Що ж він побачив?
Перед його зором постала дивовижна картина. Діти пробралися до саду крізь дірку в паркані і повилазили на дерева – на кожній гілці, куди не поглянь, сиділо якесь маля! А дерева так зраділи, побачивши дітей, що вмить розквітли – і лагідно схиляли віти до дитячих голівок. Пташки з веселим щебетом пурхали довкола, і квіти, ніби сміючись, визирали з густої трави. Усюди було прегарно, і лише в дальньому кутку саду ще панувала Зима. Там стояв маленький хлопчик, надто малий, щоб дотягтись до гілки вилізти на дерево. Він блукав довкола і гірко плакав. А бідне дерево досі лишалося голим та засніженим, і Північний вітер з ревінням кружляв навколо нього.
– Ну ж бо, сідай на гілку, мій маленький, – запрошувало дерево і схиляло свої віти усе нижче; та хлопчик був надто малий.
І коли Велетень це побачив, його серце розтануло. «Який я був себелюбний! – подумав він. – Тепер зрозуміло, чому Весна не хотіла сюди приходити. Я посаджу цього хлопчика на найвищу гілку, а потім розвалю огорожу, і мій сад буде завжди відкритий для дітей».
Він дуже шкодував про те, що накоїв.
Велетень поспіхом зійшов униз, тихо розчинив двері і вийшов у сад. Але діти, побачивши його, страшенно перелякалися і втекли, і в саду знов настала Зима. Не втік лише той маленький хлопчик, бо його очі були повні сліз, і він не бачив Велетня. А Велетень ступив до нього, обережно взяв його у свою велику долоню і посадив на дерево. І дерево вмить вкрилося запашним цвітом, і пташки прилетіли до нього співати, а хлопчик обійняв Велетня обома руками за шию і поцілував. А інші діти, побачивши, що Велетень став добрим, прибігли назад, і разом з ними прийшла Весна.
– Віднині це ваш сад, дітки, – сказав Велетень, узяв велику сокиру і розвалив високий мур, який збудував колись.
І опівдні люди, що йшли на ярмарок, побачили, як Велетень грається разом з дітьми в найгарнішому саду, що є в світі.
День непомітно минув у веселих забавках, а ввечері діти прийшли попрощатися з Велетнем.
– А де ваш малий приятель? – спитав Велетень. – Отой хлопчик, якого я посадив на дерево.
Велетень полюбив цього хлопчика найбільше, бо той поцілував його.
– Ми не знаємо, – відповіли діти. – Він, мабуть, пішов.
– Скажіть йому, нехай приходить завтра, – попросив Велетень. Але ніхто з дітей не знав, де живе цей хлопчик, і ніхто не бачив його раніше; і Велетень дуже засмутився.
Щодня після уроків діти приходили гратися з Велетнем. Але того хлопчика, якого Велетень так полюбив, серед них не було ніколи. Велетень був добрим до всіх дітей, проте дуже сумував за своїм малим другом і часто про нього згадував.
– Як би я хотів його побачити! – говорив він.
Минули роки, Велетень постарів і занедужав. Тепер він більше не міг гратися разом з дітьми. Сидячи у великому кріслі, він дивився, як вони бавляться, і милувався своїм прегарним садом.
– У мене багато чудових квітів, – казав він, – але діти миліші від усіх квіток.
Одного зимового ранку, вдягаючись, він поглянув у вікно. Тепер він любив навіть Зиму, бо знав, що Зима – це просто сон Весни, коли квіти спочивають. І, поглянувши у вікно, він здивовано протер очі, а тоді глянув ще раз.
Та й було чому дивуватись! Дерево в дальнім кутку саду стояло уквітчане білим цвітом, а гілки в нього сяяли, мов золоті, і хилилися під вагою срібних плодів. А під деревом стояв малий хлопчик, якого так любив Велетень.
Не тямлячись з радощів, він вискочив надвір, пробіг по траві й кинувся до хлопчика. Та щойно він ступив ближче, лице його затьмарилося гнівом і він спитав:
– Хто насмілився тебе поранити?
На долонях хлопчика були дві криваві рани від цвяхів, і такі самі рани були на обох його ступнях.
– Хто насмілився тебе поранити? – закричав Велетень. – Скажи, і я візьму великий меч і вб’ю його!
– Ні, – відповів хлопчик. – Ці рани завдала Любов.
– Хто ти? – насилу промовив Велетень, і дивний страх обійняв його, і він впав на коліна перед дитиною.
А хлопчик усміхнувся й мовив:
– Колись ти дозволив мені гратися у твоєму саду, а тепер я візьму тебе у свій сад, що зветься Раєм.
