Никодим зняв черевики, простягнувся на дивані, та заснути не міг. Одна думка наполегливо лізла в голову: «Що робити? Що робити?..» Можливо, вмить покінчити з цим і в усьому признатися старому, чи спробувати розібратися у цьому клубку, важкому і складному до неможливості?.. Якби це йому вдалося, він би зміг протриматися в Коборові місяці два, а то й три… Тому що довше не протягнеш. Ясно одне: старий запросив його для того, щоб він добився у міністра тих різних поступок.
«Такий хитрий чорт, а дав обдурити себе… Що ж його робити?..»
Двогодинний відпочинок змучив його ще більше, ніж ранкові й передобідні справи. Дизма скурив не менше десятка цигарок, і дим, що наповнив кімнату, почав йому надокучати. Він встав і перейшов до суміжної кімнати – маленького кабінету. Там на письмовому столі вже громадилася купа конторських книг і документів, з якими йому належало познайомитися.
Дизма подумки вилаявся і повернувся назад. Потім раптом згадав, що можна відчинити двері на терасу і вийти в парк.
Парк утримувався у зразковому порядку, і, напевно, займав велику площу, бо Никодим все йшов і йшов, а кінця парку не було. Серед старих дубів, каштанів, лип і кленів розбігалися навсібіч рівні, схожі одна на одну, як краплі води, стежки і доріжки.
«Тут і заблукати недовго, – подумав Дизма і розглянувся довкола. У кожному разі, палац розташований з північного боку».
Тут і там під крислатими деревами стояли кам’яні й дерев’яні лави. За кілька хвилин Никодим вибрав одну з них, в густій тіні, і присів. Одразу ж до нього повернулися настирливі думки: що робити, як виплутатися, що придумати?
Раптом він почув посвистування, а за хвилину – швидкі кроки, які наближалися до нього. Дизма озирнувся. Вузькою алейкою йшов вишукано одягнений молодий чоловік із сяючим моноклем в оці. За ним по п’ятах на кривих лапках біг мініатюрний пінчер з кажанячою головою. Собака помітив Дизму і почав гавкати на нього. Молодик враз зупинився, зміряв Дизму поглядом з голови до ніг і попрямував до нього. Незнайомцеві було, ймовірно, близько тридцяти. Худий і високий, він здавався ще вищим завдяки непропорційно довгій шиї, яку завершувало бліде, маленьке, як у дитини, хворобливе личко. Його личко дивним чином контрастувало зі зневажливим та в’їдливим поглядом великих блакитних очей, які дивились з-під запалених повік з невимовною іронією. Цей погляд збентежив Дизму, тим більше що молодий чоловік безцеремонно втупився у нього.
«Що за чорт!» – подумав Дизма.
А той вже витягнув у його напрямку надзвичайно довгого вказівного пальця і строго запитав:
– Хто такий?
Не знаючи, як бути, Дизма підвівся.
– Я адміністратор, новий управляючий.
– Прізвище?
– Дизма, Никодим Дизма.
Не припиняючи гавкати, песик незграбно стрибав біля ніг свого господаря.
– Так? Дизма?.. Чув. Я граф Понімірський. Сідайте, пане. Тихо, Бруте! Гадаєте, пане Дизмо, так називати пса немає жодного сенсу, але цікаво мені знати, чому це собача кличка повинна мати сенс? Сідайте, пане!
Дизма сів. Цей граф викликав у нього дивні почуття, у яких були і страх, і гидливість, і цікавість, і співчуття.
– Чув – протягнув граф, облизуючи кінчиком язика нервові безкровні губи – чув. Ймовірно, цей негідник привіз вас сюди тому, що ви є якоюсь фігурою. Вважаю своїм обов’язком, як джентльмен, застерегти щодо злодійської натури мого любого швагра.
– Про кого ви говорите, графе? – здивувався Дизма.
– Про кого? Ну звичайно, про цього хама, Леона Куника.
– Про пана Куницького?
– Який там пан Куницький? – заверещав граф – Сто чортів! Який Куницький? Чому Куницький?! Куницький – славне шляхетське прізвище, яке ця п’явка присвоїла собі. Вкрав, розумієте, пане? Вкрав! Прізвище його просто Куник! Я сам перевіряв. Син прачки Геновефи Куник, батько невідомий. Так, добродію, графиня Понімірська, онука княгині де Реон, відтепер пані Куник.
– Не розумію, – обережно почав Дизма – значить, ви, графе, швагер пана Куницького?
Понімірський зірвався на рівні ноги, як ужалений. Безкровне обличчя враз почервоніло.
