– Ох і важкий день у мене видався, – мовив Ганс сам до себе, лягаючи спати. – І все ж як добре, що я не відмовив Мірошникові, адже він мій найкращий друг, та ще й візка мені подарує!
Вранці Мірошник прийшов забрати виручку за борошно, а малий Ганс учора так натомився, що досі лежав у ліжку.
– Ну, ти й ледацюга! – сказав Мірошник. – Я збираюся подарувати йому свого візка, а він тут розлежується! Лінощі – то великий гріх, і мені не потрібні друзі-ледарі. Не ображайся, що я говорю отак напрямки. Я б не заводив цієї розмови, якби ти не був моїм другом. Та яка користь від дружби, коли не можна говорити відверто? Казати приємні речі, лестити та догоджати може будь-хто. На те й друзі – щоб говорити гірку правду у вічі, не боячись образити! І справжній друг завжди так робить – бо знає, що чинить добро.
– Так, мені дуже шкода, – засоромлено мовив Ганс, протер очі й скинув з голови нічний ковпак. – Але я так втомився, що вирішив трохи полежати в ліжку і послухати, як співають пташки. Знаєш, коли зранку послухаєш пташині співи, то й працюється краще.
– Дуже радий за тебе, – відповів Мірошник, поляскавши Ганса по спині. – А тепер скоренько вдягайся та ходімо, полагодиш мені дах у клуні.
Бідолашний малий Ганс дуже хотів попрацювати в своєму садку, адже квіти вже два дні були не политі. Але він побоявся засмутити свого найкращого друга – Мірошника.
– Як ти гадаєш – якщо я скажу, що сьогодні мені ніколи, це знов буде не по-дружньому? – боязко спитав він.
– Ще б пак, – відказав Мірошник. – Не думаю, що прошу забагато, адже я збираюся подарувати тобі візка! Та, звісно, ти можеш відмовитись, і мені доведеться працювати самому.
– Ні, що ти! Ні в якому разі! – вигукнув Ганс, схопився з ліжка, вдягнувся і пішов з Мірошником до клуні.
Він працював аж до вечора, а коли стемніло, Мірошник прийшов подивитись, як іде робота.
– Ну що, малий Гансе, ти вже впорався? – весело гукнув він.
– Так, все готово, – відповів Ганс, злазячи з драбини.
– Отож, – мовив Мірошник. – Як приємно зробити щось для іншого, правда?
– Це справжня честь для мене – слухати такі гарні слова, – відповів зморений Ганс, витираючи піт з лоба. – Боюся, в мене ніколи не буде таких благородних думок.
– Будуть, не сумнівайся, – заспокоїв його Мірошник. – Треба лише добряче попрацювати над собою. Поки що ти засвоїв практику дружби, а колись опануєш і теорію.
– Ти справді так гадаєш? – спитав Ганс.
– Та звісно ж, – відповів Мірошник. – А тепер, коли ти вже полагодив дах, іди додому і відпочинь. Завтра поженеш моє стадо на гірське пасовище.
Бідолаха не посмів сперечатись. Рано-вранці Мірошник пригнав овець до його хатинки, і Ганс повів стадо пастися в гори. Там він провів цілісінький день, повернувся геть знесилений і, заснувши у кріслі, проспав аж до полудня.
«Ну, сьогодні я нарешті попрацюю в садочку!» – вирішив він і мерщій заходився до роботи.
Проте вийшло так, що ні цього дня, ні згодом малий Ганс не зміг подбати про свої квіти, бо найкращий друг раз у раз просив зробити йому ще якусь дружню послугу. У Мірошника було безліч різних справ у місті, та й на млині вистачало роботи, і Ганс мусив устигати і тут, і там. Часом це його дуже засмучувало – а раптом квіти подумають, що він про них геть забув? Але він утішався тим, що Мірошник – його кращий друг. «І до того ж, – думав Ганс, – він збирається подарувати мені свого візка, а це дуже великодушно з його боку».
І малий Ганс працював на Мірошника, а Мірошник весь час говорив йому гарні слова про дружбу, які Ганс старанно записував і, як сумлінний учень, перечитував на ніч.
Одного вечора, сидячи біля каміна, Ганс почув, як хтось грюкає в двері. Ніч була непогожа, і надворі так страшно завивав вітер, що спершу Ганс подумав, наче то шумить буря. Але стук пролунав знову, а тоді ще раз – іще гучніше.