І коли діти знов прийшли до саду, вони побачили, що Велетень лежить мертвий, а осяйне дерево ронить на нього свої білі квіти.
Відданий Друг
Н астав ранок, і старий Водяний Пацюк вистромив носа зі своєї нори. Очі в нього були блискучі, мов ґудзики, вуса – сірі та жорсткі, а довгий хвіст – наче чорна гумова палиця.
Поруч хлюпалися у воді малі каченята, схожі на зграйку жовтих канарок, а їхня мати – сніжно-біла качка з червоними лапами – вчила їх пірнати вниз головою.
– Вас ніколи не приймуть до шляхетного товариства, поки ви не навчитеся стояти на голові, – твердила вона і пірнала знову та й знов, щоб показати їм, як це робиться. Проте малеча пропускала її слова повз вуха. Каченята були надто малі, щоб зрозуміти, як важливо бути прийнятим до шляхетного товариства.
– Що за капосні діти! – пирхнув Водяний Пацюк. – Їй-право, їх слід було б утопити!
– Та що ви таке кажете! – озвалася Качка. – Усі ми колись училися. А батькам треба мати терпіння, от і все.
– Мені не знайомі батьківські почуття, – мовив Водяний Пацюк, – і сімейне життя мене не приваблює. Така вже в мене вдача. Я ніколи не був одружений і не мав цього наміру. Звісно, любов – непогана річ, але дружба значить набагато більше. Навіть не знаю, що в світі може бути благороднішим, ніж справжня дружба.
– А скажіть, будь ласка, яким ви уявляєте собі відданого друга? – поцікавилася Зелена Коноплянка, що сиділа на вербі неподалік і прислухалася до розмови.
– Так, мені теж хотілося б це знати, – зауважила Качка і, відпливши на другий бік ставка, пірнула вниз головою: вона ж мусила подавати дітям гарний приклад.
– Яке безглузде питання! – обурився Водяний Пацюк. – Звичайно, відданий друг мусить бути відданим мені.
– А ви йому? – пискнула маленька пташка, гойдаючись на сріблястій вербовій гілці, і швидко-швидко замахала крильцями.
– Я вас не розумію, – відказав Пацюк.
– Дозвольте, я розповім вам одну історію з цього приводу, – сказала Коноплянка.
– Це історія про мене? – спитав Пацюк. – У такому разі я, мабуть, послухаю. Люблю різні вигадки.
– Вас вона також стосується, – відповіла Коноплянка.
Вона злетіла вниз, умостилася на березі і почала розповідати історію про Відданого Друга.
– Колись давно, – заговорила Коноплянка, – жив собі один славний хлопець на ім’я Ганс…
– Він був визначною особою? – перебив Пацюк.
– Ні, – відповіла Коноплянка, – не думаю, що в ньому було щось визначне – хіба тільки добре серце та приязна усмішка, що завжди сяяла на його круглому обличчі. Він жив сам-один у маленькій хатинці і щодня працював у саду. В усьому селі ні в кого не було такого гарного саду, як у малого Ганса. Там росли і запашні гвоздики, і левкої, і жовтці. Були там і червоні та жовті троянди, і лілові первоцвіти, і фіалки – золотисті, блакитні й білі, водозбір і серцевик, майоран і базилік, і примули, і півники, і нарциси, і півонії. Коли відцвітали одні квіти, приходив час цвісти іншим, і тому на сад завжди любо було глянути, а запах там стояв просто чудовий.
У малого Ганса було багато друзів, і найкращим з них був Великий Х’ю, Мірошник. Справді, цей багатій так любив малого Ганса, що, проходячи повз його садок, на знак дружньої приязні завжди перехилявся через паркан і зривав собі великий букет квітів або повну жменю любистку, а як була пора врожаю, то напихав собі повні кишені стиглих слив та вишень.
– У справжніх друзів усе мусить бути спільним, – часто примовляв Мірошник, і Ганс, посміхнувшись, кивав у відповідь. Він дуже пишався тим, що має друга з такими благородними думками.
Звичайно, сусіди подеколи дивувалися, що багатий Мірошник нічим не віддячить малому Гансу, хоч має сотні мішків борошна у клуні, шість молочних корів і велике стадо овець; але Ганс ніколи не замислювався про такі дрібниці, і ніщо його так не тішило, як усі ті гарні слова, якими Мірошник описував справжню дружбу.
Так він собі жив і працював у своєму саду. Навесні, влітку та восени йому жилося зовсім непогано, та о зимовій порі, коли вже не було ні квітів, ні фруктів, аби продати їх на ринку, Ганс дуже потерпав від холоду та голоду і часто лягав спати, повечерявши жменькою сушених груш чи засохлих горіхів. До того ж узимку він почувався дуже самотнім, бо Мірошник ніколи не приходив до нього в гості.