– Мовчіть, пане! Мовчіть, ви…
– Пробачте, – злякався Дизма.
– Не смійте ніколи у моїй присутності називати цього негідника інакше як Куник, мерзотник Куник, авантюрист Ку-ник! Жодного Куницького!.. Мій зять – паршивий лихвар і шахрай Куник! Неправоложний пройдисвіт! Куник! Ку-ник! Ку-ник! Повторіть: Ку-ник! Ну ж бо?
– Куник, – пробелькотів Дизма.
Понімірський заспокоївся, сів, навіть посміхнувся.
– Ви не знали про це? Мій Брут теж не знав і навіть лащився до мого швагра, поки той не копнув його. Худоба! Він задумався і додав:
– Вони обоє: і Куник – худоба, і пес – худоба… Зрештою, і я – худоба…
Він вибухнув дивним реготом.
– Вибачте за відвертість, але й ви, пане, худоба.
Він все ще реготав, і Дизма подумки вирішив: «Божевільний».
– Думаєте, я божевільний? – і раптом схопив Дизму за руку, наблизивши своє обличчя до його обличчя. Дизма здригнувся.
– Ні, – заперечив він невпевнено, – що ви! Боже борони!
– Не сперечатися! – крикнув граф. – Я знаю! Зрештою, напевно Куник попередив вас. А може, моя сестра? Зізнайтеся, пане. Рано чи пізно і вона опуститься морально, живучи з цією свинею, цим шакалом. Що вам говорила Ніна?
– Мені ніхто нічого не говорив.
– Ніхто?
– Даю слово, – завірив його Никодим.
– Очевидно, вони вважали, що вам не випаде честь познайомитися зі мною. Чи відомо вам, що вони заборонили мені входити у палац? Наказали подавати мені їжу окремо? Заборонили відлучатися з парку, бо Куник велів прислузі бити мене палицями, якщо вийду за межі?
– Але чому?
– Чому? Тому що для них я незручний, мої великопанські манери нестерпні для цього вискочня, цього байстрюка прачки, тому що тут паном маю бути я, а не цей мерзотний приблуда, тому що він ніяк не може примиритися з думкою, що справжній власник Коборова – це я, що у нашому родовому гнізді хазяїном маю бути я!
– Так, значить, пан Куник… пан Куник узяв Коборово у посагу за вашою сестрою, графе?
Понімірський закрив обличчя руками й замовк. Дизма побачив, як по довгих, неймовірно тонких пальцях течуть сльози.
«Що за чорт?!» – здивовано подумав він.
Песик почав несамовито скиглити і спробував схопити штанину свого господаря. Той вийняв шовкову хусточку, від якої йшов сильний запах парфумів, і витер очі.
– Пробачте, пане. Трохи розладнані нерви.
– Прошу, дуже прошу… – почав було Дизма. Обличчя графа викривилося в глузливій посмішці.
– Що ви там «дуже просите»? Пане, як там вас, ви подобаєтесь мені, тому я і плачу. Англійці у таких випадках говорять… Втім, ви, напевно, не розумієте англійської?..
– Ні, не розумію.
– Ось і чудесно, – зрадів граф, – не хотів би вас засмучувати, ви мені подобаєтеся! – Кінчиками пальців він поплескав Диз-
41
му по плечу. – Як тільки мені захочеться вилаяти вас, я зроблю це англійською. Добре?..
– Добре, – покірно погодився Никодим.
– Але не це головне. Мушу наголосити: хоч Куник і шахрай, який видурив у моєї родини Коборово, обкрадати його не потрібно, тому що в майбутньому я порушу проти нього судову справу і відберу маєток, а Ніну візьму під свою опіку. Котра година?
Дизма вийняв годинник.
– Пів на восьму.
– Як? Вже? Мені потрібно чимдуж у павільйон, а то мені пізніше не дадуть вечері. До побачення. Шкода, я хотів вам ще багато чого розповісти. Приходьте завтра в цей же час. Прийдете?
– Добре, прийду.
– І ще одне. Борони Боже, не говоріть нікому, що бачили мене і розмовляли зі мною. Дайте чесне слово!
– Чесне слово.
– Ну, вірю вам, хоч і прізвище, і зовнішність свідчать, що ви низького роду, а у плебеїв честі немає. До побачення!
Він стрімко обернувся і швидкою ходою попрямував дубовою алеєю. За ним незграбно підстрибував собака.
– Божевільний, – голосно сказав Дизма, коли вони сховалися за поворотом. – Точно божевільний, але й наговорив же він усього!.. У великих панів завжди якесь свинство є… Може, він і правду казав… Чорт… Куник, і запевняє, що негідник. А мені що до того?!..