«Певно, це якийсь бідолашний мандрівник», – подумав Ганс і пішов відчиняти.
На порозі стояв Мірошник з ліхтарем в одній руці й великим ціпком у другій.
– Любий Гансе, – залементував Мірошник, – у мене таке лихо! Мій синок упав з драбини і сильно забився. Я пішов по лікаря, але він живе так далеко, а ніч така вітряна, що мені спало на думку – може, ти підеш замість мене? Ти ж пам’ятаєш, я збираюся подарувати тобі свого візка, і буде лише справедливо, коли ти зробиш мені щось у віддяку.
– Так, звісно! – вигукнув Ганс. – Як добре, що ти звернувся до мене! Я зараз піду, тільки дай мені ліхтаря, щоб я не впав у якийсь рівчак, – ніч така темна!
– Вибач, друже, – відповів Мірошник, – але цей ліхтар зовсім новий, і буде шкода, коли з ним щось станеться.
– Ну, то пусте, обійдуся без ліхтаря, – вигукнув малий Ганс, нап’яв кожуха і теплу червону шапку, пов’язав на шию шарфа і вибіг надвір.
Яка то була страшна ніч! Надворі було темно, аж чорно, і Ганс ледве бачив дорогу в темряві, а лютий вітер збивав його з ніг. Проте він відважно рушив уперед і за три години вже стукав у двері лікаревого будинку.
– Хто там? – спитав лікар, визирнувши з вікна спальні.
– Це я, лікарю, малий Ганс!
– Що тобі треба, малий Гансе?
– Мірошниченко упав з драбини і забився, і Мірошник просить вас негайно прийти.
– Еге, он воно що!
Лікар наказав осідлати йому коня, взув високі чоботи, взяв ліхтаря і спустився вниз. Він поїхав верхи до будинку Мірошника, а малий Ганс поплентався слідом.
А буря розходилася ще дужче, дощ лив як з відра, малий Ганс не розбирав дороги і відстав від лікаря. Врешті-решт він заблукав і втрапив у болото, у страшну драговину, де були глибокі провалля. Там малий Ганс і втонув. Наступного дня пастухи витягли його тіло з ями, повної води, і принесли до села.
На похорон прийшли всі селяни, бо вони любили малого Ганса. А розпоряджався на похороні не хто інший, як Мірошник.
– Я ж був його найкращим другом, – говорив Мірошник, – тому по справедливості візьму на себе цей почесний обов’язок.
І він, з голови до п’ят вбраний у чорне, йшов на чолі поховальної процесії і щомить витирав очі великою хусткою.
– Смерть малого Ганса – велика втрата для нас усіх, – сказав сільський коваль після похорону, коли всі, сидячи в затишній корчмі, пили запашне вино і їли солодкі коржики.
– Так, це велика втрата, особливо для мене, – відповів Мірошник. – Я ж зібрався був подарувати йому свого візка, а тепер не знаю, куди його подіти. У мене вдома він якось не до ладу, а продати його – то за такий мотлох і гроша не дадуть. Віднині я більш нічого нікому не даруватиму. Ці благородні вчинки, вони завжди тобі боком вилазять!
– Ну, а що далі? – спитав Водяний Пацюк після довгої мовчанки.
– Це все, – відповіла Коноплянка.
– А що сталося з Мірошником? – наполягав Пацюк.
– О, цього я не знаю, – сказала Коноплянка, – і, по правді кажучи, мене це аж ніяк не цікавить.
– От і видно, яка у вас черства вдача, – обурено мовив Пацюк.
– Боюся, ви не зрозуміли моралі цієї історії, – зауважила Коноплянка.
– Чого я не зрозумів?! – заверещав Пацюк.
– Моралі.
– То це була історія з мораллю?!
– Так, звичайно, – відповіла Коноплянка.
– Он воно що! – розлючено вигукнув Пацюк. – Думаю, ви повинні були мене попередити. Тоді я й слу -хати вас не став би! Я просто б одразу крикнув: «Бридня!» – як отой критик. А втім, ще й зараз не пізно.
І він з відчайдушним криком «Бридня!» махнув хвостом та мерщій сховався у своїй норі.
– Як вам цей Водяний Пацюк? – спитала Качка, трохи згодом підпливши до берега. – У нього є свої гарні риси. Але, знаєте, я все-таки мати – і коли бачу такого впертого холостяка, мені аж плакати хочеться.