– Поки не зійде сніг, нащо й ходити до малого Ганса, – казав Мірошник своїй жінці. – Коли люди-на у скруті, їй не до гостей. Нехай краще побуде на самоті. Принаймні так я розумію обов’язки справжнього друга і гадаю, що я цілком правий. Почекаю до весни, а тоді вже зберуся його відвідати. Він зможе подарувати мені повний кошик первоцвітів, а це ж для нього така радість.
– Так, ти завжди дбаєш про інших, – відповіла дружина, затишно вмостившись у кріслі перед коми-ном, де палали соснові дрова. – Як це гарно з твого боку! А коли ти говориш про дружбу, просто заслухатись можна. Священик – і той не вміє так красно говорити, дарма що живе у триповерховім будинку і носить на пальці золотий перстень.
– А чом би не запросити малого Ганса до нас? – спитав малий Мірошниченко. – Коли йому погано, я поділюся з ним кашею і покажу йому своїх білих кроликів.
– От дурний хлопчисько! – гримнув Мірошник. – Нащо ти до школи ходиш, як досі не набрався розуму? Якщо малий Ганс прийде сюди і побачить наш жаркий вогонь у комині, і нашу добру вечерю, і оце барильце червоного вина, він може нам позаздрити, а заздрість – це страшний ґандж, що губить людську душу. Звісно ж, я не допущу, аби малий Ганс отак занапастив себе. Я його найкращий друг, я завжди ним опікувався і пильнував, щоб він не збився з дороги. І до того ж, якщо малий Ганс прийде сюди, він може попросити в борг мішок борошна, а я на це не погоджуся. Борошно і дружба – це зов-сім різні речі, і не слід їх змішувати. Коли слова звучать по-різному, то й значення у них різне. Це кожному зрозуміло.
– Як ти гарно говориш! – вигукнула дружина, наливаючи собі кухоль гарячого елю. – Я ледь не заснула, просто наче в церкві!
– Багато людей можуть робити добро, – відповів Мірошник, – а от таких, хто добре говорить, дуже мало. З цього й видно, що добре говорити бага-то важче. Для цього потрібне вміння!
І він суворо зиркнув через стіл на свого маленького сина. Той сидів, похнюпившись, червоний від сорому, і сльози капали в чашку з чаєм. А втім, він був ще зовсім малий, тож йому можна вибачити.
– Це кінець історії? – спитав Водяний Пацюк.
– Звісно, ні, – відповіла Коноплянка. – Це лише початок.
– Тоді ви просто відстали від часу, – зауважив Пацюк. – Нині заведено починати з кінця, потім переходити до початку, а середину розповідати на завершення. Це нова метода. Я чув про неї від одного критика, що прогулювався навколо ставка з якимсь молодим чоловіком. Він дуже докладно описав цю методу, і я певен, що він мав рацію, бо в нього була зовсім лиса голова і окуляри з синіми скельцями, а коли той юнак намагався щось заперечити, він одразу кричав: «Бридня!» Але, прошу, розповідайте далі. Мені надзвичайно подобається Мірошник. Я також маю благородні почуття, тому в нас із ним, здається, багато спільного.
– Тож слухайте, – почала Коноплянка, стрибаючи з лапки на лапку. – Скоро зима скінчилася, розквітли бліді зірочки первоцвітів, і якось Мірошник сказав своїй жінці, що збирається відвідати малого Ганса.
– Яке ж у тебе добре серце! – вигукнула жінка. – Ти завжди піклуєшся про інших! Та не забудь взяти великого кошика на квіти.
Мірошник зв’язав крила свого вітряка важким залізним ланцюгом, почепив на руку великий кошик і спустився до села.
– Доброго ранку, малий Гансе! – привітався він.
– Доброго ранку, – відповів Ганс, спершись на лопату, широко всміхнувся.
– Ну, як тобі велося взимку? – спитав Мірошник.
– Дуже мило, що ви так турбуєтеся про мене, – відповів Ганс. – Правду сказати, було важкенько. Але ж тепер весна, і в мене все добре – бачите, які гарні квіти!
– Ми часто згадували про тебе, Гансе, – сказав Мірошник, – усе гадали, як твої справи.
– Ви такі добрі, – мовив Ганс. – А я вже боявся, що ви про мене забули.
– Гансе, ти мене дивуєш, – обурився Мірошник. – Хіба можна забути про друга! Дружба – дивовижна річ, але, боюся, ти просто не розумієш поезії життя. До речі, які в тебе чудові первоцвіти!