Никодим махнув рукою і запалив цигарку. Здалека залунав глибокий басовитий дзвін гонгу. Вечеря.
Дизма встав з лави і попрямував у бік палацу.
Розділ 4
Вечеря складалася з кількох страв, які безшумно подавав поважний лакей. Настрій був дещо кращий, ніж за сніданком. Куницький – а може, Куник – менше цікавився справами і Дизмою, тепер він обсипав своїми словесними феєрверками дружину і дочку, розпитуючи їх про покупки.
Пані Ніна відповідала люб’язно, але холодно, Кася ж тільки зрідка бурмотіла «так» або «ні», а здебільшого мовчала. Після дивної розмови з Понімірським Никодим ніяк не міг збагнути, чим може бути викликана ця, майже на межі з нахабством, зневага дочки до Куницького. Він хотів якимось чином розібратися в цій незрозумілій ситуації і шукав шляхів, як йому це найбільш зграбно зробити, але так нічого не придумав.
Після вечері Куницький запропонував піти на прогулянку, і, хоч Кася знизала плечима, пані Ніна відповіла:
– Що ж, прогуляюся із задоволенням.
Йдучи попереду з чоловіком, який постукував масивним ціпком і залишав за собою смугу диму від сигари, вони попрямували до парку, але не в ту частину, яку Дизма знав. Там росли крислаті старі дерева, а тут переважали газони і клумби, і тільки зрідка на тлі сутінкового неба вимальовувалися ряди струнких дерев.
Никодим вимушено залишився в товаристві Касі. Вони йшли мовчки, в парку панувала повна тиша, і тільки часом до них долітали уривки тихої розмови Куницьких. Їхні фігури справляли комічне враження: він, маленький, дратівливо рухливий старий, постійно жестикулюючи, дріботів поряд з високою, стрункою, схожою на статую, молодою дружиною, яка неквапливо крокувала алеєю.
– Граєте в теніс? – запитала Кася.
– Я? Ні, не вмію.
– Дивно.
– Чому?
– Тому що тепер усі чоловіки уміють.
– У мене не було часу навчитися цієї гри. Граю тільки у більярд.
– Так? Це цікаво. Розкажіть… Пробачте, – раптом кинула Кася і побігла до клумби.
Дизма зупинився, не знаючи, що робити, але Кася незабаром повернулася з кількома стеблами пахучого тютюну в руках. Вже здалеку відчувався пряний аромат. Кася піднесла їх до обличчя Никодима. Він, думаючи, що квіти призначені йому, почервонів і простягнув руку.
– О ні, це не для вас. Понюхайте. Чарівно, чи не так?
– Звичайно, пахнуть гарно, – відповів Никодим зніяковіло.
– Ви, напевно, мусите бути зарозумілим.
– Я? Чому? – щиро здивувався він.
– Ну, бо вам здалося, що ці квіти призначені для вас. Мабуть, частенько отримуєте квіти від жінок?
Дизма, який від жодної жінки ніколи квітів не отримував, про всяк випадок відповів:
– Буває.
– Ймовірно, серед столичного бомонду ви маєте репутацію сильної людини.
– Я?
– Батько говорив. Втім, справді, ви схожі на… Так ви граєте в більярд?
– З дитинства, – відповів Дизма, згадавши маленький прокурений більярдний зал в цукерні Аронсона в Лискові.
– У нас вдома теж є більярд, але грати ніхто не вміє. Я із задоволенням повчуся, якщо знайдете трохи часу.
– Ви, пані? – здивувався Дизма. – Ніколи не бачив, щоб жінка грала в більярд. – Це ж це чоловіча гра.
– Я якраз люблю чоловічі ігри. Так навчите мене?
– Із задоволенням.
– Можемо почати хоч зараз.
– Ні, – заперечив Дизма, – сьогодні у мене багато роботи. Потрібно розібратися в конторських книгах і рахунках.
– Гм… ви не надто люб’язні. Але це у вашому характері.
– Це добре чи погано? – ризикнув запитати Никодим.
– Що? – холодно відгукнулася Кася.
– Те, що у мене такий характер?
– Знаєте… Буду відверта. Я люблю мати справу з людьми, які чогось варті, але щоб вони не нагадували тата. Тож наперед хотіла б зазначити, гм… з’ясувати, що… Ви не будете гніватись за відвертість?..
– Боже борони!
– Втім, це не моя справа.
– Не розумію.
– Ви любите ставити крапки над «і»?
– Що?
– Я бачу, ви теж любите ясність. Дуже добре. Так от: якщо я буду до вас доброзичливою, то не робіть з цього занадто далекоглядних висновків. Іншими словами, квітів від мене не чекайте.
