ти нагодився пізніше і багато не бачив, отамане. Мої нукери майже нічого не підпалювали. Так що швидкої допомоги не чекайте. Хіба що випадкової… Але тут – ні я, ні ти нічого не поробимо. На все воля Аллаха, від долі не втечеш. А я саме про неї і поговорити хочу.
– Про долю? – здивувався Терентій. Судячи з точно переданої інтонації, Лис теж здивувався.
– Так… – підтвердив Салах-Гірей. – Я знаю, що козаки, особливо запорожці, переконані, що їх діяння угодні християнському богу, і буцімто сама Матір Божа охороняє їх у ратних справах. Так?
– В якійсь мірі. Але я все ще ніяк не збагну, до чого ти ведеш?
– До того, що я більше не пошлю жодного свого воїна в бій, а лише почекаю, поки ви не почнете божеволіти від спраги. А беручи до уваги, що серед вас не тільки воїни, але діти і жінки – довго ви не протримаєтеся.
Тут Салах-Гірей трохи помовчав, немов ще раз зважував шанси, перш ніж оголосити рішення:
– Я не хочу погрожувати, це не личить воїнам. Я – пропоную тобі, отамане, поєдинок. Або, як ви його ще називаєте – суд Божий. Давай, випробуємо долю, подивимось: хто кому миліший? Я – Аллахові, чи ти – своєму Христові?
– Поєдинок? – Копито переглянувся з сільським отаманом і сказав: – Ну, що ж, гарний бій ще нікому не заважав.
А які умови? І чому ми повинні тобі вірити, бек? Це я на випадок своєї перемоги цікавлюся. Ми ж не на бенкеті зустрілися? Той, хто може напасти вночі на мирних людей, не зобов’язаний дотримуватися кодексу лицарської честі.
– Ти маєш рацію, отамане. Вовки ріжуть овець, коли захочуть і скільки хочуть. Але я ж не з бараном розмовляю. Ти теж воїн… Що ж до нічного нападу… козаки, перш ніж на наш авил3 напасти, в литаври і тулумбаси не б’ють! Тому можемо говорити на рівних. А щодо честі, то як ти думаєш: чому вам так легко вдалося звільнити бранців, і де в цей час були майже всі мої нукери?