– А й справді, чудові, – згодився Ганс. – А головне, що їх так багато. Це мені дуже пощастило. Може, їх купить донька бургомістра, і тоді я викуплю свого візка.
– Викупиш візка? Ти хочеш сказати, що продав його? Яке глупство!
– Та що вдієш, – зітхнув Ганс. – Бачите, взимку я справді бідував, часом і на хліб грошей бракувало. То спершу я продав срібні ґудзики з недільної куртки, потім – срібного ланцюжка, потім – мою велику люльку, а тоді вже й візка. Але зараз я все викуплю.
– Гансе, – урочисто промовив Мірошник, – я подарую тобі свого візка. Він, звісно, вже не так щоб новий, і один бік у нього відвалився, і спиці трохи погнулись; і все ж таки я тобі його подарую. Знаю, це надто велика щедрість, і багато хто скаже, що я несповна розуму, але ж я не такий, як інші. Я вважаю, що великодушність – основа дружби, і до того ж у мене є новий візок. Отже, не хвилюйся, свого візка я дарую тобі.
– Так, це справді дуже великодушно, – сказав малий Ганс, і його кругле лице засяяло від утіхи. – Я зможу легко його полагодити, адже в мене є кілька гарних дощок.
– Гарних дощок? – перепитав Мірошник. – Слухай, то це ж якраз те, що мені треба. Я давно збираюся полагодити дах у клуні, бо там така здоровенна діра – тільки піде дощ, і все зерно геть вимокне. Як ти вчасно про це згадав! От бачиш, варто зробити комусь добро – і одразу матимеш віддяку. Я подарував тобі візка, а ти подаруєш мені кілька дощок. Звісно, візок коштує набагато дорожче, та справжні друзі не зважають на такі дрібниці. Неси-но ті дошки сюди, я хочу полагодити дах сьогодні.
– Атож, зараз, – і малий Ганс хутко побіг до ко-мори та виніс звідти усі дошки, що мав.
– Щось їх тут малувато, – завважив Мірошник. – Боюся, коли я полагоджу дах, тобі вже й на візок не лишиться. Та що я можу вдіяти? Думаю, за те, що я подарував тобі візка, ти зірвеш мені кілька гарних квіток. Ось, тримай кошик. І дивися, щоб був повний!
– Повний кошик? – перепитав малий Ганс, трохи засмутившись, бо розумів, що коли наповнити квітами такий величезний кошик, то й продавати буде нічого. А йому ж так хотілося викупити свої срібні ґудзики!
– Ну що ж, – сказав Мірошник, – я подарував тобі візка і думав, що можу попросити в тебе кілька квіточок. Може, я помиляюся, але мені здавалося, що дружба – справжня дружба – не має нічого спільного з егоїзмом.
– Любий мій друже, – вигукнув Ганс, – та бери хоч усі мої квіти, я буду тільки радий, що зміг тобі віддячити! Твоя гарна думка для мене дорожча, ніж срібні ґудзики.
І він умить позривав усі свої первоцвіти та наповнив кошик до самого верху.
– Ну, то бувай, малий Гансе, – мовив Мірошник, завдав собі на плече зв’язку дощок, підхопив кошика з квітами і пішов.
– До побачення, – відповів малий Ганс і весело взявся до роботи. Він дуже радів новому візку.
Наступного дня Ганс підв’язував гілочки жимолості до ґанку, аж раптом почув на дорозі Мірошників голос. Він миттю зістрибнув з драбини, побіг у садок і визирнув за паркан. Там стояв Мірошник з великим лантухом борошна на спині.
– Любий Гансе, – сказав Мірошник, – ти не відвезеш оцей мішок з борошном на ярмарок?
– Мені дуже шкода, – відповів Ганс, – але сьогодні я зовсім не маю часу. Треба підв’язати в’юнки, і всі квіти полити, і траву підстригти.
– Ну що ж, гаразд, – сказав Мірошник. – Хоча, як на мене, це не по-дружньому. Я вже зібрався подарувати тобі візка, а ти не можеш зробити для мене таку дрібницю!
– Не кажи так! – вигукнув малий Ганс. – Я ж хочу бути тобі справжнім другом!
Він одягнув капелюха і з важким лантухом за плечима поспішив на ярмарок.
День був спекотний, на дорозі стояла пилюка, і Ганс, ледве подолавши шосту милю, так втомився, що мусив сісти перепочити. А потім він зібрався на силі, знову рушив уперед і врешті-решт доплентав до ярмаркової площі. Там йому пощастило продати борошно за добру ціну, і він мерщій поспішив додому, поки не стемніло, бо остерігався розбійників.