Нарешті він зрозумів, до чого вона хилила, і розсміявся.
– Я на це зовсім не розраховував.
– Чудово. Найкраще, коли питання ставляться чітко.
Чомусь відчув, що це його зачепило, і сказав, майже не задумуючись:
– Маєте рацію. Тому відплачу вам відвертістю за відвертість. Ви теж не у моєму стилі.
– Так? Тим краще, – відбила Кася з несподіванки. – Такий обмін думками полегшує нам вивчення більярду.
Куницькі повернули і приєдналися до них.
Кася взяла Ніну під руку і подала їй квіти зі словами:
– Це для тебе, Нінусю, ти ж любиш запашний тютюн.
Куницький кинув на неї погляд, у якому, незважаючи на морок, Дизма вловив неприховану злість.
– Навіщо ці демонстрації? – прошипів старий, ще більше шепелявлячи.
Пані Ніна, на обличчі якої відбилося зніяковіння, тихо сказала:
– Шкода, що ти їх зірвала. Життя квітів і так дуже коротке…
Розійшлися у вестибюлі, побажавши один одному доброї ночі. Дизма, проте, і не думав про сон. Він вирішив, хай там як, розібратися в господарських справах Куницького. Це були надзвичайно складні справи, настовбурчені ряди цифр, безліч незрозумілих, ворожих слів, яких він або зовсім не знав, або не міг осягнути до кінця їхнього таємничого сенсу. Реманент, дисконт, напівфабрикат, тяга, охоронне мито, вторинне страхування, компенсація, тенденція, гра на підвищення, еквівалент – на лобі Дизми крапельками виступив піт.
Він став читати вголос, але і це не допомогло. Сенс вимовлених фраз вислизав з його свідомості, ставав нереальним, невловимим.
Никодим вискакував з-за столу і гасав по кімнаті, вибухаючи прокльонами і гамселячи себе кулаками по голові.
– Я мушу, мушу, – повторював він уперто, – мушу зрозуміти це, інакше пропаду.
Він знову починав читати і знову зривався.
– Ні, це все марно, макітра тріскає, а я нічого не розумію.
Він подався до ванної кімнати і, відкрутивши кран з холодною водою, підставив голову під прохолодний струмінь. Простояв так кілька хвилин, увесь час думаючи: «Допоможе чи не допоможе?..»
Не допомогло. Всю ніч він провів над паперами, і єдиним результатом його старань був сильний головний біль. Поверхове і туманне уявлення про господарство у Коборові жодним чином не було достатнім не лише для ведення справ, а й навіть для розмови з Куницьким.
– Що робити?
Никодим довго думав над цим питанням і вирішив без бою не здаватися.
– Протягнути якнайдовше, а там, можливо, звідкись прийде порятунок.
Було вже по восьмій, коли Куницький, зайшовши до Дизми, застав його за письмовим столом зі стосами книг і паперів.
– Дорогий пане Никодиме, – закричав він з удаваним обуренням, – що ви робите! Та ви ж зовсім не спали! Працьовитість працьовитістю, а здоров’я передусім.
– Нічого зі мною не буде, – буркнув Дизма. – Раз вже почав, доведу до кінця.
– Ви завзятий. Ну і як?
– Та нічого.
– Визнаєте, дорогий пане Никодиме, що справи у зразковому порядку? Прозоро, системно, чітко…
У горлі в Дизми застрягло якесь прокляття.
– Дійсно, – сказав він, – все у зразковому порядку.
– Що? Правда? Я сам усе роблю. Я знаю кожний патичок, кожне коліщатко у цьому механізмі як свої п’ять пальців, ось чому цілком певний, що ніхто зі службовців мене не надурить. А тепер облиште роботу. Зараз подадуть сніданок. У вас буде досить часу, бо сьогодні я вам не буду морочити голову. На паперовій фабриці у мене засідання будівельної комісії, потім я їду оглянути ліс у Котилувці.
Коли вони увійшли до їдальні, обидві пані вже сиділи за столом.
– Який ви блідий!.. – зауважила пані Ніна.
– Голова трохи болить.
– Ви тільки уявіть, мої дорогі, – заторохтів Куницький, – пан Никодим ока не зімкнув. Всю ніч безперервно просидів над книгами!
– Може, вип’єте порошок від головного болю? – запитала пані Ніна.
– Та не варто…
– Випийте, вам легше стане.
Вона наказала лакеєві принести коробку з порошками, і Дизмі довелося проковтнути ліки.
– Знаєш, Ніно, – промовила Кася, – пан Дизма вчитиме мене грати у більярд.